Читать книгу За кордони! Історія українки в Греції - Оксана Омелюх - Страница 4

Багаті греки

Понеділок я зустрічала в Україні, вівторок у Польщі, а середу – в Греції. Так, то була середа, середина тижня, коли я прокинулась із нестримним болем у вухах та голові. Переліт був важким, але не настільки, як моє самопочуття, коли я усвідомила, що знаходжуся в незнайомій кімнаті й ще більш незнайомій країні. За вікном гудів нескінченний потік машин та мотоциклів.

– «Мотоцикли! Тут стільки мотоциклів!» – здивувалася я.

З кухні долинали голоси зовсім незрозумілою мені мовою. Навіть голос мами був якийсь не такий, і я пам’ятаю, як мені було страшно туди вийти.

– «Але ж треба!» – подумала я і відтоді почала повторювати собі це постійно, що, як правило, добре спрацьовувало.

Я сиділа й дивилась на все, що було в кімнаті. Ми зайшли сюди, коли було ще темно, а я була така втомлена, наче прийшла до Греції пішки, тому не могла нічого побачити. Уривками я стала згадувати, як намагалась говорити щось англійською з подругою мами, яка везла нас з аеропорту до себе додому. Ми розмовляли, а я безперервно крутила головою навкруги й говорила щось на зразок «ваааав» – як мала дитина.

– Тут гори? Не думала, що гори в Афінах будуть так близько…

– Вав, це що, море? Не думала, що побачу його так швидко!..

Потім ми зайшли в дім маминої подруги і я боялась куди-небудь присісти, не знала, що мені робити, як бути, але іншим було до того байдуже. Ця жінка, її звали Марина, просто залишила нас сидіти у вітальні, а сама без жодного слова пішла спати.

– Де ми? Ми будемо тут жити? – я зовсім не розуміла, що відбувається, а мама не поспішала мені щось пояснювати.

Мені дозволили прийняти душ, перевдягнутися та дали попити води. Ми посиділи там якусь годину і я встигла розглянути кожну деталь тієї вітальні, а було їх там дуже багато. Виявляється, її господарі – страшні любителі мистецтва, а смак у них той, що треба. Посеред усього цікавого я знайшла і свій малюнок, і не могла цьому повірити. Я намалювала його мамі, коли була маленька, а тепер знову тримала його в руках, після стількох років та ще й у чужому домі, у зовсім іншій країні – відчуття були дуже дивні. Тюльпани, намальовані простим олівцем, але з такою майстерною точністю – то були часи, коли я тільки почала захоплюватись рисунком, а «тюльпани» – одна з моїх перших робіт у цьому виді мистецтва. Однак хоч я й дуже добре його пам’ятала, та все одно він виглядав тут якось зовсім не так.

Котра година була й куди ми попрямуємо далі – я не мала жодного уявлення, але мама сказала, що нам треба йти.

– Добре. – відповіла я, але чомусь уже тоді почала нервувати. Моя валіза була потрощена, а мама постійно намагалась вирвати її з моїх рук і поводила себе зі мною так, наче я була малою дитиною.

– «Так, я розумію, що я вперше в Греції, і мама дуже давно мене не бачила, але мені вже двадцять три (чесно кажучи, тоді справді здавалось, що це так багато), я з тринадцяти років живу сама й ще довше про себе дбаю, то чому вона це робить? Мене ж це ламає!» – все думала я.

З того дня ми як почали сваритись із нею, так, певно, ніколи не зможемо зупинитися. Вона мене не розуміє (як би по-дитячому це не звучало), а мені замало просто забути все чи безперестанку ставити себе на її місце.

Ми їхали в пустому метро. Мама постійно задавала дурні питання і я нервувала, а вона, між іншим, так гарно тоді виглядала. Щойно відчинились двері до залу очікування в аеропорті, я помітила її в тій довгій червоній кофтині й подумала, як добре вона їй пасує. Проте я так ніколи їй про це не сказала.

Після метро ми попрямували до трамваю. Надворі світало й перше, що я відмітила собі в голові, – то були пальми (фінікові пальми, як я дізналася пізніше), а друге – такі страшні й повислі над кожним балконом штуки, що додавали їм ще більшої недбалості. Ці тенти закривали й без того маленькі грецькі будинки, але обдертість балконів та стін, здавалось, тільки підкреслювали. Куди не глянь, повсюди вони. Кожен із будинків мав п’ять поверхів максимум, та то таких, що здавалось, наче кожен із них був на третину менший від стандартного. Усю дорогу від одягу мами чувся запах порошку, точно такого ж, як у передачах, які вона нам завжди надсилала. Тоді до мене почало доходити, що я таки в Греції.

За кілька хвилин ми були біля потрібного нам дому і я побачила, що під ногами валяються апельсини та мандарини.

– Мамо, а греки що, аж настільки багаті, що ось так просто кидають фрукти на вулиці? – запитала я сильно здивовано.

Мама тоді засміялась і відповіла мені, вказуючи пальцем на дерева, яких було багато на вулиці, що ці апельсини та мандарини ніколи не їдять – вони дуже гіркі. Пізніше я вичитала, що то були «гіркі», «дикі», чи як тільки їх не називають, плоди цитрусових. А валялись вони там тому, що нікому не були потрібні. У Греції їх називають нерадзі9. На зовнішній вигляд ці дерева практично не відрізняються від справжніх і їх можна побачити повсюди на вулицях. Греки ніколи особливої уваги на них не звертають, хіба що сміються з туристів, коли ті тягнуться зірвати їхні плоди та скуштувати. Смак у них неприємний – кисло-гіркий. Свіжими їх не їдять, але з них виходять казкові десерти, мармелад і тому подібне.

Після того я чула, навіть не один раз, щоправда не від греків, що люди збирають такі «дикі» апельсини і використовують їхній сік точнісінько так, як використовують лимони – для заправки салату, до смаженої їжі тощо.

– «Але те, що ці дерева не мають смачних плодів, не робить їх безкорисними, – прочитала я згодом у книзі. – … Їхні квіти, листя та кора використовуються для приготування багатьох косметичних засобів, у тому числі багатих своїми корисними властивостями ефірних олій. Найпопулярнішою серед них є ефірна олія неролі10, що входить до складу багатьох парфумів (кілька з них дуже відомі), широко застосовується в косметології та ароматерапії, а також цілком можливо, що її додають, як один із „секретних“ інгредієнтів напою КОКА-КОЛА…».

– «Ось так!» – подумала я й закрила товсту запилюжену книгу.

Коли я почула цю інформацію, то мені було так цікаво, що я зраділа:

– От скільки всього можна дізнатись, зачепившись за щось побачене просто на вулиці! – проте моїй мамі, як завжди, це було не дуже. Ми тихенько зайшли до квартири, де вона проживала, і, не вмикаючи світла, обидві завалились на одне ліжко – поспати годинку.

Незнайома кімната, шум машин та мотоциклів, зовсім інша країна… Тоді мені здавалось, що дорога з аеропорту в Афіни дуже далека, але згодом я зрозуміла, що це не так. Насправді сюди можна було дістатись всього лиш за півгодини. Але особливість заробітчан, котру, здається, не викорінити навіть десятком товстих пачок грошей, – не дозволяти собі відчувати комфорт – додала нам ще трохи дороги.

Кава з папугою, перші слова та день «лайків»

У той день я відразу стала всюди ходити сама. Моя цікавість до всього була безмежна й у десятки разів сильніша за мою скутість та сором’язливість. За темпераментом я справжній інтроверт, але це не могло стати для мене причиною нікуди не їхати, а тим паче ходити. Це неможливо виправити повністю (принаймні так вірю я), але з цим можна дуже добре жити. У Греції з таким темпераментом мені стало легше з самого початку, оскільки греки – винятково балакучий народ і, на відміну від мене, дуже відкритий. Головне – дати їм можливість поговорити, а мені навпаки – послухати. Тому ми з ними якось одразу порозумілись.

Уже за годину свого свідомого перебування в Греції я вийшла до крамниці навпроти й навіть старанно промовила попередньо завчені «Калімера»11, «Евхарісто»12 та «Еллінікос кафес»13. Останнє – це грецька кава, по-нашому з сестрами – кава з папугою. Так між собою ми називали цю каву вдома, коли мама нам її передавала, тому що то була зелена пачка з намальованою папугою та купою літер, які ми не розуміли. Тоді ми її викидали, тому що на смак вона нам здавалась зовсім жахливою. Та скоро я заглядатиму, чи немає часом на неї якої знижки, щоразу, як купуватиму продукти, адже вона дорога і надто швидко для мене закінчуватиметься.

Я прогуляла в крамниці, мабуть, із півгодини, хоча її можна було обійти всю, і без спішки, за хвилини дві, не більше. Мені хотілося передивитися в ній усе, включаючи ціни, які тоді здавались мені такими ж, як і в Україні, – тільки в євро. Якоюсь мірою це була правда, але мені все ж хотілося вірити, що має бути різниця. На додаток до кави я купила шоколад, про який мріяла всю дорогу до Греції і який, як з’ясувалося згодом, був швейцарським. Власне, мені хотілось усього, що бачила, але я була в чужій країні з пустим гаманцем, у незнайомій квартирі, де, наче рабиня, паше моя мама, як здавалось мені тоді. Тож хіба могла я собі дозволити ще щось?

Повернувшись додому, я зіштовхнулася з головною мешканкою дому. В мене все випало з рук при вигляді усміхненої, але майже зовсім висохлої бабусі. З першої ж хвилини, побачивши мене, вона почала плакати та обіймати мене. Кірія Катерина – вона ж усе життя просила, щоб її називали кірія Кетті, – щось ляпотіла по-своєму, але мені було важко щось чути. Мені було її шкода. Уже тоді мені стало зрозумілим, що ця жінка в досить (а може й абсолютно) здоровому тілі давно себе поховала, і я не помилилась. Після нашої з нею першої зустрічі мама розказала, що кірія Кетті вже давно організувала собі свої похорони. Вона вже знала, в чому буде одягнена, чим пригощатимуть її гостей і кому та що від неї дістанеться. Після того ця бабця буде жити ще більше трьох років, але щодня з одним і тим самим виразом обличчя. Ця слабкість у ній мене просто вбивала, тому я записала собі, що маю її уникати. Хоча загалом вона була приємна людина.

Коли до кірії Кетті приходили її дорослі сини та обнімали, одночасно цілуючи в щоку, то вона дивилась на них із такою гордістю й опиралась на них так міцно, що для мене ці дві людини – на яких у іншому випадку я і не глянула би – враз ставали сильними справжніми чоловіками. Це було дивно. Я відчувала себе незвично. І тоді невидимим вітром у мою голову занесло та оселило думку, що я старатимусь, аби мій син був таким самим: моєю опорою та силою. Після зустрічі з нею я відразу сховалась у кімнаті, проте не надовго.

– Середа – день лайків14, – вбігла мама в кімнату за хвильку. – Тож гайда за візком і пішли на ринок.

– «Які лайкі? Який візок? – здивувалася я. Вуха страшенно гуділи після перельоту, у голові паморочилось і злегка нудило (вже, мабуть, більше від переживання). – Де я? Що далі? Нащо я сюди приїхала?» – крутилось у голові. Але ж мама не чекала, поки я вдосталь наплачусь та зберу себе до купи. Вона потягнула мене за руку і вже за якусь хвилину ми йшли незнайомою вулицею. У руках вона мала кумедний візок, що досить неприємно тарахкотів. Назустріч нам ішли люди з такими самими візками, наповненими до самого верху різними продуктами, барабанячи ними на всю околицю. За кілька метрів за ними я побачила щось подібне на ринок, тільки на вулиці.

Овочі, фрукти, сухофрукти, горішки, свіжі риба та морепродукти, заморожена риба, каструлі… ятка за яткою, які, здається, ніколи не закінчаться, і страшний галас.

– «Чому всі так галасують?» – не могла второпати я.

Раптово мене потягнув до себе неймовірний запах оливок, про які я мріяла останні кілька років. Та щойно я до них підійшла, як продавець почав страшно кричати. Я перелякано підстрибнула на місці, але мама зовсім не звертала на мене уваги, як і будь-хто інший. Я почервоніла.

– Мамо, а чому він кричить? Ідемо звідси! – однак біля другої ятки було те саме, і біля іншої теж, а мама так поспішала купувати всі продукти, що не мала часу пояснювати, що так вони продають. Вважається, хто кричить більше й голосніше, у того і купуватимуть найбільше. Так вони закликають до себе покупців.

– «Нічого собі!» – подумала я, а голова тим часом розривалась ще більше, ніж вуха в літаку кілька годин тому.

Мама так квапилась, що в неї тряслись руки. Вона не віталась, нікому не дякувала, а слова кидала так, як продавці – свої поліетиленові пакети, щоб набрати продуктів, коли до них хтось підходив. Я відчувала, як вона переживає, аби зробити все швидко і правильно, точно як я, коли йшла на роботу. І розуміла, як це було ненормально. Мабуть, це означало, що вона ненавидить те, що робить, втім, можливо, просто занадто натерпілась усього. Мені було соромно. Я подивилась на її втомлений погляд і відчула себе в маленькому сестриному платті в парку нашого міста у недільний сонячний день.

– «Оксанко, хочеш морозива?» – питала вона мене. – «Ні, мамо», – брехала я у відповідь, переконуючи себе подумки, що насправді не хочу. Те, що нам не вистачало грошей, я зрозуміла раз і назавжди через один випадок. Одного дня ми зустріли нашу знайому. Її дочка тримала в руках розкритий банан – такий екзотичний фрукт, який я навіть ніколи не бачила. Моя мама сказала тоді:

– Даш скуштувати Оксанці банан?

Мене ледве не знудило. З того я запам’ятала, як мені було соромно, але найбільше – що для нас усе занадто дорого. Я подивилась ще раз на соковиті м’ясисті оливки різних відтінків і подумала:

– «Ні, я її не попрошу,» – і знов, як тоді, промовчала.

Лайкі мені не сподобались, так як було дуже гамірно і занадто багато розмов. Але така кількість фруктів та овочів в одному місці, можливість їх торкнутися та вибирати у свій кошик, зануритись у всі ті аромати, а винирнути лиш при кінці вулиці, коли яток більше немає чи коли закінчились гроші, – робило їх винятковими.

Зустріч із морем

З того дня я почала свої самотні прогулянки. Я обійшла кожну вулицю навколо дому й ходила досить далеко, зовсім не думаючи про те, що зі мною може щось статись. Мама не дозволяла мені допомагати їй, тому я вважала своїм обов’язком усього навчитись сама, а в це безсумнівно входило дивитись, слухати та розмовляти.

Перша прогулянка була особлива. Я була в улюбленому на той час весняному чорному плащі та гуляла так, ніби я у своєму рідному Львові, тільки з такою цікавістю, наче перший раз підіймаюсь на повітряній кулі. Я перейшла трамвайну зупинку, що закривала майдан, і стала все довкола оглядати. Перше, що неможливо було не помітити, було сонце – усе навколо було просто залите його світлом. Було так тепло, як на цю пору року, що здавалось, ніби хтось неподалік розпилює прогріте повітря. Повсюди були великі дерева – фінікові пальми, соснові, мандарини, лимони, оливи… розкинуті поміж дорогих, на вигляд, кафетеріїв. Нескінченний потік людей в елегантному вбранні, а посеред нього чорношкірі люди, які намагаються втиснути комусь то картину, то квіти, то іграшки для дітей, то браслети. Один із них відразу підійшов до мене та заходився говорити. Я, не зовсім розуміючи, що вони тут роблять, на автоматі почала відповідати по-англійськи, що не знаю їхньої мови. Проте мене відразу вдарило розчарування в собі – здавалось, що я її ніколи навіть не вчила. Він посміявся з мене й пішов, а я засмутилась ще дужче.

Посередині майдану були розташовані широкі фонтани. Один із них не працював, в іншому – вода просто стікала сходами. По краях простягнулися суцільні лінії популярних магазинів. Щойно їх побачивши, я зайшла до найпершого. До мене відразу почали говорити і я, злякавшись, вибігла звідти та розгубилась. Гамір від людей та музики, що надривалась із кожного куточка площі, мене проковтнули – я опинилась наче в пастці.

– «На сьогодні вже досить…» – подумала я і стала пробиратися в сторону дому.

Відчинивши вхідні двері, я побачила маму – вона мчала до мене й говорила невпевнено та тривожно. Ледве випускаючи із себе кожне своє слово, вона повідомила, що дзвонила її подруга та запрошувала мене до себе в гості.

– Я поїхати не можу! – ледь не криком сказала вона.

– Ну й добре… – відповіла я і з усмішкою побігла переодягатись.

За мить я вже шукала зупинку трамвая та розбиралась, що робити з квитком. Я не пам’ятала, ані як вона виглядає, ані де мені треба виходити, але все одно застрибнула в трамвай і помчала. Через п’ятнадцять хвилин переживань, тому що я була невпевнена, чи хоч у правильному напрямку їду, трамвай почав виконувати довгий поворот наліво і краєвид з усіх вікон у ньому заповнився морем. Усюди було МОРЕ і, здавалось, більше нічого. Я була просто в захваті й ще тоді почала думати:

– «Ось! Ось, як треба жити, а не так, як у моєму містечку – гнити посеред його сірих стін і депресивного народу. Сидіти, скрутившись на місці без надії та мрії, як було в мене!».

Пам’ятаю, скільки разів я ховалась на балконі взимку та задихалась – усе навкруги було сірим. Сніг, який ще недавно був таким красивим, вже танув під дощем, черевики стояли поряд мокрі й у болоті, уже котрий день було нестерпно холодно й нічого не хотілось. До крамниці там, де я жила, було далеко, маршрутки завжди переповнені і приїздили невчасно, а люди ніколи не давали нормально пройти. Я сиділа там і думала:

– «Ось, поїду я до Греції та забуду про все це. Більше не буду почувати себе такою самотньою на сьомому поверсі сірого будинку, не буде більше бруду ні під ногами, ні довкола, а тільки сяятиме сонце».

Однак ми з трамваєм уже наближались до зупинки, де я мала виходити і мої роздуми неприємно перервались.

Мамина подруга не барилась. Ледве встигла витягти мене з трамвая, як на ходу стала показувати і славно розповідати:

– Ось сюди ми заходимо інколи поїсти… А тут, дивись, у якому крутому районі я сама собі купила квартиру… А в цій кімнаті в мене бігова доріжка, котру я сама купила… А продукти в Греції просто чудо!..

– А чому тоді ви миєте помідори засобом для миття посуду? – перервала її я.

– Ха! – ніяково засміялась вона. – Ну, раптом їх чимось полили. Але ти то все не плутай! В Україні вода, як помиї, а тут її можна пити просто з-під крану. А я машину купила сама за свої гроші… – повела вона далі.

– А де ж так добре платять? – я не здавалась, на що знову пролинув дивний смішок і підозрілі слова:

– Ну, та на уборках15, Оксано, де ж іще? – вже трохи роздратовано відповіла вона.

– «Мабуть, сьогодні я її таки дістану…».

Запахло мені чимось підозрілим від її відповідей, однак я сюди прийшла не за тим.

– Як мені вивчити мову? – запитала я і вона одразу взяла до рук пульт та увімкнула телевізор, який я відтоді стала ненавидіти ще більше.

– А ось так! Сидиш і дивишся турецьке кіно та читаєш знизу титри.

– Але ж я не вмію читати по-грецьки, – розпиналася я, але то було марно, вона вже вся розчинилася в серіалі. Я залишилась одна та почала розмірковувати.

Її слова й дії зовсім не збігалися з маминими – та безперервно твердить, що заробити гроші тут не можна, можна тільки здохнути, і щоб я їхала додому. А та навпаки – рай на землі. Усе є, нічого більше не треба. У блокнот, котрий перед тим мені дала мама, полетіли слово за словом, поки була реклама, й подруга мами (яка недовго була в цьому статусі) могла мені щось читати та перекладати. Той вечір ми провели з пітами16, грецькими сирами та дешевою, як і сама розмова, Сангрією17. З того всього мені сподобалось хіба те, що я легко сп’яніла, а в пам’ять назавжди влізла картинка моря, що я вперше побачила так близько за стільки років, ще й настільки привітне.

І знову синій зошит

Наступного ранку мені все було не таке. «Кава з папугою» в Греції була ще більш несмачна, ніж удома. Сніданок вибирати було ні з чого – мама пропонувала все штучне і таке, від чого можна розпухнути, а мені в усьому хотілося легкості. Хліб був замотаний у пакет і схований у холодильнику. Я не розуміла ні слова з того, що на ньому написано, але здавалось, що в ньому немає нічого від справжнього хліба. Однак їсти хотілось. Я дістала шматок «ватного» хліба, помила листок салату, знайшла помідор і…

– О! – закричала раптово мама, перебиваючи мої приготування. – У нас є фета!

Фета асоціювалась у мене зі словом, що я бачила в рецепті грецького салату, але по-українськи. Помідор, огірок, маслини, цибуля, оливкова олія та нарізана кубиками фета, котра чомусь була один в один як на смак, так і на вигляд, наче звичайний твердий голландський сир. Проте мама розгорнула переді мною якийсь папір і звідти показалось щось біле, великого розміру, з різким запахом жиру та солі. Я відірвала маленький шматочок і мені, звісно ж, він не сподобався. Однак прикрасити мою канапку чимось треба було, а білий колір чудово доповнював яскравий червоний колір помідора та суперсвіжий зелений колір салату. Це була смакота! Захотілося ще таких із десять, і мама, ніби прочитавши мої думки, спитала:

– Може, ще?

Чим відразу все зіпсувала.

– Ні, досить, – бовкнула я, подякувала та вийшла з кухні.

Коротка розмова з кірією Кетті, десяток слів у блокнот, змарновані півгодини на інтернет, що ніяк не підключався, – день обламувався з самого початку. Розрада була лиш одна – вийти на вулицю. Але вже майже у дверях щось смикнуло мене озирнутись. На підлозі біля столу лежала вже добре знайома та звична мені стопка книг, але цього разу щось нове показалося в ній – загублене і давно забуте хазяїном. І це щось було синього кольору.

– «Не може бути… – щось наче важке відірвалось в моєму тілі, впало і зникло, але від того все затряслось. – Це ж синій зошит! – вигукнула я і одразу ж взялася його діставати».

Я відчувала, що колись знову його побачу, при чому в іншому місці, але про те давно вже забула. Тим часом мама його берегла. Тепер я тримала цю річ у своїх руках, але чомусь боялася її розгортати. Синій зошит… Мама увійшла в кімнату і, побачивши мене в напівпритомному стані, запитала, що сталось. Та я лише вказала на знахідку і пропищала лагідно:

– Можна?

– О, справді, в мене ж є зошит! – відповіла вона, наче сама його сто років не бачила. – Бери його собі, будеш вчитись.

– Дякую, – усміхнулась я, ще досі не в змозі повірити, а тоді разом з ним вибігла на свою прогулянку.

Я знову пройшла ту площу, та цього разу трохи відважніше – дійшла до кінця, а за нею побачила щось дуже зелене. То був парк. Я зраділа і відразу побігла до нього. Сіла на лавку недалеко від входу, поглянула, як навколо мене виконують пробіжку різні люди, і подумала, що саме час дістати куплений учора смачний шоколад. Його шматочки нагадували маленькі пірамідки та були такі ніжні на смак, що не треба було навіть нічого робити – просто покласти до рота. Я дістала синій зошит із сумки і почала його гортати – всюди були слова. Але чомусь замість них я бачила тільки історії.

– «Ось мама, мабуть, тільки приїхала в Грецію… – побачила я, перегортаючи дві сторінки. – Ось вона, мабуть, на своєму першому місці роботи… – я перегорнула ще декілька. – А ось… точно! Мама вперше побачила море у Греції…» – але всі ті сцени в мене викликали тривожність.

– «Як мамі тут було одній? Як вона себе почувала? Якою була її доля?» – питання, що мене бентежили значно більше, тому слова в синьому зошиті мені миттю стали чужими. Тож я дістала телефон і написала своє перше повідомлення в Україну, яке так нікому ніколи не відправила.

Подруги мами

Того дня мене запросила до себе ще одна подруга мами. Автобусом по закритих вузьких і не таких симпатичних вуличках, як минулого разу, було їхати не так приємно, як біля моря. Подруга мами зустріла мене на зупинці й потягнула до себе додому. Щойно я зайшла до її квартири, як вона відразу запропонувала мені склянку води і взялась пояснювати:

– От якщо ти прийдеш до когось додому й тобі запропонують чашку кави, а до неї ще принесуть склянку води, отже це ну дуже добрі люди і приймають вони тебе зі всією душею.

Для мене це було дивно, а може трохи й дико, уже зараз не знаю.

Її дім виглядав таким «старим», при чому в усьому, хоч і видно було, що вона за ним доглядає. «З любов’ю чи тільки?» – ось це було невідомо. Кожна річ у ньому була схожа на ту, що була в нашому селі двадцять п’ять років тому. Взагалі, усе в ньому, включаючи хазяїв, мені нагадували село, яке я так не любила.

Я намагалася бути милою, але почувала себе зовсім інакше. Ця зустріч, дім, трохи дивний чоловік-грек маминої подруги та вона сама, яка кожним словом, хоч і не прямо, але виправдовувалась переді мною за всі ті страшні гріхи, що наробила, мені були не милі.

– От якщо маєш тут когось, то буде нормально. Обов’язково тримайся за нього, в іншому випадку – у Греції ти пропадеш… – казала вона. А далі щось на зразок:

– А як важко, але що зробиш… життя таке все паскудне, діти далеко, а я тут, а ось він у мене хороший… практично з болота мене витягнув… – і так далі й у тому дусі.

Вони пригощали мене грецькими стравами та десертами, про котрі я забула вже наступного дня. В їхньому домі в мене зовсім не було апетиту – ані до трапези, ані до життя.

Спочатку я її слухала, але далі закривала себе розмірковуваннями про те, що кожен робив висновок про життя за кордоном, виходячи зі свого положення. Положення, котре вони самі собі намалювали й нізащо не хотіли міняти. Залізли в нього з важкою дупою так сильно, що тепер уже не вилізти. Мені це все почало так набридати, що я молила бога, аби хоч хтось подзвонив мені по телефону і вирвав звідси якомога далі. Бодай якась реклама, телефонна компанія, будь-хто, але такого не було. Довелося взяти ситуацію у свої руки і сказати, що пообіцяла мамі допомогти. Я помчала назад у незнайомий автобус. Розчарована, сумна й така одинока.

Два-три тижні моїми сніданками були шматок «штучного» хліба для тостів із холодильника або кулурі18 з кунжутом, які я прикрашала помідором, листям салату та сиром. А також горнятко кави, до смаку якої я почала поступово звикати.

Ранок я починала з того, що запитувала в себе:

– «Боже мій, що я наробила? Для чого я сюди приїхала?» – а тоді відправлялась робити фізичні вправи – присідання, віджимання, абощо, якщо мама не заходила до кімнати. Далі приймала душ і влаштовувала собі ранкове вмивання обличчя шматочком льоду з простої води, тому що робити настої-відвари в тому місці поки що не виходило. Та і ранкові процедури для обличчя були можливі, лише якщо на кухні нікого не було, адже заряджатись негативом із самого ранку мені не хотілось. Закінчувався мій ранок приємним смаком останнього ковтка кави в роті, що завжди був смачним, хоч мав би бути навпаки – гіркуватим, і зігрівав мене, а також теплом, яке проникало знадвору всередину, й нарешті втішливою думкою:

– «Я в Греції!».

Виявляється, щоб почати тоді думати позитивно, мені потрібно було відбути лишень весь цей ритуал.

День у день я вивчала щось нове, бачила, як греки живуть насправді, й розуміла по-іншому. Через кілька днів у мами був перший вихідний і я нарешті побачила, в яке гарне місто потрапила. Тоді я познайомилась із її іншою подругою, єдиною, якій я повірила і яку хочу бачити завжди біля мами. Вона була не подібна на інших: в кросівках на платформі, з яскравою помадою на губах і жвавим голосом.

– О, яка вона гарненька… Та вона просто, як шоколадка, – казала подруга мамі, оглядаючи мене довкола. – От тільки греки її точно з’їдять, якщо вона буде й далі такою солоденькою.

Я їй вірила.

Вона поклала руку мені на плече та повела вперед, примовляючи:

– Роботу знайдеш, мову вивчиш… ой, а що це? А ну, гарно випрямся! Не пропадеш, але маєш завжди бути сильною, – вона стиснула руку в кулак, подивилась мені в очі й повторила: – Сильною, розумієш? Гідною й недовірливою. Покажи їм, що обманути тебе не вийде і що в сраці ти їх усіх мала, якщо вони будуть до тебе погано ставитись.

Тоді вона розказала мені цікаві речі й разом зі смішною історію поселила в моїй голові нові грецькі слова. Але на фоні всього цього мама безперервно мене ображала. «… Моя Оксана не любить морозива… Моїй Оксані це не сподобається…» – виривала я щось таке з їхніх розмов. А згодом вона сказала:

– Оксано, іди трохи вперед, ми собі поговоримо, – чим остаточно збила мене з пантелику. Я й так весь той час старалась триматись осторонь, аби не почути чогось, що може зіпсувати ще більше наші з мамою стосунки. Та не встигла я відійти, як вона почала говорити про якогось свого «друга» і їхні стосунки.

– «Це що, я зараз для неї десь у другому класі, а ці розмови ніби як для дорослих? – думала я. – Це що, моя мама, а я в її розумінні ще та маленька дитинка?» – я нічого не могла зрозуміти, крім того, що мені було боляче. Однак я бачила навколо себе такі гарні краєвиди, що сама швидко відділилась від мами з її подругою та перестала будь-кого слухати.

У той день я зробила кілька кадрів, які ще багато років тривожитимуть мою душу: невелика скеля недалеко від берега відділялась від бурхливого моря і його світло-голубої води, наче відлякуючи море собою й захищаючи берег. Тисяча маленьких домівок на пагорбі з іншої сторони, які наче закрили собою все, що за ними було у світі. Метушливі чайки, що літали в сірому небі, такі дивні перехожі… Було так гарно й добре самій, поки я не повернулась до мами та її подруги.

Усе почуте мною того дня від них обидвох мене не влаштовувало. Хотілося залишитись у країні такої краси, але жити не так, як вони. То що ж було робити?

То була остання мамина близька подруга, з якою я мала познайомитись. Коли ці жінки приїхали до Греції, їх було четверо, й поки вони не розсварились, – були всі разом. Тепер усе помінялось, але добре, що хоч і заради вигляду, вони інколи спілкуються та не перестають розуміти одна одну. Прощаючись, мамина подруга вклала мені до кишені двадцятку (двадцять євро). Так само, як і дві попередні подруги – якась у них була традиція. За ті гроші, коли стало нестерпно тепло надворі, я купила собі перші босоніжки зі шкіряних переплетінь чорного кольору – найкрасивіші за всі, що в мене були. Такі, які я завжди хотіла носити у Греції. Здійснення маленької дитячої мрії мене зарядило, однак не надовго.

Я – Володя

День у день я вчила й записувала слова, котрі говорила мені мама, її «баба»19 і всі, кого я зустрічала. Я багато гуляла, що по-справжньому мене рятувало, писала повідомлення найкращому другові, жодне з яких так і не змогла відправити, малювала в голові свою картину життя, яке хотіла б тут мати, і мріяла. Одного разу мене зупинив чоловік у парку і заговорив до мене російською мовою – яке ж це було диво! Він запросив мене приходити до нього на заняття з бойових мистецтв, які він проводить у цьому ж парку, і я дуже зраділа. Але так розхвилювалась, що не прийшла. Про це я довго шкодувала, але, мабуть, так мало бути. Тоді я не просто повірила знову, що в мене все буде добре, а переконалась у цьому.

Ледве кудись прошмигнув перший тиждень, як мені зателефонувала подруга мами й запропонувала познайомити з хлопцем.

– Оксано, та він такий, як і ти: любить подорожувати, розумний, цікавий… на три-п’ять років старший за тебе, має свій бізнес, машину, ну дуже класний! – казала вона, та мені було байдуже. Моя відповідь була дуже проста:

– Не хочу.

Проте вона не зупинялась і постійно мені надзвонювала. Після її спроби, за рахунком вже, певно, сьомої, – я піддалась.

– «А що? Не обов’язково ж відразу стосунки. Ми можемо і подружитись. Тим паче, він українець…» – подумала я. Та щойно я погодилася на цю авантюру, як він знову кудись поїхав. Доведеться чекати мені. Скільки? Було невідомо, тому я спробувала забути.

Минуло кілька днів.

– Приїхав! – закричала вона мені у слухавку. – Сьогодні зможеш із ним зустрітись? – запитала вона, хоч і дуже сумнівалась у моїй зайнятості.

– Тю, – вихопилося в мене, щойно я поклала слухавку. – І що тепер я буду робити?

Туш для вій – єдине, що я брала з собою з косметики, – залишилася десь під Краковом, коли працівники поліції вистрибнули перед нами з кущів і так «обережно» переглядали мої речі у валізі. З одягу – я ще раз відчинила дверцята шафи й захотілось заплакати – пусто. А в гаманці… чорт, не те, щоб просто нічого, у мене і гаманця самого взагалі не було. Дожилася. То була катастрофа. П’ять речей, котрі в мене були, я комбінувала між собою до самої години зустрічі та зрештою одягнула що-небудь.

– «Головне – вимити гарно волосся!» – подумала я і так і зробила.

Волосся в мене було довге, нормальної густоти та мого рідного кольору, яке під грецьким сонцем набувало все більш світлого й теплого відтінку. Миття голови мені завжди підіймало настрій, однак, як і кожного разу, коли доводилось із кимось знайомитись, я помітно нервувала. Якось зібравшись, я вирішила вийти з дому раніше і прогулятись, щоб себе заспокоїти.

– «Вово, де ти? – я знову писала ніколи так і не надіслані моєму найкращому другові телефонні листи. – Ти мені потрібен, чуєш? Ти завжди мене боронив від невдалих знайомств, я без тебе не справлюсь!» – однак відповіді не було. Не могло бути.

Наближався час нашого побачення і я, вже трохи спокійніша, попрямувала до нього. Ми домовилися зустрітись біля маминого дому і рівно о шостій годині вечора, як було призначено, я помітила, як біля будинку, спираючись на машину, хтось на когось чекав. Його зовнішність була подібна до «нашої», тому я, не вагаючись і зовсім не думаючи, аби не передумати, попрямувала до нього.

– Ти Володя? – запитала я, підійшовши.

– Я – Володя, – усміхнувся він у відповідь.

Пам’ятаю, як перед виходом з дому я сказала своїй мамі:

– Мамо, якщо я повернуся о шостій годині з квітами, то можете одразу зачинити за мною двері – я вже більше нікуди не піду.

Вона нічого не зрозуміла, тому довелося пояснити:

– Отже, я йому не сподобалась і він сказав занести квіти додому, аби самому втекти. – Мама відповіла, що я дурна, але однаково засміялась. Не знаю, чому мені прийшло таке в голову, але я все ще чекала – а як буде насправді?

А насправді квітів не було видно, допоки він не відчинив мені двері машини. На сидінні, куди я мала присісти, лежала красива троянда і гляділа на мене. Миттю я повернулась у студентські роки, у період, коли познайомилася з одним винятково важливим у моєму житті хлопцем. Він дуже сильно мені подобався, але я так хвилювалася перед нашою першою зустріччю, що прийшла на неї знервована. Він чекав на мене на лавці перед моїм гуртожитком. Був сильний вітер і дуже похмура погода, але коли я підійшла до нього, він яскраво усміхався.

– Руденька, – так він мене називав, – поки я тебе тут чекав, вітер вихопив у мене десять гривень і кинув кудись, де я сам віднайти не можу. Я вже стільки шукаю, але безуспішно. Може, ти мені допоможеш? – сказав він і скочив під лавку.

– Ще чого! – я була розлючена та й десятки шукати мені не хотілось. Цим я ледь все не зіпсувала.

Зрозумівши, що я не приєднаюсь до нього, він виліз звідти і простягнув мені троянду, що сховав під лавкою. Мені все здавалось, що то була найгарніша квітка, яку я тримала в руці, одначе тепер, перший раз після стількох інших квітів, я почала сумніватись. Я запитала у Володі, чи мені віднести троянду додому, але почула у відповідь здивоване:

– Як хочеш…

Мабуть, жарт був невдалим, хоча мені вже й самій не хотілось нічого нікуди відносити, і я сама собі наказала:

– «Не піду! Буде цікаво».

Я сіла в машину і ми поїхали кудись у невідому мені сторону. Мій новий знайомий запитав, чи мені вже наскучило море, і я відповіла:

– Ніколи. Для мене це неможливо! – за тим додавши, що взагалі тут нічого не бачила. Він сказав, що я все ще побачу, і я подумала, як було б добре, якби разом із ним.

– Отже, на море? – прозвучало питання.

– Так, – я ледь не запищала від радості, адже чекала на це дуже довго.

– Поїдемо в місце, що називається «Лемос Вульягменіс». Ти грецької ще, певно, не знаєш… – він озирнувся подивитись на мою реакцію, точніше на легке обурення на моєму обличчі.

– Чому ж не знаю? Знаю! – я зустріла його погляд і, перервавши його мову, почала перераховувати: – Калімера, каліспера, евхарісто… – і ми засміялись. Навіть ці простенькі слова, котрі всі вчать ще на початку, я вимовляла бездушно, оскільки добре не пам’ятала їхні значення.

– «Лемос», з наголосом на «о», перекладається як «горло», а «Вульягмені» – це назва району. Тепер ти знаєш ще одне слово, – сказав він і знов усміхнувся.

Я уявлення не мала, де ми знаходимось, але було так гарно, що було байдуже. Володя постійно щось розповідав спокійним та впевненим голосом, наче я була для нього найріднішою людиною на світі. Однак я не могла слухати. Я тихенько спостерігала за ним, поки він вів машину, хоч і зовсім не бачила його рис обличчя. Тільки те, як він обережно й коротко дивився в мою сторону, час від часу цікаво відводив кутик губ у протилежну сторону, коли розповідав про щось для себе захопливе. Водночас його очі то наповнювалися блиском, а то знову згасали, і це лоскотало мою душу.

Ми зупинилися над обривом біля моря в тому самому «горлі», куди прямували, і вийшли з машини. Дув такий сильний вітер, що здавалось, нас зараз вихопить і кине в море. Пахло сіллю та йодом. Володя попрямував вперед й одразу повернувся, простягаючи мені руку. Зовсім несподівано для нас двох мої слова вирвалися на волю. «Не привчай мене» – говорили вони і ми засміялись. Тоді мої нові і страшенно незручні балетки, куплені в «Зара», підступно підсковзнулися і я ледь не звалилася просто на нього. Він перепитав, чи точно не привчати, і цього разу я відповіла, що вже не впевнена.

Ми були наче в театрі. Кольори неба і води були того дня ідеально чистих відтінків, а скелі та рослини на них були настільки чітко відібрані, що декоратор міг би собою пишатись. Головні герої – море та вітер, виконували свої ролі бездоганно, і ми їм дали оцінку «блискуча робота», проте гуляти було досить важко. Ми подивились виставу та повернулись у машину, але цього разу за руку, і поїхали далі. А далі було ще цікавіше.

Назву «Варкіза»20 я запам’ятала з першого разу – того дня було надто приємно, щоб можна було що-небудь забути. Звивистий берег, що відділяв тонкою лінією бурхливе море від холодного піску, тікав кудись далеко. Сповзаючи вниз, він розмивався за межі баченого нами, наче нам все просто ввижалось. Зліва від нього були гори, а справа вода – світло-синього теплого кольору, яка весь час відвертала мою увагу та чарувала мене. По ту сторону моря виднілись острови, але які? Я могла лише уявляти…

Ми йшли повільно та деякий час розмовляли між собою беззвучно, аж поки Володя сказав:

– Алкіонідес21.

– Що? – здивувалася я.

– Алкіонідес, – повторив він, а за тим додав: – Алкіонес – це такі маленькі пташки. Вони менші за горобців, але зі значно більшим дзьобом. Здається, в Україні їх називають «рибалочка», або «зимородок». Вони народжують своїх пташенят всередині зими і саме в цей час стає тепло й без вітру. Чудова погода. Існує навіть легенда про те, чому ці дні так подібні на літо. Жила колись така Алкіоні – дочка бога вітрів Еола. Вона була настільки закохана у свого чоловіка, що чутки про щасливу пару дійшли до самих Зевса та Гери. Зевс розгнівався сильно і перетворив чоловіка Алкіоні на грифа. Вона ж, не знаючи цього, повсюди шукала його, та не могла віднайти. Боги змилувались над нею і перетворили її теж в птаха, але в морського – «алкіоні», що подібно самій Алкіоні літає над морями так, наче шукає свого коханого. Та оскільки «алкіоні» висиджують своїх пташенят важкою зимою та бурхливі хвилі моря щоразу вихоплювали яйця чи новонароджених пташенят алкіоні, то вона завжди невимовно страждала. Тому боги знову змилосердились над нею й Зевс наказав вітру зупинитись на п'ятнадцять днів, а сонцю світити та гріти. Тому ці дні, коли так незвично для зими тепло, називають – «алкіонідес». Звісно, це природне явище можна пояснити і зовсім по-іншому, – Володя усміхнувся, а я подумала, що давно вже не бачила такої приємної посмішки. – Але, можливо, тоді було б не так романтично. А це, – продовжив він, показуючи на красиву будівлю, що ховалась попід велетенськими фініковими пальмами, – назва кафе. Може, зайдемо?

Всередині все виглядало трохи гірше, ніж ззовні, до того ж піаніно того дня мало нестерпно мовчазний вигляд. Музика лилась невідомо звідки, освітлення було похмурим, як і все інше довкола, але краєвид із вікна перекривав там усе. Бувають такі місця, де люди готові платити чималі гроші тільки за гарний вид із вікна, і тоді я їх розуміла. Ми замовили по келиху вина й цього разу я трохи злякалась, що можу сп’яніти – мене це турбувало.

– «Хоч би не так швидко, – думала я. – Хоч би все пам’ятати».

У якусь мить ми розговорилися, немовби вже половину життя були знайомі, а тим часом за вікном вздовж усієї берегової лінії один за одним почали запалюватись тисячі вогнів. Я згадала, як виглядає Греція вночі з висоти, і подумала, що краще місце для нашої першої зустрічі годі було відшукати.

Володя ставив такі запитання і формулював їх у такий спосіб, що було страшенно незвично. Незвично цікаво. Розумний, вродливий, успішний і чомусь такий близький з першої хвилини. Виявляється, він мав свою фірму і дуже любив свою роботу. Так само, як і подорожувати, читати, дивитись хороше кіно… і багато того, що любила я. Але для мене була тільки одна проблема: він був старшим за мене на десять, ні, майже на одинадцять років, і мені хотілося кричати від гніву. Я не могла цього просто так допустити, але й лишати таку приємну компанію лише через різницю у віці було б моєю помилкою. Я сильно заплуталась, причому «заплуталась» у ньому.

Один переїзд та ще один

Після першої зустрічі Володя приїжджав до мене щодня й ми кудись їздили, та однаково нам ніяк не вистачало часу, щоб наговоритись. Я мріяла, щоб він забрав мене до себе додому, але навіть не думала, що це може притягнути щось зовсім непередбачуване з мого боку. Син хазяйки дому, у котрому мені дозволили пожити деякий час, нагадав нам із мамою, що цей час вже скоро закінчується. Я й гадки не мала про те. Очевидно, мама думала, що цей час можна буде розтягувати до безкінечності, і вважала, що то було правильним. Того ж вечора я розповіла Володі, що сталось, а він спокійно сказав:

– Ти можеш жити зі мною.

Цього я не очікувала зовсім і навіть боялася відреагувати.

– Ми ледве знайомі… – дуже акуратно почала я, щоб не зруйнувати крихку пірамідку, проте мала на увазі – «я так сильно боюсь, що ми станемо жити разом і все, що почало будуватись між нами, може рухнути». Але Володя так само спокійно вів мову далі про те, що все розуміє, ні до чого мене не зобов’язує та що справа в тому, що він живе сам.

– … цілими днями я на роботі і квартира пустує. Ти можеш там жити зі мною, – сказав він і усміхнувся, – а можеш просто так, наче її орендуєш. Тільки, звісно ж, платити за неї не треба. А якщо тобі буде незатишно чи заважатиме моя присутність, то допоможу знайти іншу квартиру.

Це навіть для мене виглядало досить логічним, але я однаково мала відмовитись.

Протягом наступних кількох днів мене не покидала його пропозиція, як і думка про нього. Я засинала з усмішкою на обличчі в його уявних обіймах… якщо вдавалось заснути. Позаяк літаючи від щастя й любові, це було важко. Тим часом ми з мамою майже щодня ходили дивитися квартири недалеко від неї. Щоразу нам показували все менший і менший клаптик житла (квартирою це було важко назвати), але я однаково розпливалась від радості, що зможу жити сама.

– «Нарешті буду писати…» – думала я. Але за тим до суми, що й так була для нас завелика, нізвідки додавалась іще одна й ми засмучено розверталися та йшли геть. За декілька днів було прийнято рішення, що я буду жити у маминої подруги в районі Омонія22.

– Омонія? – скрикнув Володя, почувши мою новину. – Ти там хоча б була? – і я вже злякалась.

Він розповів, що в цьому районі живуть і ходять вулицями самі лише злодюги та наркомани різних національностей, а греків майже немає.

– Там страшно гуляти вдень і неможливо вийти вночі, хоча це центр Афін, – сказав Володя з турботою та ще раз нагадав свою пропозицію.

Я дуже цього хотіла, але боялася навіть уявити вираз обличчя моєї мами після слів «ви знайомі лише два тижні!!!». Тому я прийняла пропозицію, але не його. Жити на Омонії – це був єдиний прийнятний для мене вихід на той час. Відтак я погодилася, що поки що буду в тому страшному районі, а він – допомогти мені з речами. Однак спершу ми мали відправитись у малесеньку подорож.

Була неділя. Вже досить тепло, щоб не змерзнути в легкому одязі, але по-грецьки ще холодно. Ми сіли в машину – молоді, закохані, щасливі, і попрямували кудись за Афіни. Спочатку ми милувались, здавалось, бездонним Корінфійським каналом23, пили каву та дихали одне одним, тоді поїхали в Лутраки та повлягались на березі з дрібної гальки слухати море. Я дивилась на нього та дивувалась:

– «Як так? Приїхав на Мерседесі, одягнутий у дорогий одяг, об’їхав пів світу й ось тут так просто ліг на запилюжену гальку на березі моря. Хіба так буває?».

Він усміхався, я теж. І то були, мабуть, найкращі хвилини від початку мого приїзду. Після цього дивоглядні краєвиди так само продовжувалися, а ми все їхали далі.

А далі було озеро, утворене на старому вулкані, таверна, де під сонцем сушились свіжовиловлені восьминоги, місце, де озеро цілується з морем, і, власне, наш поцілунок, перший. До того він торкався губами хіба що моєї руки або щоки і я не знала, що з цього приводу думати. Тепер всі мої сумніви розвіялись і ми стали ще ближчі одне одному.

Додому я поверталася з сумом і жалем – залишати його мені не хотілось, тим паче жити там, куди ми прямували. А те місце – це був таки справжній жах… Що мамина подруга, що її квартира наводили страх, перемішаний зі смутком.

– «Так жити не можна!» – хотілося крикнути їй і, що найгірше, це все бачив Володя.

– «Вибач… – мовчки мовила я, дивлячись на нього. – Ти стільки всього досягнув і біля тебе має бути така ж сильна жінка, але точно не я…».

Якби в кімнаті нікого не було, то я б добряче наплакалась. Я була впевнена, що того дня я бачила його востаннє, натомість він повернувся до мене і ще раз мене запитав:

– Може, поїдеш жити зі мною? – і я, хоч тому й зраділа, та все одно знову відмовила.

Цілу ніч я не могла заснути, тільки тепер не через кохання. Пів ночі та сама подруга мами говорила різні нісенітниці по телефону – спочатку одній своїй сестрі, потім іншій, а згодом я вже не могла їх всіх перелічити. Другу ж половину ночі здавалось, що хтось до нас намагається влізти – то крізь вікно, то крізь двері. Весь час навколо нашої квартири чулись різні крики та було враження, що ми живемо в картонній коробці. Для мене та ніч була дуже довга, а заснула я тільки під ранок. Та коли прокинулась, виявила, що маминої подруги в квартирі вже не було. Однак коли вона пішла на роботу, то навіть не потурбувалася замкнути на ключ вхідні двері.

Три-чотири дні – і я вже там не витримувала. Володя, на противагу моїм думкам, не покинув мене, навпаки – дуже підтримував. Ми, як завжди, зустрічались щодня, але одного вечора після його типового запитання «як ти сьогодні?» я не змогла себе стримати. Ледь не зі сльозами я тихо промовила:

– Забери мене додому.

– Завезти тебе на Омонію? – здивувався він. – Що сталося?

Проте я глянула йому в очі, як перелякане кошеня, і пискнула ще раз:

– Забери мене до себе додому.

Було трохи важко спостерігати за ним, поки він зрозуміє, що я мала на увазі, та попри те Володя виглядав досить кумедно та мило водночас. Зрештою він запитав:

– Коли?

А я сказала:

– Сьогодні! – і тут навколо мене наче щось завертілось.

– Але в мене не прибрано, холодильник порожній… Може, давай, завтра чи післязавтра, коли я все підготую? – говорив він, а я тим часом почала собі накручувати різне:

– «Одружений, певно, весь час мені безсоромно брехав. Не хоче… Вдома в нього, мабуть, вже хтось є…» – тому стала ще більше наполягати на своєму, обґрунтовуючи тим, що не хочу та не можу більше повернутись на квартиру маминої подруги. На добре чи зле – після цього він одразу погодився.

Мамину подругу просто вивертало від злості, що я ось так просто іду, практично посеред ночі. Я вже була готова дякувати їй бридкими словами за всю ту дурню, що вона говорила іншим щоночі, коли я намагалась заснути. Однак присутність Володі та валізи, готові буквально за секунду, не дали мені це зробити.

Вже сильно стемніло, коли ми під’їхали до його будинку, але номер на ньому наче просто світився.

– Вісімнадцять, – полегшено прочитала я, – Моє улюблене число.

Ми зайшли досередини й мені в очі відразу кинулися штори зеленого кольору, розкладений посеред кімнати мольберт і безліч таких близьких моїй душі маленьких деталей. Крім нас, більше нікого видно не було, зате було добре видно, кому все це належить. Все здавалось таким, як мені було треба, і я відчула, що хочу залишитись у цій квартирі назавжди.

Жити в ній просто так ми не змогли ні хвилини, і слава богу. Тої ночі я заснула в новому домі, а прокинулась наче в зовсім новому житті. Змінилося все, а те, що ще ні – з нетерпінням хотілося змінити самій.

«Клята» канапка та що робити далі

Наступного дня ми прокинулись так рано, що я ще не могла зрозуміти, ні де я, ні з ким. Ми усміхались одне одному майже без слів, але було так добре, що це не було потрібним. Повільний сніданок, і він пішов на роботу, а я залишилась оглядати квартиру та розпаковувати речі. Згодом я спробувала злегка прибрати, але мені стало лячно:

– «А що, якщо він не хоче, щоб я тут що-небудь чіпала? Або, наприклад, подумає, що тепер я сюди вже точно „насваталась“,» – однак просто під газовою плитою красувався давно засохлий потік від яєць, в умивальнику були плями від різної та дуже давньої їжі, холодильник порожній, підмести теж не завадило б, але що ж… принаймні, все це демонстративно вказувало на те, що марно тоді я собі все так накручувала – жив він один.

Перед виходом, залишаючи мені на весь день свій довгий палкий поцілунок, Володя також залишив мені ключі від квартири і гроші. Я взяла все та пішла навмання шукати який-небудь магазин. Йшла, роздивлялася, запам’ятовувала кожного та, зрештою, знайшла супермаркет. Накупивши продуктів, трохи більше, ніж можна нормально донести, я повернулася додому. Щойно зробила собі канапку, як робила у мами – тоненько нарізаний хліб, листя салату, шматки помідора та фети, – як відчинилися вхідні двері. Я поставила її в холодильник і деякий час говорила з Володею. Коли він знову пішов, заходилася робити щось вдома: то сиділа за комп’ютером, то вчила нові слова, злегка прибирала, тобто так, щоб не дуже було помітно, і лиш за кілька годин згадала про свою канапку. Щойно я потягнула її до рота, як двері відчинилися знову.

– «Якась вона проклята…» – подумала я, але Володя вже стояв поряд зі мною та сміявся. Спочатку мій новий обранець запитав мене, чи я планую цілий день їсти тільки канапки, та коли почув, що це одна і та сама, то запитав, чи я соромлюсь її з'їсти.

– А я знаю? – відповіла я, не бажаючи пояснювати, так як це було нудно.

Цього разу Володя сам відправив мою канапку в холодильник, а мене запросив поїхати кудись погуляти. Вона ж лишилась там, клята канапка, і мені її було зовсім не шкода.

З того вечора, коли на будинку переді мною засвітилося число вісімнадцять, кожен мій день був наповнений радістю. Мені було так тепло там з ним та яскраво, що я й сама наче світилась. Відразу стало очевидним, що жити там вдвох просто так ми не можемо, а тільки разом, тому він звільнив мені місце для моїх речей, все показав і не прямо, але зрозуміло дав знати, що тепер це є і мій дім також. Коли виявилось, що речей у мене насправді було надто мало, то вже наступного дня він приїхав посеред свого робочого дня і привіз мені щойно куплені теплий халат мого улюбленого кольору та спортивний одяг для дому. Крім того, кілька пакетів з продуктами та свіжі овочі й фрукти з місцевого ринку. Халат та спортивний одяг були не мого розміру, але за його версією менших не було. Проте це виявилось настільки приємним, що я вирішила все залишити.

Я поступово вивчала своє нове життя, наближалася до Володі та все ясніше і ясніше в моїх очах вимальовувалось місце, в якому я колись мріяла жити. Але тепер це було на яву. Однак навіть тоді в моїх мріях я бачила там тільки себе, а тут – ми двоє, і я ніяк не могла цьому повірити. Ароматичні палички, свічки, зелені штори, мольберт, журнальний столик чорного кольору, який більше хотілося назвати «чайним», – мінімум речей, але таких необхідних. Велике ліжко в спальні, акуратний диван у залі, душ замість ванни, балкон з барбекю й тінню від старої оливи та велетенського лимона, маленька затишна кухня з оригінальним столом – все виглядало просто і настільки по-моєму.

Любов любов’ю, але варто було згадати і про обов’язки. Я мала вивчити мову, знайти роботу, завести знайомих, робити все, щоб якомога швидше звикнути до нової країни. З ламаною англійською та кількома грецькими словами в блокноті мені треба було б знайти школу грецької мови – почати заняття з нуля і тільки з прямим носієм цієї мови. Я мала б забирати той відсоток від маминої зарплати, який вона так старанно намагалась вкласти до мого гаманця щоразу, при чому без дорікання, тому що це був би непомірний внесок у мене і перший великий крок до мого розвитку. Далі я б запрошувала на каву свого вчителя/вчительку і все б у нього випитувала. Познайомилась би зі всіма його знайомими й забула б про те, що насправді я дуже сором’язлива. Потім міг би бути якийсь підробіток, хоча б посудомийкою в ресторані, де я могла б вивчити мову. Хоча і таку роботу тоді було важко знайти через кризу, але – не неможливо. Таким чином я би відпрацьовувала перші гроші або відкладала би на курси, які могли стати початком моєї професії.

Шлях цей був би нелегким, але з результатом, і думаю, що дуже хорошим. Можливо, я мала обрати саме його, але я дивилась туди, де був мій Володя.

На початку я повсюди шукала людей із України та країн, які з нею межують, але після кількох випадків і занадто відчутного розчарування покинула ту марну справу. Не склалось. Я залишалася без друзів та компанії, однак не жалілась. Ще тоді я розуміла, наскільки мені пощастило, адже в мене був хтось значно важливіший.

Мій чоловік (ми почали називати одне одного «мій чоловік» та «моя жінка», наче пара одружених, ще з самого початку) був, власне, першою людиною в моєму житті, яка вірила, що все в житті можливе.

– Наші дії – результат наших думок, – казав Володя.

– «А отже, те, що у нас є, залежить тільки від нас самих» – додавала собі я.

Він був людиною, яка завжди піклувалась про мене та була поряд, нагадувала мені, про що я стільки мріяла й куди йшла раніше, підштовхувала вперед могутньою рукою, показувала, що я наповнена цілями та що всього можу досягти. Так дивно… В Україні я без кінця й краю мріяла про все на світі, де б я не була і в якому стані, але щойно приїхала до Греції – процес зупинився. Я не могла більше уявляти чогось нового і важко згадувала старе. Це було так нетипово для мене, але ще більш незбагненно. Перестати мріяти – дивина… Та як це взагалі можливо? Але він почав мені про це нагадувати.

Як же вивчити мову?

Так одного затишного вечора, як і кожного з ним, ми обмірковували моє життя в Греції й те, з чого доцільно було б його розпочати. Спільним рішенням ми зупинились на тому, що документи та знання мови були найголовнішими. Тому спершу я вхопилась за вивчення мови.

Ще в перший день мого приїзду мама дала мені блокнот-планер і я носила його з собою повсюди. Так як планувати на щодень мені не було чого, то я записувала туди кожне почуте мною слово новою мовою, всяку назву, що пролітала повз мої очі та вуха, і старанно вивчала переклад. Я сідала там, де була мама, і поки вона щось робила, я запитувала в неї все, що бачила перед собою:

– А що ви взяли в руки?

– Ніж, – говорила вона трохи здивовано.

– Мамо, грецькою попрошу! – не вгамовувалась я.

Проте згодом я зрозуміла, що цей метод був неефективним. Справа в тому, що це хороший шлях вивчити все, але більшість слів мама вимовляла не так, як було треба, а декотрі з них були настільки застарілими, що, здається, крім неї самої їх більше ніхто не застосовував. Її розуміли, але вона однаково говорила неправильно.

Знайомі мені радили кожен день вчити по двадцять нових слів і я мала це спробувати. Але пройшло трохи часу і виявилось, що це теж не допомагає. На початку важко щодня самому вибирати необхідну кількість часто вживаних слів, а потім доводиться мучитись питанням: а де їх шукати? Крім того, деякі з них, які особливо важко вивчити, взагалі давно були забуті людьми, а інші – треба було вміти використовувати правильно. Тобто слово, яке ви начебто знаєте, важко поставити в правильному місці, у правильній формі та часі, не знаючи граматики. Тому виходило все на одне – наче ви нічого не знаєте.

– Читай книжки грецькою мовою, – сказав мені одного дня Володя.

– То ж як читай? – дивувалася я. – Я ж нічого там не розумію! – Але все ж потягнулась до книги.

Спочатку хотілось кілька разів її кинути об стінку, а краще з вікна, але коли я знайшла там слова, які вже чула чи вчила, то все змінилось. Я побачила, як їх застосовують у тексті, і вони, наче самі, почали залишатися в пам’яті.

– Допомагає! – радісно крикнула я, коли знову його побачила, і продовжила робити це далі.

А далі, пам’ятаю, як в одній групі в соціальній мережі «вконтакті», де добровільно навчали грецької мови, хтось залишив книгу про Гаррі Поттера. Я ніколи до того її не читала, але після кількох коментарів зацікавилась і вирішила спробувати. Читати її та перекладати, повільно вбираючи в себе кожне слово, мов губка пролиту воду (крім різних дивакуватих назв і заклинань), – було суцільною насолодою. Але мені й цього було мало. В той самий час я випадково знайшла курси грецької мови в інтернеті, які до того ж були безплатними. Зробити це було нелегко, оскільки саме ця мова – грецька – досить непопулярна, але в мене вийшло.

Виглядало все так: кожного разу ви читаєте невеликий текст на якусь нову тему, а після того виконуєте різні завдання, які поділяються на чотири рівні. Перший рівень – це були тестові питання на знання нових слів з тексту, де відразу були вказані можливі варіанти відповідей. Другий ревінь – це переклад коротких речень із вивченими словами. Третій рівень – читання тексту вголос, яке потрібно записати на диктофон і вислати на перевірку. Четвертий рівень (він же найцікавіший!) – написання свого тексту, що стосується цієї ж теми, та надсилання його на перевірку. Відповіді на перше та друге завдання можна було побачити одразу, а от третє й четверте – перевіряли прямі носії мови, тобто греки, і згодом висилали відповідь, пояснюючи, що не так і як мало бути.

Казусів, насправді, було багато, але більше за все запам’яталося два. Перший – коли я написала текст, наче я водій метро. У результаті отримала близько сотні «браво» від різних-різних греків. І якщо перші десять хвилин я сиділа червона, то після коментаря п’ятдесятого – вже сама собою захоплювалася. Другий випадок був вже не мій, але ще більш яскравий. Один чоловік з Китаю вивчав російську мову та всім, хто її знав, треба було його перевірити. Не пам’ятаю завдання, але суть полягала в тому, що було слово «рускій» (тобто «росіянин» російською мовою) і треба було скласти речення, вказуючи свою національність. Він у своїй відповіді написав:

– «Я не рускій, я китайській» – чим перевершив мене. Коментарів у цього чоловіка було значно більше за мої сто. Під кінець відчувалось, що він вже дуже сильно втомився відповідати кожному, що йому все зрозуміло, але однаково цей випадок був і залишається смішним.

Я зависла на тих курсах, поки не пройшла все, що там було. Але як і все хороше, вони мали коли-небудь закінчитися. Телевізор дивитись я не могла (ще одна дуже поширена рекомендація, як вивчити мову), як би сильно мене не переконували в користі цього. Дивилася хвилини дві ті дурниці, що там безперервно показують, після яких невідомо – тішитися чи нервувати, що нічого не зрозуміло, і моя рука, шалено трясучись, тягнулася до пульта і вимикала геть усе, що там було. За деякий час мені набридло постійно протирати від пилу той сірий ящик, тим паче він стільки місця займав у домі, що мене нервувало. Тому я наробила безліч його світлин, як слід їх відфотошопила та показала чоловікові. Володі так сподобалась ідея продати непотрібну річ, що він навіть погодився допомогти перекласти текст оголошення. Не минуло і п’яти днів, як телевізор купили.

Наступного тижня я заговорила про побутову техніку знову, оскільки була ще одна річ, яка не зрозуміло що робила в моєму домі, – фритюрниця. Зроду не робила картоплі фрі й нізащо не буду, то чому б не позбутись непотрібної фритюрниці? І знову не минуло і трьох днів (дивина, що робиться з людом та ще й у розпал кризи), як ми позбулись і її. На отримані гроші ми купили класні колонки до комп’ютера, пляшку вина, замовили смачної їжі та ще трохи залишилось. Після того у мене розкрилася незрозуміла хватка – щодня я ходила по нашому дому й вишукувала, що ще мені заважало, але, на жаль, нічого більше не знайшла.

Кірія Вула

Приблизно в той самий час до мене підійшов чоловік і сказав, що хоче мене з кимось познайомити. Я знайомитися не люблю взагалі, але надто вже було цікаво, що такого він задумав. Я швидко зібралась і ми кудись попрямували. Нас зустріла привітна, енергійна жінка, що світилася ще більше, ніж її світле волосся під грецьким сонцем.

– Кірія Вула24, – почула я голос Володі поряд, – це моя жінка Оксана.

Але що б він в ту мить не промовив, я вже була зачарована…

Їй було за шістдесят, але вона так гарно виглядала, взагалі-то краще, ніж я, що в це було важко повірити. Зачіска, нігті, легкий макіяж, цікавий і зовсім не для літніх людей одяг і такий ще «свіженький» погляд. Нещодавно вона дістала сильну травму коліна, від чого зараз ледь ходить, але попри все усміхається ширше за всіх. І як таке можливо?!

За хвилину вона вже ставила для нас каву на стіл, а я наливала воду в склянки. Я не могла відвести погляду від її дому й хотіла роздивитись у ньому кожнісіньку річ. Велика й цікаво оздоблена квартира, кілька дерев’яних столів акуратної форми, на кожному з них – свіжі квіти. Тисячі різних дрібниць і жодної частинки пилюки.

– Вам хтось допомагає прибирати ваш дім? – запитала я, ледве перекладаючи слова і складаючи їх докупи.

– Що ти? – засміялась вона у відповідь. – Це мій дім і я все життя дивлюся за ним сама.

– «Дивина!» – думала я, однак вона раптово перебила мої роздуми.

– Ой, зачекай хвильку, – промовила вона швидко і зникла.

У повітрі з’явився смачний і такий цікавий аромат, що безсоромно потяг мене за нею. Я ввійшла на кухню й побачила жінку, одягнену вже у фартух, котра дістає з духової печі величезну форму для запікання з чимось всередині і впевненими професійними рухами перекладає щось у формі на іншу сторону. Лавровий листок, мускатний горіх, смажені морква-цибуля, оливкова олія, жир з м’яса… – запахи складників з’являлись один за одним і лоскотали мого носа, але ще більше – мою допитливість. Я зізналась господині, що дуже люблю готувати й хочу навчитися грецької кухні, від чого в нас зав’язалася гарна розмова. За деякий час я зрозуміла, в чому була вся суть нашої зустрічі. Володя запропонував їй, щоб я приходила до неї та допомагала в домашніх справах, натомість вона – розмовляла би зі мною грецькою, чим би допомогла мені у вивченні мови. Ми з нею в один голос погодились.

Дорогою додому я думала про те, що будь-хто, хто потрапить до дому кірії Вули, відчує в ньому турботу. Після моєї найстаршої сестри вона була першою, хто так яскраво показав мені, що має означати для людини дім, в якому вона проживає, і як до нього треба ставитись. У неї не було витонченого смаку, точніше взагалі її смак був мені незрозумілим, але вся оселя була так добре доглянута – не блищала від чистоти, не сяяла новизною, проте неможливо було не звернути на неї уваги.

Вона вміла підтримувати затишок у кожному кутку свого дому, від чого сама світилась, як жінка. Це була її пристрасть – її дім, і це відображалось не тільки в ній самій, але й у її стосунках із чоловіком і вже дорослими дітьми, невістками, а згодом навіть і внуками. Мені дуже імпонувало те, що я мала змогу вчитися в неї, і на початку нам було весело разом. Ми готували, розмовляли про їжу, дім та наші захоплення. Виявилося, кірія Вула разом зі своїми подругами відвідувала Капі25, де вони займалися різним, та найбільше з усього вона любила там танці (ще одне дещо спільне між нами). Але на цьому цікаве не закінчувалося. Ця жінка теплими словами малювала їхні з чоловіком подорожі, описувала ще один дім десь у Калів’ї26, розповідала про свою молодість та вже дорослих синів. Проте щоразу я так само сором’язливо переступала її поріг із відчуттям клубка в горлі – мені було важко розуміти те, що я забирала собі її час і користувалася цим.

Бувало, що ми не мали про що говорити або відчували якусь таку важку металеву коробку, що стояла між нами й затуляла нас одна від одної. У такі дні нас рятувала кулінарія. Кірія Вула любила готувати й робила це бездоганно, а я з дитинства пищала від радості лише від однієї згадки про це, хоча ніколи і не мала до цього хисту. Вона показувала мені, як готувати ювеці, розказувала таємниці для смачного пастиціо і мусака27 або щось на зразок такого:

– Щоб не злипалися свіжозварені макарони, відразу після проціджування потрібно покласти до них кілька кубиків льоду.

Ця жінка хвалилися своїм завжди бездоганним різдвяним столом та кулінарними новинками і шаленіла від одних лише згадок про їжу. Мені це все так подобалося, що неймовірно запалювало, але абсолютно не допомагало з вивченням мови. Практично всі слова з тих розмов я й так давно засвоїла, адже, як неодноразово згадувала, хоч я не вмію готувати, проте страшенно люблю все, що цього стосується.

Згодом ми з кірією Вулою стали досить близькі. З Володею ми приїжджали до неї в гості в той самий дім у Калів’ї, їздили на роботу до її синів, вітали одне одного з усіма святами, проте в якусь мить все одно настав час прощатись. Я сказала чоловікові, що нам із нею немає більше що робити разом, тим паче одна з її невісток завагітніла, чим перехопила усю її увагу на свій бік. Я сотні разів їй подякувала і приготувала для неї свій улюблений торт, востаннє запропонувала їй допомогти в догляді за домом, коли їй це буде потрібно, але вона, як завжди, відмовилась, подякувавши мені у відповідь. Тоді ми зі сльозами в очах попрощалися, хоча і знали, що будемо бачитись просто так, неодноразово, тільки вже трохи по-іншому. Так і було. А після кірії Вули я почала шукати нові методи вивчення мови. Але крім як вийти на вулицю та говорити з усіма підряд, нічого ліпшого не віднайшлося.

Одного разу хтось сказав мені:

– «Щоб вивчити мову, потрібно лише одне – говорити. Знаєш, не знаєш, правильно почула чи сумніваєшся – це не важливо. У будь-якому разі треба говорити».

Для мене тоді це звучало безглуздо, але я відчувала, що саме так і маю робити. Однак розмови мені здавалися марнуванням часу. Мені була потрібна справжня робота.

«Серун гімнистий» та мої пошуки роботи

Коли мій Володя мав змогу, то брав мене з собою на ділові зустрічі. Підбивав мене вивчити AutoCad, щоб працювати над його проектами, закидував мені теми з питань дизайну, щоб замість прибирань я народжувала нові ідеї для його робіт і заодно практикувалась, малювала та згодом взялася за гідну роботу, а не за будь-що. Проте моя мама день у день мені доводила зворотне. Вона не переставала стверджувати, що заробити можна тільки на прибираннях і навіть підшукувала мені роботу «меса».

«Меса» і «ексо» – так розділяють певні роботи в Греції. «Меса»28 у перекладі з грецької означає «всередині», «ексо»29 – «назовні». Ці слова досить корисно знати, тому добре, що я вивчила їх відразу. Однак мені дуже сильно не подобалося їхнє лексичне значення.

Зміст цих назв полягає в тому, що якщо ви працюєте прибиральницею, помічницею в домі, в сім’ї чи доглядаєте за дітьми, літніми людьми тощо, живете в їхньому домі, а вихідний у вас частіше за все один раз на тиждень у неділю, а то й раз на місяць, то ви працюєте «меса». Якщо ж вас щодня після такої роботи відпускають додому, то ви працюєте «ексо». Якось так. На мій погляд, негарне скорочення, яке мені навіть не подобається чути. Хоча, можливо, причина таки в самій роботі.

Робота «меса» – означає «вмерти» психологічно. Здається, що можна ж читати, спілкуватися з друзями, займатися хобі чи саморозвитком, але насправді це зовсім не так. У такій атмосфері, як на роботі меса, робити щось для себе неможливо. Тому коли хтось працює на такій роботі, то так сильно змінюється психологічно, що побувши зовсім трохи біля такої людини, хочеться піти й повіситись. Я йти працювати «меса» зовсім не хотіла, але й не могла, адже це був би кінець нашим із Володею стосункам. Але «ексо» шукала активно і навіть пробувала.

Час від часу я ходила прибирати квартири. Було дуже прикро, коли пропрацювавши вісім годин, я виповзала звідти напівживою, заходила до супермаркету і одразу віддавала за продукти все, що мені заплатили. Відчуття було незабутнє – суцільна невдаха. Тільки пропрацювавши більше годин, могло щось залишитись, але після такої роботи мінімум добу я «не існувала». Були пропозиції, багато різних оголошень, а також «хтось десь почув», а бувало й таке, що мені намагались продати роботу. Такий парадокс: жінка з моєї країни пішла у свій вихідний до української церкви (я туди ніколи не ходжу), послухала від когось оголошення на роботу, записала телефон і навіть не потурбувалась послухати подробиці. А в понеділок вона вже пробує продати це «оголошення» своїм землякам, за реальні гроші. Та чого тут тільки не було та що ще буде!

Одного разу ми з мамою вичитали для мене нове оголошення на роботу. Так як я ще досить погано говорила грецькою, вона сама зателефонувала, замість мене, все випитала, замість мене, похвалила мене й навіть домовилась про зустріч, теж замість мене. За кілька годин ми вже кудись ішли. Чоловік, який шукав жінку на роботу, сказав нам прийти в певне місце, з якого він забере нас машиною. Їхати було недалеко, але достатньо підозріло, щоб злякатись, проте нас було не зупинити. Його квартира виявилась невеликою та зовсім звичайною. Він жив сам. А робота була всього на декілька годин та за його словами – «просто чудо». Було дивно, що він пропонував за неї стільки грошей, скільки вже давно ніхто нікому не платить.

– Всяке буває… – сказала я перед виходом своєму коханому.

– Угу… – Володя невпевнено похитав головою і, як завжди, мав рацію. Та робота була дуже непевною.

Наступного дня я прийшла, коли мені сказали, але вже без мами, і розчарувалась з першої хвилини. Чоловік, що найняв мене на роботу, сказав зробити йому каву, але одразу ж піднявся та почав робити її сам, не припиняючи повчати мене щодо всього на світі. Потім я годину мала слухати про телеканал «MED»30 і те, як шкода, що я про нього не знаю, адже це улюблений канал молоді. Більшу частину часу ми тихо сиділи і слухали дурниці, що там співали та показували. Тоді прийшов друг хазяїна дому – значно молодший за нього, височенний і дуже підкачаний чоловік. Мене почало по-справжньому теліпати від страху.

Я погано говорила грецькою, але не так погано її розуміла – значно краще, ніж вони собі думали. Молодий питав у старого: «Та вона ще зовсім мала, нащо вона тобі здалася?..» – і в тому дусі. Він сидів довгу годину, а мені було так лячно, що почало аж нудити. У якийсь момент мені сказали починати підготовлювати овочі для «Єміста»31 і приблизно тоді ж, слава невидимим силам, накачаний велетень пішов, а я відчула себе трохи в більшій безпеці.

Нас залишилося двоє і господар взявся вчити мене готувати «єміста» так, як подобається йому. Виявляється, цей чоловік ніколи попередньо не готував рис, додавав багато петрушки та обов’язково – кедрові горішки. Коли ми нафарширували овочі та поставили їх запікатись, я була вимушена вислухати довгу промову:

– «… Якщо тобі буде нудно, ти завжди можеш мені зателефонувати і сказати – Хрісто, йдемо на каву».

– «Якщо тобі буде потрібен якийсь одяг, ми завжди можемо поїхати в торговий центр і все купити, що треба, а за гроші ти не хвилюйся, з тим проблем у мене ніколи не буде».

– «Якщо тобі що-небудь буде потрібно, не соромся і завжди мені говори…».

Мене вивертало від усього почутого. Хрістос32 – так його звали, був чоловіком років шістдесяти та мав вигляд досить компактний – не розхитувався, ідучи по дорозі. Він був невисокого зросту, нормальної ваги і мав коротко підстрижене волосся. Його шкіра практично зливалася з кольором штанів і взуття, та якби не білосніжна сорочка на ньому, то він би весь був одним суцільним сірим чоловічком. Хрістос мав вигляд людини спокійної, але щось у ньому було неприємне і я вже вирішила для себе, що якщо мені вдасться вийти звідти живою, то я більше ніколи не повернусь до його дому.

Коли «Єміста» вже грілись у духовій електропечі, ми сіли за стіл і він повчальним тоном став розказувати все, що я маю робити. Мій новий роботодавець розпочав свою промову зі слів, які мали викликати в мене повагу до нього та показати мені його статус: «Знаєш, я маю кілька кораблів і не тільки…», – але ось він, сидячи навпроти мене, підняв свою голову рівно, і раптом мені стало помітно якийсь напис. За ним стояв холодильник, на якому магнітом прикріплений маленький блокнот. Красивим друкованим почерком, великими літерами хтось написав: СЕРУН ГІМНИСТИЙ. Я одразу згадала, як кілька хвилин тому він запитав, чи вмію я варити борщ. Хрістос розповів, що кок на його кораблі був українцем і часто готував борщ, щоправда з рибою. Мене почало розривати від сміху всередині, я вже от-от не витримувала, думала – лусну, коли він нарешті піднявся з-за столу, потис мені руку і сказав, коли завтра треба прийти.

– «І що тепер робити? – думала я, – як тепер жити, після такого?».

Закінчились ті кілька годин, на котрі я мала приходити до Хрістоса, і я вже виходила до коридору, коли він сказав: «Па-па, солоденька», – і поцілував мене в щоки. Спочатку в одну і, так як я заніміла від того, що сталось, то йому вдалося ще й в іншу. Жах.

– «Мене щойно поцілував у щоку, і навіть не одну, серун гімнистий, який мав стати моїм роботодавцем! – скривилася я. Я повернулася до сходової клітини з перекошеним обличчям та почала повільно спускатись. – То була остання крапля, – думала я. – Найостанніша. Більше не буде!».

Я вийшла з будинку і пішла в напрямку дому. Йшла, йшла, просто йшла, поки не втомилась і не присіла на якійсь автобусній зупинці.

– «Що це все мало означати? Хіба таку роботу я для себе шукала? Хіба я хоч чимось могла показати чи натякнути, що я була готова до чогось подібного?» – стрибали думки в моїй голові одна через одну. Про всяк випадок того дня я перепитала кількох різних людей, чи нормальною є така поведінка грека, який бере тебе на роботу.

– «Ненормальна!» – відповідали вони, але потім додавали: – «Не поспішай відмовлятись!».

Володя сказав:

– Нікуди завтра не підеш, і післязавтра, і після-післязавтра теж.

Я і так це знала, але мені все одно було неприємно.

Вранці наступного дня я зателефонувала цьому греку-роботодавцеві і сказала, що не можу більше приходити до нього на роботу, нехай він – серун гімнистий – шукає собі когось іншого. Додала також, що робочий одяг, що там залишився, я заберу впродовж дня, але навіть не ризикнула цього зробити – так там і зостався. Тепер усе залишилось тільки смішною історією, але тоді мої мрії знайти нормальну роботу знову розбились.

Страхи чи Свобода?

День за днем стирались, а я й далі робила те саме – поралася в домі, допомагала чоловікові, вчила то одне, а то інше. Я постійно розмірковувала над тим, як дожила до такого віку, а так нічого і не навчилась робити. І, звісно ж, далі писала. Чомусь тоді, як і довгий час до того, та навіть ще досить довгий час після я тихенько, щоб ніхто не дізнався, писала. Однак все не вірила, що, можливо, це і є «саме те» – те, що хтось називає талантом, який начебто дають кожному з нас у житті. Я просто мовчки продовжувала жити тим світом і мріяти, що я – письменник і що я безперервно пишу, книгу за книгою, у домі на березі моря. І продовжувала думати, як любить казати моя мама, про справжню роботу.

З Володею ми час від часу здійснювали невеликі подорожі навколо Афін. Зазвичай на мотоциклі, і…

О! Я ж зовсім забула написати про те, як я вперше сіла на цю потужну круту штуку!

З першого дня нашого знайомства Володя запитував мене і не раз перепитував, чи поїду я з ним на мотоциклі. Раніше я не знала й навіть не думала, що в Греції настільки популярний цей вид транспорту. Хоча це було логічно, оскільки Афіни – це місто, де дуже багато машин, але мало простору, і чекати в заторах, у грецьку спеку поготів, було не так уже й добре. На мотоциклі ж – ви завжди в русі. Однак як би я не погоджувалась із цим фактом, сідати на ту штуку довго та вперто відмовлялася. То я надумала одягти сукню, то підбори (щоправда, на питання «А де вони?» доводилося постійно щось вигадувати), то були інші відмазки, але буквально за кілька таких розмов мій чоловік усе зрозумів і виявився набагато хитрішим.

Одного вечора, коли я була в гостях у маминої подруги, мені зателефонував Володя:

– Вже їду за тобою, – сказав він своїм ніжним голосом. – А, і сьогодні я на мотоциклі.

– Але ж… – мене перекосило.

– Не хвилюйся, я взяв тобі куртку.

– А як же…

– І шолом тобі взяв.

– Еее… – промямлила я, але розмова вже перервалась.

Мені одразу захотілося, щоб у чашку з чаєм, яку тримала моя тремтяча рука, якийсь невидимий ангел накрапав валер’яночки, і побільше, побільше. Тікати вже було нікуди, лишалось одне – опанувати себе і правильно налаштувати.

То був перший раз, коли він приїхав за мною на мотоциклі, не питаючи моєї думки. Що ж, рано чи пізно це мало статись, я це завжди розуміла, просто краще б то було пізно. Я все ще сподівалася, що це був тільки жарт, але й не мала чого вже протиставити. Я була не в сукні і не на підборах, а з дому до мене їхали ще й мої теплі речі. Я знала, що мій чоловік не з тих людей, які так просто жартують, тому за кілька хвилин я вже підходила до нього та тієї страшної штуки, котру називали мотоциклом, а в Греції – міхані33