Читать книгу Тричі не вмирати. Спадок - Олег Говда - Страница 6

Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, – але й таку «дрібницю», що з корчми, яка значиться в магістраті прибудовою, податок стягується вдвічі менший, аніж з повноцінної, окремої будівлі. А те, що у «прибудові» можна посадити за накриті столи з півсотні гостей, і вони не штовхалися б ліктями, то інша розмова.

Потреба у просторій залі пояснювалася не тим, що жителі села виявляли надмірну охоту до хмільного і вільний час проводили в корчмі, пропиваючи останнє. Якби старий Шмуль розраховував лише на їх гроші, то при такому ґешефті шинок давно пішов би за вітром, і жид подався на жебри. Річ у тім, що Михайлівка була селом причілковим. Себто, побудована на річці, котрою з весни і до пізньої осені сновигали човни з розмаїтим крамом.

Понад століття тому зародилася вона з кузні і хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це місце, бо з давніх-давен тут пролягала дорога з бусурманських земель у західні міста. Так званий Курний шлях. Котрим ще й дотепер частенько користувалися відважні купці, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надміру великого мита за проїзд коронним трактом і за безпечний нічліг у межах Брацлавського воєводства.

А що бажаючих заощадити серед негоціантів ніколи не бракувало, тож зупинялися купецькі або чумацькі валки біля кузні доволі часто – у дорозі завше знайдеться потреба підкувати коней або підтягти обід колеса. Окрім того, хто відмовиться від нагоди смачно поїсти? Тим паче, коли в дорозі не один тиждень і вся страва – куліш та каша. Тож шинок на березі Вівчурки виріс настільки прудко, немов із-під землі вигулькнув.

До речі, більш вертка і порожиста далі на південь річка, в цих місцях ставала вже доволі тихою і глибокою. Цілком прохідною для невеликих стругів[4]. І добрий лоцман, що знав усі потаємні мілини та інші примхи Вівчурки, міг довести караван по воді аж до Дністра. А вже там, пливи собі хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Краків. Трохи повільніше, бо проти течії – зате цілком безпечно. Через заболоченість берегів розбійники траплялися значно рідше, ніж на битих шляхах. Тому, – нехай і не щодня, але достатньо часто, щоб господар міг не тільки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, – корчма заповнювалася втомленими, зголоднілими чумаками та іншими подорожніми, готовими щедро платити за домашню їжу. Не питаючи про ціну і зовсім не торгуючись.

А як ставали табором на ніч, то ще й замовляли жбанами хлібне вино. Саморобне, а тому не обліковане митарем. Що приносило жидові додатковий і вельми значний зиск.

Не був порожній шинок і сьогодні, в черговий раз даючи можливість заробити на бідне і ситне життя нинішньому господареві закладу – Іцхаку сину Мордехая.

Два десятки років тому придибав він до Михайлівки звідкись з-під Чернігова або Брянська і женився на осиротілій доньці Йосафата, правнука того самого, першого Шмуля.

Молодий горбоносий красень, настільки пристойно виглядав навіть у лахмітті і так припав до серця повнотілій Цилінці, що весілля молодята зіграли відразу ж, як тільки закінчилася жалоба по батькові. І якщо надміру огрядна навіть замолоду Циля здобула собі чоловіка, то яка користь була від шлюбу Іцхакові – жителям Михайлівки залишалося тільки гадати. Оскільки тутешній старожил дід Матвій, будучи злегка на підпитку і від цього більш балакучіший ніж зазвичай, статечно стверджував, що корчмар і донині ходить в тому ж рваному лапсердаку, в якому заявився у село і знімав лише, як ішов до шлюбу. Хіба що латок на благенькій одежині побільшало…

Крізь відчинені навстіж і навіть не затягнуті бичачим міхуром вікна на вулицю долинав гул безлічі чоловічих голосів. А на пристані, біля двох набивних стругів, – казна-коли і припливли, Куниця чітко пам’ятав, що на світанку їх ще й у гадці не було, – поралися кілька молодиків. Всі як один при зброї, в кольчугах, а один навіть у бригантині. Схоже, з охорони багатого купця, або – ратники з придворної міліції якогось знатного вельможі… Вишневецьких або Сапіг.

– Бачу, ґешефт не стоїть на місці, пане Іцхак? – замість привітання виголосив Тарас, вгледівши господаря корчми, що повиснувши на хвіртці про щось глибоко замислився.

– Ґешефт… – невдоволено буркнув іудей, сердито поводячи очима. – І де пан козак у цьому рейваху побачив ґешефт? Ви можете собі уявити: повна хата людей, маковому зернятку впасти ніде, а навіть чверті вина не замовили… А хіба при нинішніх цінах, на одному горосі, капусті та птиці виторгуєш щось? Може, сказати їм, що омлет з перепелиних яєць зроблений? Хоча, ні… не варто. Поки тверезі – однаково не повірять… О-хо-хо, одні лише збитки. А ви, пане Куниця, говорите – ґешефт!..

– Та невже? – не повірив Тарас. – Бути такого не може!.. Не перебільшуєте, часом? Ніколи не повірю, щоб ратники від вина відмовлялися. Чи то купець такий жадібний і суворий попався, що охоронцям горло промочити не дозволяє?

– Купець?.. Ха-ха!.. – пхикнув шинкар. – Ой, не смішіть мої пейси, пане Куниця! Де ви купця побачили? Ні, вони-то якраз протилежне стверджують, і навіть ненароком обмовилися, що ніби везуть крам аж у саму Варшаву. Та тільки я готовий з’їсти власну ярмулку, якщо у сказаному присутнє бодай слово правди. А може, я на старості став гірше бачити? Тоді, дуже вас прошу, покажіть мені пальцем, котрий з них купець? Тільки не кажіть, що негоціантом став отой худорлявий, як святі мощі, чернець з поставою воїна і звичками отця єзуїта? Та щоб мені ніколи більше не побачити ні гроша чесного прибутку, якщо цей пан не з підземель святої інквізиції… Чи, можливо, хтось стане мене запевняти, що торговцем може бути он той, шорсткий драгунський ротмістр, безсумнівно, командир загону, що супроводжує отця єзуїта? З таким доброзичливим поглядом і чемним обходженням набагато простіше де-небудь у затишній місцині зробити засідку на багатий караван, ніж його охороняти. Був би в мене бодай один такий слуга, я би навіть на двері кульгавої тітки Соні другий засув не полінувався поставити!.. Правда, розважливо міркуючи, сама цьоця Соня, мабуть, такої застороги не схвалила б…

– Та Господь з ними, дядьку Іцхак, – резонно зауважив Тарас. – Що ви так розхвилювалися? Пообідають подорожні, відпочинуть трохи та й попливуть далі. Перший дивний караван на своєму віку побачили чи що? А що таємницю свою з собою далі повезуть, то й слава Творцеві. Як казала моя бабуся: на смерч краще дивитися здалеку. Гарніше виглядає…

– Може й так… – стріпнув пейсами жид і продовжив дещо збентежено від того, що такий молодик розважливіше за нього балакає. – Маєш слушність, Тарасе… Многії знання збільшують печаль… Але, якось неспокійно стає у мене на душі, коли я вдивляюся в ці обличчя. Пам’ятаю, схоже хвилювався, коли Циля перший раз послала маленького Мордехая до громадської криниці по воду. І скажи мені відверто: хіба я був не правий? Скільки ми його потім шукали? Все село переполошили.

– Це ви згадали той випадок, коли ваш шибеник, посеред білого дня, у Горобців найліпшу грушу обніс і поперся грушки на причілок продавати? – Посміхнувся Тарас, ледве стримуючи регіт.

– Та що ви мені, пане козаче, в очі тими кислицями тицяєте? – несподівано обурився корчмар. – Хіба в них справа? Та бодай би самі обсипалися, осам на поживу. Я ж вам про передчуття тлумачу! О, безсердечний світ… Нікому нецікаві душевні муки старого бідного єврея. До речі, пане Куниця… – запитально глянув на хлопця Іцхак. – Ви ж не випадково повз корчму проходили і пристали про погоду зі мною поговорити? Чи я таки приємно помиляюся?

– На жаль, не помиляєтеся, дядьку Іцхак, – слухаючи базікання корчмаря, Тарас трохи відволікся і тим неприємніше було повертатися до розмови про похорон. – Мені потрібні ключі від сільської церкви… Отець Василь хоче бабусю Аглаю якось особливо відспівувати… Тож треба її туди на всенощну занести.

– Чому не відразу від Едемських воріт?! – звично єхидно пробурчав у відповідь Іцхак. Але, розуміючи, як це неввічливо звучить в даних обставинах, спішно і нервово заторохтів, бризкаючи слиною і розмахуючи руками.

– Так, Аглая Луківна була дуже, дуже достойна жінка! Хіба я сперечаюся? Але ж, пане Куниця, увійдіть і ви в моє становище. Якщо я, зараз, з найглибшої поваги до вашої родини поступлюся і відкрию церкву, а завтра помре, або народитися ще одна хороша людина, – адже інших у нашому селі немає, – то потім ніхто й не згадає, що дурний Іцик ще на Різдво заплатив збирачеві податків свої кровні гроші. Зауважте, прошу вас, – сплатив одразу за рік і за всю громаду! При цьому коронну скарбницю абсолютно не турбує – що ні мені самому, ні моїй вбогій сім’ї для спілкування з Богом зовсім не потрібна ні православна церква, ні її пастир!

Корчмар перевів дух і продовжив трохи спокійніше, але все так само гаряче і напористо.

– І я вас дуже прошу, пане козак, не треба на мене так страшно сопіти і супити брови… Хіба це бідний син Мордехая придумав, що за користування церквою треба платити папі і королю податки? Чи, може, я багатший за всю громаду? Ну, звідки така кривда? Мало того, що нам, дітям Ізраїлевим, не можна володіти землями, лісами і худобою, так усі довкола, навіть односельчани, і ті останню шкіру з бідолашного іудея норовлять здерти. Пане козак, от хоч забожуся, – ну, не розпинав Іцхак вашого Христа… Вірите? Не було мене там.

– Не сумнівайтеся, дядьку Іцхак, гроші будуть, – спокійно запевнив корчмаря Тарас, вловивши головне і вже не прислухався до лементування шинкаря. – Скільки громада вам заборгувала – усе віддам до копійки. Обіцяю… Тільки, після похорону. Добре?

Іцхак вмить замовк і з неприхованою цікавістю глипнув на хлопця.

– Я, пане Куниця, звісно, не вправі брати під сумнів дану вами обіцянку, але дозволю собі запитати: звідки раптом таке багатство? Адже, наскільки мені відомо, у вас у господарстві навіть коня свого немає. За життя пана Тимофія, брехати не стану, грошенята у Куниць водилися. Але відтоді, як ваш батечко пропа… себто, теє, як його… героїчно загинув, господарство тільки хиріє. Хата і та ось-ось завалиться. Незрозуміло, на чому досі тримається?.. Не інакше – домовик стіни підпирає… А як тебе самого Низове товариство до війська покличе? Гей, постривай-но, хлопче! – похопився корчмар. – Ти, часом, не надумав господарство продати?

– Ні, не вгадали, дядьку Іцхак… – попросту, без хитрощів став пояснювати Тарас. – Я цвіт папороті цієї ночі знайшов. Шукав Ривку, коли вона від мене втекла, а знайшов – ось, погляньте… – з цими словами хлопець дістав з гамана з кресалом вже трохи прив’ялу, але все ще мерехтливу червону квіточку. – Зараз не до того. Але одразу після похорону піду скарб шукати…

– Ростиш, годуєш, зодягаєш… – сумно зітхнув син Мордехая. – А коли чужі діти чар-зілля в лісі знаходять, деякі дурепи так від свого щастя додому втікають, що шовкові сорочки по дорозі загубити примудряються. Азохен вей, добре казала тітка Соня, позаминулої весни, коли повчала Ребекку, що…

Знаючи, що жалітися на долю, таку несправедливу до всього іудейського народу і зокрема до нього самого, говіркий корчмар може кілька годин поспіль, – а якщо підтримувати розмову додатковими запитаннями, то і набагато довше, – Куниця вирішив за краще промовчати…

Розповівши зопалу про деякі, досить несподівані і цікаві настанови молодим дівчатам, зроблені головною провидицею їхнього роду, жид зніяковіло замовк. Напевно згадав, що перед ним не просто уважний слухач, а так може статися, майбутній зять, якому, по молодості літ зовсім ні до чого знати про жіночі таємниці. Потім, ще раз важко зітхнув і, зберігаючи на обличчі вираз образи, почовгав у будинок. А коли повернувся, то тримав у руці зав’язану в кільце шкіряну шворку, на котрій бовтався масивний ключ від церковних дверей.

– Пораду можна дати, пане козак? – запитав, простягаючи Тарасові заповітний ключ.

– Розумніший за вас, дядьку Іцхак, у нашому селі хіба що отець Василь, – простодушно відповів хлопець. – Кажіть. Буду лише вдячний.

– Скажи, Тарасе: яким ти той скарб собі уявляєш? – з прихованим смутком у голосі запитав корчмар, дивлячись собі під ноги. – Адже за переказом, квітка покаже те, чого ти більше за все на світі хочеш побачити…

– Дивне запитання, – знизав плечима парубок. – Золото всіляке, церковне начиння, чаші, блюда, підсвічники… – трохи подумав і дещо жвавіше продовжив: – Зброя булатна. Обладунки червлені… Одежа шовкова… А що?

– Ну, чогось схожого я і побоювався… – скрушно зітхнув корчмар і чіпко схопив Тараса за рукав. – Гаразд, слухай мене, чадо нерозумне. Може, потім спасибі скажеш… Забудь про всі ті глупства, що в твоїй голові колобродять, і думай лише про невеличку скриньку, наповнену самоцвітним камінням. Найкраще – зеленими смарагдами. Але – і прозорі діаманти згодяться. Криваві рубіни – теж у ціні тримаються. А головне – щоб камінці були не надто великі, розміром з горошину. Зрозумів? А то – намрієш собі алмазів розміром з буряк – потім продавати замордуєшся… Повновісні золоті монети теж годяться, але камінчики краще…

– На яку мару мені стільки самоцвітів? – здивувався хлопець. – Я ж навіть сережку у вусі не ношу, хоч і одинак. Та й персні особливо не поважаю. А з Ривки – і дюжини брязкалець вистачить… Не ікона.

– Ось, коли роздобудеш, про що кажу, – щоб зайвим словом не сполохати удачу, відцурався Іцхак, – тоді і розтлумачу. Залишишся собі задоволений. Можеш мені повірити…

Хотів Тарас заперечити, що хороша зброя, кінська збруя і рицарський обладунок набагато цінніші за усілякі бабські цяцьки, але саме в цей час з позаду корчми донісся притлумлений зойк.

– Допом… умг… ммм…

Але навіть цих кількох звуків вистачило, щоб упізнати голос. Кричала Ребекка.

Одним порухом відсунувши убік миршавого Іцхака, що стояв на дорозі, Тарас метнувся на допомогу нареченій, перестрибуючи через розкидані по жидівському дворі ночви, лопати, мотики та інший сільський реманент, в такій кількості, наче їх навмисне збирали по всій Михайлівці, щоб тут зробити безлад.

Звернувши за ріг будинку, Куниця побачив картину, котра не вимагала додаткових пояснень: незнайомий чоловік, з компанії новоприбулих «купців», однією рукою притискав до стіни Ребекку, тримаючи дівчину за горло, а другою – хазяйновито задирав догори поділ спідниці. Ребекка несамовито пручалася, звиваючись в’юном, але порадити з набагато дужчим нападником не могла.

Підскочивши збоку до нахаби, Куниця вліпив йому такого стусана, що той похитнувся і відпустив дівчину. Але досить швидко прийшов до тями. Незнайомий драгун з аксельбантом вахмістра на плечі по-котячому м’яко відскочив убік, спритно розвернувся всім тілом, пригнувся і потягнув з піхов карабелю.

– Допоможіть, вбивають! – Ребекка заволала навіть голосніше ніж до цього. Тепер від страху за Тараса. Але молодик лише глузливо посміхнувся і, в свою чергу, оголив шаблю.

Два погляди схрестилися на коротку мить, а потім клинки з глухим тріском вдарилися один в одного. Деякий час воїни намагалися потиснути вниз зброю супротивника, але безуспішно – обидва були однаково сильні в руках. Потім драгун зробив швидкий крок назад і наніс не менш стрімкий обманний випад у голову, з переведенням удару на нижчий рівень.

Тарас відбив…

Ще один крок вбік і затяжний хитрий фінт з довгим уколом, немов у руці драгуна була не важка карабеля, а тонка іспанська шпага. Але, незважаючи на всі ці виверти, Куниця з легкістю ухилився і навіть зміг контратакувати. Безуспішно, але досить ефектно. Гостре лезо свиснуло над самою маківкою вахмістра, що в останню мить встиг підсісти під удар.

– Дзинь!

У наступну мить Тарас кінчиком шаблі відвів вбік важчий клинок супротивника, скручуючи тіло вправо і… замість того, щоб продовжити контратаку, прищурився і був змушений відступити. З досадою розуміючи, що попався на простеньку хитрість. Вони ще й десятком ударів не обмінялися, а більш досвідчений воїн вже зумів поставити його обличчям до сонця, що нависало простісінько над дахом хати, тоді як сам ховався в тіні і насмішкувато шкірився.

– Boleslaw… Orlowskij… Wachmistrz Kamenec-Podolskego pulku dragonskego… Z kim mam zaszczyt?[5] – глузливо поцікавився незнайомець.

– Новик Війська Низового Запорозького, Тарас Куниця…

– Bardzo przyjemnie…[6] – вахмістр ступив назад, запрошуючи Куницю також увійти в тінь будівлі. – I z jakiego przestrachu pan kozak rzucil siе na mnie?[7]

– Ти ще смієш питати?! – Тарас глянув на Ребекку, що непорушно завмерла поруч.

– To twoja dziewczyna?![8] – цілком натурально здивувався лях. – A ja myslalem, ze to jedna ze sluznic. Pzeciez sam napewno wesz, jak te dziewczyny do zabaw milosnych lase. No, to w takim raze, moje przeprosiny. Naprawde ne wedzjalem…[9]

Куниця не так вільно знав польську, щоб зрозуміти кожне вимовлене слово, але загальний зміст вловив. І хоч сказане вахмістром не надто сходилося з тим, що бачив Тарас, продовжувати поєдинок після перепросин сенсу не було. Хлопець опустив зброю і ледь не поплатився за це життям. Вістря карабелі блискавкою метнулось до його незахищеною шиї і лише дивом не проштрикнуло горло. Врятувало Куницю те, що ховаючи шаблю, він завчено ступив крок назад.

– Stac!!! Bron w pochwy! To rozkaz![10]

Владний голос, що цілком несподівано пролунав за спиною Тараса, подіяв на його підступного супротивника, немов відро холодної води. Драгун здригнувся, неголосно закляв, скриплячи зубами, але зброю опустив. А там і зовсім вклав у піхви.

– Прошу вибачення у всіх, кого могли образити необачні дії мого вахмістра! – продовжував тим часом говорити другий незнайомець. – Можу запевнити, шановне панство, що Болеслав справді помилився, взявши прекрасну панянку за одну з прислужниць. Запевняю вас, що, позбавлений у далекій дорозі і диких бусурманських степах жіночого товариства, воїн всього лише хотів купити у гарненької дівиці трохи ласки і жодною мірою не чинив замаху на чиюсь честь. Ще раз перепрошую за прикре непорозуміння, панове. Сподіваюся – інцидент вичерпано?

– Дивна манера торгуватися у вашого вахмістра… – насупившись, буркнув ще не остиглий від несподіваної підступності Тарас. – Не кажучи вже про безчесне ведення двобою, пане…

– Пан ротмістр… – з якоїсь причини не вважав за потрібне представитися повним ім’ям сивий офіцер. Говорив він м’яко, але вся постать поляка випромінювала таку впевненість і владність, що примусила б дременути навіть вовчу зграю.

– Нехай так… – кивнув Куниця. – Пане ротмістр, значить, ви впевнені, що саме для того, щоб досягнути згоди, вахмістр затуляв дівчині рота?

– Ой, я вас благаю, пане козак!.. – поруч з Тарасом, немов із-під землі, виріс Іцхак і заторохтів, відтираючи вбік Куницю і доньку, котра все ще перебувала у напівнепритомному стані. – Ви навіть не уявляєте собі, скільки на світі існує різних способів збити завищену ціну… І взяти продавця за горло – нічим не кращий і не гірший більшості з них. Повірте на слово старому євреєві…

– Я бачу, власник корчми не тільки гостинний господар, а й мудра людина, – схвально зауважив худий, як святі мощі, монах, нечутно підійшовши ззаду. На його блідому, аскетичному обличчі сяяла така привітна посмішка, немов святий брат несподівано зустрів давнього знайомця, котрого вважав загиблим або таким, що пропав без вісті.

Єзуїт голосно прокашлявся і злегка вклонився всім відразу.

– Слава Ісусу Христу, брати і сестри мої! Не варто сваритися… Господь заповідав нам прощати своїх кривдників. Так підемо ж за його прикладом…

– Підставити другу щоку? – пхикнув Болеслав і знітився під гострим поглядом ченця.

– Дозвольте ж і мені, смиренному слузі Господа нашого, приєднатися до всіх тих слів щирого покаяння, які вже були вимовлені раніше цими гідними мужами, – тихо і неквапливо продовжив єзуїт. – Окрім того, настійно прошу долічити всі нанесені збитки в рахунок і ні про що більше не турбуватися. Ми ще нині попливемо далі. А до того часу, обіцяю від імені своїх супутників, більше ніяких непорозумінь не трапиться. Соромно, пане Орловський… Дівчата не повинні ховатися, як побачать збройного…

Монах ще раз вклонився і незаперечним тоном промовив:

– Pane rotmistrz! Wachmistrz! Idzсiе za mna![11]

Вахмістр щось нерозбірливо пробурмотів, але на запитальний погляд Тараса відповів лише коротким глузливим кивком. А коли хлопець спробував заступити йому дорогу, вправно ухилився, підморгнув і тихо промовив, без найменшого польського акценту:

– Іншим разом, пане-товаришу… Іншим разом… – і поки Куниця розгублено кліпав очима, поспішив слідом за командиром.

А коли Ребекка відкрила рота, бажаючи щось сказати нареченому, між ними знову вклинився корчмар.

– Ущипніть мене, пане Куниця! – здивовано прошепотів він. – Високопоставлений латинянин віддав поклін схизматикові, іудею і дівиці з племені Ізраїлевого?.. Воістину дивні діла Твої, Господи… Не інакше, як кінець світу наближається…

– Слушно кажете, дядьку Іцхак… – задумливо промовив Тарас. – Дивина. Більше того. Попри всю показність, вахмістр не мав наміру мене вбивати… Я тільки тепер зрозумів. Він весь час вагу тіла на опорній нозі тримав. Тому кожен випад трохи запізнювався… Але навіщо знадобилася ця вистава?

– Я маю тобі щось… – невпевнено заговорила Ребекка, але батько не дав договорити.

– І чого це ми тут стовбичимо, як жебраки на паперті? Що сьогодні знову святковий день? – забурчав Іцхак. – Ні в кого ніяких справ немає? А, перепрошую, ви ж з минулої ночі не бачилися. Скучили вже один за одним? Ну, нічого, ще встигнете згадати: куди сорочку поділи. Ривко, годі плямкати ротом, витри обличчя і бекіцер[12] біжи до матері! Нехай бере тітку Соню і йде до Куниць обряджати в останню путь бабусю Аглаю. Та скажи Цилі, щоб жінки не соромилися нашого щирого горя і ридали голосно. Кожна їх сльозинка вже щедро оплачена Господом… – і додав, звертаючись до хлопця: – Та й тобі, синку, є чим зайнятися. Ще треба людей найняти – могилу на цвинтарі викопати… – І немов засоромившись панібратського звернення, поспішно додав, обсмикуючи пояс: – Можливо, ви будете сміятися, пане козаче, але щось мені підказує, що наше спокійне життя закінчилося. Ви вже повірте старому євреєві… Я точно знаю: коли так свербить спина і… та частина тіла, котру Господь приліпив до тулуба трохи нижче попереку – чекайте, що обов’язково знайдеться і той, хто з величезним задоволенням вам її почухає. І хвала Творцеві, якщо обійдеться лише батогами… Азохен вей, пане Куниця. Тогой-тогай…