Читать книгу Тричі не вмирати. Наречена - Олег Говда - Страница 4

Кобилка з полоненої шаманки Галлії вийшла досить жвава. Як припустила з місця в кар’єр, так у Куниці тільки вітер у вухах засвистів. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такої гонитви, Степан незадоволено пробурмотів:

«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспішаєш? Чи може татарка вирішила, що як на південь повернули, то додому її відпустимо? Не знаю, як там у таємного слуги царського, а у мене крила не казенні. Та й місцинку неподалік пристойну бачу. Ось так і прямуй. Незабаром покажеться закрут річки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубів. Гарно, затишно. Там і заночуємо…»

«Теж так мислю… – підтримав товариша Василь. – Зараз пару зайців, або дрохв на вечерю вполюю, – от і відпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаєш?»

«Чому ні… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здається за ці кілька днів добрий десяток років прожив. Та все бігцем, без оглядки. Отямитися не встигаєш, як нова напасть в потилицю сопе… Ніби страшним вихором підхопило і несе кудись, не даючи ні оглядітися, ні до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не відчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухі грабові відземки та кореневища акації зараз колов би на поліна для відпочинку…»

«Нічого, побратиме, не сумуй, впораємося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».

«Хіба ж я проти…»

«О! – змінив тему Небаба. – Бачиш верхівки дерев?»

«Так…»

«Туди і прав… Як доскачеш – вогнище розпали… А ми з Василем про вечерю подбаємо та й приєднаємося. А думи всякі – жени геть. Немає гірше, ніж самого себе в тугу вганяти».

Місце для стоянки, визбиране крилатими товаришами, виявилося і справді, немов спеціально облаштоване для відпочинку. Густі крони десятка дубів, що невідомо як потрапили сюди, давали затишну прохолоду, абсолютно не зайву в спекотний літній вечір, і достатньо хмизу для багаття. Більш того, навіть до річки бігати не знадобилося. З-під вузлуватих коренів одного з велетнів дзюрчало прозоре джерельце. З дивовижно смачною і чистою водою.

Насамперед Куниця розсідлав і звільнив Галлію від чарівної збруї. І знаючи, що побачить після перетворення татарку голою, відвернувся та простягнув дівчині свою змінну сорочку:

– Сходи, вмийся, як слід і одягнися. Сорочка чиста, нова… У поясі перехопиш, замість сукні буде.

– Все, що накажеш, отамане… – дзвінко і трохи співуче відповіла бусурманка, жіночим чуттям збагнувши, що має деяку владу над парубком. – Твоє слово – закон для Галлії.

Почувши, як залопотіли по траві босі ступні, молодий відьмак полегшено зітхнув і зайнявся багаттям. Благо хмиз навколо валявся цілими купами, досить руку простягнути. І поки Степан з Василем полювали, він встиг не тільки жару напалити, але і воду на куліш закип’ятив.

– А де полонянка? – насамперед поцікавився Небаба, кидаючи обабіч вогнища дві вгодовані заячі тушки. – Невже на волю відпустив? Щось ти, отамане, занадто жалісливий зробився. Треба було у неї хоч про наміри орди розпитати. Все нашим підмога…

– Та припини ти, Степане, мене отаманом величати, – закліпав Тарас. – І взагалі, чого на дівку напосівся? Ми всі бусурман ненавидимо, але воїнів. Баби їхні тут до чого?

– А ти знаєш, чому в нашому селі так голодно було, що мене рідні батьки з двору виставили? – скинувся той. – Ні? Тому що влітку бусурмани всі хліба попалили і худобу забрали. І в загоні, що село розоряв, теж шаманка, мабуть, була. Може, ця?

– Ні, брате… – заступився за полонянку Куниця. – Коли це було? Літ сім чи вісім тому? Галлія в ту пору, напевно, ще тільки ходити вчилася і маминого подолу з рук не випускала…

– Чого на отамана напосівся?.. – пробурчав за спиною в Степана Василь, що нечутно підійшов до вогнища. – Уважніше треба навколо дивитися. У річці вона хлюпається. Напевно, за все минуле життя бруд відмити хоче. А ти, якщо не думаєш перед нею голяка ходити – вичаровуй нам швидше одяг. І не барись, чуєш – заспівала? Значить, скоро повернеться… А голосок, до речі, у дівчини нічого, дзвінкий… і головне – веселий. Судячи з усього, не дуже солодко дівці в Орді жилося, якщо в полоні співати бажання їй прийшло.

– Та йди ти під три чорти! – вилаявся Степан. – Саме час потеревенити про важке життя шаманок в ординських стійбищах. Ви обидва геть здуріли з цією дівкою? І якщо з моїм побратимом усе зрозуміло – Тарас завжди добросердий був, то від тебе – таємний опричник, я подібного не очікував. Невже так до серця припала бусурманка замурзана?

При цьому він по-хазяйськи вибрав з переметної суми якийсь одяг, пошептав над ним і кинув у бік опричника багаті оксамитові шаровари.

– На, натягай…

– Гм… – замість того, щоб образиться і відповісти настільки ж гарячково, Василь задумливо почухав підборіддя. – А знаєте, братці, справді тенькнуло щось в душі. Навіть дивно… Та тобі, Степане, що за клопіт? У Тараса – Ребекка є, у тебе – Аревік. То чого б і мені не позалицятися до когось? Вік парубкувати чи що? – і додав з усмішкою: – Тим паче, вона тепер зовсім не замурзана. А волосся – що промені сонячні…

– Це ти з-під хмар розгледів? – хмикнув Небаба.

– Ні, зараз бачу…

Побратими дружно простежили за поглядом Василя і побачили полонянку, що неспішно йшла від річки.

Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясі, сплетеним із трав перевеслом, не висіла на ній безформним лантухом, а вигідно підкреслювала тонкий стан і стрункі стегна дівчини. Відмите до кольору стиглої соломи довге і пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала її за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Від чого ті здавалися набагато більшими і привабливішими. А туго затягнута на талії сорочка не тільки підкреслювала дивовижну стрункість дівчини, але й дозволила трохи вище припідняти поділ і оголити круглі коліна юної спокусниці.

Що ж, тепер і у найзапеклішого злостивця і пліткаря не повернувся б язик назвати її замазурою. До вогнища підходила справжня красуня, котра чудово знала собі ціну, а також – слабкості чоловіків і вміла привертати до себе увагу.

Задоволена зробленим враженням, Галлія зупинилася, не доходячи кількох кроків до вогнища, і вклонилася Тарасові.

– Що ще накажеш, отамане? Вірна раба чекає слова свого пана і повелителя.

Голос у бусурманки був подібний до дзюркотливого струмка і не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час оніміли. І якщо б шаманка захотіла порушити клятву, підходящого моменту годі й шукати. Зараз воїни були цілковито у владі її жіночих чар.

Галлія обвела парубків переможним поглядом, а потім несподівано почервоніла і пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.

Її сміх у першу чергу вивів із заціпеніння Небабу. Степан ляснув себе по чолі і швидко став до дівчини боком.

– От йолоп… – прошепотів збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не міг відразу зміркувати, що вона теж крізь морок бачить… – потім потер задумливо перенісся і теж усміхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобається, значить, так тому і бути… І ніякий конфуз не зашкодить.

– Що ти там шепочеш? – отямився і Куниця. – Чи не заклинання від пристріту і привороту?

– Не звертай уваги… – відповів той, бочком підбираючись до черезсідельної суми і поспішно витрушуючи з неї запасні шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим і гарним…

– Ну, для цього однієї води малувато… – розсміявся Василь, і Степан, що саме зібрався попередити опричника про деякі проблеми з одягом, сердито сплюнув і пішов до річки.

– Накажеш дичину запекти? – підійшла ближче до багаття Галлія.

– Е, ні! – опричник спритно відтер дівчину плечем вбік, не відмовляючи собі в задоволенні, ніби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жінки вміють добре куховарити тільки біля печі. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий підхід і вміння потрібні. Я сам…

Дівчина знову кинула крадькома погляд на пишні шаровари парубка і зніяковіло почервоніла.

Куниця встиг помітити її погляд, але, не побачивши в одязі Василя нічого непристойного, тільки знизав плечима.

– Тоді, якщо у тебе немає інших доручень, можна я сідло підправлю? – приголомшила Галлія Куницю несподіваним проханням.

– Сідло? А що з ним не так?

– Муляє…

– От же коні вередливі пішли… – пробурчав Степан, що відходив убік тільки для того, щоб змінити штани, створені чаклунством, на справжній одяг. – Одного пече, іншій – натирає… Чомусь мені, у свій час, нічого не заважало.

– Порівняв свою спину, на яку три мішки зерна покласти можна, і тендітні дівочі плечі, – встав на захист бусурманки Василь.

– А ти зумієш? – звично залишаючи без уваги їхню перепалку, запитав Галлію Куниця.

– Батько, коли без ноги залишився, шив сідла на весь аул. От я і підгледіла трохи, поки шаманці не продали.

– Ну, то глянь. Мені що… Зробиш гірше, самій терпіти…

– Гірше не зроблю… – впевнено відповіла дівчина, повертаючи сідло до світла. – Дивись сам, навколо майстер шов вів – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тільки стягнув міцніше, аби купи трималося. Чоловічому оку, незвичному до шиття, це не помітно, а будь-який шорник чи жінка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дірку латали – у підкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки підкладка в грудку збилася?.. На дотик м’яке, як тканина. Але мудрий Абу Алі ібн Хази казав, що навіть пір’їнкою можна протерти в камені дірку, якщо терти досить довго і вперто… То як, дозволиш шов розпороти?

– Що?! – в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – і додав дрижачим від хвилювання голосом: – Друзі! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнівайся, Тарасе, але думаю, що полонянці краще не бачити нашу знахідку…

– Пропонуєш вбити її? – звів брови Куниця.

– Навіщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо їй очі та й відведемо вбік…

– Дивуюся я тобі, друже чарівник, – скривився Куниця. – А дурнішого нічого придумати не міг? Або ти вкрай забув, що Галлія шаманка і в знанні магії набагато сильніша за тебе… Тож бачити може не тільки очима, і не тільки крізь морок… Про що ти, як я помітив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на свої шаровари, котрі надів побратим взамін вичаруваних.

– Це ви про що зараз? – підозріло подивився на Небабу Орлов. – Хто і що може?

– Не бери в голову, – поквапно відмахнувся той. – Краще подай ніж, подивимося, що Тимофій Куниця від чужих очей під сідницею ховав?

Під час сумбурної розмови дівчина тільки кліпала, здивовано поглядаючи на чоловіків, що так несподівано розхвилювалися через її нехитре бажання поправити підкладку старого сідла. Але, почувши ім’я Тимофія, охнула і мимоволі зробила крок убік Небаби.

– Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаєш про це? Чула?

– Про реліквію?.. Котра ґяурам дісталася?..

– Саме. Розповідай, що тобі про це відомо? І звідки!

– Ну, як же… – не стала огинатися і доволі охоче пояснила шаманка: – Ще взимку біля всіх наметів і кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофієм Куницею священну реліквію, котру шайтан викрав у Аллаха і подарував ґяурам, султан обсипле золотом і назве єдинокровним братом.

– Оце молодці, бусурмани голомозі. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таємницю зберегти… Замість того, щоб усім світом шукати подаровану православному люду святиню.

– Думаєте, чому в цьому році по ясир йде не два-три стійбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зі своїх кочовищ? – продовжила дівчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добірних сипаїв і яничар з Високої Порти. Кращих воїнів Сонцеликого султана… Така сила в лічені дні змете всі козацькі заслони, перемеле в прах будь-яке військо, тим паче – нашвидкуруч зібране ополчення ляхів, а потім – стрімкі півсотні розлетяться по всьому краю – і селище за селищем, хату за хатою перетрусять і обшукають кожен закуток. Чи знайдуть реліквію чи ні – не знаю, але в тому, що в тутешніх місцях не залишиться жодної живої душі, окрім тих, що будуть у сирівцях, можна не сумніватися.

– О-хо-хо… – зітхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлія. Не знаю навіть спасибі тобі сказати, чи відразу голову зрубати…

– Роби як знаєш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотіла дівчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свій народ, пане отаман! Віддай знахідку султанові, і всі залишаться живі! Султан стане тобі кревним братом, а твоя батьківщина – частиною благословенної Порти. І більше ніхто і ніколи не потривожить мирний сон підданих великого султана.

– Ач, як гарно співає, пташка… – похмуро глипнув на неї Василь. – Та тільки, будь на те воля небес, архістратиг Михаїл не став би вручати прапор козакові, а віддав би його відразу котромусь вашому мурзі. Ні, не бувати тому, щоб православна святиня з доброї волі бусурманам дісталася.

– Ти не поспішай настільки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам відомо про Божий промисел? А може, він у тому і полягає, щоб нас навіки з Ордою замирити? Сам-то, що думаєш, отамане?

– Та не схоже, якось… – хмикнув Куниця. – На Божу волю. Надто хитромудро… І ціна висока…

– Висока?! – вигукнув Небаба. – Зберегти сотні тисяч життів і свободу цілому краю в обмін на шмат матерії, хоч і небесної, ти називаєш високою ціною?

– У тому-то і весь хосен, брате… – почухав потилицю відьмак. – Дядько Іцхак, мій тесть, легко пояснив би тобі таку просту річ, що якщо існує хтось, готовий відразу заплатити названу ціну, то напевно твій товар коштує набагато дорожче. А значить – варто його притримати до найближчого ярмарку, коли всі покупці з’їдуться…

– Гм… Розумно. Ось тільки не перемудрувати б.

– Не перемудруємо… І взагалі, ми ще навіть не знаємо, що в кульбаку заховано, а вже мелемо сім верст до небес та всі лісом… Мало не побилися. Галлія, розпорюй підкладку! Тільки гляди, не зіпсуй річ. Не забувай, що це сідло тобі, може, ще довго спину терти буде…

– Не турбуйся, отамане, – покірно вклонилася дівчина, звично складаючи долоні біля грудей, а потім простягла руки до Степана. Той забурчав невдоволено, але не став ховати сідло за спину, а, хоч і вельми неохоче, простягнув його шаманці.

Вітерець на пагорбі гуляв весь час, і тому ніхто не звернув уваги на невеличкий стовп куряви, що вже давненько кружляв по галявинці, забавляючись тим, що ворушив трави і крутив над землею опале листя. Але як тільки пальці Небаби відпустили заповітну кульбаку, а руки дівчини напружилися, готуючись прийняти її, вихор миттю виріс у половину людського зросту, метнувся поміж ними, підхопив сідло і помчав геть. З кожною миттю збільшуючи швидкість.

– Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око і розпізнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!

Але і без команди отамана Василь уже змахував крилами, злітаючи в небо, а Небаба, в тілі гепарда, нісся слідом за степовим чортом величезними стрибками. Навіть Галлія, і та щось шепотіла, простягаючи слідом за вихором руки і ніби струшувала воду з кінчиків пальців.

– Лісовик, допоможи! – не придумавши нічого кращого, згадав про лісового знайомця Тарас. – Допоможи піймати нечистого! Довіку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.

– Вибач, людино… – відгукнувся глухо лісовий господар, немов крізь товщу листя, не з’являючись на очі. – Якби реліквія допомагала тільки людям проти людей, я з радістю побігав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нікому і ніколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти і мене зрозумій – дар архістратига і проти нас величезну силу має. Тобі я вірю, а як розпорядиться міццю реліквії той, кому ти її вручиш? Або його спадкоємець? Ні, Тарасе… не допоможу. В руках у нечисті вона безпечна. Нікому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, відьмаче, але в таких справах – кожен про свій рід дбає…

– Не можу… – безсило опустила руки Галлія і схилила голову. – Щось набагато сильніше за мене захищає шайтана… Вбий мене, отамане. Я підвела тебе і немає мені прощення.

– Та ти тут з якого боку?.. – відмахнувся роздратовано Куниця. – Робити мені більше нічого, як зі злості бабам голови рубати.

А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащі рожеві клапті піни, ледве виповз цілковито виснажений гепард і звалився зі стогоном ниць на землю, після чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.

– Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…

– Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволіли ви всі, чи що?.. Сподіваюся, хоч опричник розумнішим буде.

– Обов’язково буду, – відгукнувся Василь, зі стогоном сідаючи біля вогнища. – Життя на царській службі до всякого привчає. Хоча, можеш мені повірити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голів з плечей зняти. Для науки іншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашій владі. Мов крізь землю провалився нечистий.

– От навіжені… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, відразу переполовинити загін. А з ким після раду тримати? – вимучено посміхнувся Куниця. – Краще скажіть, що далі робити, братці?

– Є, ні… Ти отаман, голова… тобі і вирішувати, – знизав плечима Степан і несподівано звернувся до дівчини: – Галлія, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь. Бачиш, одяг весь розлізся. А голяка – незручно якось, від важливих думок відволікає, а мій морок для тебе, що серпанок.

– Уже, – посміхаючись одними очима, відповіла дівчина. І чоловіки виявилися одягненими в чудові, оксамитові шаровари і м’які замшеві безрукавки. – Носіть на здоров’я.

– Дякую, сонечко, – щиро подякував Орлов, задоволено розгладжуючи новий наряд. – Цілком інша справа. Що не кажи, брате чарівник, а жінки в цьому набагато краще нашого розуміють… Ну, так що ти придумав, отаман? Куди тепер?

* * *

Стікаюче на жар гарячим смальцем, м’ясо видавало запаморочливі аромати, але похмуро насуплені люди не звертали на нього жодної уваги. І тільки, як у вечірньому повітрі війнуло горілим м’ясом, Галлія обережно торкнулася плеча Куниці.

– Пане… отаман… Тарасе… Ваша вечеря зовсім згорить. Поснули ви всі, чи що? Можна, я зніму дичину з жару? А то – голодними залишимося.

Від голосу дівчини чоловік, названий отаманом, струснув чубом від сну і хрипко перепитав:

– Що?

– М’ясо пригорає… – повторила шаманка.

– Ні, про сон…

– А… Поснули, кажу всі, а м’ясо підгорає…

Куниця перевів розсіяний погляд на багаття і остаточно прийшов до тями.

– Так що ж ти сидиш? – вхопився за найближчий прут з нанизаної на ньому чвертю заячої тушки і радісно закричав: – Гей, друзі! Прокиньтеся! Все не так погано… Я ж вам про свій останній сон розповісти не встиг.

– Про що? – швидко повернувся до нього білявий здоровань. – Так, ти згадував, але часу не було…

– І чим воно нам допоможе? Реліквію ми знайшли… і втратили… – байдужіше поставився до слів товариша Василь.

– Хапайте м’ясо, поки остаточно не перетворилося в вугілля, і слухайте…

У голосі козака не залишилося й сліду від колишньої зневіри. І заразившись його несподіваним запалом, заворушилися інші.

Принаймні м’ясо було врятовано…

– Так от… – почав Куниця, коли перший голод було вгамовано і процес поспішного поглинання їжі перейшов у стадію повільного і вдумливого пережовування. – Минулої ночі мені знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що він живий і ховається десь неподалік від того місця, на якому небесний архістратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слід не зволікаючи, розшукати його.

– Відшукати батька – свята справа, – погодився опричник. – Більш того, синівський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденої реліквії?

– Точно не знаю, – щиро відповів Куниця. – Тільки не вірю я, що все так просто. Батько багато чого бачив і життєвою та військовою кмітливістю міг багатьох за пояс заткнути. Не міг він не здогадуватися, що коли вороги дізнаються про реліквію, то, після звістки про загибель Тимофія Куниці, в першу чергу підуть до рідних. Ні… Батько мав щось хитріше придумати, ніж відіслати ангельську хоругву додому, навіть заховавши її у стару кульбаку. І так дивно, що досі нікому не прийшло в голову випатрати сідло.

– Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й інші, як ти, вирішили, ніби такий вчинок надто безглуздий?

– Ну, добре, нехай. Але ж всі ці речі могли просто не потрапити до Михайлівки. Ті самі товариші батька, котрим він їх вручив, могли і самі згинути. Мало яке лихо чигає на людей у Дикому Полі?

– Значить, іншого вибору не було. Довелося ризикнути…

– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своїм думкам. – До чого я і веду. Достеменно нічого невідомо. І поки батько сам не розповість, що і як трапилося, ми – можемо тільки гадати.

– Добре, – погодився Небаба. – Знаєш, де шукати те місце? Бачив уві сні якісь характерні прикмети? Зможеш розпізнати?

– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зуміємо відшукати когось із тих козаків, хто був з моїм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.

– А цих де шукати?

– Де ж іще шукати запорожця, як не в Січі? – знизав плечима Тарас. – Там або їх самих застанемо, або щось дізнаємось.

– Що ж… можна і на Січ махнути. Галлія хоч і не покійний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неї нітрохи не гірша за Примару вийшла. За кілька днів домчить. Як вважаєш, дівонько? Впораєшся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку ліктем у м’який бочок. – Жінкам все одно в Кіш дороги немає, а кобилці – ласкаво просимо.

– Якщо пан отаман накаже… – спокійно відповіла та. – Але, мені здається, що скакати аж за пороги немає резону.

– З чого б це? – поцікавився Тарас.

– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тільки дізнається, що Орда рушила до Хотинської фортеці, поспішить під її стіни. Ось там ви і знайдете всіх, кого шукаєте.

– Приємно, коли жінка не тільки гарна, але й розумна… – погодився з її доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тільки ближче, але й по дорозі… Подивимося, оцінимо обстановку. Ну, а не зустрінемо, кого шукаємо – рушимо далі.

– Що ж, ось і вирішили… – плеснув по колінах Куниця. – Лягаємо спати, а досвіту… в дорогу. І знаєте що, друзі? У мене таке відчуття, вірніше, я – переконаний: у нечисті сьогодні немає причини для торжества… А вся ця таємнича історія тільки починається…

* * *

Гірше за нашестя сарани може бути тільки тривала посуха.

Сліпучо-пекельне липневе сонце безжально підім’яло під себе степ, обдаючи нестерпним жаром її оголені простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазміїлася глибокими тріщинами, що місцями сягали аршинної глибини. Навіть змілілі річки відділилися від власних зів’ялих берегів широкими смугами скам’янілого намулу, жадібно приберігаючи для себе залишки води. Високі, в людський зріст трави, як стій, пересихали в колюче тверде сіно, котрим нехтували навіть голодні коні. Досить було однієї блискавки або вуглинки, яка б відкотилася від вогнища, щоб запалахкотів вогонь і випустив на привілля пожежу. Жадібну і безпощадну, що знищує на своєму шляху все живе і поглинає степові версти швидше за найпрудкішого скакуна.

У нескінченній низці літ, ось уже вкотре, Дике Поле засинало і вмирало, щоб неодмінно прокинутися після першого ж доторку до його зашкарублої шкіри цілющого гарапника, звитого з дощових струменів. Але зараз – у розплавлених спекою небесах – не було жодної хмарини. Навіть легкої напівпрозорої димки. І від цієї нестерпної спеки увесь степ немов вимер, ховаючись по норах і гніздах, в очікуванні вечірньої прохолоди. Зачаїлося все живе… Окрім людей.

У кінці липня, року одна тисяча шістсот якогось від Різдва Христового, далеко вже по полудню, в напрямку найближчої переправи, до правого берега Дніпра повільно наближався великий загін кінноти.

Дивне то було воїнство. Зодягнені у вивернуті наверх вовною короткі і неабияк потерті кожухи, озброєні здебільшого саморобними луками і прив’язаними плетеною шкіряної линвою до ціпків кінськими щелепами, вершники так спритно сиділи на своїх низькорослих, волохатих кониках, що здавалися з ними єдиним цілим. А маленькі розкосі очиці воїнів з однаковою жадібністю поблискували з-під низько нахлобучених малахаїв.

Кримчаки! Людолови…

На чолі чамбулу на породистому високому і тонконогому аргамаку їхав молодий хлопець, що заледве міг називатися не дітваком, а парубком. І хоч він напускав на себе гордовиту байдужість, щосили намагаючись виглядати значуще, його кругле і безвусе обличчя так і променіло від щастя і радості. Молодший син Великого хана, повелителя Кримської і Буджацької орди Джанибек-Гірея, юний Салах-Гірей йшов на Русь брати свій перший ясир.

На відміну від більшості воїнів очолюваного загону, молодий хан був зодягнений не в овечий кожушок, а в багатий, рясно розшитий срібними нитками халат. І ефес заткнутого за широкий пас дорогого хівинського ятагана грав хоч і не надто великими, але справжніми самоцвітами. Час від часу юнак поглядав на всі боки з такою вищістю, наче всеньке Дике Поле належало йому одному, і копита коня юного Гірея ступали тут по праву завойовника або першопрохідника.

На відстані польоту стріли, навколо витягнутого довгою змією чамбулу, вишукуючи раптову здобич і можливу козацьку засідку, носилися парні роз’їзди, а попереду – загін охороняв десяток Сухого Ібрагіма. Та Салах-Гірей звертав на них уваги не більш, ніж на ширяючого в небі орла. А то і менше… Адже птаха була вільною, а всі воїни загону належали до роду Баурджі – давніх данників хана, що на час походу стали рабами його сина.

Справжніх воїнів, які пройшли бодай одну битву, зуміли набрати лише на десятників. Перший набіг молодшого сина – подія важлива й почесна, але важка, кровопролитна і не обіцяє здобичі. Тим паче, напередодні Великого походу. Ось і відправляли стійбища за покликом хана в безбунчужний похід тих, кого було не надто шкода. Останніх синів з багатодітних сімей; незугарних слуг; неплатоспроможних боржників; пастухів, що дожили до сивин і вирішили, поки дряхлість остаточно не прикувала їх до стійбища, хоч раз у житті спробувати військового щастя. З тієї ж причини не супроводжував чамбул ні бойовий шаман, ні навіть перволіток, щойно прийнятий в чародійську науку.

У цьому була сувора правда життя, вистраждана віковим досвідом кочового і войовничого народу. Зуміє молодий хан, навіть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильні, і його правління принесе роду достаток і благоденство. А загине – так тому і бути – невелика втрата. Ні він сам, ні його воїни.

Замикав чамбул, що звивався по курній дорозі немов розмотаний аркан, ще один самотній вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд і помічене кількома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воїна. Це Кучум – вихователь молодого хана і наставник у ратній науці. Аталик, приставлений до Салах-Гірея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекає смерть. Як не складе голову в бою, то помре від рук ката. Поганий наставник нікому не потрібен.

Ось він уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-під приставленої до чола долоні, а потім торкнув свого бахмата шенкелями і погнав навздогін молодого хана.

– Накажи зупинити загін, мій повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воїна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створює відлуння навіть у горах.

– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.

– Хоч мій пан уже давно переступив той поріг, коли потребував порад, я все ж насмілюся нагадати, що до Тивільжанского броду залишилося не більше пари верст.

– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито відповів молодик. – Невже мій наставник думає, що я не знаю, куди веду чамбул?

– Ні, світоч моїх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокійно відповів бувалий воїн. – Але ти досі не віддав розпорядження стати на відпочинок. От я і наважився порушити твої думки.

– Не розумію, чому ти хочеш зупинити мене на півдорозі до слави?! – здивувався юнак. Адже він уже бачив себе з виблискуючим у руці ятаганом, яким наліво і направо рубає русяві голови ґяурів. Уява юнака жваво малювала йому захоплені селища, гори золота і самоцвітів… У його обіймах звивалися прекрасні полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискіпливим наставником.

– Тому що сутінки ще тільки-но почали опускатися на степ, і якщо ми будемо рухатися далі, то будемо біля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть свої землі. Козаків можна ненавидіти, але нехтувати їхніми дозорами не можна.

– Вовк полюбляє темряву?

– Саме так, мій повелителю, – зобразив уклін аталик. – Слова, сказані твоїм прославленим прадідом, нехай стануть провідною зіркою для всіх правовірних воїнів на шляху до звитяги. Я вже досить старий і тому не такий безстрашний, як мій пан, а окрім того – давненько не був тут…

– Чого ти хочеш, Кучум? Кажи зрозуміліше!

– Перш ніж сунутися до переправи, відправ на берег чату Ібрагіма. Нехай погляне, що там і як? Мені спокійніше буде.

Юнак на мить задумався, похитуючи головою в такт власним роздумам, а потім підняв правицю із затиснутим у кулаці нагаєм. Крутнув над головою і рвучко опустив. Чамбул з деяким уповільненням зупинився, а десятники галопом кинулися до хана за наказами.

– Тут десь поруч, трохи лівіше, повинен бути невеликий байрак, – підказав аталик.

– Ні, – рішуче відмахнувся Салах-Гірей. – Навіщо? Ховатися нам немає від кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цієї ночі… – глянув на десятників і віддав наказ: – Вислати до броду розвідників. Виставити дозорних. Решті – відпочивати. Коней розсідлати і напоїти. Води не шкодувати. Річка поруч. Вогонь не розводити. Чекаємо настання сутінків. Усе. Аллах з нами.

– Аллах з нами…

Десятники низько вклонилися і розсипалися по загону, а незабаром тільки з висоти пташиного польоту можна було помітити серед зів’ялої трави чотири сотні дрімаючих коней і дві – людей.

Юний хан розлігся горілиць на розстеленому слугою килимі, підклавши під голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена піч, землю – присів аталик.

– Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерішучість на обличчі старого воїна хан. – Говори. Мої вуха завжди відкриті для твоїх слів.

– Навіть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивільжану…

– А тепер твоє рішення змінилося?

– Не подумай, світоч очей моїх, ніби в душу старого воїна закрався страх і що я вірю передчуттям більше ніж розуму. Але тривожні думки виникають не на порожньому місці, а виписані по моїй шкурі козацькими шаблями.

– Ні мій батько, ні я сам ніколи не сумнівалися в твоїй хоробрості, шановний Кучум. Що ж стосується твого досвіду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знає про хитрощі запорожців більше ніж ти. Кажи, що турбує твій дух?

– На Тивільжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!

– Ну і що? Ти сам розповідав, що козаки ніколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька ґяурів? Виріжемо стільки, скільки зможемо, а інших – візьмемо в полон. Нам потрібні сильні раби…

– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гірей. Козаки добре озброєні і до бою звичні. Багато твоїх воїнів загине. Тоді як старий хан найбільше пишався би сином, якщо б той і ясир багатий привів, і загін зберіг. Як і личить істинно великому воїнові. Тому нам слід не влізаючи у бійку, непомітно перебратися на лівий берег і захопити зненацька якесь селище. Не бідне, але і не дуже велике. А якщо з запорізьким дозором зчепимося, – непомітно підібратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмиці дві по байраках доведеться таїтися, доки тривога стихне. А загін не брав припасів на тривалий похід… Але і це ще півбіди. Якщо козаки помітять нас, то пропустивши зараз, можуть перестріти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я і вважаю, що краще обійти переправу стороною. Вище за течією, в двох кінних переходах, є ще один брід. Він не такий зручний, як Тивільжанський, зате про нього мало хто знає, а значить – і стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милість Аллаха, там ми перейдемо річку непоміченими.

Салах-Гірей розумів, що порада досвідченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячність юності брала верх над розсудливістю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Він уже почав підбирати слова, якими, крім прямого наказу, зміг би переконати наставника в безпідставності тривог, коли почувся тупіт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня і, птахом злетівши на землю, впав до ніг хана.

– Чота Ібрагіма зловила ґяура, мій повелителю! – видихнув гонець.

«Мій перший бранець!» – блиснула радісна думка в голові юнака, але він не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:

– Так ведіть його сюди… Послухаємо, що розповість.

– Слухаюсь, мій повелитель. Тільки він… – воїн зам’явся.

– Що?

– Дивний він якийсь.

– Говори зрозуміліше! – невдоволено гримнув на гінця Кучум.

– З’явився невідомо звідки… і тікати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сідло.

– Коня не вберіг, от і осідлав себе, – зареготав Салах-Гірей. – А тікати не став, тому що заціпенів з переляку… і забув себе пришпорити.

– Га-га-га! – улесливо розсміялися всі навколо з нехитрого жарту.

– Ні, мій пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воїн, коли сміх вщух. – Я гадаю, цей ґяур і самого шайтана не боїться. А найдивніше, він одразу попросив відвести його до тебе.

– До мене?!

– Саме так, повелителю. Сказав: «Проведіть мене до Салах-Гірея. У мене до нього важлива розмова є…»

Юнак здивовано моргнув і глянув на аталика. Цей похід готувався з усіма необхідними пересторогами. А тому поява у бродів дивного ґяура, котрий очікував саме його загін, насторожував.

– Що тут гадати? – відповів на німе запитання Кучум, здивований не менше за свого вельможного учня. – Нехай приведуть бранця… Він сам усе і розповість.

– Як накажете… – вклонився гонець, одним стрибком злетів у сідло й погнав до дозору. І незабаром повернувся в супроводі ще двох нукерів, котрі привезли жалюгідного, щуплого чоловічка і кинули його, як сніп соломи, до ніг Салах-Гірея. А поруч – стару кульбаку. Зовсім негодящу, сильно пошарпану та розпороту на швах.

Від незнайомця смерділо так гидко і дивно, ніби перед Салах-Гіреєм стояла не людина, а трухлявий пень, побитий гниллю і рясно порослий поганками. Розчавленими поганками…

Дивний ґяур був одягнений в страшенне лахміття, його обличчя по самісінькі брови вкривала густа нечесана поросль кольору мокрої іржі. А з цих заростей на хана поблискувала пара хитрих і нахабних, як у тхора, очей.

– Хто такий? Куди йшов? Звідки? Відповідай! – грізно кинув Кучум, для переконливості трохи оголюючи шаблю, а потім з тріском заганяючи клинок назад у піхви.

– Тутешній я, – знизав плечима чоловічок, від чого сморід гнилизни і тліну зробився геть нестерпним. – Прозиваюся Паньком, а йшов я до вельмишановного Салах-Гірея, щоб запропонувати йому свою допомогу. В обмін на спілку…

– Яку ще спілку? – дещо сторопів від такого неймовірного нахабства юнак.

– Відомо мені, що Великий хан відправив тебе попереду всієї орди, за першим ясиром. А також відаю, що як повернешся переможцем, то тебе очікуватимуть великі почесті і славне майбутнє. Але якщо не виправдаєш надій Великого хана – краще тобі, молодий багатур, у бою загинути та навіки в степу залишитися. Вірно? – Панько гостро глянув в очі юнака і, побачивши відповідь, продовжив: – А мені якраз такого спільника і треба. Про священну реліквію ґяурів, мабуть, чув? За яку султан щедро нагородити обіцяв?

Салах-Гірей мимоволі кивнув.

– Ось і добре. Є у мене задумка, як святиню дістати, але сам не втну. Тому й пропоную свою допомогу в обмін на твою підтримку. Не сумнівайся, молодий хан, якщо зробимо все вправно – то і ясир хороший візьмеш, і воїнів уберегти зумієш. В орду повернешся з великою славою і багатством. У стійбищах стануть складати пісні про твою доблесть і мудрість. Чоловіки – шанобливо кланятимуться. Кращі батири стануть проситися під твій бунчук, коли ти вирішиш зібрати наступний похід. І не тільки по праву народження, а з поваги і віри в твоє неймовірне везіння… Вся слава і здобич тобі дістануться, щоб мене в святій купелі на Йордань викупали.

Забобонні татари насторожено перезирнулися.

– Шайтан, – прошепотів аталик, роблячи пальцями «козу». Жест, що за повір’ям, має силу відганяти злих духів.

– Так, ні… – недбало відмахнувся дивний чоловічок. – Шайтани, демони та джини більше вашому Аллаху та його пророку Магомету прислужують. Тобто, паскудять. А в православ’ї… – при цьому він з острахом скосив очі на небо, ніби боявся звідти разючої блискавки і, трохи притишивши голос, закінчив: –…істот, подібних до мене, називають бісами, або чортами. Або й зовсім просто – нечистим, лукавим. Босоркуном ще… Хоча мені самому більше ім’я Панько подобається. Рудий Панько… Але годі про мене. Скажи краще, яким буде твоє рішення і воля, Салах-Гірей, син Махмуда? Вдаримо по руках?

Зухвала, панібратська поведінка неймовірно смердючого і, судячи з усього, божевільного ґяура настільки обурили молодого хана, що разом вивели із заціпеніння. Він схопився на ноги і гукнув нукерам:

– А ну, причешіть цю баранячу падлину проти шерсті! Так жорсткіше! Не шкодуйте канчуків! Щоб не забувався, з ким говорить!

Воїни негайно виконали наказ, і два батога одночасно потягнули Панька по щуплій спині.

– Ой, ой, ой! – заверещав той від болю, а потім люто повів очима з одного нукера на іншого. – Щоб вам до землі прирости, бовдури голомозі! – і якось дивно махнув лівою рукою. Потім ступив вперед і нахилився до самого обличчя сивого аталика. – Кучум-ага, заспокій свого надто запального учня. Я ж до вас з миром прийшов, а він мене, немов пса шолудивого – батогами велів частувати… Не добре це, неправильно.

– Та як ти смієш, смердючий шматок лайна?! – аж підскочив Салах-Гірей. – Гей, ви, чого застигли?! Хапайте ґяура і провчіть, як слід!

Але вірні нукери навіть не поворухнулися, а тільки витріщалися з жахом в очах і, мов риби, беззвучно роззявляли роти.

Панько криво посміхнувся, вишкіривши білі та гострі, немов вовчі ікла, зуби і несподівано статечно звелів:

– Сядь, Салах! Поводься, як годиться нащадку славного роду Гіреїв, воїну і майбутньому повелителю орди! Не робися схожим на примхливу молодицю при надії! Якщо хочеш повернутися до батька з пошаною і багатим ясиром, слухай мене! Але, якщо вважаєш, що опанував всі знання і досвід, то мені тут робити нічого… пропадайте… Ібліс з вами!

Втручання навченого життям наставника не знадобилося. Побачивши настільки разючі зміни в поведінці дивного незнайомця, молодий татарин так розгубився, що ледь не кинувся навтьоки. Але в останню мить зумів впоратися з нерозумною панікою і залишився на місці. Будучи забобонним, як і всі кочівники, Салах-Гірей зрозумів, що бачить перед собою когось, чия надприродна могутність буде сильніша за ханську владу. І непоказний зовнішній вигляд всього лише маска…

– Добре, Панько-ага, – промимрив тихо юнак. – Я готовий вислухати твою мудру пораду…

– От і добре, – задоволено кивнув чорт, підійшов ближче і присів на своє сідло. – Нічого непомірного в моїх словах не буде. Власне, і не радити я хочу, а просто запропонувати невелику допомогу. Зачекайте тут до півночі, а потім йдіть до броду і нічого не бійтеся. Козацька чата буде міцно спати.

– Хіба таке можливо? – недовірливо перепитав Кучум. – Якщо запорожці стережуть переправу, то роблять це, як належить. Заснути на посту для січовика – вічна ганьба і безчестя! Гірше – лише відверте боягузтво. За таку провину в Січі навіть пояснень слухати не будуть. Як не скарають на горло, то копняками проженуть з товариства, немов шолудивого пса!

– А ось це вже мій клопіт, шановний Кучум-ага. Я і так надто багато сказав…

– І все-таки, поясни, шайтан ґяурів, чому ми повинні тобі вірити? – не дав переконати себе цілком бувалий воїн. – А може, все якраз навпаки? Ти нас у засідку заманюєш? Ми в річку увійдемо, а козаки нас з берега мушкетним вогнем і привітають.

– Життя прожив, а розуму не нажив, – буркнув Панько. – Навіщо мені вас кудись заманювати, якщо ви і так ніби на долоні… Бери голими руками. І коли б я був запорізьким спостерігачем, то за той час, поки ми ляси точимо, чамбул вже б давно оточили і перестріляли, як куріпок. Одне слово – годі з пустого в порожнє переливати. Будемо вважати, що домовилися, вірно, Салах? І теє… постарайтеся не затримуватися. Надовго навіть я козаків приспати не зможу. З першими півнями дозорні прокинуться.

Сказавши все це, він зробив якийсь невловимий рух пальцями і пильно подивився юному ханові в очі. Той сіпнувся і поспішно відвів погляд.

– Я вірю тобі, шайтан… – відказав трохи згодом. – І задля того, щоб Великий хан міг пишатися сином, зроблю все так, як ти радиш.

– Чудово… – Рудий Панько піднявся з землі. – Будь певен, Салах-Гірей, що не пошкодуєш про прийняте рішення. Слава і почесті чекають на тебе так само неминуче, як близький захід сонця. Ну, я пішов виконувати свою частину домовленості, а ви не поспішайте, але й не зволікайте! Пам’ятайте: північ – найкращий час.

Промовивши це, Панько підхопив з землі свою кульбаку, ступив трохи вбік, і в ту ж мить сильний порив вітру сипнув татарам порохом в очі. А коли ті протерли повіки і змогли роззирнутися, то за несподіваним союзником вже й слід прохолов.

– Гей! Панько-ага! А як же мої нукери?! – вигукнув з досадою Салах-Гірей, але вже і сам бачив, що знерухомлені чарами воїни разом з усіма протирають очі.

– Шайтан! – з упевненістю сказав Кучум і зашепотів слова Корану, які повинні захищати правовірного від підступів нечистої сили.

А молодий хан подумав:

«Що ж, якщо знадобиться, – я не тільки з шайтаном, але і з мангусом пристав би до спілки… Я зобов’язаний за будь-яку ціну досягти успіху! А якщо привезу в Орду не просто здобич, а священну реліквію християн – тоді батько зможе по праву пишатися мною. І заради цього я на все згоден. А там – подивимося!.. Невже не зможу розплатитися з нечистим? Душа правовірного мусульманина християнському бісу навряд чи потрібна, а душі полонених ґяурів нехай хоч сотнями… тисячами забирає, рабові вона без потреби…»