Читать книгу Тричі не вмирати. Наречена - Олег Говда - Страница 5

Сутінки, прохолодні і вологі, мов собачий ніс, для степу, змореного літньою спекою, стали цілющим бальзамом, дбайливо накладеним на роз’ятрену рану. А коли вмите вечірньої росою і усіяне блискітками, немов дівчина на вечорницях, небо низько схилилося до дрімаючої землі, все закутала легка, приємна тиша, що навіває солодкий сон під заколисуючий передзвін коників-цвіркунів. Жодна билина, жоден листочок не колихнуться без потреби. Навіть млявий вітерець не сміє дихнути. Заб’ється десь у байраках і принишкне, завмре до світанку…

У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезні, змовницьки підморгуючі зорі та мріяти…

Про що?

Та про що завгодно! Слава богу, у кожної людини знайдеться хоча б одна заповітна мрія!

Ось і зараз, на лівому березі Дніпра, навпроти островів Тивільжан та Перун, на невисокій могилі сидить молодий козак. Очі у хлопця заплющені, по затемнених юнацьким пушком губах блукає посмішка, і хоч рукою він при цьому погладжує лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможні походи сняться молодому запорожцеві, а щось бажаніше і приємніше на дотик, ніж м’яке хутро звіра.

Це Остап Байбуз – низовий козак і, незважаючи на юний вік, уже рік як не запорізький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Він, Семен Лис і Максим Гарбуз – головна чата біля Тивільжанської переправи. Сьогодні, в час від півночі і до світанку – пильнувати за тим, щоб під покровом темряви через річку не переправилися супостати, випало саме Остапу. А його старші товариші, загорнувшись в кінські попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалі від вогкості і комарів. Там же руками дозорних збудовано і просторий курінь, – але в таку ласкаву ніч лізти в задушливе нутро зміг би хіба божевільний.

Неподалік, тримаючись поблизу відблисків тліючого в вогнищі жару, пасуться козацькі коні. Розумних тварин і стриножувати немає потреби – самі далеко не відійдуть. Знають, що людина, хоч і муляє спину сідлом, а губи – вудилами, проте і від вовків захистить, і нагодує. Особливо взимку, коли в закуреному снігами степу голодно і холодно.

Вартовий зручно розлігся біля «фігури» (високої триноги із товстих жердин, увінчаної, мов тин горщиком, величезним снопом із щедро облитого смолою очерету) і мріє! Але не на шкоду службі, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вірного Пайди, чий ніс і слух куди гостріші за людський зір. Гепард добре знає, що на тому березі починається чужий степ… Що саме звідти приходять пропахлі сумішшю диму, баранячого жиру і кінського поту смертельні вороги його товариша і господаря.

Думка про ворогів, що на мить промайнула в голові звіра, змусила Пайду наїжачити загривок і невдоволено загарчати.

У цю ж мить молодий запорожець відкрив очі і рвучко підвівся, насторожено прислухаючись до нічних звуків. Але на річці все спокійно… Не тільки рибина не плюсне, але навіть тінь не закриває яскраві зірки, що відбиваються у воді.

– Привиділося тобі, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тітка. Перекусимо, чи що, як не спиться?

Байбуз знову зручно вмостився і вийняв з-за пазухи житній калач. Гепард тут же піднявся, повернув круглу голову до козака і принюхався.

– Що, утроба ненаситна, знову зголоднів? Тримай… – посміхнувся Байбуз і простягнув чотириногому товаришеві на долоні пайду хліба. Майже таку, як той окраєць, що дав гепардові кличку.

Шість років тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курінний кухар заявив, що не стане годувати звіря за рахунок товариства. Вистачить на Запоріжжі нахлібників і без диких котів. Але отаман засміявся і сказав, що курінь не збідніє на пайду хліба, а щеня – гляди, ще й у нагоді стане. І як у воду дивився. Не було в Січі надійнішої варти і більш вдалих мисливців, ніж та ватага, до якої приєднувалися Байбуз з вірним Пайдою.

– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертає уваги на гостинець, а продовжує неспокійно принюхуватися.

– Тихо ж навколо? Чи й справді чуєш щось? – здивувався козак, недовірливо прислухаючись до завмерлої ночі. Але, про всяк випадок, сховав хліб і взяв у руки шаблю.

– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У відповідь Пайда неголосно завуркотів, а кінчик хвоста звіра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.

Повний місяць буквально тільки що виповз на небо і досить яскраво висвітлив усе навколо, але як Остап не напружував очі, на спокійному плесі Дніпра видно було тільки відблиски звичайного ряботиння від граючого під верхом малька.

– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звіра, але Пайда не піддався улюбленим пестощам, а відскочив убік і беззвучно вишкірив ікла, не зводячи очей з прихованого в нічній темряві берега.

– Он як? – Остап вдруге підвівся і приготувався. Така поведінка гепарда могла означати тільки одне: берегом йде чужий.

– Тихо, Пайда! Лежати!

Гепард припав до землі, як перед стрибком, і завмер.

Остап теж терпляче чекав, готовий до будь-якої несподіванки. Пройшла мить, друга, третя… Серце тривожно прискорило біг, але тишу чи не порушує жоден сторонній звук. Молодий козак, вже зовсім заспокоївшись, вирішив гримнути на звіра, і саме в цей момент почув кроки. Йшла одна людина. Наближалася, човгаючи по землі, стомлено шаркаючи ногами й особливо не криючись, – але хто знає? Тому Байбуз кличе гепарда і разом з ним тихо задкує за могилу. Ближче до товаришів. Вночі жодна обережність не буде надмірною.

Козак ще раз, про всяк випадок, кинув погляд на брід, але у Дніпрі, як і раніше, тільки зорі плескалися…

Товариші, широко розметавшись – місця вистачає, шумно сопуть уві сні. Вогненно-рудий і гостроносий Лис ще й похропує, а вже посивілий та худий, як жердина, Гарбуз – солодко прицмокує губами, немов цицьку смокче.

– Семене! Максиме! Вставайте! – прошепотів на вухо кожному Остап. – Когось дідько посеред ночі до нас у гості несе… Берегом суне!.. І його запах не подобається Пайді.

Обидва козаки, цілковито навіть не прокинувшись, звично схопилися за зброю і поповзли подалі від вогню. Якщо хто зі своїх заплутав, то показатися йому ніколи не пізно, а ворогові краще не знати, скільки тут козаків.

– Пугу, пугу, пугу! – тричі, за прадавнім козацьким звичаєм, доноситься тим часом від фігури голос невидимої в темряві людини. І після хвилини мовчання лунає знову:

– Агов! Є поруч жива душа, чи відблиск багаття мені ввижається? Відгукніться, люди добрі! Я свій!

– Пугу, пугу, пугу… – згідно з тим же звичаєм, відповідає Байбуз, потім встає і, поклавши руку на ефес шаблі, строго запитує: – Кому це вночі на місці не сидиться? Опівночі добрі люди по світу не блукають.

– Козак з Лугу! А щодо пізньої чи ранньої пори… – тихіше, але впевнено відповів голос все ще невидимого людини. – Повір мені, братику: коли біжиш з неволі, на час не зважаєш і на сонце не дивишся. Навіть, якщо бусурмани тебе ще не засліпили…

Байбуз полегшено зітхнув і поплескав по холці гепарда.

– Це свій, Пайдо. Свій! А ти, земляче, підходь ближче до вогню, не бійся. Звір ручний, без наказу не зачепить…

Людська постать чітко вимальовується на тлі зоряного неба, але не поспішає наближатися. Біглий невільник теж хоче упевнитися, що біля багаття дійсно запорожці, а не харцизи. І тільки через деякий час, сутулячись під вагою старої кульбаки і від того здаючись ще нижчим, з темряви виступає миршавий, трохи кособокий чоловічок. Зодягнений в таке упосліджене і смердюче лахміття, що і дивитися бридко.

– Сало, гу-гу! – привітався несподівано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у роті жменю гороху.

– Слава навіки Богу нашому, – відповів, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалі властиво чути те, що їм хочеться, а не промовлені слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними і відповідають моменту. – Сідай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немає.

– Не перечитиму… – пробурчав чоловічок, поклав поруч з багаттям свою ношу і досить незручно присів на сідло зверху, простягаючи до вогнища задубілі руки і ноги. – Всю правду люди давно засунули в те місце, звідки ці самі ноги і виростають. Залишилась тільки кривда.

Остап ввічливо хмикнув і, бачачи, що Пайда, – хоч і продовжував принюхуватися до незнайомця, від якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звір ніколи б не зробив, відчуваючи загрозу, підняв угору руки, даючи знак товаришам.

Лис та Гарбуз вийшли із засідки і теж підсіли до вогню. Чуттю гепарда козаки довіряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокійно, значить, небезпеки немає.

– Та хіба ж я схожий на бусурмана, панове запорожці? – ображено скривився чоловічок.

– Береженого і Бог береже, – розважливо відповів Лис, міцний, високого зросту двадцятирічний парубок, з ниточкою рудих вусів під носом і такого ж кольору пишним оселедцем на виголеній голові. І додав, звертаючись до незнайомця: – Ти сам, з усього видно, людина бувала і досхочу лиха натерпівся, тому інших, за розумну обережність, картати не повинен. Нагодуй гостя, Остапе. Бачиш, у людини від холоду та голоду очі, як у тхора, виблискують.

Від цих слів незнайомець здригнувся, ніби його батогом по спині вперіщили, і квапливо опустив погляд.

– Можна і нагодувати, якщо гість не погребує нашою вечерею, – відповів Байбуз і присунув ближче до гостя казанок із залишками загуслої і остаточно розіпрілої тетері.

– Такий вельможний пан, як я, і обгризеній кістці радий бував не раз, – спробував зобразити вдячну посмішку на обличчі гість, дістаючи з-за пазухи абияк вистругану ложку. Та чи то і справді занадто змерз, чи то з обличчям було щось негаразд, але гримаса, що викривила губи і пробилася назовні крізь нетрі заростей, походила більше на звіриний оскал, ніж на щиру посмішку.

Поспішно проковтнувши запропоновану козаками скупу вечерю, він обтер травою ложку, сунув її назад за пазуху і зашарудів там, наче шукав щось у лахмітті.

Козаки, посміхаючись, переглянулись між собою. Мовляв, дивіться, братці, риється за пазухою, немов багач у калитці, а у самого, напевно, окрім бліх і немає нічого. Та й блохи, мабуть, від такого життя давно на кращі «хліба» перебралися. Але незнайомець не просто так марнував час, знав, що шукає – бо витягнув з-під одягу досить товстенький пакунок.

– Ось такий з мене козак, – промовив з неприхованою гордістю. – Сам голий, мов церковна миша, зате сідло і ложка своя. А також – папуша тютюну знайдеться… Та ще й не будь-якого самосаду. Справжній Трапезундський! Пригощайтеся, – урочисто простягнув згорток Гарбузові, по зовнішності і поважності манер визнаючи його старшим над рештою запорожців. – Закурюйте… А я вам тим часом про своє безталання розповім.

– Дякую, – козак трохи гидливо розгорнув брудну ганчірку, просочену застарілим кінським потом і ще чимось, куди більш смердючим. І аж присвиснув від подиву, коли в його руках опинився багатий замшевий кисет, вигадливо розшитий дрібними річковими перлами.

– Ось так цяцька, – присвиснув і Лис. – Та за такий кисет в базарний день можна пару жеребних кобил сторгувати.

– Можливо… – байдуже знизав плечима чоловічок. – Я в цьому мало розуміюся… Та й навіщо мені табун? Ось якщо б хто невелику пасіку запропонував, – він замріяно примружив очі. – Ех, людоньки, якби ви знали, яка в мене колись була пасіка, – він зажурено похитав головою. – Півсотні пнів… Усе з димом пустили, бусурмани кляті… Ага… – раптом схаменувся він. – Я ж так і не сказав свого імені… Рудим Паньком мене кличуть, або – Пасічником. Це кому як більше подобається, а мені – без різниці. Може, доводилося чути?

Козаки заперечно помотали чубами.

– Ну, то й грець з тим… – махнув рукою чоловічок. – Голова спухне якщо кожного, хто у Великім Лузі живе, знати і пам’ятати. Куріть, хлопці, куріть… Щоб дома не журилися, – похопився, бачачи, що козак не поспішає натоптувати люльку, а продовжує уважно розглядати кисет.

– Обов’язково, – пробурмотів Гарбуз, розпускаючи шнурівку і дістаючи з мішечка пучку тютюну. – Дивно, але здається мені, що я вже колись бачив схожу цяцянку. От тільки ніяк не пригадаю, в чиїх руках.

– А ну, дай подивитися… – зацікавлено потягнувся до кисета Лис. Оглянув уважно і заперечливо похитав головою. – Ні, не впізнаю… – Потім засунув пальці всередину і зі словами: – О, тут ще щось є! – видобув назовні великий натільний хрестик на товстому срібному ланцюжку.

– Цікаво! – здивовано вигукнув Гарбуз, оглядаючи Панька уважним поглядом з-під примружених повік. – Гм… Чого це ти, чоловіче добрий, хрестик не на шиї, як годиться християнинові, а в кисеті носиш? Чи це не твій? І ти його разом з кисетом з мертвого козака зняв? Від того і вишивка мені знайомою здалася? Признавайся, бісова душа! Та всю правду кажи, як на сповіді! Бо… – пригрозив кулаком, – …гірше буде.

– Придумав таке, – з образою в голосі потягнувся за кисетом Панько. – Я ж не з церкви додому йду, а з бусурманського полону втік. Ніби не знаєш, що за хрестик на шиї там голову з плечей знімуть швидше, ніж чхнути вспієш. А в тютюн заховав, бо він для татарина нічого не вартий. І тому це найнадійніше місце, якщо хочеш уберегти від їхніх загребущих лап щось цінне. Зрозуміло? А тепер, віддавайте кисет, якщо віри мені немає…

– Ну, вибачай, Пасічник, – Лис примирливим жестом простягнув Рудому Паньку натільний хрестик. – Не хотіли образити. Але, погодься: дивно знаходити святу річ, заховану в тютюні? Тим паче, що ти вже на рідній землі. Міг би й пригадати…

Той щось невиразно пробурмотів у відповідь і демонстративно натягнув ланцюжок на шию, поверх лахміття, як піп наперсний хрест поверх риз. Неначе хотів сказати: дивіться і більше не сумнівайтеся в тому, що перед вами щирий християнин! Принаймні запорожці подумали саме так.

А через пару хвилин козаки дружно натоптали чубуки, але не поспішали закурювати, ввічливо чекаючи, коли до них приєднається господар тютюну.

– На мене не чекайте, панове-товариші, – зрозумів Панько. – Я і від їжі вже так захмелів, ніби оковитої сьорбнув. Та й люльки у мене своєї немає. Завтра знайду підходящий корінь і виріжу… – потім вийняв з вогню тліючу гілочку і підніс Лисові.

Таке пояснення було зрозуміле: люлька не ложка – чужому ніхто власну не запропонує. Побратимові хіба, та й то. Запорожець співчутливо покивав, а потім прийняв вогонь і став розкурювати.

– А ти, хлопче, чого не пригощаєшся? – звернувся Рудий до Байбуза, помітивши, що парубок єдиний не потягнувся до кисета. – Не ображай… Я ж від щирого серця. Чи ти ще роками на козака не вийшов, і тобі матуся диміти не дозволяє? – піддів насмішкувато. – Куріть, братці, куріть… А я тим часом про себе повідаю. Якщо цікаво послухати…

Остап невпевнено хмикнув, бо не любив смолити тютюн, а люльку носив лише для того, щоб надати вид бувалого козака. Але тепер, після такої шпильки, відмовлятися не став. Навіщо виставляти себе на посміховисько… й ображати хорошу людину? Хлопець невміло натоптав філігранно вирізаний дідом Карпом чубук, прикурив, затягнувся разок, так, щоб побачила вся компанія, і піднявся.

– Йду на варту… – пояснив Панькові. – Ми тут все ж не рибу ловимо, а в дозорі… Максиме, не забудь змінити на світанку.

Пайда, більше для порядку, ще раз рикнув на неприємного незнайомця і потужним стрибком метнувся за господарем. А Нечистий крадькома проводив їх настороженим поглядом, поки постаті молодого запорожця і негостинного звіра не сховались за вершиною могили.

– Не образишся, – запитав у Панька Лис, позіхаючи на весь рот, – якщо ми ще подрімаємо?

– Ой, прошу, не робіть собі клопоту через мене… – щиро відказав той. – Я і сам ледве на ногах тримаюся… Та й куди нам поспішати? Завтра буде день – встигнемо наговоритися.

– Щира правда, – кивнув Гарбуз. – Тоді бери Остапова попону і лягай, де хочеш. Хоч і в курінь забирайся, якщо змерз… Вранці, як скупаєшся, підберемо тобі щось з одягу, а то – прости Господи, дивитися соромно на твоє лахміття.

Панько ще раз сонно подякував запорожців за гостинність, загорнувся з головою в запропоновану попону і задрімав просто там, де сидів. Збоку мало здаватися: людина так стомилася, що вже і влягтися зручніше не в змозі. Дивлячись на нього, запорожці тільки головами співчутливо похитали. Як, мовляв, лиха доля небораку заїздила…

А ще за кілька хвилин і самі міцно та безтурботно поснули. Занадто безтурботно і надто міцно…

Коли багаття погасло настільки, що жар в ньому ледь жеврів, Панько тихенько підвівся і підкрався до козаків.

– Агов! Пане Лис! Пане Гарбуз! – покликав голосно. – Гей, козаки! Спите, чи що?!

Але ті навіть не вухом не повели.

Тоді Панько нахилився ближче, якусь мить прислухався до їх розміреного дихання, а потім смикнув рудого козака за плече.

– Вставайте! Тривога! Татари!

Але Лис і не думав прокидатися.

Тоді плюгавий чоловічок щосили копнув запорожця під ребра і зло розсміявся, коли той, буркнувши щось невиразне, повернувся на інший бік.

– І що, панове запорожці, славні воїни, чи до вподоби вам моє частування?.. Хе-хе-хе… Тепер будете спати, поки татари розпеченим залізом вас не розбудять. Бач, що придумали – зі мною жартувати. Один ховає всякий непотріб в сідло, інші – каверзні питання ставлять… – примовляючи все це, Пасічник гидливо, немов бруд, двома пальцями, кривлячись і сопучи, як від зубного болю, стягнув з себе хрестик і знову запхав його в кисет.

– Ось так значно краще… – зітхнув полегшено і потер шию. – Ф-фу, немов тисяча оскаженілих блощиць покусала… Думав, не витримаю. Ну, ви спіть, спіть. А я піду, гляну, як там ваш товариш?.. Сподіваюся, йому мій тютюн теж сподобався.

Панько неспішно вибрався на вершину кургану, озирнувся і, вже не криючись, зареготав на повний голос. Остап Байбуз теж міцно спав, одурманений сонним зіллям, яким Панько щедро приправив тютюн.

Один лише Пайда шкірив ікла на чорта і тихо гарчав. Він би залюбки роздер на шматки це неприємне і смердюче створіння, але господар не віддавав такого наказу, а гепард ніколи б не посмів нападати на людину на власний розсуд. Незважаючи на всі недобрі флюїди, які звір відчував не гірше, ніж стійкий запах гнилості.

– Що витріщився? – плюнув у сторону гепарда Панько. – Хочеш сказати, що у тебе розуму більше, ніж у всіх господарів, разом узятих? Цілком можливо. І що з того? Все одно ти нічим їм не допоможеш… Скоро через брід переправляться татари Салах-Гірея і пов’яжуть козаків. Тільки, чого це я з тобою час марную? – схаменувся біс. – Зовсім здичавів, зі звіром, як з людиною розмовляти почав. Мабуть, і справді пора десь свій куток заводити. Хоч трохи в людській подобі пожити, а то – зовсім як нежить стану. А може, й справді, пасіку завести? Пасіка Рудого Панька – кращий мед на все Дике Поле! Га-га-га… А ще краще придорожню корчму відкрити? От виконаю завдання, обов’язково відпрошуся років на двісті у… – Нечистий забобонно кинув погляд собі за спину і смачно сплюнув через ліве плече. – Розмріявся… Милість заслужити треба. І хоч на цей раз наче все обміркував як слід, раптом знову конфуз трапиться? Добре, хоч стало розуму подивитися спершу, що в сідлі зашито, а не кинувся на радощах до ніг… Навіть страшно подумати, що він би зі мною зробив. Паля і здерта живцем шкіра здалися б милосердям… – Рудий знову забобонно сплюнув. – О-хо-хо… Подивлюся, що доброго запорожці при собі возять, поки голомозі їх до нитки не обібрали. Може, придасться котра дрібничка у новому житті?..

І Панько, круто розвернувшись, швидким кроком попрямував до куреня.

* * *

Ледве сутула постать чорта зникла за пагорбом, як гепард жалібно заскиглив і став торсати міцно сплячого Байбуза, шарпаючи парубка зубами за жупан і шаровари. Але всі зусилля ні до чого не привели. Тоді звір схопив господаря за комір і потягнув до Дніпра. Незважаючи на те, що молодий запорожець важив удвічі, ніж антилопа, звичної здобичі гепарда, сильний звір доволі швидко приволік Остапа до води. Після чого забрів передніми лапами в річку і почав щось урчати і нявкати. Не надто голосно, але вимогливо, ще й час від часу з силою хвицаючи себе по боках хвостом. І не переставав доти, поки серед Дніпра не утворився невеликий вир, а в ньому не показалася дівоча постать.

Всім була вродлива дівиця – і статтю, і обличчям, ось тільки шкіра її водянисто-блакитна більше нагадувала скляну вазу, заповнену водою, ніж живе тіло.

– Навіщо кликав, чотириногий братику? – позіхаючи, запитала бродниця. – У чому нужду маєш, що правом поклику скористався? На посуху не схоже… – позіхнула ще раз і пустотливо бризнула на гепарда водою.

Але Пайда тільки загарчав у відповідь.

– Ой, який тут красень! – вигукнула тим часом русалка, помітивши Байбуза. – На мертвого не схожий. Спить? Зараз я його поцілую, і стане сон у козака солодким-солодким, міцним-міцним… – і стала наближатися до берега.

Гепард блискавичним стрибком опинився між Байбузом і бродницею. Сердито заметеляв хвостом і вишкірив ікла.

– Що таке? – здивувалася річкова дівчина, вже зробивши крок на берег. – Ти захищаєш людину? Дивно, але цікаво. Невже ти через нього мене покликав, чотириногий брате? Тоді поясни, що я маю робити? Він не поранений, просто спить. До світанку і сам прокинеться.

Пайда нахилив до запорожця лобату голову і ніжно лизнув в обличчя.

– Хочеш його розбудити? – зрозуміла бродниця. – Але навіщо? – і знову повторила майже дослівно: – Злої магії я не відчуваю, а вранці козак прокинеться…

Гепард голосно пирхнув і ще раз лизнув Остапа, трохи посуваючись, щоб русалка змогла підійти до козака ближче.

– Он як! – звела здивовано брови, після того як поклала прохолодну руку на чоло парубка, що аж пашіло жаром. – Тепер бачу, що без злого умислу не обійшлося. Тільки сон-зілля це якесь дивне, не тутешнє… і не шкідливе. Голова, як встане, трохи поболить, ніби з перепою, та й усе.

Пайда коротко рикнув.

– Наполягаєш? Ну, нехай буде по-твоєму. Може, я і справді чогось не знаю або не розумію. Ой, розсердиться водяник, що я не в своє діло влізла, – зітхнула бродниця і струсила з кінчиків пальців кілька крапель води. Та так вправно, що дві з них впали на очі Остапові, а одна – найбільша, простісінько у привідкриті уста.

Допомогло… Байбуз, відпльовуючись і кашляючи, підхопився з землі, смачно вилаявся і… сором’язливо закліпав очима, почувши поруч дзвінкий дівочий сміх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настільки блискавично, що навіть Пайда не встиг помітити її руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах і, пустотливо обдавши всіх снопом бризок, скочила в річку.

– Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадає! – крикнула на прощання, весело регочучи, і пропала в глибині.

Байбуз розгублено провів рукою по мокрому обличчю і похитав головою.

– Що за напасть? Невже я задрімав? От халепа… Добре, що не бачив ніхто. А то б і до кінця життя не відмився би від такої ганьби. Тільки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..

Оглянувши сліди, Остап зумів би розібратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Дніпра долинуло тихе кінське іржання.

Забувши про все, вартовий кількома стрибками злетів на вершину пагорба, глянув у далечінь і завмер. У яскравому мерехтінні зірок, на далекій мілині, поміж островами Тивільжан і Перун, доволі чітко виднілося безліч коней та людей. Не менше кількох сотень… Людолови! Орда!

Страху Остап не відчув. Власне, нічого надзвичайного не трапилося. Саме для цього і поставлена козаками фігура біля броду, щоб вчасно помітити і попередити про появу татар. Але в будь-якому разі треба було квапитися, ворог неподалік і важлива кожна хвилина.

Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришів каменем, що підвернувся під руку, і закричав на все горло:

– Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!

Але товариші навіть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалі ніде не було видно.

Розуміючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дієвого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тліючих жарин, роздмухав їх на долоні, і всипав за халяви товаришам. І поки ті, лаючись і розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побіг запалювати сигнальний вогонь на «фігурі».

Не відразу, але все ж біль, як раніше краплі води, переміг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.

– Зовсім здурів, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляєш?!

– Якого дідька? – вторив йому Лис. – Збожеволів? Ось постривай! Зараз я тобі задам перцю!

Але, як тільки щедро просочений дьогтем і облитий смолою очерет на сигнальній вишці зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.

– Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!

– Невже татари? – першим отямився Гарбуз.

– Людолови, братці!.. Великий загін!.. Уже до Перуна допливають, – відповів Остап, тицьнувши пальцем у бік Дніпра, а потім велів гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб мені з цього місця не зрушити, якщо без нього обійшлося.

Звір розгублено закрутився на місці, тому що незнайомець, що донедавна смердів, немов падлина в спеку, зник, не залишивши по собі навіть легкого запаху. У гепардів, що полюють переважно покладаючись на прудкість, нюх не пара вовчому чи собачому, але не настільки, щоб не взяти такий смердючий слід.