Читать книгу Повість про останню любов - Оксана Калина - Страница 4

Через кілька днів Пабло явився до нас додому. Знайшов якусь зачіпку й напросився в гості. Він був хитрий, як змій, і такий же улесливий. Одразу запримітив, що в нашому будинку і на подвір’ї розруха: відчувалася відсутність чоловічої руки в господарстві. Покосився паркан, провалився дах у літньому душі, вищербилися поріг та бетонні доріжки. Як мама не намагалась, – а була вона гарною, акуратною господаркою, – та все ж дім з подвір’ям не виглядали так, як при татові.

– Поріг у вас, я бачу, зовсім зіпсувався, – копирсаючись носаком туфлі в досить великій виїмці, сказав він. – Непорядок.

– Та де вже ж нам до порядку, – глузливо промовила мама, – сиротам без батька.

– Порядок, – як ні в чому не бувало вів далі Пабло, – діло наживне. Можна відновити.

– Хто б відновив? Нема охочих.

Я з подивом спостерігала за нею. Мама всміхалася. Усмішка була ледь помітною, дещо саркастичною, але явно зацікавленою. Ну чим її міг привабити цей тип?

Усім єством я відчувала, що цей чоловік – погань. Ці очі, що постійно бігають, неприємна зверхня посмішка. Він був ніщо. Зірви мальований «фасад», а за ним – порожнеча.

– Чому ж нема охочих? – між тим вів Пабло, поглядаючи на маму відверто зацікавленим оком. – Ось мені охота!

– Правда? – усміхнулася мама, і в її голосі прозвучала нотка кокетства, якої я ніколи раніше не помічала. – А руки у вас із того місця поросли? Перероблювати нам з дівчатами не доведеться?

– А ви, Маріє, я бачу, жінка прямолінійна й за словом у кишеню не полізете?

– Та вже яка є, – відповіла мама, яка й справді ніколи особливо ласкавою не була.

– Ви дуже гарна, Маріє, – сказав якимсь особливим тоном Пабло, і мама аж зашарілася.

Раптом Пабло глянув на мене, і очі його здивовано округлилися: мовляв, хто це тут тиняється, заважає дорослій розмові.

– Я весь час була тут! – з викликом сказала я. – Дивитися краще потрібно!

– Ваша донька – дуже вихована дівчинка, – у його голосі почулася іронія.

– Ану марш звідси! – шикнула на мене мама. – Вічно свого носа пхаєш куди не просять.

Я, звісно, розвернулась і пішла. І хоча звикла до такої манери спілкування з матір’ю, усе ж сльози образи душили. Навіщо так зі мною перед цим бридким чужаком? Я ж не ховалася і не підслуховувала! Просто вони були такі зайняті собою, що не помічали нічого навколо.

Я весь день думала про заброду Пабло й маму. Думка про те, що між мамою і цим пустопорожнім пройдисвітом зав’яжуться стосунки, не давала мені спокою. Будучи досить дорослою дівчинкою, я прекрасно розуміла: може настати момент, коли в мами хтось з’явиться. Чоловік. Чому ні? Вона молода й гарна. Але ж не цей нікчема! Невже мама не бачить, що він шукає черговий притулок, де можна перебути деякий час? Адже по суті своїй перекотиполе й шукач пригод.

– Який неприємний цей чоловік, – наважившись, увечері сказала я мамі.

– Який? – Вона на мить відволіклася від плити, на якій шкварчала вечеря.

– Той, що сьогодні до нас заходив. Пабло той.

– Чому Пабло? – здивувалася мама. – Це його ім’я?

– Прізвисько.

– А-а-а, – хитнула головою мама, – смішно.

– Кажу, неприємний він, – не відставала я.

Мама раптом розсердилась.

– Як ти можеш судити, приємний хтось чи ні? Сопля в скафандрі! Мала ще висновки робити.

Мама не дуже любила, коли я висловлювала свою думку. Мабуть, через те, що я часто мала слушність. Вона пам’ятала, як у гості до нас приходив покійний татко.

– Хоча… – замислилася мама, – може, і твоя правда.

Та вже на завтра цей неприємний чоловік ремонтував у нас поріг і латав паркан. Це, варто визнати, у нього гарно виходило. Видно, за своє кочове життя багато чого навчився, та й мав хист до майстрування.

А через місяць він переїхав до нас жити.

Просто одного вечора мама повідомила, що «дядько Павло відсьогодні житиме в нас». Мене всю аж затрясло від огиди, коли я побачила, як зачиняються за ними двері маминої спальні.

Я зненавиділа Пабло ще більше. До його честі: у перші місяці свого проживання в нашому домі він так-сяк намагався налагодити зі мною стосунки. Світланка сприйняла його добре, але не через те, що він зміг замінити їй батька, зовсім ні. Для неї головною людиною на землі залишалася я, а що коїлося за межами її маленького внутрішнього світу, який я ретельно оберігала, сестру мало зачіпало.

Отже, Пабло намагався налагодити зі мною стосунки. Грав роль такого собі доброго дядечка, навіть магнітофон подарував. Маленький, касетний, здається, «Легенда» називався. Та я не те що полюбити його не могла, а навіть пройнятися симпатією. Він викликав у мене відразу, як оті жаби, якими я гидувала. Я не сварилася з Пабло, намагалася йому не грубити, просто за можливості уникала.

Мамі це дуже не подобалося.

– Ти псуєш мені життя! – казала вона й додавала: – Утім, як завжди.

Я знала, що мама має на увазі. Якби вона не завагітніла мною, то не змушена була б виходити заміж за татка, і, можливо, її життя склалося б інакше. Але хіба я винна в тому, що вони зустрілися з батьком?

Я намагалася поводитися тихо, як мишка, щоб не дошкуляти матері. Хотілося, щоб вона була щасливою. Може, тоді крихти щастя дісталися б і нам зі Світланкою.

Але примусити себе навіть на догоду матері полюбити Пабло не могла.

Тимчасом він дедалі більше підкорював маму своїй волі. Нічого не можна було вирішувати без його участі, навіть купувати гардини чи тарілки. Якщо раніше мама рідко виходила у «світ» через замкнутість і те, що була гарною вдовою-одиначкою, на яку всі чортом дивилися, то тепер вони з Пабло часто ходили в гості. Йому тільки цього й треба було. Напустить туману, почне плести про свої мандрівки та пригоди, побренькає на гітарі – і все, душа компанії.

Мама явно пишалася своїм обранцем, дивилася на нього, мов на подарунок долі.

Саме тоді я стала помічати, що Пабло випиває. Спочатку він божився, що не вживає зовсім. Перший місяць чи два нашого спільного життя так і було. Та я бачила, яким жадібним поглядом Пабло проводжає того, хто йшов повз із пляшкою пива в руках, або як дивився по телевізору фільми, де показували застілля.

Я попереджала маму, що він питущий, та дарма: вона лише відмахувалася від мене, як від набридливої мухи.

Згодом Пабло став дозволяти собі чарчину-другу, у домі почали з’являтися порожні пляшки з-під алкоголю. Але мама була як засліплена й того всього ніби не бачила. Точніше, не хотіла бачити. Пабло буквально заворожив її. Мені було гидко, навіть коли він просто проходив повз мене, я не уявляла, як мама щоночі лягає з ним у ліжко. Їй, очевидячки, подобалося. Я бачила, які сяйливі вогники з’являлися в маминих очах щоразу, як він її торкався, не соромлячись, гладив по спині чи сідницях. Чула, як уночі зі спальні, бувало, доносилися приглушені стогони й зойки. Я знала, чим мама займалася з Пабло, і від того робилося ще гидкіше. Не від того, чим вони займалися, а що саме з ним…

Мама так і не змогла мені вибачити нелюбов до Пабло. А я так і не змогла його прийняти.

Мама продовжувала любити Пабло навіть тоді, коли той почав відкрито пити. На легкому підпитку перетворювався на добряка, хоч до рани прикладай. У нього можна було випросити що завгодно. Та це тривало недовго. Пабло не знав міри. Завжди шукав іще. І тоді перетворювався на звіра. Знаходив будь-яку зачіпку для того, аби зчинити скандал і розпустити руки.

Найкращою зачіпкою була я. Уперше він мене вдарив десь через рік після того, як ми стали жити «сім’єю». Відтоді все завжди розгорталося за однаковим сценарієм.

– Ти свиням (кролям, курям, індикам – байдуже) їсти дала? – питав Пабло, дивлячись на мене скляними очима. Я завжди боялася того погляду: він означав, що гряде буря.

– Так, – тихо відповідала я.

– Не чую! – валував Пабло. – Голосніше!

Я мовчала. Знала, що він просто знущається, шукає причину для скандалу. Що б я не сказала, усе було не так.

– Так, – промовляла я вже голосніше.

– От курва твою матір! – гарчав Пабло. – Що ти репетуєш, наче тебе ріжуть, га?

Я мовчала. Звати на допомогу чи тікати не було до кого: Пабло завжди вибирав такий час, коли матері не було вдома. Та й залишити Світланку наодинці з ним я не могла. Вільного часу Пабло мав удосталь, бо знову ніде не працював. Але на випивку гроші знаходив.

– Чого заткнулася, бляндінка?

Коли напивався, він завжди мене бляндінкою називав.

– Кажи що-небудь! Гарна з тебе буде дівка, бляндінка, навіть краща за маманю. А мамка твоя – ще та бляндінка, тільки корчила із себе цяцю-недоторку. А тут явився я, і гоп – де наша недоступна Королева Снєжная? У моєму ліжку з розсунутими ніжками!

Коли він уперше так сказав про маму, я пішла на нього з кулаками.

Нікому не дозволено говорити пакості про мою маму, та ще й з такою гидкою посмішкою на отих кривих губах!

Та що були мої кулачки проти його ручиськ? Він вправно вивернув мені лікті й швиргонув об стіну з такою силою, що мало не луснула голова. Якоїсь миті навіть здалося, що зараз вона відірветься від шиї. В очах потемніло, а в роті я відчула солонуватий смак і зрозуміла, що, мабуть, прокусила язика. Провела холодною долонею по лобу, аби трохи прийти до тями. На пальцях залишився червоний слід. Лоб теж був розсічений.

Пабло, побачивши моє скривавлене обличчя, перелякався і навіть трохи протверезів. Він узагалі був з породи тхорів: нападав лише на тих, хто слабший, і тікав за перших ознак небезпеки.

– Тільки спробуй пожалітися матері, – прошипів він крізь зуби, а в самого очі забігали туди-сюди: видно, вигадував на ходу версію для відбріхування.

Я мовчки вийшла з кімнати. В очах мерехтіли метелики, у роті було солоно, мов ропи набрала, з лоба на очі стікала кров.

Чесно кажучи, я перелякалася. До того ніхто мене й пальцем не торкнув. Та сліз не було, лише страх і злість. І бажання помститися. Наволоч! Звичайно, я розповім усе мамі й вона тебе витурить у шию!

Вечір тягнувся неймовірно довго, бо я з нетерпінням чекала на мамин прихід.

Біля мене весь час крутилася Світланка і, заглядаючи в очі, питала:

– Ти впала, Юліко? – Вона за дитячою звичкою продовжувала називати мене Юлікою. – Тобі дуже боляче?

– Упала, Світланко, – відповідала я, – бачиш, через поріг перечепилася і гепнулася, наче лантух з картоплею. Нічого, мине.

Світланка гладила своєю ніжною рукою мого розгаряченого лоба, і мені легшало. Нарешті з роботи прийшла мама. Утомлена, вона сіла на лавці у вітальні, витягнула ноги.

– Юлю, – покликала вона, – зніми з мене чобітки, будь ласка, і дай капці.

– Іду, мамо.

Я зняла матері чоботи, одягла на ноги капці. Вона сиділа із заплющеними очима й не бачила мого розцяцькованого лоба.

Нарешті мама розплющила очі, і в погляді її промайнуло здивування.

– Що з тобою? – спитала вона, помацавши мого лоба. Я зморщилася: було боляче.

Я хотіла відразу сказати, що це зробив Пабло, але чомусь не наважилася.

Опустила очі додолу й тільки зітхала.

– Що ти там бурмочеш?! – роздратовано промовила мама. – Кажи вже до пуття. Упала?

– Ні, – пискнула я, а сама думала: «Кажи, за тобою ж правда, чого боїшся?»

– Тоді що?

– Пабло… – почала було я, але мама мене перебила:

– Його звати Павло!

– Павло…

– Дядько Павло, якщо вже ти не хочеш називати його батьком, – знову перебила мама.

І тут мене понесло:

– Батько, кажеш?! Татко ніколи на мене руки не підняв! Я була для нього найкращою! А цей… Я не впала, мамо! Це все твій Пабло! Так, Пабло, навіть Падло, це ім’я більше йому пасує! Він швиргнув мене об стінку, як щеня!

– Брешеш! – зблідла мама й загукала: – Пашо! Пашо, іди сюди!

З маминої спальні почувся скрип пружин: то Падло злазив з ліжка.

– Це правда? – спитала мама, показуючи довгим інтелігентним, якимось дивом не загрубілим від щоденної важкої праці пальцем на мого лоба.

Очі в Пабло забігали, як маятник у старовинному годиннику: туди-сюди, туди-сюди.

– Не розумію, про що це ви? – сонним голосом промовив він, а очі продовжували бігати.

– Юля каже, що ти її вдарив.

– Заламав руки й швиргонув об стінку! – з викликом підтвердила я.

– Я? – дуже природно здивувався Пабло. – Марічко, та вона що завгодно нагородить, аби оббрехати мене перед тобою. Юлечка мене ненавидить, і ти це знаєш, – скорботно додав він.

Мама задумалась. У моїй голові промайнуло: невже вона повірить цьому заброді, а не мені – рідній дочці? Я ж ніколи їй не брехала! Мовчала – так, але не брехала!

– Покажи руки! – раптом скомандувала мама.

Я мовчки витягла перед собою руки, ще не розуміючи, для чого це їй. Мама уважно розглядала мої бліді руки.

– Заламав, кажеш? – спитала вона. – А де ж синці?

– Які синці? – спочатку не зрозуміла я. – Мамо, на мені ніколи не буває синців, і ти це знаєш!

Примха природи чи патологія – хтозна, та синці на моєму блідому тілі не залишалися ніколи. Хіба що, як жартувала Світланка, трактором переїхати.

Мама лише стенула плечима. Вона мені не повірила! Я запримітила переможний блиск в очах Пабло, і мені захотілося його задушити. Та я лише зціпила зуби й пообіцяла собі: колись останнє слово буде за мною.

З того дня мені стало зрозуміло: що б Пабло не робив, мама завжди буде на його боці. І тоді я дала собі ще одну обіцянку: мої діти будуть для мене завжди на першому місці.

Пабло став одноосібним господарем у нашому домі. Він перестав зважати на маму, бо знав, що вона повністю в його владі. Почав приходити додому дуже пізно й дуже п’яним. Потім став пропадати надовго: тиждень, два, місяць. Час, коли його не було вдома, я благословляла, бо від п’яного Пабло не було спокою. Він улаштовував такі страшні дебоші, що сусіди збігалися перевірити, чи ми живі. Мама відправляла їх зі словами:

– Чого припхалися, очі вирячили? Муж та жона – одна сатана, чули? Туліть звідси, самі розберемося.

– Дітей хоч віддай, хай спокійно ніч посплять! – казала тітка Галя, наша сусідка ліворуч.

– У дітей своя хата є! Нема чого по сусідах тинятися!

Бувало, ми зі Світланкою всю ніч не могли зімкнути очей: боялися, що Пабло вб’є маму, а потім прийде по нас.

З кухні долинали його п’яні незв’язні крики, дзенькіт битого посуду, гепалися об стіну стільчики й табуретки, цілих серед них і так майже не залишилося. Світланка, тремтячи, тулилася до мене.

– Юліко, Юліко! – шепотіла вона. – Що нам робити? Якщо він маму вбиватиме?

– Ми не дозволимо йому! – упевнено відповідала я, хоча ніякої впевненості не мала.

– Що ми можемо? – шепотіла сестра. – Ми ж малі…

– Малі, але сміливі. Сміливість, кажуть, перемагає все.

Насправді я страшенно боялася. Піт бридкими струмочками стікав з-під пахв, ноги тремтіли, але я вартувала ночі під дверима своєї спальні, аби в разі чого бігти на допомогу матері. Щоправда, після одного випадку мама заборонила мені це робити. Пабло накрутив її довге біляве волосся собі на руку й хотів ударити її обличчям об стіл. Я побачила це в шпарину, яку лишила у дверях. Уявила, як мамине обличчя, таке рідне, таке гарне, наче намальоване, через хвильку перетвориться на криваве місиво, і мене охопила лють. Не тямлячи, що роблю, я стрімголов вискочила з кімнати, наче кішка, стрибнула Пабло на спину і впилась зубами у вухо. Він дико зойкнув і спробував мене скинути. Я ще міцніше стиснула щелепи. Мене нудило від бридкого запаху й смаку його поганої крові. Та головне – він відпустив маму. Пабло, наче дзиґа, почав крутитися навколо себе, намагаючись скинути мене додолу. Але я міцно трималася.

– Юлю, відпусти його! – раптом наказала мама, та я, засліплена люттю, не збиралася цього робити.

– Відпусти його, кажу! – закричала мама й почала відривати мене від Паблової спини.

Відірвала. Разом з добрим шматком мочки його вуха. Я виплюнула скривавлений шматок на підлогу, і мене знудило. Пабло ж дико заревів, схопившись за вухо, що фонтанувало кров’ю, і кинувся з хати. Ми, дякувати богу, не бачили його з місяць. Мама почала заходжати до його сестри, сподіваючись, що Пабло там з’явиться, але цього не сталося.

Одного разу Танька, явно повторюючи слова матері, процідила крізь зуби:

– Ходить, як мара… Слова не дочекаєшся від неї. Сидить, утупившись в одну точку… Навіжена, несповна розуму.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це. Потім дійшло: про мою маму. Захотілося натовкти Таньці пику! Але ж хіба за правду б’ють?

– Стули пельку, – тільки й сказала.

Я не розуміла матері. Чому вона так побивається за цим покидьком? Що їй з нього? Ні допомоги по господарству, ні грошової підтримки, ні моральної. Одні пиятики, скандали, бійки. Йому потрібна не сім’я, а місце, де можна пересидіти до чергової пригоди в житті, доки не з’явиться нова дурепа, яка його прихистить. Я це точно знала. Колись після школи зайшла до Циганки й сказала:

– Заберіть його назад!

Вона спочатку здивувалась:

– Кого? – потім засміялась: – Павлушу, чи шо? Та на чорта він мені здався? З дитинства сала за шкуру всім заливав. Щастя, що спекалася. Тепер це ваша з матінкою турбота, – засміялася вона.

– Ти… ти… – Я просто не знала, що сказати.

– Не тикай мені, – прошипіла Циганка, – мала ще! Матінка твоя сама його в дім притягла, нехай тепер має. Павло просив познайомити його з якоюсь удовицею – я познайомила. Далі не моя турбота. Передай матері, аби перебірливішою була.

І Циганка виштовхала мене за двері.

Отже, таки моя правда: Пабло мамі підсунули. Як блохасте щеня під двері. Тільки він був не щеням, а смердючим тхором. Господи, чому вона тримається за нього? Чому саме він, а не хтось інший? Нічого не розумію в дорослому житті…

Пабло явився через місяць. Худий, брудний, з мутними після багатотижневого пияцтва очима. Мовчки зайшов до хати, не звернувши уваги ні на маму, що сяяла від радості, ні на застиглих від страху мене та Світланку.

Він мовчки швиргонув на підлогу спортивну сумку з написом «Адідас» і пішов до спальні. Після нього у вітальні ще довго висів запах перегару, такий міцний, що хоч вішайся.

Я подивилася на маму. У її очах мерехтіла суміш здивування, радості, образи та болю.

«Що, мамо, – хотілося сказати мені, – дочекалася щастя в дім? Такого ти хотіла? Він показав тобі світ, звільнив від тяжкої праці? Ти ще й на горілку йому заробляєш…»

Та я промовчала. Мама глянула на нас спідлоба, мовчки розвернулась і пішла до великої кімнати, яку ми називали залою. Останнім часом вона часто замикалася там і годинами нерухомо сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги. Через напівпрозоре скло мамина постать здавалася розмитою, і від того робилося лячно. Я нещодавно перечитала міфи Давньої Греції, особливо мене вразила історія про Ніобею, яка вихвалялася тим, що в неї дітей більше, аніж у богині Лето. Мстива богиня, точніше, її діти з лука перестріляли всіх дітей Ніобеї, і та з горя перетворилася на камінь. Мені здавалося, що мама теж перетворюється на камінь.

Уперше, коли я години зо дві спостерігала скорботно застиглу маму, не на жарт перелякалася – боялася, що вона помре від смутку. Було лячно заходити до неї в кімнату, але страх її втратити переміг. Я рвучко відчинила двері й увірвалася до зали.

– Мамо! – залементувала з порога.

Вона здригнулася від несподіванки, довго вдивлялася в мене, наче не впізнаючи.

– Чого тобі? – нарешті спитала.

– Я думала… думала… – непевно почала я, – що ти померла…

Мама здивовано вигнула брови.

– Коли надумаю померти, – сказала вона, – повідомлю тебе заздалегідь. У письмовому вигляді. А зараз тули звідси, мені потрібно побути одній, подумати.

У цьому була вся мама. Вона замикала свою душу на стонадцять замків і нікого туди не пускала. Її мовчання – засмучене, стражденне чи презирливе – було страшнішим за звуки найсильнішого вибуху. Мені так хотілося, щоб вона зі мою поговорила: пожалілася, поплакала, просто пояснила, що є рушійною силою її вчинків і цієї незбагненної для мене прив’язаності до Пабло. Може, я б зрозуміла. Та вона відгороджувалася мовчанням, і це мені боліло.

Іноді я заздрила Світланці. Якби вона народилася старшою, я б ховалася за її спину й дивилася звідти на світ сповненими довіри блакитними очима. Та потім мені ставало соромно. Мабуть, у Світланки вистачило б сили це винести. Мама не розуміла або не хотіла розуміти: те, що переживає вона, позначається на її дітях. Але Світланка була трохи відгороджена моєю любов’ю від непотребства, яке коїлося в нашій сім’ї.

Того дня, коли Пабло повернувся після місячної відсутності й завалився спати, мов і не було нічого, мама знову замкнулася в кімнаті. Вона сиділа там аж до самого вечора. Потрібно було годувати птицю, свиней. Я б упоралася сама, та не вміла доїти козу Білку. Нікого, крім мами, вона до себе не підпускала. Білка тільки окотилася, і її потрібно було ретельно здоювати, аби не виник мастит.

Я довго товклася біля кімнати, де зачинилася мама, не наважуючись зайти. З хліва долинало несамовите мекання Білки. Вона була твариною дисциплінованою і чекала, що свою порцію уваги дістане вчасно.

Нарешті, коли я наважилася відчинити двері маминої кімнати, зі спальні навпроти вивалився Пабло. Він, проспавши добрих годин шість, досі лишався п’яним, судячи з мутного погляду.

«Господи, – подумала я, – це ж скільки потрібно було пити, щоб дійти до такого стану?!»

Пабло скляними, якимись аж мертвими від горілки очима обвів нас із мамою. Мені здалося, що він нічого не бачить. Раптом Пабло розстібнув штани, витяг з них своє хазяйство й почав сцяти. Просто у вітальні, на мій улюблений плетений яскравий килимок, який тітка Ірина подарувала мені минулого року на день народження. Мамі я сказала, ніби сама сплела його в школі на трудовому навчанні.

Я дивилась, як жовтий смердючий струмінь ллється на килим, по якому я любила товктися босими ногами, ніби відчуваючи тітчине тепло, і мене переповнювала лють. До горла підступала нудота. Я намагалася стримати напад блювоти й не змогла. Мама, яка до цього зачаровано дивилася на Пабло, розвернулася до мене. Я, мабуть, тоді була дуже гидка: із червоним обличчям, виряченими від натуги очима, з патьоками блювоти на сукні та ногах.

На маминому обличчі ясно читалася відраза.

– Прибереш усе, – тільки й сказала вона, узяла Пабло під руку й повела назад до спальні.

Це був край. Крапка. На мить я зненавиділа матір. Я, її дитина, плоть від плоті, кров від крові, їй гидка, а цей… з виваленим пісюном, рідний? Чому? Чому так? Де справедливість? Чому рідна мати мене не любить? Хіба так повинно бути? Чи, може, любить, але по-своєму, як уміє? Цікава любов. Ненавиджу!!!

Я прибрала все. Гидуючи взяти улюблений килимок руками, схопила обценьками і, винісши на город, спалила. Мені ще довго смерділо в хаті сечею і маминим презирством. Я остаточно впевнилася: що б Пабло не робив, він завжди буде виправданий. Мама його любить. Не зрозуміло за що, але факт лишається фактом.

«Колись настане день, – інколи думала й тішилася цим, – і я тобі помщуся, триклятий Пабло. За все».

А поки вирішила мовчати. І вичікувати.