Читать книгу Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер - Страница 9

Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі сорок, Клер сімнадцять)

Генрі: Похмурий зимовий полудень. Я у підвалі будинку в Медовларку, в читальні. Клер залишила мені трохи їжі: ростбіф і сир на цільнозерновому хлібі з гірчицею, яблуко, літр молока, цілу пластикову торбу різдвяного печива, сніжинки, корицево-горіхові ромбики й арахісове печиво з шоколадними поцілуночками «Герші». На мені улюблені джинси й футболка з «Sex Pistols». Я мав би бути в захваті, втім, це не так: Клер також залишила мені сьогоднішню газету «Саут-Гейвен-Дейлі», з датою: 24 грудня 1988 року. Переддень Різдва.

У цей вечір у барі «Лови кайф», що в Чикаґо, двадцятип’ятирічний Генрі питиме, допоки тихо не сповзе на підлогу зі стільця біля шинквасу; потім йому промиють шлунок у лікарні «Мерсі». Це дев’ятнадцята річниця зі смерті моєї матері.

Тихо сиджу і думаю про маму. Дивно, як стирається пам’ять. Якби в мене зостались тільки дитячі спогади, мої знання про матір були би млявими й розпливчатими, з них би виділялось лише кілька яскравих моментів. П’ятирічним я чув, як вона співала партію Лулу в «Лірик-опері». Пам’ятаю, як батько сидів поруч зі мною, а кінці першого акту, сповнений захвату, він усміхався мамі. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена під керівництвом Булеза в «Оркестр-голі». Пригадую, якось у моїх батьків була вечірка й мені дозволили прийти у вітальню та прочитати гостям вірш Блейка «Тигре! Твій вогненний гнів»[31], що супроводжувався гарчанням. Мені тоді було чотири. Коли я дочитав, мама обійняла мене й поцілувала, а всі аплодували. На ній була темна помада, і я наполіг, щоб мені дозволили лягти спати, не стираючи зі щоки відбитків її губ. Пам’ятаю, як вона сиділа на лавці у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалці; вона наближалась і віддалялась, наближалась і віддалялась.

Найкращим і найболіснішим у подорожах у часі є можливість побачити маму живою. Я навіть розмовляв з нею кілька разів, про дрібниці, приміром: «Сьогодні препаскудна погода, правда?» Завжди поступаюсь їй місцем у метро, йду за нею в супермаркет, дивлюсь, як вона співає. Тиняюсь біля квартири, де досі живе мій батько, і спостерігаю за ними обома, іноді зі собою маленьким; вони гуляють, їдять у ресторанах, ходять у кіно. Це шістдесяті, й батьки – елегантні, молоді, блискучі музиканти; для них відкритий увесь світ. Вони щасливі, просто сяють від успіху, їх сповнює радість. Буває, ми пересікаємось, і тоді вони махають мені рукою, вважаючи мене сусідом, який багато гуляє, дивно підстригається і таємниче молодшає та старіє. Одного разу я почув, як батько припускав, що в мене рак. Мене й досі дивує, що батько так і не збагнув, що в перші роки їхнього шлюбу поруч крутився їхній син.

Бачу свою маму поряд. Ось вона вагітна, а ось мене приносять з лікарні додому; вона везе мене у візочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно співає і рухає маленькою рукою; вона кривляється мені й трусить переді мною іграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на білочок, на машини, на голубів, на все, що рухається. На ній пальто, мокасини і капрі. Вона чорнявка з ефектним лицем, має повні губи, великі очі, коротке волосся, зовні схожа на італійку, але насправді єврейка. Мама користувалась помадою, олівцем для очей, тушшю, рум’янами й олівцем для брів, щоби просто сходити в хімчистку. Тато такий, як завжди – високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсі. Але обличчя інше. Він справді задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжі всі троє носимо однакові окуляри, а на мені смішна синя панама. Ми всі лежимо на сонці, намащені дитячою олійкою. П’ємо ром із колою і гавайський пунш.

Зірка моєї матері сходить. Вона навчається у Джаян Мек і Мері Делакруа, котрі дбайливо ведуть її стежкою слави. Співає ряд невеликих, але блискучих партій, і на неї звертає увагу Луї Бехарі з «Лірик». Вона – дублерка Ліні Веверлі в «Аїді». Відтак її обирають на роль Кармен. Її помічають інші компанії, а невдовзі ми подорожуємо світом. Вона записує Шуберта в студії «Decca», Верді і Вайля у «EMI», і ми вирушаємо до Лондона, Парижа, Берліна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескінченну низку готельних номерів та літаків. Її виступ у Лінкольн-центрі показують по телевізору, і я дивлюся його з бабусею і дідусем у Мансі. Мені шість, і я не вірю, що в маленькому чорно-білому екрані – моя мама. Вона співає «Мадам Батерфляй».

Після закінчення сезону 1969–1970 років у «Лірик» батьки планують переїхати до Відня. Тата прослуховують у філармонії. Щоразу як дзвонить телефон, це може бути лише дядько Іш, мамин менеджер, або ж хтось зі студії звукозапису.

Чую, як відчиняються і зачиняються двері нагорі, відтак – повільні кроки сходами вниз. Клер чотири рази тихенько стукає, і я забираю з-під дверної ручки стілець з прямою спинкою. У її волоссі сніг, щоки палають. Їй сімнадцять. Клер простягає до мене руки і схвильовано обнімає.

– Веселого Різдва, Генрі! – каже вона. – Як чудово, що ти тут!

Цілую Клер у щоку, її радість і метушня розвіюють мої важкі думки. Утім, відчуття печалі й утрати лишається. Пробігаю руками по її волоссю й відчуваю під ними сніг, що миттєво тане.

– Що сталося? – Клер помічає недоторкану їжу, мою сумовитість. – Ти дуєшся, бо нема майонезу?

– Гей, тихше. – Сідаю на старе зламане крісло, і Клер втискається поруч зі мною. Обнімаю її за плечі. Вона кладе свою руку мені на стегно. Забираю її руку й затримую у своїй. Її рука холодна. – Я колись розповідав тобі про маму?

– Ні.

Клер налаштувалась слухати – вона завжди прагне дізнатися щось із моєї біографії. Кількість наших майбутніх зустрічей зменшується, натомість наближається дворічна розлука. Клер потай переконана, що знайде мене в реальному часі, аби лиш я назвав їй кілька фактів. Звісно, вона не зможе, бо я не назву, тож вона мене таки не знайде.

Їмо печиво.

– Гаразд. Якось давно я мав маму і тата; вони дуже кохали одне одного. Й у них був я. Ми були дуже щасливими. Вони обоє – професіонали у своїй справі, особливо мама. Разом ми подорожували, постійно змінювали готелі. Отож, майже Різдво.

– Який рік?

– Рік, коли мені виповнилось шість. То був ранок перед Різдвом, мій батько перебував у Відні: невдовзі ми збиралися туди переїжджати, тож він шукав нам квартиру. Ідея полягала в тому, що тато прилетить у аеропорт, а ми з мамою зустрінемо його й усі разом поїдемо до бабусі на свята. Ранок був сірим і сніжним; вулиці були вкриті суцільним льодом, ще ніхто не посипав дороги сіллю. Мама була нервовим водієм. Вона ненавиділа швидкісні траси, ненавиділа поїздки в аеропорт і погодилася на це лише тому, що це було логічно. Уранці ми встали, вона спакувала речі в автомобіль. Я був одягнений у зимове пальто, шапку, черевики, джинси, светр, натільну білизну, тіснуваті вовняні шкарпетки й рукавиці. Вона – уся в чорному, що було ще більш незвично, аніж зараз.

Клер п’є молоко просто з пакета, на якому лишається слід від коричневої помади.

– Який у вас був автомобіль?

– Білий «Форд-Ферлейн» 1962 року.

– Який це?

– Уяви собі: він схожий на танк. Мав решітки радіатора. Батьки любили його, з ним пов’язано багато історій. Отож ми сіли в авто. Я сидів на передньому пасажирському сидінні, ми обоє пристебнули паси безпеки. Й поїхали. Погода була жахливою, видимість поганою, та й обігрів не у на найкращому стані, через що вікна були трохи затуманені. Ми проїхали лабіринт із житлових вулиць, а потім виїхали на автостраду. Година пік уже минула, проте через погоду й свята на дорогах творився безлад. Наше авто рухалося, може, п’ятнадцять чи двадцять миль на годину. Мама скерувала авто на праву смугу, мабуть, тому, що не хотіла перелаштовувати в інший ряд, оскільки видимість була поганою. А ще тому, що ми не збиралися довго їхати швидкісною трасою, адже мали з’їжджати на дорогу, яка вела до аеропорту. Ми їхали за вантажівкою, зберігаючи дистанцію, відстань була досить великою. Коли ж минули в’їзд на дорогу, позаду нас з’явився невеликий автомобіль – червоний «корвет», яким керував стоматолог. Той був трохи підпилий, і це о пів на одинадцяту ранку! Він просто надто швидко їхав і не зміг вчасно загальмувати, дорога ж була обледеніла, і він вдарив нашу машину. За звичайних погодних умов «корвет» пом’явся б, а потужний «Форд-Ферлейн» просто пошкодив би крило, нічого страшного не сталося б.

Але погода була погана, дороги слизькі, тому удар «корвета» надав нашій машині прискорення якраз у той момент, коли рух на трасі сповільнився. Вантажівка попереду нас ледве рухалася. Моя мати тиснула на гальма, але нічого не відбувалося.

Ми вдарились об вантажівку, фактично це було як в уповільненому кіно, принаймні мені так здалося. Насправді ми їхали близько сорока миль на годину.

Вантажівка – відкритий пікап – була набита металобрухтом. Коли наше авто її вдарило, великий лист сталі злетів з вантажівки, влетів у лобове скло і відрізав мамі голову.

Клер заплющила очі.

– Ні.

– Це правда.

– Але ж ти теж був там, хоч і надто маленький!

– Сталь урізалась у праве сидіння, туди, де повинен був бути мій лоб. У мене є шрам, де металевий лист почав різати мій лоб. – Показую його Клер. – Він почав різати мою шапку. Поліція так і не змогла цього втямити. Весь мій одяг був у машині, на сидінні й підлозі, а я опинився голяка на узбіччі дороги.

– Ти перенісся в часі.

– Так. Перенісся. – Якусь мить ми мовчимо. – Це був лише другий раз, коли це сталося зі мною. Я поняття не мав, що відбувається. Дивився, як ми врізаємось у вантажівку, а вже наступної миті опинився в лікарні. Насправді я був майже неушкодженим, просто шокованим.

– Як… як думаєш, чому це сталося?

– Стрес – абсолютний страх. Гадаю, моє тіло виконало єдиний трюк, на який лише було здатне.

Клер повертає до мене обличчя, сумна і схвильована.

– Отже…

– Отже. Мама померла, а я ні. Передня частина «форда» була повністю зім’ятою, колонка рульового управління проламала мамі груди, її голова вилетіла через розбите лобове скло і потрапила у вантажівку, крові було неймовірно багато. Хлопець з «корвета» був цілим і неушкодженим. Водій вантажівки вийшов зі свого грузовика, щоб побачити, хто його вдарив, побачив маму і зомлів на дорозі. Там його, не помітивши, переїхав водій шкільного автобуса, який витріщався на аварію. У водія вантажівки були зламані обидві ноги. А я тим часом був відсутній десять хвилин і сорок сім секунд. Не пам’ятаю, де я був, можливо, це тривало якусь секунду чи дві. Рух транспорту повністю припинився. Із трьох різних напрямків намагались під’їхати карети «швидкої допомоги», і вони не могли добратися до нас десь зо півгодини. Прибігли парамедики. Я опинився на узбіччі. Єдиною людиною, яка бачила, як саме я з’явився, була маленька дівчинка, що сиділа на задньому сидінні зеленого «Шевроле універсалу». Вона відкрила рота і просто витріщалася й витріщалася.

– Але Генрі, ти… ти сказав, що не пам’ятаєш. То звідки ти це знаєш? Десять хвилин і сорок сім секунд? Так достеменно?

Деякий час я мовчав, шукаючи найкращий спосіб усе пояснити.

– Ти знаєш про гравітацію, правда? Чим більший предмет, чим більша його маса, тим більшу силу тяжіння він створює. Він притягує до себе менші речі, і вони обертаються довкола нього.

– Так.

– Моя мати помирає… це ключовий момент… усе інше обертається довкола цього… Я думаю про це і переношуся туди в часі. Знову і знову. Якби ти змогла там опинитися, зависнути над місцем аварії, то побачила би кожну деталь, усіх людей, автомобілі, дерева, кучугури снігу; якби ти мала достатньо часу, щоб роздивитися все, ти би побачила мене. Я був скрізь: у автівках, за кущами, на мості, на дереві. Я бачив це з усіх кутів, навіть був учасником подальших дій: подзвонив у аеропорт з найближчої автозаправки, щоб передати батькові повідомлення негайно їхати в лікарню. Сидів у кімнаті очікування в лікарні й спостерігав, як мій батько прийшов за мною. Він видавався сірим і спустошеним. Я ходив уздовж узбіччя, шукаючи малого себе, і накривав ковдрою свої худі дитячі плечі. Вдивлявся у своє маленьке нерозуміюче обличчя і думав… Я думав….

Тихо плачу. Клер обійняла мене, а я тихо плачу на її грудях у мохеровому светрі.

– Про що? Генрі, про що?

– Я думав, що теж повинен був померти.

Ми обіймаємося. Поступово я опановую себе. Я зіпсував Клер светр. Вона йде в пральню і повертається у білій поліестеровій блузці Алісії, в якій та грає камерну музику. Алісії лише чотирнадцять, але вона вже вища і більша за Клер. Дивлюсь на Клер, яка стоїть переді мною, і шкодую, що я тут, шкодую, що зіпсував їй Різдво.

– Мені дуже шкода, Клер. Я не хотів навантажувати тебе цим усім. Просто Різдво… для мене це важко.

– О, Генрі! Я така рада, що ти тут, і знаєш, я знаю… маю на увазі, ти з’являєшся нізвідки і зникаєш, і, якщо я знаю щось про твоє про життя, ти здаєшся… реальнішим. Навіть жахливі речі… Мені потрібно знати стільки, скільки ти можеш розказати.

Алісія кличе Клер. Їй час іти до сім’ї святкувати Різдво. Я стою, ми обережно цілуємося, скоро Клер промовляє:

– Йду!

І усміхається мені, відтак біжить сходами нагору. Знову підпираю двері стільцем і влаштовуюсь на довгу ніч.