Читать книгу Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер - Страница 6

П’ятниця, 23 вересня 1977 року (Генрі тридцять шість, Клер шість)

Генрі: Чекаю в долині. Чекаю трохи віддалік від галявини, голий, бо ані одягу, який Клер тримає для мене у коробці під каменем, ані самої коробки немає; тож просто радію погожому ранку ймовірно, десь на початку вересня невідомо якого року. Присідаю навшпиньки у високій траві. Роздивляюсь. Коробки з одягом немає – це свідчить про те, що я у часі, коли ми з Клер іще не зустрілись. Можливо, Клер іще навіть не народилась. Так уже й раніше бувало, і від цього боляче. Сумую за Клер і якийсь час ховаюсь голий на галявині, не наважуючись з’явитися поблизу її сім’ї. З тугою думаю про яблуні у західній частині долини. У цю пору року там уже мають бути маленькі, кислі, обгризені оленями, але їстівні яблука. Я чую стукіт дверцят і визираю з трави. Стрімголов біжить дитина. Коли вона спускається стежкою в траві, моє серце стискається: на галявину вбігає Клер.

Вона дуже юна. Дівчинка нічого не помічає, вона сама. Досі у своїй шкільній формі, зеленому светрі й білій блузці, у гольфах та шкільних черевичках, вона тримає у руках пакет «Маршал Філд» і пляжний рушник. Клер розстеляє його на траву і висипає вміст пакета: письмові знаряддя, які лише можна собі уявити. Старі кулькові ручки, маленькі стесані олівці з бібліотеки, кольорова крейда, ароматизовані фломастери, чорнильна ручка. У неї також пачка бланків з офісу батька. Вона все розкладає, підправляє стос паперу, а потім продовжує по черзі розписувати кожну ручку та олівець, вимальовуючи акуратні лінії і завитки, сама собі наспівуючи. Дослухавшись, за якусь мить впізнаю мелодію пісні з серіалу «Шоу Діка Ван Дайка».

Не знаю, що робити. Клер спокійна, зосереджена на своєму. Мабуть, їй близько шести років; якщо зараз вересень, то, ймовірно, вона лишень пішла у перший клас. Очевидно, що дівчинка не чекає на мене; я – незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класі, – це не контактувати з голими незнайомцями, які з’явилися у твоєму улюбленому таємному місці, називають тебе на ім’я і просять не казати про це твоїй мамі і татові. Хотілось би знати, чи сьогодні той час, коли ми зустрінемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, мені слід сидіти тихо? Клер піде собі, і я зможу погризти отих яблук і вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану.

Опам’ятовуюсь від своїх фантазій, розуміючи, що Клер дивиться просто на мене. Запізно усвідомлюю, що наспівував пісню разом із нею.

– Хто тут? – шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, – видно лише шию і ноги. Швидко міркую.

– Вітаю тебе, людино, – привітно виголошую.

– Марку! Ти ідіот!

Клер шукає чим би пожбурити в мене, і вирішує кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знімає їх і таки кидає. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але їй щастить і вона поціляє одним із них у мій ніс. Моя губа кровить.

– Будь ласка, не роби цього, – кажу.

У мене немає чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить.

– Хто ти? – злякано питає Клер.

Я теж наляканий.

– Генрі. Клер, я – Генрі. Я не скривджу тебе і прошу: не кидай більше нічого у мене.

– Віддай мої черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаєшся? – запитує Клер, сердито дивлячись на мене.

Кидаю її черевики назад на галявину. Вона ловить їх і тримає, націлюючись.

– Я ховаюсь, бо загубив свій одяг і не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу їсти, нікого тут не знаю, і в мене кров.

– Звідки ти прийшов? Звідки ти знаєш, як мене звати?

Чиста правда, і нічого, крім правди.

– Я прийшов з майбутнього. Я мандрівник у часі. А ми з тобою друзі в майбутньому.

– Люди мандрують у часі лише у кіно.

– Це те, у що ми хочемо вірити.

– Чому?

– Якби всі мандрували у часі, там було б забагато людей. Так само, як під час поїздки до бабусі Ебшир минулого Різдва, коли потрібно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрівники у часі, не хочемо самі наламати дров, тому ми замовчуємо це.

Клер обмірковує те, що я сказав.

– Виходь.

– Позич мені рушник.

Вона піднімає його, й усі ручки та олівці розлітаються. Вона кидає рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талію. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним малюнком. Саме належний одяг, щоб уперше зустрітись зі своєю майбутньою дружиною. Повертаюсь, виходжу на галявину й сідаю на камінь, з почуттям гідності, наскільки це можливо. Клер тримається якомога далі й залишається на галявині. Вона все ще стискає в руках черевики.

– У тебе кров.

– Так. Ти кинула у мене черевиком.

– Та ти що.

Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним і люб’язним. Це має велике значення для Клер у дитинстві, оскільки небагато людей люб’язні.

– Ти глузуєш з мене.

– Ніколи б цього не робив. Чому ти так подумала?

Клер неймовірно вперта.

– Ніхто не мандрує в часі. Ти брешеш.

– А Санта-Клаус?

– Що?

– Так, так. Гадаєш, як він за одну ніч роздає стільки подарунків? Він просто постійно повертає час на кілька годин назад поки не спуститься у кожен димар.

– Санта-Клаус – чарівник. А ти – не Санта.

– Ти маєш на увазі, що я не чарівник? Нічого собі, Луїз, а ти «міцний горішок».

– Я не Луїз.

– Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась двадцять четвертого травня 1971 року. Твої батьки Філіп та Люсіль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алісією он у тому великому будинку.

– Те, що ти це знаєш, не означає, що ти з майбутнього.

– Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну.

Я відчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала мені, що це її найбільше вразило під час нашої першої зустрічі.

Знову западає мовчанка. Клер переминається з ноги на ногу й відганяє комара.

– Ти знайомий з Санта-Клаусом?

– Особисто – ні.

Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.

– Гей, Клер, може, ти маєш лейкопластир? Чи трохи їжі? Мандруючи у часі, я завше дуже голодний.

Вона обдумує те, що я кажу. Опускає руку в кишеню светра й дістає шоколадку «Герші», уже надкушену. Кидає мені.

– Дякую. Я люблю такі.

Я їм акуратно, але дуже швидко. Рівень цукру в моїй крові впав. Кладу обгортку в її пакет. Клер задоволена.

– Ти їси, як собака.

– Не може бути! – дуже ображено кажу. – У мене протиставні великі пальці на обох руках.

– Що таке «протиставні великі пальці»?

– Зроби ось так, – кажу їй, показуючи знак «о’кей».

Клер робить так, як я кажу.

– Наявність протиставних великих пальців означає, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш відкривати банки, зав’язувати черевики і робити інші речі, які не вміють робити тварини.

Клер така відповідь не влаштовує.

– Сестра Кармеліта каже, що у тварин немає душі.

– Звісно, у тварин є душа. Звідки вона таке взяла?

– Вона казала, що так казав Папа.

– Папа – жалюгідний старий. У тварин набагато кращі душі, ніж у нас. Вони ніколи не брешуть і не хизуються.

– Вони їдять один одного.

– Так, вони мусять їсти одне одного; вони ж не можуть піти у «Дейрі Квін» і купити великий ріжок ванільного морозива з посипкою.

Для Клер це найулюбленіша в світі річ (у дитинстві, бо коли вона виросла, її улюбленою їжею стали суші, особливо суші у «Катсу», що на Петерсон-авеню).

– Можна ж їсти траву.

– І ми могли б, але не їмо. Ми їмо гамбургери.

Клер сідає скраю галявини.

– Ета каже, що мені не слід розмовляти з незнайомцями.

– Гарна порада.

Знову западає мовчанка.

– Коли ти зникнеш?

– Коли зберусь і буду готовий. Тобі нудно зі мною?

Клер закочує очі.

– Над чим ти зараз працюєш? – запитую.

– Над каліграфією.

– Можна подивитись?

Клер обережно підводиться і підбирає кілька аркушів, грізно дивлячись на мене. Повільно нахиляюсь уперед і витягую руки так, ніби вона ротвейлер; вона швиденько тицяє мені аркуші й відступає. Уважно розглядаю їх, наче вона щойно дала мені кілька оригінальних замальовок Брюса Роджерса[16] для «Кентавра»[17], або «Келлську Книгу»[18] чи щось подібне. Вона писала друкованими літерами, все більшими і більшими «Клер Енн Ебшир». Усі верхні та нижні елементи літер закручені, й усередині всіх завитків усміхнені личка. Вигляд досить гарний.

– Мило.

Клер задоволена, як і завжди, коли вона чує, що її роботу хвалять.

– Я могла б зробити таке і для тебе.

– Я не проти. Але мені нічого не можна брати зі собою, коли я мандрую в часі. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут.

– Чому тобі не можна нічого брати зі собою?

– Ну, подумай як слід. Якби ми – мандрівники в часі – почали брати зі собою речі, скоро світ перетворився б на великий безлад. Скажімо, я взяв зі собою трохи грошей у минуле. Я міг подивитись усі виграшні номери у лотереї і назви футбольних команд, тому міг би виграти купу грошей. Це не дуже чесно, правда? Чи коли б я був справді нечесним, то міг би красти і забирати все у майбутнє, де ніхто би мене не знайшов.

– Ти міг би бути піратом!

Здається, я так подобаюсь Клер у ролі пірата, аж вона забуває, що я небезпечний незнайомець.

– Ти міг би заховати гроші і зробити карту скарбів, закопавши їх у майбутньому.

Приблизно так ми з Клер забезпечуємо собі наш бездумний стиль життя. Подорослішавши, Клер вважає його, м’яко кажучи, аморальним, проте він дає нам переваги на фондовій біржі.

– Чудова ідея. Але мені не так потрібні гроші, як одяг.

Клер дивиться на мене, сумніваючись.

– У твого батька є якийсь непотрібний одяг? Навіть пара штанів підійде. Тобто, зрозумій мене правильно, мені подобається цей рушник, але я родом з місць, де зазвичай носять штани.

Філіп Ебшир трохи нижчий за мене і на тридцять фунтів товстіший. У його штанах я здаюся собі смішним, але вони зручні.

– Я не знаю…

– Добре, не треба просто зараз їх нести. Але було б добре, якби ти взяла їх, коли я прийду наступного разу.

– Наступного разу?

Знаходжу чистий аркуш паперу й олівець. Пишу друкованими літерами: «ЧЕТВЕР, ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ВЕРЕСНЯ 1977 РОКУ, ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ». Передаю листок Клер, і вона насторожено бере його. Мій зір розпливається. Чую, як Ета кличе Клер.

– Це секрет, Клер, домовились?

– Чому?

– Не можу сказати. Зараз мені треба піти. Було приємно з тобою познайомитись. Не будь надто довірливою.

Простягаю руку, і Клер мужньо приймає її. Ми тиснемо одне одному руки, відтак я зникаю.

Середа, 9 лютого 2000 року (Клер двадцять вісім, Генрі тридцять шість)

Клер: Нині близько шостої години ранку, я сплю легким романтичним сном, як і зазвичай о цій порі. Раптом Генрі будить мене і я розумію, що він десь був. Генрі матеріалізується практично зверху на мені й кричить, ми налякали одне одного. Він починає сміятись і перевертається, а я озираюсь, дивлюсь на нього і бачу на його губах кров. Зриваюсь, щоб взяти серветку. Генрі все ще сміється, коли я повертаюсь і витираю його губу.

– Як це сталось?

– Ти кинула у мене черевиком.

Не пам’ятаю, щоб колись щось кидала у Генрі.

– Не кидала.

– Кидала. Ми зустрілись уперше, і щойно ти побачила мене, то сказала: «Це чоловік, за якого я вийду заміж» і «заліпила» мені. Я завжди казав, що ти добре розбираєшся в людях.

Четвер, 29 вересня 1977 року (Клер шість, Генрі тридцять п’ять)

Клер: Календар на татовому столі показав цього ранку те ж саме, що написав на папері той чоловік. Нел зварила некруте яйце для Алісії, а Ета кричала на Марка, бо він не робив домашнє завдання і грав у фрізбі зі Стівом. Я запитала Ету, чи можна взяти якийсь одяг з валіз, маючи на увазі валізи на горищі, де ми граємося у перевдягання. Ета запитала: «Навіщо?», а я відповіла: «Хочу погратися у перевдягання з Меґан». Ета розсердилась, сказавши: «Час іти до школи, а про ігри слід думати, коли повернешся додому». Тому я пішла до школи, де в нас було додавання, борошняні жуки і словесність, а після обіду французька, музика та релігія. Увесь день я хвилювалася через штани для того чоловіка, тому що вони йому, здається, були дуже потрібні. Тож, повернувшись додому, знову пішла запитати про них Ету, але вона була у місті. Зате Нел дозволила мені облизати з міксера крем для торта, Ета ж цього ніколи не дозволяла, бо «станеш помаранчево-жовтою, як лосось». Мама щось писала, і я вже хотіла піти без дозволу, проте вона запитала: «Що там, крихітко?» Тому я запитала в неї дозволу, і вона сказала, що можна подивитись у сумках «Гудвіл» і взяти все, що я захочу. Отож я пішла в пральню, позаглядала в мішки для доброчинності й знайшли три пари батькових штанів. На одних була велика дірка від сигарет, тому я взяла тільки дві пари. Також знайшла білу сорочку, з таких, як тато носить на роботу; краватку з рибками на ній і червоний светр. А ще жовтий банний халат, який тато носив, коли я була маленькою, і який пахнув татом. Я поклала одяг в сумку, а сумку – в комірчину при вході. Коли звідти виходила, мене побачив Марк і спитав: «Що це ти робиш, дурепо?» А я відповіла: «Нічого, дурню». Він потягнув мене за волосся, а я сильно наступила на його ногу. Він заплакав й пішов жалітися. А я пішла в свою кімнату і гралася в телебачення з містером Ведмедем і Джейн. Джейн була кінозіркою, а містер Ведмідь розпитував її про те, як це – бути кінозіркою, і вона розповідала, що насправді хоче стати ветеринаром, але оскільки неймовірно красива, то мусить бути кінозіркою; містер Ведмідь сказав, що вона могла би бути ветеринаром, коли зістариться. Постукала Ета і спитала: «Чому ти наступила Марку на ногу?», а я сказала: «Тому що Марк ні з того ні з сього почав тягнути мене за волосся». Ета сказала: «Обоє добре їсте мені нерви» – і пішла, тож усе добре. Ми повечеряли тільки з Етою, тому що тато і мама пішла на вечірку. У нас була смажена курка, трохи гороху і шоколадний торт. Марку дістався найбільший шматок, але я нічого не сказала, тому що облизувала крем зі збивачки. І от після вечері я запитала Ету, чи можна піти погуляти, а вона спитала, чи було щось на домашнє завдання, і я сказала: «Орфографічна вправа та принести листя на урок образотворчого мистецтва», і вона відповіла: «Добре, але поки не стемніло». Тому я взяла свій синій светр з зебрами, схопила сумку і пішла на галявину. Чоловіка там не було, тож я трохи посиділа на камені й вирішила краще пошукати листочки. Затим я повернулась до саду, знайшла кілька листочків з маминого деревця, пізніше вона сказала мені, що то гінкго, і трохи листя з клена та дуба. Потім повернулася на галявину, його й досі не було. Я подумала, що він просто вигадав, що прийде, і, зрештою, не надто йому були потрібні штани. А ще подумала, що, певне, Рут мала рацію, бо коли я розповіла їй про цього чоловіка, вона сказала, що я вигадую, бо люди не зникають в реальному житті, хіба що у телевізорі. А може, це був сон, як тоді, коли помер Бастер, а мені наснилося, що він живий, у своїй клітці; я прокинулася, а Бастера не було, і мама сказала, що сни відрізняються від реального життя, хоча теж важливі. Холоднішало, і я подумала, що, може, просто залишу сумку, і якщо той чоловік прийде, то візьме собі штани. Та коли я поверталася стежкою, почувся шум і хтось сказав: «От дідько, як боляче». І тоді мені стало страшно.

Генрі: З’явившись, гепаюсь об камінь і здираю коліна. Опиняюсь на галявині, сонце красиво ховається над деревами в захопливому вибуху помаранчевого та червоного, наче з картин Тернера. Галявина порожня, за винятком сумки з одягом; швидко здогадуюсь, що його залишила Клер, і це, ймовірно, один із днів одразу ж після нашої першої зустрічі. Клер ніде не видно, тихо кличу її. Відповіді немає. Копирсаюся в сумці з одягом. У ній пара бавовняних літніх штанів і чудова пара коричневих шерстяних штанів, огидна краватка з фореллю, светр із логотипом Гарварду, біла оксфордська сорочка з брудним коміром та плямами від поту під руками і на додачу вишуканий шовковий халат із монограмою «Філіп» і великою діркою над кишенею. Усі ці речі, за винятком краватки, мені знайомі, я радий їх бачити. Надягаю бавовняні штани, светр і благословляю, очевидно спадковий, хороший смак та здоровий глузд Клер. Прекрасно почуваюся; за винятком відсутності взуття, я добре оснащений усім, що потрібно для мого поточного розташування в просторово-часовому континуумі.

– Спасибі, Клер, ти чудово впоралася, – тихо промовляю.

Я здивований, коли вона з’являється на галявині. Швидко темніє, і Клер видається такою крихітною й переляканою в напівтемряві.

– Привіт.

– Привіт, Клер. Дякую за одяг. Він чудовий. У ньому мені сьогодні буде добре і тепло.

– Мушу скоро йти.

– Добре, бо майже стемніло. Завтра в школу?

– Умгу.

– Яке сьогодні число?

– Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року.

– Дуже корисна інформація. Дякую.

– А чому ти цього не знаєш?

– Ну, я щойно сюди потрапив. Кілька хвилин тому був понеділок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, і я готував собі тост.

– Але ти записав це мені.

Вона виймає фірмовий бланк юридичного бюро Філіпа і протягує мені. Підходжу до неї і беру його. Мені цікаво побачити дати, старанно написані великими друкованими літерами моєю рукою. Замовкаю і шукаю кращого способу пояснити дитині, якою зараз є Клер, химери подорожей у часі.

– Це як от… ти вмієш користуватися магнітофоном?

– Ага.

– Гаразд. От ти вставляєш касету, і вона грає від початку до кінця, так?

– Так…

– Таке і твоє життя: ти прокидаєшся вранці, їси сніданок, чистиш зуби, і йдеш до школи, так? Ти не встаєш і раптом опиняєшся в школі на обіді з Гелен і Рут, і тоді раптом ти вдома одягаєшся, так?

Клер хихикає.

– Правильно.

– А у мене все по-іншому. Тому що я – мандрівник у часі, я часто стрибаю з одного часу в інший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потім ти сказала: «О, я хочу послухати цю пісню ще раз», тому прослуховуєш цю пісню, а тоді хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуєш плівку занадто далеко вперед, повертаєшся знову, та плівка й досі задалеко. Розумієш?

– Приблизно.

– Ну, це не найкраща аналогія в світі. В принципі, іноді я гублюся в часі, і не знаю куди мене закинуло.

– Що таке аналогія?

– Це коли ти намагаєшся щось пояснити, розповідаючи про схожі речі. Наприклад, на даний момент мені в цьому светрі так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш.

– Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас є кімната для гостей.

– Боже, як мило з твого боку. На жаль, мені не можна зустрічатися з твоєю сім’єю до 1991 року.

Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собі уявити дати, що виходять за межі сімдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шістдесятими, коли був у її віці.

– Чому ні?

– Це частина правил. Люди, які подорожують у часі, не повинні спілкуватися зі звичайними людьми, коли відвідують їхній час, бо можуть накоїти проблем.

Насправді, я в це не вірю. Усе відбувається так, як і має відбуватися, один раз і лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвітів.

– Але ти говориш зі мною.

– Ти особлива. Смілива, розумна, добре зберігаєш секрети.

Клер збентежена.

– Я сказала Рут, але вона не повірила мені.

– А. Не переймайся цим. Мені теж далеко не всі люди вірять. Особливо лікарі. Лікарі нічому не вірять, якщо ти їм це не доведеш.

– Я вірю тобі.

Клер стоїть десь за п’ять футів від мене. Її маленьке бліде обличчя вловлює останнє помаранчеве світло заходу. Її волосся щільно зв’язане у кінський хвіст, на ній сині джинси і темний светр із зебрами на грудях. Її кулаки стиснуті, вона видається енергійною та рішучою. Наша дочка, – з жалем думаю, – була б такою ж.

– Спасибі, Клер.

– Тепер я мушу йти.

– Гарна ідея.

– Ти повернешся?

У пам’яті відтворюю список дат.

– Я повернуся шістнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу після школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меґан подарувала тобі на день народження і синю кулькову ручку.

Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятає.

– Au revoir[19], Клер.

– Au revoir…

– Генрі.

– Au revoir, Генрі.

Її акцент кращий, ніж у мене. Клер повертається і біжить доріжкою в обійми свого освітленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пізніше ввечері викидаю краватку в сміттєвий контейнер позаду закусочної «У Діни».