Читать книгу За кордони! Історія українки в Греції - Оксана Омелюх - Страница 3

Синій зошит

Мені було чотири роки, як мені сказали пізніше, коли помер мій тато. Ніхто ніколи не розказував мені, чому й що буде далі. В нашому домі взагалі про це не говорили. «Зупинка серця» – хіба це знала я, але однаково думала без упину:

– «А як взагалі серце може зупинитись і до чого тут мій тато?».

Я підростала з двома старшими сестрами та мамою, яка так часто була то на одній, а то на іншій роботі, що я навіть не знала її запаху. Вона працювала на заводі і приносила додому різні деталі, котрими я любила бавитись. Час від часу мама збирала малину в Польщі, звідки привозила «модні» солодощі. Їздила в Росію, після чого ми розпаковували новий одяг. І так безкінечно… І хоча ми нічого з того особливо не розуміли, але, певно, тішилися, мов дурні. Якось так у моїй пам’яті виглядають ті роки. Були ще поїздки в село до татової мами, але це вже занадто болюче.

Мені було приблизно років вісім, коли мама почала записувати в синій зошит слова, що їх диктувала наша знаменита сусідка – тьотя Галя. Знаменита, тому що знала все про всіх у нашій та сусідній дев'яти-поверхівках, і ще тому що першою в нашому оточенні встигла підзаробити в Греції. Тож тепер вона сиділа й розповідала мамі, яка заграниця на смак, як там, що та за якою ціною. Сусідка читала нам вголос нові слова грецькою мовою, а ми з сестрами та мамою повторювали їх за нею. Після слова третього – всі залились сміхом, усі, окрім мене. Для мене грецька перетворилася на музику, яка мене зачаровувала і яка розповідала, що зі мною в майбутньому відбудеться щось дуже приємне… великі зміни.

Синій зошит… мій погляд зупинився на ньому і все інше перестало існувати. Щось підказувало мені, що я бачу його не востаннє, від чого водночас було і добре, і боляче, адже я не розуміла, чого було більше. За кілька днів мама знову зникла. Не пам’ятаю ні валіз, ні вокзалів, ні сліз. Не було сірої погоди та довгих обіцянок. Чому? Можливо, нас тоді знову відправили в село, а, можливо, я просто нічого не пам’ятаю, хоча мені й було тоді цілих вісім років. Всі ті роки я продовжувала думати, що то було нормально. Що ось так зникнути й не пояснити нічого своїй дитині – то є абсолютно прийнятно.

Мрійлива затворниця

Мама поїхала, а ми самі стали ліпити пироги. Три рідні сестри, а між нами по шість років різниці, що було для мене дуже багато. Тітка Аня – сусідка з четвертого поверху, яку мама чомусь завжди називала нашою родичкою, хоч і не зрозуміло, з якої саме родинної лінії, часто говорила всім довкола, які ж ми молодці.

– «… а Оксана? Вона ще до столу навіть не діставала, але вже розкачувала тісто на вареники!» – казала вона. Однак я ніколи не пам’ятала, щоб вона чи хтось із них приходив до нас коли-небудь, щоб допомогти. Тож я росла одинокою сумною дівчинкою, яка на свій вік усвідомлювала все трохи занадто. Змалку я вміла виконувати всю домашню роботу, міркувати на досить дорослі теми і цінувати життя, однак я боялася людей. Я уникала розмов, була замкнена в собі і просто прагнула відчувати турботу й увагу від рідних, але їх мені не давали. Здавалось, що я була єдина в цілому світі, тому понад усе – я відчувала себе непотрібною. Мені не було, до кого підійти і щось запитати, мене ніхто не бачив і вже точно не слухав, тож частіше за все я ховалася під старим столиком з давно зламаною швейною машинкою, сиділа та щось уявляла.

Єдине, що завжди було поруч – це книги. Книги й бажання писати, про що я розповім трохи згодом.

Перші слова я прочитала в чотири роки. Мама ще досі розповідає:

– В дитячому садку було свято. Оксані, як і іншим дітям ще не було шести. Вже майже кожен з них розповів свій віршик, але моєї на сцені не було. «Нічого собі! – думала я. – Це як так? Моїй дитині не дали вивчити жодного слова?» – у цьому місці мама щоразу підвищує голос.

– Аж тут з’явилася вона – остання з усіх. Їй дали книгу і вона почала читати, ні разу не піднявши своєї голови, і я думала: «Чому моя Оксана завжди така сором’язлива?».

Я, в свою чергу, у відповідь думала: «Коли ж мама перестане це згадувати?!», та мама продовжувала:

– Без найменшого запинання вона читала текст голосно й чітко, та так довго, що всі пороззявляли роти!

Відтоді книги стали моїми батьками, сестрами, родиною й друзями. Все, що мало слова, потрапляло до моїх рук, і я безупинно читала. Все, окрім того синього зошиту, котрий зник надто швидко й безслідно.

Пакетики з зіллям

Пам’ятаю один день… Точніше я завжди пам’ятатиму той день, коли я опинилася на незнайомій мені вулиці сусіднього міста з листком-адресою в руках. Очима я шукала номер будинку, але в голові метушилось одне й те саме питання:

– «Я насправді розумію те, що я зараз роблю?».

Ні, я й гадки не мала! А звідки? Мені ледь-ледь виповнилося вісімнадцять років, а я вже вкотре думала про те, щоб померти. Мені хотілося зникнути.

– Вона тобі допоможе, – казав мені на ту хвилину мій друг, і я йому вірила. Чи то тому, що народився він у той самий день, що і я, чим викликав у мене довіру, чи то тому, що завжди був таким безтурботним, якою і я прагнула бути. Не знаю. Але все ж вирішила перевірити та відчинити ці двері невідомості.

Короткий дзвінок, почулося шурхотіння з того боку. Дверний замок тричі клацнув у повітрі, а переді мною з’явилася дівчина, на вигляд років дванадцяти. Я зиркнула на неї й раптом відчула, наскільки я вже була доросла проти неї. Вона втупилася в мене своїм повненьким обличчям і на мить нагадала мені портрет дівчини, що висів у моїй кімнаті. Такі ж надуті щоки, тьмяний колір волосся та перелякані очі, розмір яких виділявся з усього. То була фотосесія у школі для всіх, де на нас надівали червоні накидки-плащі та смішні шапки-берети. Мене тоді фотографували три рази підряд, проте очі однаково залишалися заплющеними. Коли ж сказали: «Четвертого разу не буде!» – то на фото вони, мої лякливі очі, з’явилися чітко, проте розміром вийшли трохи менші за щоки – величезні.

За дівчиною почулися швидкі рухи і раптово з’явився обрис жінки, яка чекала мого візиту. Я миттю отямилась.

Не знаю, кого я мала намір побачити, але однаково була здивована. Чим вона була зайнята? Схоже на те, що куховарила. Проте запах чогось не їстівного, що розлітався квартирою, мене збивав з пантелику й навіть трохи полохав. Власне, тільки це і відрізняло помешкання жінки-ворожки від усього іншого у світі.

– Я вам телефонувала… – стала мимрити я тихим голосом, але вона потягнула мене за руку в сусідню кімнату, зачинила за мною старі й тонкі, мов стіни в гуртожитках, двері та почала мене оглядати.

Переді мною стояла жінка, звичайна, як і її довгий літній халат, що віддалено нагадував плаття, зшите десь на базарі. Візерунки на ньому були схожі на зів’яле суцвіття мутного відтінку коричневого кольору. Як і її дочка, вона теж була повна, хіба трохи вища. Волосся закладене в недбалий пучок, більша частина якого просто звисала, прикриваючи шию – кругленьку й надуту, як і саме обличчя. Від неї пахло сухою травою.

Я не розуміла, що відчуваю. Ця ворожка (чи хто?) була настільки звичайна, що мені не вдавалося збагнути – знає вона щось чи просто всіх дурить? Хороша вона чи погана? Подобається мені, врешті-решт, ця людина чи краще її відпихнути?

Ворожка ж і собі дивилася на мене. Зірким поглядом вона ковзнула по мені знизу вгору й спитала:

– Чого ти хочеш?

І в нас одразу все не заладилося.

– «Знала б я, чого хочу, то була б зараз тут? – здивовано запитала я себе. – Не думаю».

Але жінка швидко згадала про грошову винагороду, запах якої вже відчула, і почала сама говорити. Ось так просто: гляділа на мене і ні з того, ні з сього детально описувала мені хлопця та дівчину, котрих, клянусь, в ту хвилину мені здавалось, що я ніколи в житті і не зустрічала, і те, що вони мені зроблять, а тоді чомусь запитала ще раз – чого я хочу?

Здається, я туди йшла, бо мені було так зле психологічно, що я вже не могла придумати щось краще, ніж піти до ворожки по відповіді. Для мене це було очевидним. Тому я мала знову відчути обурення, натомість мене охопило тепло від турботи і я почала промовляти. Слова полетіли нізвідки і я, сама не очікуючи, що вони будуть такими, сказала:

– Моя подруга кличе мене поїхати жити і вчитися в іншу країну, до неї… – але жінка різко мене обірвала:

– А ти цього хочеш?

– «Ну, як так? Ну, все тепер ясно. Зараз вона почне говорити банальне „їдь, пробуй, якщо хочеш, то вийде, не озирайся назад, не сумнівайся…“ і так далі».

Саме так і було. Ось тільки було чомусь так переконливо, що мої очі налилися сльозами і я відчула полегшення та щастя від того, що в мене щось таки вийде. Вона говорила так, наче мене обіймала, і я кудись просто пливла. Щось невидиме проникло в мене й почало наповнювати, одночасно шматуючи й роздираючи.

Вона дала мені якесь зілля в пакетиках й маленьку дерев’яну іконку, що закривається, – вона мала стати моїм талісманом. Сказала щось висипати далеко від дому, щось злити в унітаз – я абсолютно цього не пам’ятаю. Зі мною залишилося лиш те, як я стояла там, мов заворожена. Навколо мене щось коїлось, вертілося та мерехтіло, але тільки не я. Я була нерухома, хоч і думками звідти настільки далеко, ніби зовсім не в своєму тілі.

Ворожка провела мене до дверей та ще раз поглядом найтеплішої жінки на світі мені усміхнулася, але в її очах виднілися сльози. Я подумала, чи вона зараз забрала мій біль, бо мені однозначно стало легше, натомість вона виглядала сумною, але щось мене потягнуло назовні.

Таке щось я пережила в ті хвилини, про що думаю й досі. І хоч тоді мова йшла далеко не про Грецію – тоді це мала бути Польща, мені стало легше – я могла рухатися далі.

Через кілька днів після того в коридорі університету я зіштовхнулася з одногрупницею. Враз риси її обличчя чітко нагадали мені опис тієї дівчини, про яку мені розповіла загадкова жінка. Безсумнівно, це була вона – все те почуте та сказане не переплутаєш. Звісно, я знала цю дівчину давно, хоча проводити час разом ми стали тільки недавно. За кілька днів відбулося рівно те, що було описано мені в той сірий день ворожкою, а ще за кілька – я зрозуміла, ким був хлопець із розповіді ворожки та що буде далі.

Ніколи б не подумала, що вони можуть зробити мені щось погане, але це таки сталося. Ким була та жінка-ворожка – я так і не зрозуміла, і після того, як збулося передбачене нею, я просто махнула рукою. Пройшло, вже нема – і більше про неї не думала. Однак «пакетики», що вона дала мені того дня, все ж таки залишила.

Дзвінок, що вбиває всі мрії

Тему переїзду до Польщі я завела відразу, однак наслідки були плачевними. З мобільного я вислала кілька слів мамі – просила зателефонувати. Телефон одразу задзвенів. Спокійною і врівноваженою мовою, а найстрашніше – з усім серцем, я почала розповідати їй – своїй найріднішій людині на світі – про те, що так мені боліло.

– Мамо, я помилилась! – я намагалася стримати емоції, але здавалося, що вони от-от переможуть. Моя врівноваженість танула, а спокійний тон мене зрадив.

Вперше цей клятий білий телефон з причепленою дротом слухавкою не був мені таким противним, як і цей куточок в нашому домі. Щоразу, як я підходила сюди, зі шкільних років, я чула голос мами, що інколи телефонувала із-за кордону: «Ти виростеш лайном! Будеш пасти корови! Ти нічого не зможеш!» – та свій плач на всю квартиру. Але цього разу все мало бути інакше…

– Я не хочу більше вчитись у Львові. Мені там дуже погано! – намагалась я пояснити, та сльози вже заливали моє обличчя.

– Що? – відповіла вона, на противагу мені дуже спокійно.

А я вела далі:

– Я не хочу там жити! Я не хочу там вчитись! Я нічого там не досягну, зате зможу в Польщі! Послухайте… – я заспокоїлась. Тепер треба було намагатись говорити так, щоб вона зрозуміла, і я заходилася роз’яснювати. Я говорила про те, як я неправильно вибрала місце, де здобувати професію, як мені там погано і, як усе може змінитись, якщо вона дозволить мені поїхати в Польщу.

Я розповіла їй, що крім найкращої подруги, я вже не раз розмовляла про це з її мамою та навіть вітчимом. Що вони взагалі самі мене до цього підштовхнули. В них майже під самим домом розташований відмінний заклад, де навчають майбутніх фармацевтів і косметологів, де могла б навчатись і я.

– … Вони сказали мені про умови, вартість і свою допомогу… – не здавалася я.

Як гірко було те, що мама спокійно собі слухала та давала мені тим велику надію. А тоді відповіла, що подумає. Я поклала слухавку з невимовною радістю, вимальовуючи в уяві картини, що і як буде. Але за п’ять хвилин телефон задзвенів знову.

– Мама ледь інфаркт не дістала! Я ще ніколи не чула, щоб вона стільки плакала! Що ти їй наговорила? Яка в біса Польща?! – прокричала моя найстарша сестра, але я нічого не зрозуміла. Абсолютно нічого! Окрім того, що я тепер ще більше ненавиджу цей гидотний куточок в нашому домі, той, що завжди приносив мені тільки смуток.

– «Як можна бути такою жорстокою? Хіба могла повести себе так зі мною моя рідна мати?» – я задихалася. Бень… і все розвалилось. За одну мить мені все зруйнували і навіть не дали можливості щось пояснити.

Після того випадку день у день, рік за роком я вбивала в собі мрію кудись переїхати й мати можливість поміняти свій вибір. Ходила до університету, якого зовсім не любила, і вже точно не давала собі права писати. Звісно ж, «писати – це що?» – повторювали мені безкінечно. Я згасала, мов надто давно запалена свічка, шукала себе, точніше ліпила таку, яка б підходила моїм рідним. Я приміряла різні портрети і старалася змінити свої думки, викорінити з себе всі мрії. Але все це в мене не виходило.

Кулька, наповнена мріями

Пам’ятаю, коли я ходила до школи, то завжди почувала себе дуже самотньою. У мене були друзі, дім, книги, захоплення, але біля мене зовсім не було моїх рідних людей. Мені постійно бракувало уваги і я відчувала себе непотрібною.

Спочатку ми, троє сестер, жили у двокімнатній квартирі. Потім найстарша привела додому свого чоловіка, але не встигло ще щось помінятись, як вони переїхали до своєї квартири. Залишились я та середня сестра. Шість років різниці – тоді для нас це було дуже багато, надзвичайно багато. Сестра старалася справлятись із усім, але була занадто хороша. Найстарша була завжди стриманою, стійкою та впевненою в кожному своєму виборі. Середня ж ні, навпаки – була такою чутливою й ніжною, що її хотілося безперервно гладити по голові та заспокоювати, що все буде добре. Тому я мала можливість виховувати себе сама, в різних умовах.

Майже кожного вечора я діставала стару мамину, а може ще навіть бабину шкатулку, де лежали різні намиста. Найбільш цінним для мене було те, що з перлів, – я обожнювала перебирати його руками. Відтак я часто переглядала альбом зі старими світлинами, що завжди лежав поряд з нею, а перевіривши, чи сестра часом не йде до кімнати, цілувала фотографію тата. Потім я вдавала, що дивлюсь телевізор, а сама мріяла про те, як пишу, як беру інтерв’ю в якоїсь цікавої людини, знімаю фільм, танцюю на сцені. О! А ще навіть будучи кінокритиком, сиджу в великому залі й переглядаю чергове щойно зняте свіженьке кіно.

Якось так я пам’ятаю своє дитинство – насичене мріями, що жили лиш в моєму замкненому від усього і всіх світі та нагадували велику кулю. Ту кулю я тягла за собою всіма затишними і не дуже місцями та все шукала «те саме», де можна було б її проколоти й випустити той світ назовні, щоб усе з нього лягло навколо мене, оточило з усіх сторін і я нарешті почала з усім цим гарно жити.

Згодом, середня сестра вступила до університету в іншому місті. «Що робити з Оксаною?» – було найпопулярнішим питанням того часу. Зі сльозами й важким серцем було прийнято, хоч і без мене: зібрати всі свої речі й піти жити на деякий час до найстаршої сестри. Назвати життям-мрією це було складно, і, мабуть, саме цей період травмував мене найбільше. Один чи два роки я підростала в її сім’ї, раз за разом випрошуючи відпустити мене до нашого дому, на ту саму двокімнатну стареньку квартирку, де колись у нас була мама, а потім ми жили втрьох – три маленькі сестри. Спочатку на кілька годин, потім на ніч, а згодом на цілу суботу-неділю. За деякий час всі зрозуміли – якщо я житиму там, то всім буде легше, і я безмежно зраділа.

Мені було біля тринадцяти років, коли я почала жити сама – це було розкішно! Я могла посеред ночі вставати через брак сну, прибирати, робити гарними нігті, читати, малювати, готувати уроки, писати… тобто все те, що роблять абсолютно ніким і нічим не обмежені люди. Одного разу, коли обікрали квартиру моєї однокласниці, що жила на тому ж поверсі дуже близько до мене, мені стало страшно. Та в інші часи – це було найбезпечнішим і найкращим місцем на всій землі. Я була одна, але щаслива. Не те, що деякий час перед тим – в заповненому людьми домі, але настільки самотня.

Саме тоді я знову почала думати про Грецію. Попри те, що одного разу ми – я та моя середня сестра, вже пробували зустрітися з нею, проте нічого не вийшло. Ми були ще малими й вірили, але чи то страх, чи то дійсно не готові документи нам не дали цієї можливості. Ми поїхали до невідомого міста та подолали важкий шлях, щоб розшукати грецьке посольство, але однаково почули відмову. Точніше завернули мене, а моїй сестрі сказали приїхати через два тижні з готовими валізами. Здається, цілих два тижні вона те й робила, що пакувала, розпаковувала і знову пакувала свої валізки. Принаймні так я це бачила. Мене роздирало зсередини, що вона поїде без мене – звідти ж ніхто, як здавалось мені, не повертається, а я й так була одна, куди ж іще більше? Але мені не можна було показувати вигляду, тому я терпіла. Однак сталося те, чого ніхто з нас не чекав. Вона поїхала щаслива до Києва за своєю візою – перепусткою в Грецію, разом із валізою та готовим квитком, а повернулась ні з чим – сумна й розчарована. Її теж завернули.

Тоді ми були впевнені, що для нас все завершилось. Єдиний шанс, що у нас був, – повернувся до нас негарним боком. Потішився з наших сумних дитячих облич, насміявся надміру й покинув.

Після такого сильного стресу ми закляли себе на кілька років не старатись, не думати й навіть не рухатися більше в ту сторону – нас не пустять в іншу країну і годі. Проте час проходив, а мені ніяк не виходили з голови думки про країну сонця та моря. Я думала про неї все більше і більше. Тоді в моєму житті стали відбуватися різні зміни.

Маленькі зміни

Вперше я почала прогулювати уроки. До того часу я завжди була відмінницею. Мені подобалося вчитись. Але я робила це більше для мами, ніж сама того хотіла. Однак того року я почала розуміти, чому дурніші за мене завжди мають кращі оцінки, чого насправді коштує золота медаль і чому мені її за жодних з моїх розрахунків не мати. А також: чому розумніші за мене і страшенно цікаві однокласники та знайомі абсолютно не стараються дістати «відмінно» чи будь-яку похвалу. Тоді ми з Вікою, моєю найкращою подругою, котра кликала мене поїхати до Польщі, завели нових знайомих і за кожної зустрічі з ними дізнавались щось більше, ніж за півроку в школі. Один із них розповідав нам багато цікавого з історії, інший про Італію та життя в ній, третій – про якийсь фестиваль музики та літаючих хрущів, яких можна збивати руками, а ще інший – про дівчат, котрі не одягали туфлі до церкви в неділю. І я тому заздрила. А було таких знайомих досить багато. Я заздрила тому, що вони всі могли жити так легко – вчити й робити те, що їм подобається, бачити стільки всього і відкрито про це говорити. Вони не питали дозволу в когось: чи можна їм не йти до школи, чи можна поїхати… Ніхто не тримав їх за комір і не заважав бачити світ.

Тоді мені здавалось, що я серед них найдурніша, тому я завжди мовчала. Кожного разу. Я могла розтулити рота тільки тоді, коли залишалася з кимось наодинці. Але варто було підійти до нас ще комусь, як я замовкала знов і зачиняла себе в «темній коморі». Я ніколи не розуміла, чому вони були до мене завжди такі привітні, приймали до своєї компанії. «Яка їм з мене користь?» – думала я, але оцінювала це як їхній плюс. Адже кожен із нас – це особистість, і якщо хтось хоче мовчати, то він може так робити.

Ми провели багато часу разом, але згодом я підросла, трохи змінилась, а можливо, вони, а можливо, все довкола – не знаю. Однак я стала помічати, що вони розрізняють людей, навіть просто за одягом. Якщо хтось не одягнений в «гади», без темного макіяжу, чорних нігтів і якоїсь «заїбістої» штуки, як любили казати вони, отже, ці люди слухають попсу, не читають, а дивляться телевізор, і так далі. А отже до їхньої компанії такі люди не підходять. Я перестала з цим всім погоджуватися, тому настав час міняти свій маленький кораблик. Проте сталося і ще дещо, про що мені важливо згадати.

Моя подруга, найкраща та найрідніша з усіх подруга, переїхала до Польщі. Дещо раніше туди перебралась її мама, швидко знайшла собі чоловіка – поляка, і згодом майбутнє Вікторії почало простелятись у ту саму сторону – таку далеку від мене.

Спочатку вона часто приїжджала. Ми багато гуляли й ще більше говорили про все на світі. З собою Вікторія почала привозити різні класні кофтинки та інший одяг, а згодом – популярні журнали англійською. Ці журнали… Для мене вони були всім! Я ніколи не могла зрозуміти ту дивну любов до них, однак щоразу, коли якийсь із них потрапляв до моїх рук, всередині мене щось переростало. Ставало так тепло і водночас хвилююче, що мене спочатку трясло, а вже тоді кудись переносило. Я знову ставала тією маленькою дівчинкою з кулькою в руці, котра стільки мріяла. Жила в іншому світі, де чого тільки не витівала моя творча уява. У мене була журнальна залежність без найменшого поняття, чому так сталось і як того позбутись. Однак крім журналів і модного одягу, котрі з’являлись у моєї подруги, я побачила, як разом з тим усім почала мінятись вона сама.

Згодом ще одна моя подруга поїхала з мамою до Італії. ЇЇ звали Люба. Нас із нею поєднувала велика та надзвичайна любов до танців.

У другому класі, коли в мене почались уроки хореографії, вчителька танців виділила мене з-поміж інших. Після першого ж заняття вона підійшла до мене та запросила прийти після школи в Палац Культури1. Однак Палац Культури знаходився в центрі міста, а отже ніхто мене туди водити не буде і саму, звісно ж, не пустить. Крім того:

– «В нас немає грошей на твої дурні танці!» – сказали мені тоді мої рідні, тому шансів більше не було.

Ще кілька разів вчителька підходила до мене з одним і тим самим питанням:

– Чому ти не приходиш? Там ти можеш навчитись танцювати по-справжньому. – але що могло відповісти маленьке дівча в сестриному одязі? Тож я щоразу засмучено схиляла голову якомога нижче і вперто мовчала.

У п’ятому класі в нас з’явилася нова вчителька танців. Попередня пропрацювала в нашій школі навіть не півроку, як і багато хто з учителів. Після неї не було занять навіть подібних. З новою вчителькою ситуація повторилася знову.

– «Мабуть, знову Палац Культури… центр… гроші…» – сказала я собі, тому нікуди не йшла. Однак то була Наталя Іванівна – молода, вродлива і страшенно вперта жінка, котра ніколи навіть не думала здаватись. Вона ходила за мною й говорила те саме про заняття після школи, а згодом почала й відпрошувати мене з уроків. Спочатку на п’ять хвилин, щоб попросити мене прийти, а коли я не прийшла знову, – забрала мене з цілого уроку і, тримаючи за руку та не відпускаючи, повела мене до класу хореографії, де вже було багато дітей різного віку.

– Це Оксана, – сказала вона таким голосом, наче їй щойно подарували улюблену шоколадку. – Вона з вас усіх наймолодша, тому я прошу вас про неї дбати й не ображати.

Вона поставила мене в першому ряду праворуч від себе й зі словами «поїхали!» побігла вмикати музику. Усі почали танцювати і я опинилася в іншому світі. Люба там теж була. З того дня наша спільна любов до танців об’єднала нас ще й у міцну дружбу. Поки не настало те літо…

Це було одне літо. Тоді мені здавалося, що вже не буде в моєму житті довшого літа. Час від часу Люба надсилала з Італії короткі повідомлення: «Чао!» на початку, «Чао!» в кінці, а посередині – суцільне задоволення від нової країни. Звідти подруга повернулась, як і всі, трохи інша. Я почала відчувати, як зв’язок між нами зникає.

Після цих двох подруг – Віки та Люби, здавалось, усіх інших уже не спинити. Усі кудись їздили, щось для себе відкривали, але тільки не я. Я залишалась на місці, хоча дуже хотіла того самого, і однаково розуміла те, що вони там бачать і чують.

Як була нагода, а це було часто, я вирушала з друзями та знайомими кудись подалі від дому. Ми вешталися околицями міста, піднімалися на вежі, недобудовані будинки, блукали лісом. Ми їздили до сусіднього міста, боже мій, усього якихось двадцять п'ять хвилин – та туди взагалі пішки дійти можна, – а нам вже здавалось, що ми десь далеко, наприклад, у столиці. Але тоді нам було по тринадцять—шістнадцять років і ми бачили значно більше, ніж звичайнісінькі вулиці чи двохметровий майдан. Здається, в тому й полягала вся суть – бачити більше. Проте однаково мені цього було недостатньо. Тому я знала, що в мене в житті ще буде нагода та я її не проґавлю.

Косметологія та перший крок до неї

Коли мені було років дванадцять-тринадцять, я закохалась у косметологію. Це був момент, коли я дивилась на свою середню сестру, яка стоїть над каструлею, в якій кипіла вода з травами. Сестра періодично піднімала голову та показувала своє лице під рушником – по ньому чергою стікали піт і шмарклі, а та жалілась, що більше не може терпіти. Видовище було ще те! Але не для мене. Весь процес розпарювання шкіри, чистка обличчя, дарсонваль2, маски – для мене це було таким чаруючим, що я думала: «Ніколи звідти не вирвусь». Так я почала мріяти стати великим косметологом, хоча й підозрювала, що бажання писати зможе витіснити цю мрію в будь-яку хвилину.

Стояти над каструлею сестрі зовсім не сподобалось. Тому Оля швидко знайшла місце, де вже давно цього робити не треба. У ньому працювала косметологиня, котра славилася на всю околицю, і щоразу, як сестра їздила до неї, то поверталася задоволена і вихваляла її. Тож я не барилась і швидко напросилася поїхати разом із сестрою.

Слава – таким було її ім’я, так само, як і назва її косметологічного кабінету. Виглядала вона дуже простою та приємною жінкою. Лежачи під її «професійними» руками, я без сорому й совісті старалася непомітно все порозпитувати. Час від часу Слава оберталась до мене з розуміючою усмішкою, тоді я казала собі:

– «Чорт, вона все зрозуміла».

Мені було так цікаво, що зробила ця жінка, щоб опинитися тут і причаровувати до себе клієнтів, які з’їжджалися до неї з усієї країни, що я ніяк не могла себе зупинити. Вона це зрозуміла і старалась відповісти, хоча говорила насправді не дуже багато. За освітою Слава була фармацевтом, тому на її столі стояла купа баночок із різними настоянками, мило для вмивання, креми й подібне її власного домашнього виробництва. Додатково Слава пройшла багато різних курсів і семінарів з косметології та масажу, про що свідчили стіни, заліплені зверху донизу різними сертифікатами.

– «Я теж так хочу! – з того дня закрутилось у моїй голові. – Я теж все зроблю так само!» – засіло в ній уперто та нікуди не хотіло діватись.

Відтак я, не зупиняючись, говорила та читала про косметологію, тож наступного разу, коли знову приїхала до сестри в Тернопіль, де, власне, все і сталося вперше, вона повела мене кудись із дуже коротким роз’ясненням: «Сюрприз».

Дві різні й навіть для мене тісні маршрутки (я тоді була досить мініатюрною), двадцять п’ять хвилин пішки, дві хвилини небезпечним підземним переходом – і ми опинились перед… медичною академією! Тут я дізналась, що потрібно, щоб стати косметологом, а, головне, скільки це все коштує. Тоді ми стояли мовчки, але серця наші кричали. Це було ні мені, ні нам по кишені, тому ті двері зачинились для мене, при чому дуже міцно.

Ввечері сестра спитала, чому я сумую, та, вислухавши, ледь не розплакалась.

– Ми щось придумаємо, – сказала вона, обіймаючи, проте я знала, що мала зробити це сама.

– «Здаватись, кажуть, не можна… – міркувала я, як бути далі. – Тож що я робитиму, коли настане час закінчувати школу?».

– Я вступлю до державного університету на факультет «фармація»!

Спочатку я пройшла платне навчання-підготовку до вступних іспитів. Далі не без проблем вступила до університету на безкоштовну форму навчання і вже мріяла про те, як із кожної стипендії буду відкладати на курси з тієї стільки омріяної мною професії.

І ось я в списку нових студентів Політехнічного університету. Не пам’ятаю, як то сталося… Мама чи сестра дізнались, що я таки вступила та їду до Львова, а також туди їде мій хлопець. Ми з ним вже давно планували спільне майбутнє. Жити він мав не в гуртожитку, куди так хотіла я, а на квартирі зі старшою сестрою та її хлопцем. І хтось із моїх рідних бовкнув:

– А що? Може, підеш жити з ними?

Тоді мене наче вдарило струмом. Ледве оговтавшись, я побігла розказати про це своєму хлопцю. Однак Андрій не обурився, а навпаки потер руки:

– Це що ж?.. – думав він вголос, – Будемо разом засинати та прокидатись і не треба буде бігти до тебе після занять чорт знає в яку сторону Львова?

– «А що? – почала й собі думати я, – щось в тих словах було».

Хоча я сумнівалась. «Я ж тільки підліток! У моєму житті вже завтра відбуватимуться великі зміни і я не хочу ділити їх із кимось. Я хочу пережити все це сама». Однак і те, наскільки сильно він зрадів тій пропозиції, мене не відпускало.

За хвилину раділа вже і його сестра, а ще за другу – моя мені повідомила, що її подруга здає квартиру в гарному стані. Проте, як завжди буває в таких випадках із моєю мамою, все ледь не змінилось. Щойно ми всі четверо запалились бажанням жити разом (навіть я вже більше раділа, ніж сумнівалась), як мама сказала, що нічого з того не вийде, бо вона, як завжди, передумала. Здавалось, мені це мало бути вже не нове, але чомусь все одно боліло.

Пройшов час, мама все-таки погодилась і я, хоч і з розчарованим настроєм, але почала пакувати валізи у свій новий етап життя, навіть не підозрюючи, що він триватиме трохи менше півроку.

Великий переїзд

Занадто швидко я дізналась, як сильно змінюються люди, яких випускають на волю. Мені було це так дивно, адже я вже давно була сама по собі, але щоб аж настільки? Хлопець «мого майбутнього» пропав, щойно ми переїхали межу нашого міста. То він раптово захотів стати супер-вільним, то – рівнятись на хлопця своєї сестри, у якому я дуже скоро побачила багато недоліків. А то щодня бажав показувати мені щось нове, наче вказуючи, де його, а де є моє місце. У наших стосунках з’явились висловлювання на зразок «пацан сказал, пацан сдєлал» та багато схожих, а я починала плакати все частіше й частіше.

Кожен день ми сварились. Мені не можна було нікуди й ні з ким іти, а йому, виявляється, навіть не треба було відповідати мені на питання: «Де, в біса, тебе стільки часу носило?». Через день ми розходились, а за кілька – сходились знову. Словниковий запас Андрія змінювався все більше та гірше, голос став свинуватим, як і саме його ставлення до мене. Комп’ютер заповнювався непристойним відео та дикою для мене музикою, а я залишилась одна – вся «покалічена». Тоді я вкотре звернулась зі сльозами до мами, але вона мене знов не почула.

Пам’ятаю кабінет психолога, повз який я щодня проходила. Пам’ятаю священника, який вибіг із церкви пізнього вечора, почувши мої ридання. Пам’ятаю сестру Андрія, що так старалась усе повернути. Пам’ятаю, як я постійно мовчки страждала…

Одного дня я прийшла додому така розчарована всім, але старалась триматись. Двері відчинила мені вона, вся така лагідна й мила. І хоч не відразу помітивши, але згодом спитала: «В тебе все добре?» – і я поплила… Я побігла в кімнату, щоб вкритись ковдрою так міцно, що як би вона не старалась її скинути, у неї б не вийшло. Я проревіла там, мабуть, цілу добу. Легше не стало, зате Таня – сестра Андрія – побачила, що зі мною таки все дуже не так. Однак після мами, котра так нічого й не зрозуміла, я нікому не могла відкритись, тому психолог, священник і Таня не почули від мене ані слова.

Рятували заняття в університеті та люди, що навчались зі мною. Мене часто запрошували в гуртожиток, де я завжди так хотіла жити, й підтягували в навчанні. Адже мені було не до того. Як мені було там добре! Настільки, що вистачило лиш проявити ініціативу, як одразу там знайшлося для мене місце. Настав час вибиратись із положення, котрого я більше не мала сили терпіти, – я мала змінити житло. Хоча ту квартиру знайшла я і вона була класна, і хоча я не мала б звідти тікати, тим більше в гуртожиток, якого так прагнула уникнути моя мама, все ж я відчувала, що цього разу все буде правильно. Я шкодувала, що не послухала себе від самого початку, коли не хотіла ні з ким разом жити. Але це мене постійно наводило на думку, що відтепер я маю слухати тільки себе та сама все вирішувати. Попри те, що мені сильно допомогли уплутатись у таку халепу, розв’язати її все одно мала я. Власноруч.

Останній місяць перед зимовою сесією я його навіть не бачила. Андрія. Просто щоб сісти і нормально поговорити. Чесно кажучи, я вже давно його не бачила – того самого хлопця «мого майбутнього», і поняття не мала, де він перебуває. Він перестав мене контролювати, а я – зневажати його. Усе наче розчинилось, залишилось лиш кілька маленьких частинок.

Якось до нас прийшов наш спільний друг. Ми поговорили з ним кілька хвилин, коли в мене із сумки випадково випала перепустка до гуртожитка. Ми переглянулись одне з одним та промовчали. Він добре знав, що це, оскільки жив у сусідньому гуртожитку. Але я не стала просити його нічого не казати.

– «Хай все йде своїм ходом» – думала я й не надривалась.

Потому була коротка розмова з Танею, сестрою Андрія. Сльози. Спаковані валізки, ті самі, що, здавалось, зовсім недавно пакувались сюди. Довга дорога до гуртожитку і нарешті нова щаслива частина життя.

За кілька днів потому грудень змінився на січень, старий рік на новий та навіть у моїй голові думки перестали крутитися колом. Тоді і пролунав перший за стільки часу й останній дзвінок від Андрія. Просто по телефону, жорстокими словами зі свого нового лексикону він прокричав мені, що між нами все закінчено, наче це не було очевидно останні півроку. Я випустила на нього сльозу й ось тоді мені стало легше.

Січень плівся, переплітався, наче нетверезий перехожий, що йде надто слизькою від морозу дорогою. Але минув ще місяць і все заходилося мінятись. У мене стало з’являтись багато нових друзів, вечори з музикою, гітара… прогулянки Львовом, концерти, справжнє кохання… Найкращі роки в моєму житті до переїзду, а може, не побоюсь того сказати, взагалі. Головне, що поганих моментів майже не було.

Гори – ще одна залежність

Щойно заселившись у гуртожиток, я подружилася з Оксаною, людиною, котру я люблю без міри й досі. Ми навчались на тому самому курсі, але на різних факультетах. Оксана вивчала англійську. Вона мала чорне волосся, невловиму харизму, чудове почуття гумору й сильний характер – все те, чого мені завжди так бракувало. Біля неї я вперше відчувала себе «в безпеці». Здавалося, ніби у мене з’явилась людина, яка ніколи не відпустить мою руку в біді. «Оксана Чорна й Оксана Мала» – так про нас говорили, адже хоч ми і вчились порізно, все одно всюди були разом.

У кімнаті, крім наших двох ліжок, стояли ще два, але з кількістю тих, хто там мешкав, був справжній безлад. Одна дівчина переселилась до свого хлопця, хоч і не офіційно, але все одно ніколи там не з’являлась. Іншу виселили через погану поведінку, хоча й не остаточно. Я ж вселилась на місце, котре тимчасово займала Леся. Вона жила там переді мною, але коли захистила диплом і мала вже виселятись, то дала кому треба хабара й залишилась там ще на півроку. Тому фактично «я висіла в повітрі», але насправді жила з двома чудовими людьми в чотиримісній кімнаті. Та вже тоді було видно, що в гуртожитку кожна кімната, мов рукавичка – хто хочеш і не хочеш туди влізе.

Леся шукала роботу і згодом пішла працювати на фармацевтичний завод із дуже престижною назвою, а вже там познайомилась з хлопцем, а згодом і з його другом, який їй приглядівся. Дуже швидко з нас утворилась маленька, але дуже весела компанія. Майже щоразу, як ми зустрічались, до нас приходили нові люди і згодом компанія стала великою.

Я любила їх усіх безмежно, як кожного зокрема, так і всіх разом. З ними зникали будні дівчини, що не бажала постійно конкурувати з іншими. Я бігла до них, аби бути собою. З ними зупинявся час, зникали незручності, не бувало конфліктів і ніхто не намагався мене витиснути чи показати, хто кращий, як то бувало серед дівчат. Ми збиралися в парках, на майданах, біля нашого гуртожитку, а згодом взялися ходити у гори, в Карпатах.

Кожного разу, коли я піднімалася в гори, я долала різні перешкоди – від важкого рюкзака й непередбачуваної дороги до найбільш нестерпних розмов із собою. Бувало, ми могли довго йти та бути багато годин поспіль без краплі води в роті. Однак усе одно то було не настільки нестерпно, як у ті моменти, коли я боролася зі своєю злістю, образами на інших людей і невдоволенням самою собою. Бувало різне, але щоразу, коли я нарешті доходила до вершини, – все це зникало внизу і я відчувала себе переможцем.

У першу чергу, говорять, яка там, в горах, краса та як дивовижно. Але насправді ми завжди бачимо там і щось інше. І це, власне, і є – «найважливіше».

У ті роки за кожної нагоди я збирала рюкзак і вирушала в гори з друзями. Або в невелику подорож. Мені варто було тільки подзвонити, як миттю я закінчувала всі справи, готувала рюкзак і бігла на вокзал. Позаяк тоді в мене не було зайвих грошей. Рюкзак, наприклад, я мала звичайний, хіба що трохи більшого розміру, ніж міський. Я використовувала його у поїздках додому на вихідні, якщо не було екзаменів. Із взуття мала зношені прості кросівки чи черевики та навіть зручного для походів одягу в мене не було, не те, що термо чи спеціального. Через такі незручності я завжди невимовно мучилась. Від того, що ми довго ходили, мої ноги вкривались страшними мозолями, боліла спина, живіт і все тіло. Щоразу я сильно промерзала, а якщо падав дощ, то все і поготів перетворювалося на справжнє прокляття. Тоді моя подруга Леся говорила:

– Оксано, це не головне. Головне те, що ти піднімешся на нову вершину, побачиш такі неземні краєвиди… Ну, і поїдеш із нами. Невже ти не хочеш поїхати з нами?

– Ну, так, – тихо пищала я, але це було для мене так болісно й некомфортно, що я завжди сумнівалась.

Я була закохана в Карпати, по-справжньому. Було в мене тоді таке відчуття, наче залежність. Ще одна залежність – ходити в гори. Взагалі, їх у мене багато. Мені хотілось знову і знову долати важкі перешкоди, підніматись усе вище і вище. Мені подобалось, що я бачу те, чого не бачать і не уявляють люди з мого оточення, котрі ніколи нікуди не їздять, навіть якщо це всього лиш маленька частинка чогось дуже великого. Наша компанія була не ідеальна, точніше взагалі я ніколи не розуміла, що всіх нас об’єднує і тримає разом. Невже тільки ось ця любов до мандрівок у гори? Але нам це вдавалось, кожного разу, що б у кого не відбувалось. Кожен із нас там, на вершині, бачив щось своє, але для всіх нас одне було спільне – ми бачили.

Однак остаточно я розвіяла свої сумніви, коли в черговий раз Леся потягнула мене в гори на лижі. Я не любила лижі, як і будь-який екстремальний спорт. Я любила гори й тишу, що оточувала мене під час підйому. До того ж, тоді було холодно, а я так само не мала навіть близько придатного одягу та взуття – тільки бажання, але і воно було таким мутним, адже вкотре в мене починалась ангіна. Тіло ломило від температури, голова гуділа нестерпно, і хоч тоді ще «не залило» гноєм горло, як завжди, проте легше від того зовсім не було.

Ми довго сперечалися з Лесею, чи можна мені їхати, і я погодилась тільки для того, аби вона нарешті замовкла та перестала мене діставати.

– Температура пройде, – казала вона. – Ми візьмемо тобі всі таблетки, що треба, рюкзак важкий нести не треба. Невже ти пропустиш поїздку в гори через цю температуру? – вона не спинялась.

– «Та я б залюбки, тільки б мені стало легше» – думала я, але вона все одно не вгавала.

Ми їхали на день. Точніше ніч у дорозі, цілий день там і знов ніч у дорозі – тоді це виглядало безглуздо. У поїзді до всього ще додався нестерпний нежить і стільки шмарклів, що хотілося померти від сорому. Далі ми їхали в якомусь старенькому бусі, що, здавалось, ось-ось розвалиться. Водій однією рукою тримав передні двері машини, що постійно тікали в сторону, а другою – то кермо, а то показував нам, що та де перед нами знаходиться. Їхали ми над справжнім обривом і в такому місці, що його важко було назвати дорогою. Я сказала собі, що після такої мандрівки ні лижі, ні катання на них мені вже не будуть страшні. Однак згодом зрозуміла, що помилялась – по приїзді було так само страшно й погано. Пам’ятаю, як я дуже невдало чхнула і з носа полетіли шмарклі, довгі, мов мотузки для випраного одягу, що розлетілись повсюди. Я замоталася ними й ніяк не могла їх розплутати. А навпроти мене сиділи якісь «фіфи» – приятельки Лесі, що дивились на мене з перекривленими обличчями. Спочатку мені хотілося встати та на весь голос виматюкати подругу, котра мене в усе це втягнула, а вже тоді провалитися крізь землю. Однак навіть це мені було заважко.

Краса гір на кілька годин мене заспокоїла та підлікувала, але я все одно відмовлялася кататися на лижах і вірила, що маю на це своє право. На щастя, був гарний сонячний і безвітряний день. Душа раділа, але тілу було так погано, що гарячий глінтвейн, який я тримала в руках і смак якого зовсім не відчувала, примусив мене саму себе полякати:

– «Що з моїм здоров’ям буде далі?» – сама себе питала я напівпритомним голосом.

Ближче до обіду мені стало трохи легше і я вирішила спуститись з гори на лижах. Якось я то зробила і навіть в деякі хвилини відчула трохи кайфу. Пам’ятаю, Олексій, який примудрився сфотографувати мене зі шмарклями, запитав:

– Як це ти наважилася зараз спуститися з гори на лижах?

А я просто згадала, як напередодні натрапила на відео про чоловіка, що піднявся першим на параплані над самим Еверестом, і відповіла:

– Люди роблять такі шалені речі, то невже я не можу спуститися з цієї простої гори? – це було гарно та щиро. Але я все одно розуміла, що для мене цього замало. Я почувалася дуже паскудно та хотіла тільки теплого ліжка, гарячого чаю з малини, заснути і прокинутись абсолютно здоровою.

Після цієї поїздки я вирішила для себе, що більше нікуди не поїду, якщо сама того не хотітиму. Так і сталось. Я повернулася звідти і злягла зі страшною ангіною. За ті десять днів, проведених на лікарняному ліжку, я пропустила багато сонячних днів, цікавих зустрічей, поїздок до друзів, але і попри те я розуміла, що їхати в гори з температурою було не варто. Розуміння прийшло саме собою: більше ніколи не піду сама й нікому не пораджу йти в гори за таких обставин. Взагалі, якби я могла повернути час назад, то нізащо не повторила б цього. За нової змоги я би купила, хоч і на «секонд хенді», рюкзак для походів, термобілизну, хороші правильні черевики і все-все, що було потрібно для комфортних мандрівок у гори. А якби не було грошей навіть на «секонд», як, власне, і було тоді, то постаралася би їх заробити чи наскладати з часом, але все одно тільки тоді кудись вирушила.

Однак я вірю, що навіть такі маленькі подорожі, що були у мене, розкрили мені частину світу. Я робила для себе велику кількість відкриттів, як у стосунках до інших і до самої себе, так і в усьому побаченому. Інколи переді мною відкривались такі картини, що здавалось, я ніколи вже не буду почувати себе краще. З кожною поїздкою я поверталася трохи досвідченішою. Я трохи більше бачила та розуміла все, що довкола, і я ніколи не перестану говорити, що кожна із тих маленьких подорожей та мандрівок – була для мене дуже важливою. Але тепер я знаю, що треба було все робити трохи по-іншому (як і в будь-якому випадку).

Крім походів у гори, поїздок і безлічі знайомств, був ще океан усього. Взагалі, я думаю, що студентські роки були моїми найкращими роками. Однак в останній рік усе почало йти не так. Я занадто сильно закохалася в одного хлопця, який наче відповідав мені взаємністю, проте нічого не робив, щоб ми були разом. Він закінчив університет раніше за мене і, не доклавши жодних зусиль у пошуках роботи в місті, де ми навчались, повернувся додому. Там він щодня ходив на роботу, що йому відшукав батько, вечорами їв те, що готувала мама, і бавився в «доту»3.

– «Чорт, і як я тільки могла полюбити такого?.. – думала я. – Чому саме він?».

Однак скільки б я собі не говорила й не наказувала зупинитись, серце не бажало й не могло від нього відмовитись.

На вихідних, щоправда не кожних, він приїжджав до мене й ми були вдвох. Було так добре, що я готова була терпіти всю цю безглузду ситуацію. Проте потім він знову залишав мене одну зі своїми мріями і своєю любов’ю. Це тривало так довго, що мав настати час все зупинити. Я змогла це зробити, але було дуже важко.

Моя картина Греції

Останній рік в університеті був підготовкою дипломної роботи та її захистом, а закінчився він останньою студентською вечіркою на останню ж стипендію і все – з’явилася пустка. Завжди пам’ятатиму день, коли я сиділа в гуртожитку у своїй так незвично пустій кімнаті на ліжку, а навколо була така тиша, що навіть вітер не свистів, продираючись понад шибками. То був початок січня, знову, а отже, багато вихідних. У мене вже не було й копійки на банківській картці, не було продуктів, не було грошей на дорогу додому, а найгірше – жодних планів. Повна невідомість.

Голова нарешті заспокоїлась після святкування успішного захисту диплому і я згадала, що таке – справжній сон. Тому що останні кілька місяців я писала дипломну роботу, тож були тільки нерви, безсоння, кава замість їжі та постійний неспокій. Я схудла, певно, кілограмів на десять. Взагалі-то менше, але відчувала себе саме так. Я була наче всюди висушена, висмоктана і в мені не залишилося нічого. Що було робити? Я обійшла всі аптеки Львова, де когось шукали на роботу, я обдзвонила стоматологічні кабінети, кілька заводів, але все марно. Пустка. Нічого не хотілося. Я так і сиділа закутана в тишу та дивилась у вікно – без музики, книг, фільмів, а головне – без жодної компанії. День у день усе було сірим і нічого не мінялось, допоки хтось не приїхав. У коридорах почали з’являтися типові звуки життя в гуртожитку, а я – оживати.

Того ж місяця мене знову почали відвідувати думки:

– «А якщо поїхати до Греції? Хіба зараз не найбільш ідеальна можливість із усіх?».

Це було так, я це знала, але не було кому мені підказати.

Маленькою я часто просила свою маму, щойно вона з’являлася вдома, раз на декілька років:

– Мам, заберіть мене з собою. Я хочу жити в Греції.

Але вона відмовляла мені:

– Ні! Не хочеш! Ти навіть не уявляєш собі, яке там, за кордоном, життя. Тобі туди зовсім не треба!

– То візьміть мене туди, щоб я могла уявити! – пищала я зовсім тихесенько, але вона того не чула. Цей спогад засів у моїй пам’яті надовго, і навіть тепер випливає першим почуттям, як почую слова «переїзд», «закордон», «заробітки», «мама»… Навіть тоді, ще малою дитиною, я розуміла, що мама не має рації, але суперечити їй я ніколи не могла, принаймні не вголос.

В якийсь момент я зовсім перестала її слухати, як і взагалі будь-кого, а стала читати книжки. У них є вся суть, мудрість і рішення.

– «Якщо хтось це може уявити, то зможу і я. Якщо в когось може це вийти, то зможе вийти й у мене!» – думала я, читаючи та перечитуючи. Ці думки я знайшла саме там, у книжках, але в ті роки жодного разу не чула від когось із мого оточення. Проте я не стала сидіти й думати, як сильно мені не пощастило з оточенням і як слухати чи не слухати матір, яка продовжувала стверджувати своє. Я не здавалась! Хоча дедалі більше замикалася в собі та все більше відчувала себе нікому не потрібною.

Однак, здається, справа навіть не в тому, хто й у чому мені відмовляв. А в тому, що з часом я почала вірити сама, що мені цього не треба. Я шукала навколо себе плюси, переконувала себе в тому, що не так усе погано, і перетворювала своє бажання щось для себе змінити на «у мене й так усе добре». Я погодилася з тим, що в мене було, і перестала рватись до великих змін, тому на деякий час припинила думати про свою мрію.

Моя мама вперше поїхала до Греції, коли я навчалася у другому класі. Мені було приблизно вісім років, але чомусь я мало що пам’ятаю з того відрізку. Перший раз вона приїхала після п’яти років перебування там, другий – через три-чотири роки, на мій випускний, третій раз – через три, на весілля сестри. Тоді – через рік, на народження внука, а більше… більше я не пам’ятаю. Весь той час я проковтувала декілька слів і різних історій та непомітно для інших постійно випитувала й думала:

– «А яке воно – життя там, за кордоном?».

Мені здавалося, що в тій країні ніхто ніколи не радіє та не насолоджується простими моментами, а все, що відбувається в них кожен день, не буває мимовільним. Однак з усіх розповідей я наче своїми очима бачила, наскільки вони, люди там, всі були багаті.

– «На вулицях біля смітників стоять новенькі пральні машини, електричні плити, шкіряні дивани…» – казала моя мама. У передачах, що вона нам передавала, завжди було багато різного нового одягу. Вона все говорила, що це нам купила така-то кірія4, а це – ось така, тому нам із сестрами щоразу здавалось, що нас у Греції всі безмежно люблять, що вони дуже щедрі і, знову ж таки, дуже багаті, раз можуть нам так легко віддавати свої фірмові шмаття.

Шоколад, що нам надсилали, був для нас, мов особливий десерт, і ми з усім тим «багатством» теж відчували себе якимись особливими. Але в глибині ми розуміли, що насправді скільки б передач ми не отримували і наскільки б напханими всім тим вони не були, ми – найбідніші з усіх, адже в нас немає мами. Від того особисто мені з часом ці посилки стали сигналом – кнопкою, від натиску якої починає миготіти червоне світло і вмикається галас:

– «Ви бідні, ви бідні, ви бідні…».

Від такої хвилі почуттів мене щоразу розривало і я, сама не усвідомлюючи того, що роблю, починала робити дурниці.

Пам’ятаю, якось на одному з коридорів мого дому зібрались мої однокласниці, не знаю чому, але без мене, і вирішили зробити мене жертвою – познущатися. Вони стали одна одній казати щось на зразок:

– Так у неї нема мами, десь на заробітках.

– А тато у неї навіть помер… – і всі реготали.

Коли я це почула, то намагалась зупинити їх:

– Та ви що? Та мене ж навпаки треба жаліти!

Однак вони продовжували ще більше. Я всередині вся захлиналась від того, що хтось може бути таким жорстоким і життя зі мною таке несправедливе, та бігла додому. Я думала про сиріт, які виростали в дитячих притулках, про які я читала й бачила фільми. Я згадувала дітей з одного з тих будинків, що був у нашому місті. Я інколи підходила до нього й заглядала через сірий паркан із бетону. Мені здавалося, що якщо я порозмовляю з кимось, хто виріс без батьків, як і я, то почую щось, від чого мені стане легше. Але бачила я тільки жорстокість. Вони мене лякали своїм ставленням і я дякувала долі за те, що моя мама такого зі мною не зробила. Дякувала за те, що вона мене хоч якось любила.

Слухаючи її розповіді в усі ті рази, що вона приїздила або писала в листах чи хоч зрідка, але дзвонила, я намалювала собі в уяві свою картину Греції. Книги зі світлинами та листівки розбавляли те зображення кольорами, а уривки із фільмів і твердження про те, що історія Греції – надзвичайно багата, допомогли мені скласти всю мозаїку в одну дуже захоплюючу картину: море завжди близько, де б ти не був, постійно тепло і сонячно, довкола дивовижна стародавня історія, багаті люди, біля яких чимало слуг. Ці багатії рівно тримають спини, носять дорогий одяг, хоч і не надто розумні. Іноді їхня поведінка настільки жахлива, що хочеться впасти на коліна й мовчки робити те, що кажуть, з опущеною головою. Їжа особлива, хоча й не найсмачніша у світі, і найголовніше – греки такі непідступні, що потрапити до них дуже важко.

То була моя перша картина. Але згодом я подорослішала і подивилася на світ новим поглядом.

Це те, чого ти так хочеш?

На вулицях вже розквітли дерева, а я досі була без роботи і все бігала зі співбесіди на співбесіду. Думки про Грецію мене не покидали, навпаки – не давали нічого робити. Тож одного дня я набралася сміливості та, відповідаючи на мамин дзвінок, сказала, що хочу туди поїхати – до Греції. Мама дуже здивувалася, однак не настільки сильно, як я після її відповіді:

– Якщо зможеш усе влаштувати, то приїжджай, – сухо промовила вона та більше мені не було потрібно. Тому я розпочала пошуки, не роздумуючи – треба мені їхати чи ні, правильно це буде чи краще це облишити.

Я розпочала з газетних оголошень:

– «Відкриваємо будь-які візи»…

– «Перевезення за кордон»…

Перші три фірми мені відмовили, аргументуючи тим, що не їздять до цієї країни, і додаючи до своїх коментарів легке «підбадьорювання»:

– Та до Греції взагалі нереально потрапити, тому ми і не возимо…

– Окей, я це ще перевірю! – відповідала я їм і клала слухавку.

Мої варіанти майже закінчились, коли раптом подзвонила моя однокласниця.

– Треба зустрітись, – сказала вона. – Не телефонна розмова.

Згодом з’ясувалось, що зустрітись нам не судилось, тому з короткої телефонної розмови я дізналась, що вона їде за кордон. Бінго! Спочатку подруга продиктувала номери двох фірм, а тоді дещо віддалено й невпевнено повідомила, що чула про хлопців, які стоять біля польського посольства та допомагають із цим усім. Проте більше вона нічого не знала. А мені більше нічого й не було треба.

Ранок. Надворі було темно, холодно і страшно. Я йшла швидким кроком, забороняючи собі багато думати та оглядатись назад. Біля самого посольства було досить людяно, небо помаленьку світлішало і, власне, тоді я зрозуміла, що прибула на місце. Але що робити далі?

Уже не пам’ятаю, як, але все вийшло інтуїтивно.

«Славік» – почула я ім’я, простягаючи руку у відповідь. Далі, практично не задаючи питань, за короткий проміжок часу я отримала всі відповіді. У мене було приблизно три дні, щоб подумати (так вирішила собі я) і переконатись, що в мене будуть на це гроші. Але головне було не те. До мене нарешті почало доходити, що і навіщо я роблю.

А далі все було, як у тумані: мама по телефону – «… так! Я вже надсилаю гроші»; сестра – «… О, боже мій! І ти поїдеш?»; друга сестра – «… Звісно, їдь. Я чула про них, вони тобі допоможуть», – кожен реагував по-своєму. Коротко кажучи, суцільна забава й жодного заперечення або сумніву.

Через три дні я знову йшла тією самою дорогою, але вже з коштами на передоплату. Тільки цього разу людей стало ще більше. Я познайомилася з кількома з них, по порядку уважно вислухала їхні історії. Виявляється, люди на зразок Славіка просто «святі» і працюють дуже дешево. Таких, як я, там був «цілий вагон пасажирів», наче зібралися тут з цілого світу. Я зрозуміла, що в когось можуть бути такі самі питання й такі самі картини уявлення, як у мене, і від того мені вже було не так страшно й не так самотньо.

Не пройшло й тижня з того дня, а я вже тримала в руках паспорт із відкритою шенгенською візою та в моєму телефоні з’явився новий номер напарника Славіка, який за п’ятдесят євро міг перевезти мене через мій перший кордон. Я йшла, нічого не розуміючи. Кроки ставали зовсім іншими, повітря густішим, мною хитало в сторони, коли я раптово побачила, що на дорозі лежать двісті гривень однією купюрою.

– «Ого-го! – подумала я. – Я ніколи таких навіть не бачила!» – проте пішла далі. Моє тіло стиснулось так сильно, наче якби я їх підняла, то все зруйнувалось би.

За кілька кроків попереду показався гуртожиток, у якому я ще проживала на той час. Люди в ньому тільки прокидались. Я ніяк не могла зайти досередини. Я набрала мого найкращого на той час друга (хіба може так бути, що найкращий друг стане колишнім?) і розповіла про все, що сталося. Мовчання, важке зітхання, а далі ще важче:

– Ну, що ж? Якщо це те, чого ти так хочеш… – заплутував він мене.

«Це те, чого ти так хочеш?» – відлунням прозвучало кілька разів у моїй голові.

– «Та звідки ж мені знати, чого я хочу?» – промайнула мовчазна й ще важча за запитання відповідь.

В одному зі своїх відео Тоні Роббінс5 говорить:

– Ось ви захотіли відвідувати спортзал і починаєте думати: «так це ж треба спочатку записатись, а для цього треба до нього дійти, а отже знайти транспорт, а потім багато питати. А що питати? А це ж треба буде форму купити…». І ще мільйон запитань, які ви будете витягувати і витягувати із себе. Але навіщо? Ви б витратили значно менше часу та енергії, якби просто пішли і записались у спортзал!

Хіба він не має рації? Завдяки своїй мамі я могла уявити найстрашніші історії того, що переживають люди, переїхавши за кордон, але ніколи – те, що вони можуть там стати щасливими. Проте, як сказав Тоні Роббінс і багато інших розумних людей: «Можна тисячу разів запитувати себе у різний спосіб, а можна просто взяти і зробити».

Я вирішила вибрати друге.

Наступного дня мені подзвонили з аптеки. Звідки вони знайшли мій номер, я так і не зрозуміла, хоча розшукувала кінці довгенько. Мене кликали на роботу. Я поїхала туди, щоб побачити все на власні очі, але краще б не бачила – все там було прекрасним. Просто ідеальне місце роботи. Ось тільки в сумці у мене вже лежав паспорт із відкритою візою, тому вибирати було нелегко. Однак ті двісті гривень, нова робота – це ще був не кінець перепон…

Ввечері я зайшла в маршрутку й дістала з торби годину тому куплений грецько-російський розмовник. Аж до мене підсів красивий хлопець і нарешті (нарешті!) зі мною хтось почав знайомитись. Це було нестерпно:

– «Що, чесно? Скільки ще подібних випробувань мені потрібно було пройти, щоб стало очевидним, що так, я їду за кордон і не знаю, на скільки!».

Ми з ним розмовляли і вже домовлялись про перше побачення, коли він сказав:

– А як ти туди полетиш? Це ж острів!

Я почала озиратись, чи хтось ще це почув, і, ледве стримуючи сміх, трохи пригнулась, щоб мене не побачили, та подумала, що все-таки не настільки він був чарівний, як мені здалося спочатку. Потім він заходився розповідати мені різні дурниці про «білий» паспорт, легальність документів і тому подібне, адже він сам жив близько року в Італії. Тоді мені було все одно, що він каже, адже я знала, що в нас із ним і так нічого не вийде, а те, що було за кордоном у нього, – те було в нього. Зі мною все буде інакше.

Час летів невимовно швидко. Упродовж трьох-чотирьох днів я мала виїхати зі своєї країни. Говорити комусь чи ні – це було для мене проблемою. Сестри казали – не можна, тому що це погана ознака. Наказали мені навіть із гуртожитка не забирати своїх речей, але серце хотіло зі всіма попрощатись. Я не знала, яка в мене тепер мала бути дорога, не знала, дійду кудись чи не дійду, а головне – чи побачу їх знову. З іншої сторони, тікати одній було навіть соромно, але як би я не хотіла, час мене зупиняв.

Все, що я могла взяти з собою на той час, було для мене так мало, що хоч не бери нічого. Але, звісно ж, там мала бути книга.

– Що? – закричала сестра, – яка ще книга?

– Та як яка книга? – здивувалася я. – А що ж мені робити стільки часу в дорозі?

– Карту малювати будеш! – крикнула вона так серйозно, що ми й не відразу зрозуміли – жартує чи ні, але все одно розсміялись. До сліз.

– «Думати навіть не хочу, що я можу вас більше ніколи не побачити!» – безслівно, безшумно прокричала я собі, але як би сумно не було, продовжила пакуватись.

У рідному місті на вокзалі мене проводжали сестри з чоловіками та їхні діти. Я бачила їхні мутні очі, сум, переживання, але все це виглядало до самого кінця таким несерйозним, наче гра, і кожен із нас вірив, що за кілька годин усе буде таким самим, як і раніше. Я дивилась їм услід – поки розверталася маршрутка й почала ховати їх від мене – і не могла зрозуміти, що відчуваю в цю мить. Усе було так, наче неправильно, але я не розуміла, що саме.

За годину у Львові, моєму улюбленому Львові, на ще одному вокзалі мене проводжали вже інші – мої тодішні друзі. Мені було навіть трохи болючіше, ніж на попередньому. Скількох із них я ще побачу й обійму так само, як і тоді – було невідомо, однак я все пам’ятаю. Скільки слів було промовлено, стільки думок пережито, але я не здавалась.

Машина була біла, схожа на стареньку ладу, та не вона. Щойно я в неї сіла і вона почала віддалятись, як повернула голову й помітила їх усіх посеред дороги. Вони наче тільки-тільки відірвали свої руки від кришки багажника і тепер дивилися глибоко, заглядали в очі. За поворотом, коли вже не було видно їхніх образів, мені прийшло повідомлення:

– «Ми тебе любимо».

– Кого тут залишила? – перше питання, що прозвучало в машині. Я намагалась відповісти щиро, тому думала, думала та в результаті сказала:

– Нікого.

Я знала, що ці «друзі», можливо, і справді люблять мене, проте можуть у будь-який момент покинути. Сестри вже були зі своїми сім’ями. Тому відповідь сама все обґрунтовувала. Хлопець, котрого я кохала, давно махнув на мене рукою, а якщо й ні, то я мала сама це зробити, щоб більше не страждати. Кожен із них вже жив своїм життям. Тож:

– «Пройде трохи часу і вони мене, так, усі забудуть. Залишиться в пам’яті просто Оксана, котра колись була з ними…» – подумала я і перестала вагатись у відповіді.

За перший кордон

Я сиділа в незнайомій машині з чужими людьми і прямувала у свій «закордон». Чи мені було страшно? Ще як! Здавалось, що ось-ось відбудеться щось значне і неминуче. Залишилось тільки зрозуміти, яке воно – добре чи, може, погане? Здавалось, я потрапила на хвилю між життям і неіснуванням. Наче машина не їхала по дорозі, не торкалась ні до чого колесами, але й не летіла в повітрі. Ми ніби застрягли посеред чогось і до мене уривками доходило тільки те, що час від часу говорив мені водій чи його кум, який сидів поряд з водієм. Я і близько гадки не мала, що цей кум прямуватиме з нами до Польщі.

Спочатку ми заїхали до якогось гаражу, щоб завантажити машину, і мені було страшно, але я вже не збиралася нікуди вертати. Потім – додому до водія.

– «На хвилинку…» – сказав він і зник, а я побачила його дружину, що сиділа за столом на кухні і кликала мене зайти. Побачивши її очі, я одночасно заспокоїлась і засумувала ще більше. У них було видно глибоке розуміння, але й не менше – тривожність. Тоді вона спокійним голосом запитала мене, скільки мені років, але почувши відповідь, наче про те пожаліла. Жінка переглянулася з іншими людьми, що в той самий момент опинились на кухні, і важко замовкла. А я все одно усміхалась, наче хотіла переконати її, незнайому людину, що все буде добре.

Вона сказала кілька слів про те, що бачила таких, як я, вже дуже багато, що важко дивитись, як всі ми кудись їдемо, та щоб я не хвилювалась… – такими уривками я все це пам’ятаю… І нарешті настав час виходити з дому. На виході я ще раз поглянула на неї – вона мовчки й сумно стискала в руках чашку чаю, як і тоді, коли ми тільки увійшли в її дім. Здається, її звали, як і мене, проте зараз, може, так тільки здається. Пам’ятаю тільки, що в неї було чорне волосся й темного, але дуже теплого кольору очі.

Звідти ми рушили далі, а наступного разу зупинились, щоб взяти хот-догів.

– «Та що ж таке?!» – мене брала злість. Ми вже більше трьох годин кружляли Львовом. Годин, які я могла провести зі своїми друзями, родиною чи навіть на самоті! Але ні, я мала придушувати свої емоції в чужій компанії вже скільки часу і все спокійно терпіти. Годин, за які мене стало мучити:

– «А може, вилізти з машини та повернутися додому? Чому ми так довго не можемо виїхати? Може це знак, що нікуди не треба?».

Кілька разів мені хотілось потягнути ручку дверей і сказати:

– «Все, з мене досить!» – але я так ні разу до неї й не доторкнулась.

Після хот-догів ми все ж таки виїхали зі Львова.

Дорогою до Кракова, коли я тільки-тільки наближалась до свого першого кордону, попри те, що мені весь час було трохи страшно, нічого поганого чи небезпечного не відбулося. Але варто було лиш трохи розслабитись, як ось тобі на… На виїзді зі Львова мені розказали, що і як приблизно буде відбуватись та що треба або не треба казати. Згідно з придуманою ними історією – я з документами їду на кілька днів по роботі до Польщі. Мої квитки до Греції тимчасово перемістились у кишеню кума водія (все таки його присутність була потрібна), а також грецько-російський розмовник. Натомість у мій гаманець, про всяк випадок, було покладено польські злоті, якщо часом буде детальна перевірка, та документи. Так і було.

На кордоні все перевіряли, хоч і не так детально, як ми того очікували. Оглянули мою невеличку валізу, навіть ту польську валюту, але дуже швидко й без проблем пропустили нас через польський кордон і побажали щасливої дороги. Яка спочатку такою й була, аж навіть підозріло. Та раптом, уже під самим Краковом, куди ми прямували, у момент, коли всі остаточно розслабились і обмінялись назад – кожен на своє, просто з кущів посеред дороги з’явилась їхня місцева поліція та зупинила нас.

– Куди їдете? Що в біса за квитки до Греції? – то був лиш початок нелегкої розмови. Тепер я була зовсім не готова і не мала жодного уявлення, що відповідати. Оскільки у мене були «захисники», що виштовхували кожен свою версію, то працівники поліції посадили мене одну до себе в машину й почали допитувати.

Усе це тривало більше години і я, сама від себе того не очікуючи, впоралась блискавично. Я не знала, яку з історій обрати, але пригадала, що поляки вельми тішаться, коли чують польську мову від іноземців, принаймні мені так казали. Тож я відразу цим скористалась – заходилася швидко згадувати, що і як можна сказати. Кілька років разом із Польсатом6 та серіалом «Світ навколо Кепських» у ту мить виявилися для мене дуже корисними та показали, скільки я можу. Виявляється, говорити польською я ще як добре могла. Тоді я зрозуміла одне: якщо почала брехати, то найголовніше – не попастись, що їду до Греції. Варіант «у робочих справах на один день» їх влаштував, але роз’яснити, чому немає зворотного квитка, було важкувато.

– Маєте там родичів? – вони намагались підловити мене.

– Та ви що? По роботі. Коротка зустріч і все, завтра назад. Квиток куплю відразу, як приїду – знайдеться. Це ж не Єгипет усе-таки.

Однак почуття гумору в них було слабеньке і, тим більше, вони зовсім не поспішали мені вірити.

Кілька разів вони передавали про мене повідомлення по рації, ще більше разів питали одне й те саме, переставляючи слова різним боком, але я не здавалась. Вони записали всі-всі мої дані, колір волосся, очей і так далі й разів із чотирнадцять7 (набралась від греків) погрожували, що все перевірять – хто в мене й де в Греції живе (тут я трохи заспокоїлась), і якщо щось буде не так, то на літак я ніколи не сяду: мене зловлять, ще як тільки я наближатимуся до вхідних дверей аеропорту. Стало дуже цікаво, як вони це зроблять, а відчуття було таким, наче я в якомусь блокбастері. Так я перестала боятись і вони мене відпустили.

Усе це було не смішно, але повертаючись у машину і нарешті продовжуючи нашу дорогу, я заспокоїлась і таки посміялася. Дорогою мої товариші пояснили, що все це було для звітності й ніхто чіпати мене потім не буде. Також вони багато разів похвалили мене: «Так довго триматись і вийти усміхненою. Та ще і стільки часу!» – що все остаточно пройшло. Я відчула, що вільна. Я перетнула кордон, хоч тільки й перший, добряче подорослішавши в тій поліцейській машині – більше, ніж за годину часу не зламалась і не здалась за першої перешкоди. Для мене це був хороший знак – зрозуміти, що я можу, коли насправді треба.

– «Я можу!» – подумала я і наказала собі далі не хвилюватись так сильно. Тепер я була здатна навіть заснути, якби ми не були вже під Краковом.

Біля аеропорту ми зі сміхом згадували те, що відбулося, особливо момент, коли працівник поліції відчинив задні двері нашого автомобіля й назовні посипалися пусті пакети з-під кетчупу8 (хто бував у магазинах «Дьюті Фрі» на кордоні, той точно мене зрозуміє). Десь у той момент, коли поліцейські перевертали вміст моєї валізи зверху донизу, викотилась моя єдина косметика – туш для вій і бальзам для губ, а також вистрибнула пачка улюбленого печива. Служаки з такою «делікатністю» оглядали мій улюблений літній халат із сатину синього кольору, що після цього скільки б я його не прала, однаково було бридко його одягати. Одним словом, все це було неприємно, але з часом перетворилося на «смішне».

Аеропорт

Я глянула у вікно й побачила перед собою аеропорт. Годинник показував десяту – це означало, що до десятої вечора, коли у мене виліт, я маю сидіти на самоті (чого я стільки часу бажала). Мені відчинили дверцята, дістали валізу і сказали:

– Приїхали.

– Що? – ледь не зі сльозами скрикнула я. Мною раптово оволоділа паніка. – Як це – приїхали? Ми ж домовлялись, що ви посадите мене на літак!

– Ну, так, але ж до літака ще багато годин, так що сама почекаєш. – Спокійно відповів водій.

Він поставив валізку на, здавалось, ідеальний після українського асфальт і вже збирався йти, коли востаннє поглянув на моє перелякане обличчя і випустив свою внутрішню жалість. За дуже швидку мить він отямився, хоч і було трохи пізно, та вже заходив зі мною в приміщення аеропорту. Там заходився щось показувати чи поясняти:

– Тут можна поміняти гроші… Польську знаєш?

– «Я зараз не знаю, як мене звати. Про яку польську ви говорите?!» – хотілось мені сказати, але я промовчала.

– … Ось там десь квитки, треба буде показати, коротше розберешся. – Видно було, що йому це набридло і він не хоче продовжувати няньчитись зі мною. Зате я за той час уже трохи змужніла, подорослішала, так що була готова прийняти свою валізу і відправити додому цього чорта. Ну, що ж, якось так тепер мало виглядати моє життя, і я, готова чи ні, але повинна була це прийняти.

Я сприйняла це, як правильний сигнал моєї початкової подорожі, адже неможливо, щоб завжди все йшло рівно. Нереально, щоб було так, що ніхто не кине в житті, не обмане й не залишить. Тому плакати зараз і панікувати – це було найменше, що мені було потрібно. Кілька хвилин я постояла перед входом у вокзал, а тоді взялась вивчати територію.

Зараз я дивуюсь, чого не пішла гуляти по Кракову, стільки ж годин мала! Але тоді я крутила в голові одне й те саме: «Запізнюсь на літак, заблукаю, нарвуся на когось або на щось і буде по всьому». Повертатись додому мені ой як не хотілось і здавалося, що вже нікуди. Тому я просиділа там до самого вечора.

Після того, як мене висадили біля дверей аеропорту, мені стало прикро, що обіцянка зателефонувати їм, коли мене вже зустріне мама в Греції, для мене була лиш односторонньою та розвіялась ще там, разом із ними. На літак, як ми з ними домовлялися ще на початку, мене не посадили, тож в мене пропало бажання для них що-небудь робити. Однак, згадуючи очі тієї жінки в Україні, яка зі смутком дивилась на мене, стискаючи в руках кружку з чаєм і не торкаючись до неї губами, по стількох роках, я думаю, що вчинила дуже неправильно. Не варто було тоді так злитись, що не дотримати своєї обіцянки, а тим паче – залишити це в своїх думках і тепер жаліти.

Фото зроблено в аеропорту міста Кракова в Польщі. Дата: 12 квітня 2011 року

«Самотність – це коли стаєш спостерігачем, ізолюєш себе від усього світу та просто дивишся, думаєш, швидко записуєш і далі по колу: дивишся, думаєш…» – написала я після кількох годин очікування в аеропорту, у своєму блокноті. На моїх очах за той день змінились тисячі осіб. Я бачила людей, що проводжали одне одного, й тих, які, не спішачи, сідали на літак із сумними обличчями. Я зробила ці світлини лише чорно-білими, адже важко повірити, що такі миті могли б виглядати інакше. Я бачила таку різну молодь, що інколи мені здавалось, ніби я якась ненормальна. Усі довкола були такі розмальовані, розколоті пірсингом, а я?

– «А що я, така вся проста?..» – думала я й дивувалась.

Я сідала то на одне, то на інше крісло і слухала розмови, слухала себе. Я думала, чи правильно зробила, що не попрощалася з коханою людиною, що залишила друзів. Друзі? У мене є справжні друзі?

«Самотність – скільки б облич у той день не миготіло переді мною, думок усе одно було більше», – час від часу дописувала я щось таке, слухала та спостерігала далі. І хоч години тягнулись довше, ніж колись уроки у школі, мені подобалася та можливість для роздумів. Я могла згадати все від початку й до вигаданого мною «післязавтра». Проаналізувати стільки всього, розпланувати, хоч і важко було поскладати все у своїй голові.

Було так дивно, що я, яка завжди й повсюди знаходила, кого можна послухати, з ким поговорити, тут не могла, ні особи. Усі мене наче обходили, а я була в скляній кулі. У такій кулі з грубого старого вже з подряпинами скла, що означало: до неї не підходити, її не чіпати. Принаймні якось так це виглядало для мене. Але більше за все в той день я переживала не за переліт і навіть не за переїзд, а за те, куди віддавати квитки, до якої каси підходити чи що робити, якщо щось виявиться не так і мене нікуди не впустять. Я усвідомила, що ніколи в житті до того дня не була в аеропорту, а про те, що там робиться, бачила тільки у фільмах. Ось це вже походило на справжню халепу.

Я витягла свій телефон, розблокувала його і прочитала: «Дванадцяте квітня». День народження моєї найкращої подруги Вікторії, тієї, яка кликала мене колись поїхати до Польщі. На той час ми з нею кілька років не розмовляли, але вона жила в практично сусідньому від Кракова місті – у Варшаві. Я стільки разів думала, що ось, куплю зараз картку та зателефоную до подруги, хоч ми й не розмовляємо одна з одною вже якийсь час. Та однаково, якщо вона мені скаже: «Пішла ти! Сиди там сама!» – я хоча б спробую. Проте, так і не наважилась.

Перший раз літаком, перший раз в аеропорту та ще й в іншій країні. Одна-однісінька посеред тисяч людей, які оточували мене, куди б я не подалась, але які, здавалося, ніскілечки не помічали мене. Цілий день мені довелося просидіти в аеропорту і, здавалося, мати стільки часу – можна прогулятися Краковом, прочитати цілу книгу (а може й не одну), познайомитись із десятьма людьми з усього світу (а може й більше), але ж ні – я могла тільки сидіти, ходити туди-сюди і знову сидіти. Книга не йшла, музика, здавалось, у той час була чимось нестерпним, а йти кудись, навіть якщо то був усього лиш 0,1% ймовірного випадку зі 100, що я не встигну повернутися, для мене було впевненим і жирним «нікуди не рухатись!». Крапка. Так і сиділа. Ходила туди й сюди та знову сиділа.

Мені було двадцять три роки, а я відчувала себе такою недієздатною, наче менше п’яти.

– «І як я жила до сьогодні?» – запитувала я в себе.

Літак сильно запізнювався й можна було собі надумати все, що завгодно: впав по дорозі, розбився, поламався і його тепер на «швидку руку» ремонтують, загубився в повітрі… але зрештою я таки опинилася в ньому.

Пам’ятаю літак і фантастичну красу. Вуха, здавалося, зараз розірве від перепаду тиску, але рот не міг не відкриватись від подиву.

– «Як усе гарно світиться! А море яке!..» – чула я свої думки.

Далі була загублена й поламана валіза, двері, що відчинились і показали мені жінку в довгій червоній кофті та з кавою в руці.

– «А як же без кави? – подумала я та усміхнулася. – Ну що ж, Греціє, не знаю, добре це чи зле, але я до тебе приїхала і я тут надовго!» – сказала я собі, наближаючись та обіймаючи свою маму.