Читать книгу Повість про останню любов - Оксана Калина - Страница 5

Романа в нашому селі боялися, казали, що він «уголовник». Останні 12 років він не з’являвся вдома, хоча тут жила його стара мати Надія, доглядати за якою не було кому. Дочка баби Наді вийшла заміж за військового й опинилася десь аж на краю географії. У рідне село навідувалася рідко.

Роман був здоровенним, як ведмідь, з довгою, мов лопата, бородою.

– Бороду відростив, теж мені, батюшка, – шепотілися бабці на лавках, боязко дивлячись услід Роману.

Він же чемно вітався, проходячи повз них, навіть капелюх знімав.

– Ти ба, ввічливий який, – не йнялося старим, – останній строк, кажуть, за вбивство відсидів. Бідна Надя! Хіба такого сина хотіла зростити? – промовила Прокопівна, наша дальня сусідка.

Мене дуже зацікавила інформація про те, що Роман відсидів за вбивство, тому я зупинилася біля бабць (саме зі школи верталася) і вдала, ніби в мене розв’язалася шнурівка на черевику.

– Та й таке ж! – зітхнула стара Самайдиха, вони з Прокопівною були подругами ще з війни. – Вродився, наче бубликова туча, – ні сну, ні спокою. У кого тільки такий? Прокопівно, він уперше за що відсидів?

– За бійку, – відповіла та, – головихиного сина покалічив, той до кінця життя тепер з паличкою ходитиме.

– Було діло, – підтвердила Самайдиха, – головеня те, канєшно, було гімно добряче…

– Чого було? – здивувалася Прокопівна. – І зараз воно таке є. То вже натура, її нічим не виб’єш.

– Та й таке ж…

– А далі пішло-поїхало: розбій, крадіжки. Кажуть, цими… ну, як їх? Що люди від них дуріють?

– Наркотиками?

– Еге ж, – підтвердила Прокопівна, – не гребував.

Прокопівна нарешті запримітила мене.

– Ану киш звідси! – замахнулася костуром. – Вуха розвісила й слуха! Мала ще!

Я відскочила. Прокопівна була бабцею суворою, могла й загилити.

Роман мене дуже зацікавив. Я його майже не пам’ятала, хоча жив він з матір’ю через вулицю від нашої хати. Роман загримів до в’язниці востаннє, коли мені було років п’ять, а то й менше. Лишень мама інколи, коли бувала зовсім не в гуморі, погрожувала:

– Дивись, добалакаєшся – Романові віддам! Як із в’язниці вернеться, то тебе виховає!

Для мене малої він був кимось на кшталт бабая. Я боялася того невідомого Романа не менше, аніж маминого мовчання. Доки не з’явився Пабло. Тепер я найбільше страшилася його.

Він останнім часом геть з’їхав з рейок. Пив щодня. Напивався до нелюдської подоби. Увечері додому з роботи (Пабло влаштувався екскаваторником у районному «Благоустрої») приїздив звір. Я підозрювала, що Пабло напивається, бо… боїться мене. Він був тхором, з тих людей, які сміливі лише зі слабшими. Я була слабшою за Пабло, але тільки фізично. Після того випадку з відкушеним вухом він почав дивитися на мене, мов на породження пекла. Будучи тверезим, ніколи не чіпав, лише недобре зирив спідлоба. Та тверезим бував рідко. Напиваючись, перетворювався на чудовисько й тоді не боявся нікого й нічого. Щовечора ми зі Світланкою бралися гадати, де цього разу ночуватимемо: удома чи в сусідів. Я боялася залишати маму один на один з очманілим і озвірілим Пабло. Тому часто, коли вона відправляла нас ночувати до самотньої сусідки тітки Насті, чатувала під вікнами.

– Ой, дитино, – хитала головою тітка Настя, коли я поночі вибиралася з її хати, – куди ти проти глупої ночі? Хіба то діло – дитині таке бачити? Господи, Господи, що коїться…

– Нічого, тітко Насте, – відповідала я, – як зовсім непереливки буде, я по дядька Сергія збігаю.

Чатуючи під вікнами рідної домівки, я наслухалася багато цікавого. Зазвичай розмова зводилася до одного.

– Прибери з хати свою сучку малолітню, – казав Пабло. Про мене, звісно.

– Вона моя донька, – відповідала мама, – це її дім.

– А де мій дім?! – репетував Пабло. – Нема. Нема-а-а-а-а… – переходив він на п’яне виття. – Нікому не потрібен. Просив тебе: ходімо розпишемося, – чутно, як Пабло грюкає кулачиськом по столу, аж чашки підстрибують, – не хочеш…

Знову почувся дзенькіт посуду. То летіли об стіну тарілки.

– Ой, – починав сюсюкати Пабло, наче пришелепкувате дитя, – летючі тарілочки.

Знову дзенькіт. Уламки порцеляни летіли аж у вікно. Дуже скоро в нашому домі не залишилося жодної цілої тарілки чи чашки, окрім металевих. Та й ті були погнуті. Далі в хід пішли меблі. Пабло трощив усе, що траплялося під руку.

– Звірюка твоя малолітня мені спокійно жити не дає! – валував Пабло. – Витріщиться отими очиськами й дивиться, як… – Він не міг дібрати слова. – Забери її геть, бо приб’ю! І тебе приб’ю, і тихоню вашу Свєтку! Усіх порішу! Життя мені спаскудили!!! Суки!!! А надумаєш мене позбутися, – Пабло хапав маму, наче кошеня, і я завмирала з остраху, – живцем у землю закопаю. Усіх!

Об стіну вже летіла мама, зачіпаючи меблі. Я хотіла бігти на допомогу, але боялася її гніву. Одного разу, коли я вскочила до хати, вона закричала:

– Іди звідсіль! Ще й за тебе боятися!

Пабло тоді якимось дивом не помітив мене й не зрозумів, до кого мама зверталася, бо таким був п’яним.

Наша кухня, а згодом і вітальня, були розтрощеними, наче після війни. І мама, яка була такою акуратисткою, так пильнувала, аби в домі було чисто, зі смаком і до ладу, це терпіла. Ні, я не могла того збагнути!

Десь під ранок мамі – не знаю вже, якими правдами й неправдами, – вдавалося втихомирити Пабло й вкласти спати. Мабуть, він просто вибивався із сил. І от дивина: якщо Пабло потрібно було на роботу, через кілька годин він прокидався свіжим, як огірочок. Невинними очима дивився на розтрощену кухню, клявся-божився мамі, що то було востаннє, і їхав собі. Коли ж він мав лишитися вдома, бо працював позмінно, спав до вечора. Увечері починалося знову. Здоров’я Пабло мав воляче, міг пити діжками. А мама марніла щодень. Куди поділася її краса? Вона постаріла років на десять, під очима й біля вуст залягли зморшки. Біляве волосся посріблила сивина. «Мамо, – хотілося сказати мені, – дав він тобі краще життя?» Але це вже було б як добивати лежачого.

…Одного разу, коли мама, як зазвичай, зачинилась у залі, доки Пабло спав, я не витримала. Зайшла до неї і, дивлячись в очі, навколо яких, мов ями, залягли тіні після чергової безсонної ночі, попросила:

– Мамо! Виженімо його!

– Він нас живцем у землю закопає, – утомлено сказала вона.

– Кого ти боїшся, – спалахнула я, – тхора отого? Він сміливий, тільки коли слабші перед ним. Чому ти його терпиш? За що? Він нічого, крім горя, не приніс ні тобі, ні нам. Мамо, я тебе не розумію.

– Мала ще, щоб зрозуміти, – шикнула вона.

– Я попрошу дядька Сергія, – гнула своє, – він допоможе нам витурити його раз і назавжди!

Це була помилка. Не потрібно було згадувати дядька. Мама так і не змогла пробачити й прийняти таткову рідню, хоча я особисто ніякої вини з їхнього боку не бачила.

– Геть звідси! – вказала мама на двері. – Не втручайся в дорослі справи. Ще раз згадаєш про дядька – відлупцюю власноруч. Моє життя, сама в ньому розберуся.

– Але ж ми зі Світланкою – теж частина твого життя! – закричала я. – Так, мамо?!

Вона нічого не відказала.

– Мовчиш, мамо… Мовчи. Слово честі, я знайду можливість його спекатися!

Я вискочила із зали й розридалася. Не плакала так ні до того, ні після. Не вміла. Але сльози принесли полегшення.

Так ми й жили – у щоденному страху. Я помітила, що в мене, як у старої, почали тремтіти руки. Пабло допивався до «білочки». З маминого тіла не сходили синці, а ми зі Світланкою фактично поселилися в тітки Насті. Вона була рада нашій присутності, бо не мала ні дітей, ні чоловіка. Час від часу я чула, як тітка, готуючи обід, бубоніла собі під ніс:

– Хіба ж не знайдеться на нього управи? Навіть не законний чоловік він їй. Діти бідні… Надивилися-натерпілися. Я б такого вже отруїла давно. Заради дітей. Хіба то мислимо – по чужих людях кочувати при рідній матері? Не знаю…

Мені після тих слів хотілося плакати, та я трималася. Кого було жаль, то це Світланки. Вона ніби й не дуже страждала від того, що відбувалося в нашому житті, бо я намагалася, як уміла, її оберігати. Та часом думала: невже вона виросте з усвідомленням того, що жити в сусідів – норма, не бачити матері тижнями – норма? А я? Якою виросту я? Може, я вже виросла й для мене таке життя – теж норма? Невже в усьому світі нема до кого звернутися по допомогу? Ми й далі житимемо, тремтячи від кожного голосного звуку?

І мої думки знову поверталися до Романа. Того самого «уголовника», яким у дитинстві лякала мене мама.

Я давно помітила, з якою цікавістю він на мене поглядає. Мені було лише 16, та виглядала я значно старшою. І зовні ставала дуже схожою на маму.

– Як з ока випала! – плескала в долоні тітка Настя. – Гарна, аж засліплюєш!

Я зазвичай ніяковіла, бо не звикла чути на свою адресу добрих слів. І було чого: росла відлюдькуватою, грубуватою, небагатослівною, на моєму обличчі рідко з’являлась усмішка, будь-яке зауваження, навіть найдрібніше, сприймала в штики.

Та хлопці, особливо старшокласники, залицялися, і навіть дорослі чоловіки проводжали поглядами. Мабуть, було в мені те, що в мамі: за холодною зовнішністю нуртували пристрасті. Знав би хто, які думки кружляли в моїй голові! Мені хотілося вбити Пабло, встромити ніж йому просто в горлянку й дивитися, як звідти фонтаном струменить гаряча червона кров. Мила дівчина, чи не так? Та не була впевнена, що на це в мене вистачить моральних сил. Тут би став у пригоді Роман. Хіба про нього не казали: такому вбити людину – що комара пристукнути?

Я почала думати над тим, як вмовити Романа на злочин. Хіба захоче? Він тільки відсидів, кажуть. Куди дівати труп Пабло, якщо все ж Роман згодиться? Що я буду йому за це винна? Крім самої себе, у мене більше нічого немає… Від думки про те, що, можливо, своє тіло доведеться віддати «уголовникові», робилося зле. Але ж і далі так жити було просто неможливо! Інколи я мріяла про те, що Пабло вп’ється і захлинеться власним блювотинням. У селі таке сталося з одним алкоголіком. Але Пабло мав воляче здоров’я і неймовірне везіння. Бувало, приїжджав додому на своєму екскаваторі й просто випадав з кабіни, не в силах іти далі. Узимку він міг би запросто замерзнути й звільнити нас від своєї присутності, та мама тягла його в хату.

Я почала придивлятися до Романа. Поверталася зі школи через його вулицю, роблячи невелике коло. Саме була осінь, і Роман часто працював на городі: прибирав, палив сміття.

Зовні він був не таким уже страшним. Чоловік як чоловік, тільки здоровенний, як ведмідь, та ще борода ця…

Довго я проходила повз Романа, не наважуючись відкрито на нього глянути. Він же завжди вітався, проводжаючи мене поглядом. Чи довго б я ходила так, не знаю…

Одного вечора мама, яка саме ліпила вареники й була веселою, бо Пабло якимось дивом повернувся з роботи тверезим, сказала:

– Юлю, ми з Павлом вирішили, що ти вступатимеш цього року.

– Куди вступатиму? – не зрозуміла я. – Я ж тільки 10-й клас закінчу. 11-й ще попереду.

– Візьмеш документи за дев’ятий клас і вступиш, куди тобі подобається, – роздратовано кинула мама.

– А куди мені подобається? – тупо перепитала я.

– Не знаю! – гаркнула вона.

Я помітила, як у Пабло переможно сяйнули очі.

Його ідея, погань така. Здихатися мене вирішив. І буде кум королю і сват міністру. Правду кажучи, я була не проти поїхати деінде із цієї хати, хоч світ за очі. Та в мене була Світланка. Хіба я могла кинути дитину на цього… покидька.

– Ні! – твердо сказала я.

– Так! – сказала мама. – Не обговорюється. Матимеш спеціальність через рік. Не сидітимеш мені на шиї.

Я зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.

Уночі довго не могла заснути й думала над тим, що робитиму далі. Світланку однозначно не можна лишати на Пабло. І навіть на маму. Сестра ніжна й тендітна. Наше «чудове» життя витримувала лише тому, що я була поруч. Як мене не буде, вони її зламають. Пабло – навмисно. Мама – тому що така її натура. Що ж робити? До ранку я твердо вирішила йти до Романа. Хай прибере покидька Пабло з нашого життя. Назавжди. Ціна не має значення.

Повертаючись після школи, я знову навмисно попленталася через Романову вулицю. Ішла повільно, ледве пересуваючи ноги. Мала твердий намір сьогодні заговорити з чоловіком, але страшилася, відтягувала момент.

«Що я йому скажу? – проносилися в голові думки. – Драстє, я ваша сусідка через вулицю. Убийте, будь ласка, мого вітчима, труп десь зарийте, а я вам за це віддамся. Подумає, що я несповна розуму. І правильно! Як же вчинити?»

Того дня я так нічого й не придумала, та й Романа на городі не застала. Зітхнула з полегшенням, хоч і соромно було за своє боягузтво.

Уночі знову не могла заснути. Верзлися якісь волохаті руки, що нагадували ручиська Пабло. Вони тяглися до Світланчиного горла. Бідна дівчинка з острахом задкувала, доки не вперлася в стінку, і руки почали її душити. Я ж стояла, ніби хто ноги прибив до підлоги, і не могла зрушити, як не намагалась. Прокинулася мокра – сорочку хоч викручуй. На годиннику пів на дванадцяту. Простягла руку, аби впевнитися, що сестра спить поруч. Намацала Світланку (ми спали в одному ліжку), та щось сонно пробурмотіла у відповідь.

Я піднялась і підійшла до вікна. У кімнаті, яку заливало примарне місячне світло, було прохолодно. Дуже скоро я замерзла в мокрій сорочці.

Думки були про те саме – як далі бути? Я заздрила однокласницям, які теревенили про хлопців, ходили на дискотеки, весело хихотіли по закутках, малювали материними помадами губи. Мене ж хвилювали зовсім інші питання. Наприклад, як «підписати» людину на вбивство. І поговорити ні з ким. Та хіба таким з кимось поділишся? Хіба зі Світланкою? Ні, навіщо таким обтяжувати дитину.

Раптом, ніби відчувши, що я про неї думаю, Світланка схопилася з ліжка.

– Юліко, Юліко!!! – несамовито закричала вона.

Я кинулася до сестри:

– Ну чого ти, Світланко? Я тут, тут!

Сестра, ніби сніп, знову впала на ліжко. Очі в неї були заплющені, і я зрозуміла, що вона говорить крізь сон.

Страх не покидав її навіть уві сні. Ще один доказ того, що потрібно діяти, і діяти рішуче.

Вирішила: іду до Романа. Просто зараз. Одягла свої звичні штани й товстий светр. Передумала. Натягла на себе Світланчину спідницю, яка була закоротка й вузькувата, ледве влізла в її кофтинку з тонкої трикотажної тканини, яка облягала мене, як друга шкіра. Світланка, хоч і була молодшою на чотири роки, скоро обіцяла наздогнати мене в зрості. Ми взагалі були дівчатами досить високими, а ще схожими одна на одну, мов близнючки. І на маму також. В одному домі жили три копії. Пабло було чого біситися.

Так-сяк натягнувши Світланчину одежу, я заглянула в люстро. Хоч і було темно, та розгледіла, що вигляд маю, як оті дівки з порножурналів, які колись мені показувала Циганчина Танька. Тим краще. Власне, тим я й збиралася платити Роману. Навряд чи він знає, що мені лише 16. Хоча як не дурний, то здогадається, звісно, що я неповнолітня. А може, він дурний? Або йому начхати? Тим більше, я не збираюся подавати на нього позов за зґвалтування.

Якомога тихіше я вибралася з хати. П’яний Пабло спав. Мама чатувала його сон. Якщо раптом Світланка знову прокинеться і почне кликати мене на весь голос, буде непереливки, але вже як буде.

Дорога до Романової хати пролягала через кладовище. Удень воно виглядало дуже мирним і навіть гарним у розмаїтті осінніх барв. Зараз же, у непевному місячному світлі, було моторошним і загадковим. Дійшовши до рогу, за яким починався цвинтар, я нерішуче спинилася. А що, як на могилах справді повно нечисті, про яку в казках розповідають і страшні історії пишуть? Чорна кістлява рука вхопить мене зараз за ногу… Легко говорити «Не бійтеся мертвих, бійтеся живих» тому, хто вночі на цвинтарі не опинявся.

Я вже хотіла вертатися назад, але тут згадала несамовитий зойк Світланки й, замруживши очі, кулею кинулася через кладовище. Пробігла повз нього за мить, хоча мені вона здавалася вічністю. Клята спідниця вповільнювала рухи, а тісна кофтинка не давала дихати. Я ледве відхекалася.

Підійшовши до Романової хати, я раптом подумала: а якщо хату зараз відкриє баба Надя? Як я їй поясню, що роблю тут серед ночі, та ще й так одягнена? У старих людей сон чутливий. От дурна голова! Я ж навіть не знаю, на який бік виходять вікна його кімнати!

Я, переминаючись із ноги на ногу, товклася біля хвіртки. Аж раптом з-під горіха, який ріс трохи далі, почулося:

– Чого мнешся? Іди сюди. Давно чекаю.

Голос належав Роману. І я злякалася ще дужче.

«Що я роблю?» – промайнуло в голові. Приперлася до майже незнайомого чоловіка з абсолютно божевільною пропозицією, одягнена, як повія. На що ти сподіваєшся? Що він просто зараз одним махом тупого чи гострого предмета вирішить усі твої проблеми? З якого переляку?

Ідіотка! Я вже розвернулася, щоб тікати світ за очі, але Роман повторив:

– Не бійся. Іди сюди, кажу.

Було в його голосі щось таке, що примусило мене підкоритися. Я несміливо наблизилась.

– Сідай. – Роман указав на місце біля себе.

Я стояла, не зрушивши з місця.

– Якщо не побоялася прийти до мене серед ночі, чому боїшся присісти? – У його голосі прозвучала насмішка, але добра, не зла.

Я, гордо задерши голову, аби не було помітно страху, присіла на краєчок лавки. Роман засміявся.

– Підсовуйся ближче, бо змерзнеш. Холодно вже.

Дійсно, було холодно. Я тільки зараз це відчула. Поспіхом збираючись, забула одягти колготки, тож тепер світила голими ногами, як ота потороча.

Роман раптом зняв із себе куртку й постелив на лавці.

– Сідай, кажу. Вирядилася, прости господи.

Я всілася на куртку, присунувшись ближче до чоловіка. Мовчала. І Роман мовчав.

Раптом відчула, що від нього йде неймовірне тепло. Стало гаряче і… спокійно.

Від його тепла й пережитого хвилювання мене почало хилити в сон.

– Не спи, – усміхнувся Роман, – замерзнеш.

Голос у нього був дуже приємний: низький, густий, теплий, як він сам. Це було справжнє людське тепло, якого я у своєму житті не зустрічала. Не таку, ой, не таку енергію має випромінювати майже казковий злодій, яким лякали в селі малих дітей. Мені захотілося, мов кошеняті, скрутитися клубочком і притулитися до його грудей. Колись я так тулилася до татка. Бажання було таким сильним, що я ледве стримувалась.

– Та пригортайся вже, дитя, – раптом, наче вгадавши мої думки, сказав Роман і розвів руки, аби прийняти мене в обійми.

Та я не наважилася зробити й кроку. Була не навчена приймати ні добро, ні ласку. Я вміла лише шкіритися і захищатися. Тоді Роман сам обійняв мене своїми великими, сильними, теплими руками. І тут я зробила те, чого ніколи не робила при чужих людях, – заплакала. Просто розридалась. Аж доки не почало перехоплювати подих і клята тісна кофтина на грудях не зробилася мокрою, як хлющ.