Читать книгу Тричі не вмирати. Спадок - Олег Говда - Страница 7

Зовні скромна, непоказна, через потемнілі від дощів і талого снігу стіни і гонт покрівлі, сільська церквиця, освячена в ім’я архістратига Михаїла, багатством внутрішнього оздоблення ні в чому не поступалася навіть міським храмам. У минулі часи купці, щедро залишаючи гроші в корчмі старого Шмуля, не забували задобрити і небесних покровителів. Особливо, коли розраховували на великий куш. І тим більше – коли щиро били поклони Творцеві за те, що зуміли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмінно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижної роботи срібний оклад чудотворної ікони Божої Матері, подарований тверським купцем Афанасієм, в подяку за своє чудесне зцілення від індійської лихоманки, тутешньою Знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куниці і матір’ю Аглаї Луківни, зайняв би гідне місце навіть в іконостасі київської Лаври.

З доброю посмішкою на обличчі, в ореолі запаху свіжоструганих дощок і ладану, Аглая Луківна нічим, окрім воскової блідості, не нагадувала покійницю. Здавалося: прилягла втомлена жінка подрімати на годинку й ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в труні… А поки ніякі сум’яття і печалі не тривожать її сновидіння, сповнені тихої відради й умиротворіння.

Справивши заупокійний молебень, отець Василь відіслав додому Тараса, – парубок так притомився за день, що буквально засинав на ногах, – терпляче випровадив з церкви зграйку жалісливих бабусь, завжди готових з тихою і ретельно прихованою радістю оплакати ще одну почившу в Бозі подругу, яку їм вдалося пережити. І тільки після цього щільно зачинив зсередини двері храму.

Вечоріло. Сонце вкладалося на відпочинок, і церковиця пірнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками біля ликів Ісуса Христа та Божої Матері.

Отець Василь задумливо подивився на дві дюжини товстих воскових свічок, котрі приніс у дар храмові шинкар, що геть несподівано подобрішав і розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообіцяв молодий Куниця невідомо, але Іцхак і ключ від церкви повернув і ось це – за нинішніми-то мірками – ціле багатство вручив священику. Власноруч.

Нічого до ладу не зрозумівши з пояснення, як завше сумбурного і малозрозумілого, – корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всієї Михайлівки, – отець Василь все ж прийняв несподіваний дар. Оскільки вітіюваті прохання Іцхака в цілому зводилася до одного: обов’язково запалити їх при всеношній біля труни з покійницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими міркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрість? Мало за що той міг вважати себе боржником у відомої на всю округу знахарки? А може, вирішив догодити майбутньому зятю? Хіба вгадаєш, який саме прибуток отримає хитрун навіть з такого, здавалося б, цілковито безкорисливого вчинку?

Ну, а щодо самої покійниці, то оскільки православ’я засуджує практику знахарства, вважаючи духовне здоров’я важливішим за тілесне, життя Аглаї Луківни, згідно церковних канонів, було далеко не безгрішним. І хоч користь, що приносили її зілля та знання, була цілком очевидною, душа знаючої однаково вважалася відданою у владу дияволу.

Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покійниці, котра за життя зробила людям стільки добра, отець Василь вирішив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись щирою молитвою полегшити вищий присуд заблуканій душі, зменшити строк пекельних мук і страждань покути…

Враховуючи кількість дармових свічок, священик неспішно розставив їх майже перед кожною іконою, чотири найтовстіші – навхрест до небіжчиці, та ще залишив п’яток дрібніших, для канделябра, що освітлював крилос. Переконуючи самого себе, що чинить так лише тому, що при яскравому світлі буде зручніше читати молитви. За таким міркуванням ретельно приховуючи неусвідомлену тривогу, котра неприємною скалкою засіла в серці, ще з тієї першої хвилини, коли священик дізнався про смерть старої Куниці. І хоч нікому не дано знати день смерті, чомусь отець Василь був переконаний, що знахарка не випадково померла саме в ніч напередодні Івана Купали. Зовсім неспроста… Бо так само, як блаженні ті, хто упокоївся в переддень Святого Воскресіння, – горе тим, хто постане перед Брамою Ірія в час найбільшої бісівської сили.

Наближалася північ і, якщо отець Василь не помилявся у своїх припущеннях, все мало б статися саме тепер.

І як тільки священик закінчив молитву та замовк, щоб перевести подих, як різкий порив вітру, що взявся невідомо звідки, адже двері були зачинені, миттєво пронісся церквою, гасячи усі свічки, окрім тієї, що вклали в руки небіжчиці. А в наступну мить Аглая Луківна відкрила очі.

Хлюпнувши собі в обличчя свяченою водою, бо нічого більше не було під руками, отець Василь ошелешено потряс головою і ревно перехрестився. Потім підняв тремтячою рукою дотліваюче кадило і судомно махнув ним у напрямку покійниці. Але на стару ці дії не справили жодного враження. Навпаки – невгамовна небіжчиця зручніше всілася у труні, кліпнула і виразно запитала:

– Тут є хтось?

Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дізнався багато таємниць, недоступних розумінню звичайних людей, але і йому вперше довелося зіткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки – навіть відчув полегшення, що передчуття не обманули. От тільки ніяк не міг вирішити: вже приступати до процедури екзорцизму і спробувати вигнати знахабнілого біса з храму, чи зачекати? Щоб розібратися: що саме знадобилося нечистій силі у довіреному опіці панотця православній парафії?

– То є тут хто-небудь живий чи ні? – голосніше і нетерплячіше запитала покійна знахарка. – Відгукнися, прошу! Мене ненадовго відпустили. Клянуся порятунком безсмертної душі, що не заподію шкоди.

Не відповідати старій жінці, тим більше мертвій, було принаймні неввічливо. Тому священик, зробивши добрий ковток густого і терпкого вина з чаші з миром (і на цей раз нічого іншого окрім мироносиці не трапилося під руку) і, намагаючись не сипіти перехопленим від надмірного хвилювання горлом, відказав:

– Я тут… Отець Василь. Відправляю заупокійну службу біля твого тіла, раба Божа Аглає…

– Священик?! – зраділа покійниця, повертаючи біле, як крейда, обличчя на голос. І тут же і пояснила свою втіху: – Це добре… Ти, Василю, мені брехати не станеш. Скажи, панотче: люди триклятого Лойоли вже з’явилися в селі? Онука мого схопили?

– Інквізитори? – здивовано перепитав священик і щиро відповів: – Ні, не було… В усякому разі, мені про це нічого не відомо. А Тарас – ще й години не минуло, як з церкви вийшов. Якщо б ти раніше очі відкрила, сама б його поруч зі своїм гробом побачила… – отець Василь поперхнувся, збагнувши, що говорить, і перехрестився.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь… Прости мене грішного, Господи… – священик осінив хресним знаменням неспокійну небіжчицю, але побачивши, що та не починає битися в падучій, як належить чинити біснуватим, додав пошепки: – Темна вода во облацех… – і запитав: – Що інквізиції могло знадобитися в наших краях? Адже відтоді, як укладено унію і ми платимо податки за православні храми Рима, папа більше не вважає нас іновірцями і схизматиками.

– Псів Лойоли не єретики цікавлять… – прошамкала стара. – Вони реліквію архістратига Михаїла шукають. Ну, та тепер їм мене не дістати, а внук ще нічого про то не відає. Невже я поквапилася піти зі світу? Але ні, це не можливо – я чітко відчувала їхню присутність. Ти, Василю, передай Тарасові, нехай пильніше ока береже батькову спадщину і, не зволікаючи й дня, біжить на Запоріжжя. На Низу католикам зась – руки закороткі, не дотягнуться… І ще – скажи: що незабаром йому багато чого відкриється дивного і досі невідомого. Це мій дарунок і підмога. Інакше з ворогами не впоратися. Коли вже так сталося, що усі три лики земні та небесні в поєдинку зійшлися, то воїну треба вміти їх розрізняти. От тільки нехай з вибором не поспішає, поки сам у всьому не розбереться. Відмовитися зопалу або з переляку легше легкого, а повернути відкинуте – складніше буде. Передаси?

– Передам… – кивнув отець Василь. – Чому не передати? А тобі самій допомога священика не потрібна? Адже без останньої сповіді ти, раба Божа, переставилася. Може, молебень особливий справити за спомин душі, чи яку призабуту обітницю виконати?

– Чиста я перед Господом в помислах і діяннях своїх, тож вмираю легко… – з обличчя небіжчиці зійшла тривога, і вона лагідно посміхнулася. – Спасибі тобі, панотче, на доброму слові. Час на мене… Прощавай, Василю. Бережися тих, хто з хрестом йде, але за собою вогонь та ненависть веде. Пильніше бусурман бережіться. Цим почварам закони не писані. Ні Божі, ні людські… Бережи вас Творець!

Одночасно з тим, як Знаюча промовила останні слова, ще один вихор пронісся церквою, і погаслі було свічки розгорілися знову, змусивши священика заплющити очі від несподівано яскравого світла. А коли отець Василь знову глянув на труну, покійниця чинно лежала на місці, ніби й не було нічого. Немов привиділося усе від втоми та безсоння. А може, вчадів отець від диму свічкового та ладану?..

* * *

Не надто простора хата Куниць, після того як з неї винесли труну з тілом небіжчиці, раптом зробилася неймовірно величезною. А три кроки, щоб пройти від дверей до лежанки, взагалі видалися Тарасу безконечною дорогою. І відчуваючи, що не в змозі її подолати, парубок сів на підлогу біля порога і нарешті заплакав. Скупо, по-чоловічому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-під повік. Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас відчув, як у душі поволі угасає гіркота безповоротної втрати, поступаючись місцем добрій згадці.

– Бач, як побивається, бідолаха… – прошелестіло з-під припічка. – А раніше, бувало, тижнями не озивався…

– Помовч, дурепо! – обірвав занадто язикату мару сусідко. – Не забувай, що він тепер нас чує!

– Ой! Пробачте, пане-господарю, – тут же злякано залебеділа та. – Я зовсім інше мала на увазі…

– Яка тепер різниця, що і хто скаже, – відмахнувся Тарас. – Бабусю не повернеш і не вибачишся…

– А ось це – як би то сказати, не так безнадійно… – статечно відгукнувся домовик. – Я, приміром, не певен, що Знаюча так просто покине власну хату. Здається мені, що небавом, у тутешніх місцях, однією берегинею стане більше. Так що не сумуй, господарю – думаю, буде ще в тебе можливість і вибачитися, і виправдатися.

– Поїв би ти чого-небудь, пане-господарю… – порадив жалісливий сусідко. – Студена кров від голови відхлине – думки враз посвітлішають…

– Це в тебе, йолопе, кров геть відійшла. Змивши рештки розуму… – сердито забурчала мара. – Піч від учора не топлена, борщ не зварений… Що господар їстиме?

– А я про що? – не здався сусідко. – Нехай тільки звелить – миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гірше за мене знаєш…

– Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось і чіпляєшся до молодого господаря… – не давала себе переконати мара.

– Може, й справді, повечеряти? – задумливо промовив Тарас. – За весь день ані крихти в роті не було. Добре, займіться кухнею. А домовик мені тим часом оповість те, чого я про себе ще не знаю. Про що в минулий раз не договорили.

– Оце діло! Оце добре… – втішився сусідко. – Я вже йду!

– Сиди, бідо недолуга… – спинила чоловіка мара, крекчучи і шарудячи тирсою та квасолинням. – Поки ти впораєшся, наш господар не те що до пізньої ночі вечері не дочекається – снідати завтра в обід буде. Сідайте до столу, сама все зроблю.

Схоже, і Нав, і Яв, а може – навіть Прав влаштовані однаково, і без жіночих рук ні «тпру», ні «ну»… Хоча, що ж тут дивного – господиня потрібна в кожній оселі.

Тарас ще й обличчя не вмив, як у печі басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом на сковороді зашкварчала величезна яєчня. Розпускаючи по хаті духмяний аромат смаженої цибулі і пострілюючи пригораючими шкварками. Хлопець тільки облизався. Від таких запахів і ситий враз зголодніє, а він – ще як позавчора обідав.

– Ти там, теє… – Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч і своєю, можна сказати – домашньою, а все-таки нежиттю. – Не шкодуй яєць… Так щоб на всіх вистачило… І світло запаліть. Чого дарма в темноті сидіти?

Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рівне і ледь блакитне сяйво, що освітило кімнату, більше нагадувало легку передранкову імлу, ніж відблиск полум’я.

– Не турбуйся, господарю, – відповіла мара. – Ці ненажери у мертвого відберуть, а голодними не залишаться. Ой! – зрозумівши недоречну двозначність своїх слів, вона голосніше заторохтіла посудом. – Краще не відволікайте, а то не припильную – вугілля будете їсти.

– Гаразд, – кивнув Тарас. – Ну, тоді ваша черга, чолов’яги. Розкажіть, що бабуся мені перед смертю розповісти не встигла?

Але, видно, і на цей раз примхлива доля вирішила, що не прийшла ще пора хлопцю дізнатися про сімейні таємниці. Двері в будинок тихенько, зовсім без скрипу, як вони впускали тільки своїх – відкрилися, і в хату, лякливо озираючись, увійшла Ребекка.

Побачивши Тараса, дівчина трохи заспокоїлася, але кинулася до нього так поквапно, немов побоювалася не застати нареченого в живих. Що і підтвердив її переляканий шепіт. Той самий, що голоснішим за крик буває. Особливо вночі.

– Слава богу, встигла!

Притискаючись обличчям до грудей хлопця, дівчина не побачила, як зі сковороди, що нібито сама по собі відсунулася на краєчок кухонної плити, зникла половина яєчні.

– Я так злякалася…

Ну що ти скажеш? З Купальської ночі все відбувалося не переймаючись тим, яка у Куниці з цього приводу думка і не потребуючи згоди. Захотів Тарас дізнатися таємницю – пропонують повечеряти. Зібрався їсти – обнімають і цілують.

Взагалі-то, хлопець не особливо заперечував проти останньої заміни, розуміючи, що яєчня почекає, а от настрій у коханої мінливий, як погода в березні. Міцно пригорнув Ребекку і з насолодою закрив поцілунком її м’який рот.

Але, якщо не щастить, то в усьому і надовго. Тільки Тарас надумав підхопити, розімлілу від пестощів, дівчину на руки, як Ребекка схаменулася і щосили вперлася кулачками в груди хлопцю, розриваючи обійми.

– Почекай, Тарасе… Не треба, не зараз…

– Ну чому? Що знову не так? – пробурмотів той розчаровано. – Дражнишся? Чи, може, батька боїшся? Так одружимося, тепер вже обов’язково одружимося. Ось побачиш… Дев’ятини минуть і зашлю сватів.

– Не в цьому справа… З моїм батьком якраз все, якимось дивним чином, влагодилося… – погладжуючи хлопця по щоці, відповіла дівчина. – Справді, дивно. То кричав при кожній нагоді, що швидше з’їсть свою ярмулку, ніж дасть нам благословення. А сьогодні, з його ж слів виходить, що кращого за тебе нареченого не знайти…

– Може, побачив мене в ділі, і вирішив, що отримати в зяті запорізького козака не так вже й зле? Я хоч і не в реєстрі, але шаблю маю і захистити зможу. Тим паче, сотник Ступа обіцяв замовити за мене слівце перед писарем Балабаном і внести моє ім’я до списків, замість батька. Куниця в реєстрі є. А Тимофій чи Тарас – хто стане вчитуватися?..

– Ой, згадала! – вигукнула дівчина. – Згадала, навіщо я прибігла… Той вахмістр, що мене…

– Знову чіплявся?! – крикнув сердито Тарас, скочивши з лави і хапаючись за ефес.

– Почекай, не перебивай, – Ребекка силоміць посадила хлопця. – Він і в перший раз не зовсім-то й чіплявся…

– Тобто, як? – сторопів хлопець. – Виходить, нам з твоїм батьком усе привиділося? І вахмістр до тебе під спідницю не ліз, і ти на допомогу не кликала?..

– Дай договорити! – розсердилася дівчина. – Від мого батька заразився? Торохтиш без передиху!

– Гаразд, мовчу.

– Вахмістр… Він, коли мене до стінки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потім чітко сказав: «Передай синові Тимофія Куниці, щоб він сьогодні вдома не ночував. Непрохані гості до нього заявляться!».

– Що? – від подиву хлопець навіть долоню з грудей Ребекки прибрав. – Ось так і сказав? Щоб син Тимофія Куниці не ночував вдома?

– Саме цими словами, – підтвердила дівчина.

– Але звідки він мене може знати? Я його сьогодні вперше у житті побачив. І його самого, і – ротмістра, і ченця цього – солодкоголосого. Вірно твій батько помітив: дивні вони якісь. Ніби ряджені… Ну, а чого ж ти відразу не розказала? Аж до ночі тягнула?

– А ти згадай, як батько тоді розбушувався і розігнав нас. Під час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І відразу до тебе прибігла. Може, й правда, тобі сховатися? Як думаєш, Тарасику? Тривожно мені. Серце так і тремтить, так і тріпоче…

– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвів руками Куниця. – Таємниця на таємниці їде і таємницею поганяє… Нічого, дай трохи часу і з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам піду до церкви. До отця Василя. Може, хоч він що мудре порадить? Ось тільки повечеряємо спершу. А то у мене кишки вже не тільки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкіт піднімуть…

Але геть розпустувалася нині доля, бо знову втрутилася в його наміри, переінакшивши все на свій лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яєчні, як в одвірок голосно і наполегливо постукали.

– Ой, запізнилися! – заметушилася Ребекка.

– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цій круговерті чорт ногу зломить!

– Не згадуй нечистого проти ночі, господарю… – стривожено відгукнувся домовик, що затаївся з приходом Ребекки. – Якби й насправді, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у двері стукає. Краще б і не пускати, та пізно. Хоч дівчину заховай від гріха подалі…

– Так, ховатися марно. Світло видно… – зауважив Тарас. – А взагалі, якщо хто з лихом ішов, то йому і запрошення не треба. Що про Ривку турбуєшся, за те – спасибі, та тільки куди я її заховаю? За припічок?

– Чому ні? – озвався сусідко. – Треба буде – моя жінка кому хочеш очі відведе. І не квапся, господарю… У твій дім – і ніхто так просто увійти не може… Без дозволу.

– З ким ти розмовляєш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосів хатньої нечисті.

– З домовиком, з ким ж іще… – не став лукавити Тарас, заспокійливо обіймаючи дівчину за плечі.

– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тільки те й робила, що спілкувалася з домовиками.

– Сховати від лихих очей свій найголовніший скарб.

Тарас підхопив дівчину на руки і легко закинув на широку грубку. І тут же фіранка, що відділяла піч від кімнати, затягнулася, немов сама по собі.

– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо і не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!

Тарас відступив назад, поглядаючи, чи не помітно дівчину, і в ту ж мить натужно зарипіли вхідні двері, наче сокирою віддирали віко наглухо забитої цвяхами труни чи скрині. І відкриватися вона не поспішала…

– Відчиняйте, господарі! – голосно покликали з вулиці. Голос був чоловічий і видався Куниці знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бійтеся, я не зі злом. Важлива розмова є!

– Не замкнено, заходь… – відповів Тарас, сідаючи назад за стіл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на коліна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягніть за ручку сильніше. Полотно від вогкості розбухло. Все ніяк підтесати не зберуся. То одне, то інше – ось руки і не доходять…

Двері пронизливо зойкнули, піддаючись натиску, і тут же глухо стукнулись об щось.

– От нехай! Щоб тебе короста заїла! – вилаявся хтось знадвору, і через поріг ступив давній ротмістр.

– Вечір добрий, господарю… – пробурмотів невиразно, кривлячись і потираючи долонею чоло і чималу ґулю, що надувалася і синіла просто на очах. – Граблі в сінях тримаєте, чи що?

– І вечір добрим не був, та й тепер вже скоро північ… – не надто привітно відповів Куниця. – От кого я ніяк не чекав…

Здавалося б, після того, як ротмістр спинив його ранкову сутичку з вахмістром Болеславом, Тарас не мав би відчувати до нього ворожості. Але через слова Ребекки і застереження домового, особливої прихильності до пізнього гостя теж не відчував. А, крім того, було в постаті й очах драгунського офіцера щось неприємне. Якісь невловимі дрібниці, що підсвідомо викликають відчуття настороженості та огиди… Не помічені Тарасом при сонячному світлі, але очевидні тепер, у створеній домовим чарівній напівтемряві. Наче в будинок не людина зайшла, а хижий звір вбіг, чи гадина заповзла.

– Так зараз саме найкращий час для візитів, пане козак… – замість пояснення засміявся гість. – Погодьтеся: вдень у кожного свої справи, можна і не застати вдома. А ось вночі… Вночі всі по хатах сидять. Я проходив неподалік, побачив світло у вікні, – ось і подумав: ми вранці відпливаємо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобі не спиться?

– Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сідай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…

– Важлива, – кивнув ротмістр, важко сідаючи на ослін, що наче хотів вислизнути з-під непроханого гостя, немов норовистий кінь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Луківну побачити у мене велика потреба.

– Бабусю? – дещо сторопівши, повторив Куниця. – Так вона ж у церкві.

– На всеношній, чи що? – не менше за нього здивувався ротмістр. – А яке завтра свято? Я щось ні за римським, ні за візантійським звичаєм, нічого важливого, на другий день після Івана Купали, не пригадую.

– Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Раніше Петра і Павла ніяких святих не поминають…

– Ото ж бо. І що вона так пізно в храмі робить?

– Лежить…

Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмістр, зовсім забувши про набиту ґулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болісний стогін, але хутко опанував себе і не став відволікатися на дурниці.

– Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофія Куниці?

– Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого імені пан ротмістр досі не сказав.

– Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не має значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживає і знахарка Аглая Луківна?

– Ні…

– Як ні?! Чому ні?! Що ти мені голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмістр, втрачаючи рештки терпіння.

– А вам не здається, пане, що ображати господаря в його хаті не личить шляхтичу? – повільно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж і сатисфакції зажадати можу!

– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обійдемося без старої. Поговоримо як чоловіки. Віддайте те, що не вам належить, і розійдемося миром…

Від обурення Куниця навіть підвівся.

– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаєш? Що мій батько або я – підлі злодюги?

– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хіба я хоч словом обмовився про крадіжку? Ні… То випадковість. Через непорозуміння і збіг обставин цінна річ потрапила до рук Тимофія. Але вам вона зовсім ні до чого. Просто зберігаєте, як пам’ять. А…

– «Непорозуміння», «річ»… Не напускай туману, пане ротмістр! Чи сам не знаєш, що шукаєш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за річ? Хоч я і певен, що немає в нашій хаті нічого чужого, присягаю що віддам. Ну?

Тарас зачекав трохи, але гість насуплено мовчав.

– От і вся розмова, пане. Господар не став би мимрити і крутити сонцем, а відразу сказав – що саме шукає. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або і він теж не знає, про що йдеться, або – тобі не довіряє…

– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офіцера, і він став загрозливо підніматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, і кисле молоко, що ще залишалося всередині, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей відсахнувся, то і примхливий табурет поспішив вислизнути з-під його сідниць. Внаслідок чого ротмістр змахнув руками і гепнувся на підлогу.

– Шляк би трафив усю вашу сімейку! – офіцер миттю схопився на ноги і заходився обтрушувати з себе потьоки смердючої рідини, остаточно звіріючи і вже не добираючи слів. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тільки після того, як розкажеш: де ви заховали потрібну мені річ і де шукати тричі прокляту відьму!

– Думав, пан, а то хам… – промовив цілком серйозно хлопець. – Хоч і не годиться так гостей вітати. Але ти той гість, що гірше бусурмана. Давай, на двір вийдемо. Там – зручніше розмову продовжити. Не хочу закон гостинності порушувати…

– Тут залишишся… Навіки… – скоріше прогарчав, ніж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранці знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, старої в хаті немає. Покінчив би з обома разом!

Ротмістр ще говорив, а з його обличчям тим часом коїлося щось недобре. Чи то тіні від догораючого в кухні вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося і тепер скидалося на ошкірену вовчу морду.

Куниця рвучко піднявся, і оголене лезо шаблі зловісно промайнуло в повітрі, виписуючи хрест.

– Гарно… – похвалив перевертень, дивлячись, як засвітився в руці хлопця клинок. – Цікава забавка… Дорогого коштує. Але такому шмаркачеві, як ти, і вона не допоможе. Шабля вмілої руки вимагає. А сама по собі – не страшніше пательні чи макогона буде… І якщо ти думаєш, що вбити вовкулаку так само просто, як курці голову відкрутити, то помиляєшся… Молися до свого Бога, нехай зустрічає чергову душу… Та тільки, голосно молись, а то, може, й не розчує старий…

Хрипко загарчавши і вже мало чим нагадуючи людину, ротмістр одним рухом відкинув масивний стіл, але в цю ж мить згадана ним сковорідка злетіла вгору і всією вагою обрушилася на голову перевертня. Тільки гарячий смалець на всі боки бризнув, та грубі черепки на підлогу посипалися. Причому яєчня з пательні за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слідом – з жердки над пічкою зірвався найбільший вінець часнику і надівся на шию приголомшеному вовкулаці.

Зловісне гарчання вмить змінилося жалісним скиглінням, а пахучий вінок перевертень розірвав і скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хаті пахнуло паленою шерстю.

– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присідаючи для стрибка, але тут… під вікном голосно закукурікав півень.

Перевертень відразу знітився, втягнув голову в плечі і знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не більше того. Ротмістр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а після того, як півень закукурікав вдруге, хрипко промовив:

– Не ставав би ти на шляху святої інквізиції, хлопче… І бабусі передай: що я ще зайду. Сьогодні ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлівку з землею зрівняємо, але знайдемо. І вас, і реліквію… Так що краще самі віддайте… – проказав погрозливо, зсутулився і прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рі-ку…»

На цей раз вхідні двері відчинилися перед ротмістром без заминки, навіть раніше, ніж Браницький встиг до них доторкнутися.

А через півтора десятка прискорених ударів серця, разом з третім, абсолютно оглушливим «кукуріку!», до хати бочком увійшов скуйовджений і дещо збентежений Іцхак, тримаючи на руках не менш очманілого півня. Корчмар дикувато озирнувся і майже підбіг до Тараса.

– Азохен вей, пане козак, я вже люблю вас, як рідного сина. І, тим паче, в будь-який час доби готовий допомогти своїй пришелепуватій доні… Але, заради всіх ваших святих угодників, її хворої матері і мого пошарпаного серця, поясніть: навіщо вам з Ребеккою посеред ночі знадобився півень? Та ще й самий горластий? Чи то нинішня молодь тепер так забавляється? А що це за шлімазл мало не збив мене з ніг, вискакуючи з вашої оселі? І припиніть, зрештою, реготати, пане Куниця! По-перше, – я не бачу в цьому нічого смішного. А по-друге, – це просто неввічливо по відношенню до моїх сивих пейсів…

Тарас розумів, що не пристало сміятися з цілковито спантеличеного і розгубленого літнього дядька, але нічого не міг з собою вдіяти. Надто вже швидким і раптовим виявився перехід від смертельної небезпеки до комічного фіналу. Та й хто на його місці зміг би втриматися від реготу, споглядаючи наїжаченого корчмаря, що розмахує над головою, наче стягом чи смолоскипом, геть очманілим півнем? Тому, як хлопець не затискав собі долонею рота, сміх все одно пробивався назовні, таким собі кінським фирканням.

– Ніхто й не сперечається… – ображено пробурмотів Іцхак. – Що може бути смішніше за дурнуватого іудея, що зібрався посеред ночі потай підкинути в чужий курятник свого півня? Добре, що цього не бачить тітка Соня. Бідолашна, певно, не знесла б такої ганьби. Особливо, коли той аспид вирвався з рук, і мені довелося гасати за ним по всьому двору. Добре, хоч згадав, що йому пора кукурікати і сів на паркан. А якщо б забув? Я мав би до ранку за ним бігати? Ні, я не здивований, моя кохана Циля теж іноді, як щось бовкне або зробить, то я кілька днів не можу зрозуміти, що вона мала на увазі і навіщо? Але бачу, що донька перевершила матінку. Ну на якого біса, я вас питаю, молодий дівчині може знадобитися вночі півень? Чи, може, ви з нею так зголодніли, що без юшки до ранку не доживете? І скажіть, нарешті, де вона ховається?

– Спить, куди ж їй подітися… – прошелестів лише для вух Тараса сусідко. – Мара її відразу заколисала. Не треба дівчині на подібні жахи дивитися. А то потім – молоко скиснути може…

– Що скисне? – не втримався від здивованого вигуку хлопець. – Яке ще молоко? У Ривки?

– Ой, та немає у неї ніякого молока, – тут же заторохтіла мара. – Вічно мій недорікуватий дурило щось не те ляпне. Це він так, взагалі – про ваше майбутнє дбає… дурнуватий щось як бовкне… – зашкварчала на чоловіка. – Скажи, телепню, ти хоч раз у житті можеш подумати, перш ніж язиком молоти почнеш? – і додала поспішно: – Можеш навіть і не сумніватися, господар. Одружуйся спокійно. Дівиця вона… Ні сорому, ні шкоди твоєї честі не буде.

– Молоко? – перепитав корчмар, не почувши всієї фрази. Озирнувся, побачив на підлозі глечик. Нагнувся, підняв, понюхав…

– Так, молоко скисло… Згоден, пане козак, без жіночих рук важко. Все в господарстві відразу шкереберть йде… Пам’ятаю, якось моя Циля, років двадцять тому, зібралася в гості до своєї сестри Сари кілька днів погостювати… І я, з власної дурості, погодився. Ви не повірите, це був просто якийсь цорес і макес!..[13] Відтоді я більше нікуди не відпускаю свою дружину. А заодно, про всяк випадок, і тітку Соню теж… Але не намагайтеся мені тут заговорювати зуби, а відповідайте як на сповіді: де моя донечка?

– Не хвилюйтеся, дядьку Іцхак… – недоречний регіт нарешті відпустив хлопця. – З Ривкою все добре. Вона спить. За припічком… І теє, велике спасибі вам за допомогу. Але, як ви дізналися, що нам може знадобитися півень?

Корчмар хутко відхилив занавіску і заспокоївся, лишень як переконався, що його донька, зодягнена і навіть не розпатлана, солодко сопе на теплій печі, посміхаючись уві сні. Іцхак зітхнув і нарешті випустив з рук півня. Отримавши свободу, бідолаха в ту ж хвилину стрімголов вилетів за двері і вже знадвору переможно й обурено закукурікав.

– Що значить «я вирішив»? – корчмар присів на ослін і став обмахуватися долонею. – Я собі вийшов у двір, щоб… Ну… на зірки подивитися. І коли вже… майже додивився – мене раптом як схопить ззаду за плечі якийсь ґевал[14] і як гаркне просто до вуха: «Хочеш побачити дочку живою?! Зараз же хапай найголосистішого півня і біжи до Куниць!» Та так зрозуміло сказав, що мені ще раз захотілося… гм, поглянути на зірки. А потім – я підсмикнув штани, хутко зловив півня і примчав сюди. Ось і вся розповідь… Може, комусь було весело, але, мушу вам зізнатися, що моє серце вже не годиться для подібних витівок. Якось, знаєте, губиться сенс жарту.

Виговорившись, корчмар знову підійшов до грубки і посмикав Ребекку за плече. Але дівчина лише по-дитячому почмокала крізь сон губами і повернулася на інший бік. Спиною до татуся.

– Дивина… Невже наші перини такі тверді? Чи, може, тітка Соня до гусячого пуху стала додавати необдерте перо? Вночі тільки й чути, як дівка на ліжку крутиться, а тут – спить, наче вбита… Тьху-тьху-тьху! От уже воістину, язик без кісток: спочатку ляпнеш, а потім – шкодуєш… І що нам тепер з усім цим робити, пане козаче? Я маю на увазі не тільки півня… Породичаємося? А за посагом завтра разом прийдете? Чи дівиця над ранок сама додому заявиться? Наче нічого й не було?

– Про безчестя не треба думати, дядьку Іцхак, – посерйознішав Куниця. – Ви самі знаєте: у нас з Ривкою давно все зговорено. Любий я їй, а вона – мені. А що втомилася бідолашна і заснула – то нехай поспить. Я однаково до церкви збирався. Хочете – спершу вас додому проведу, а потім піду до отця Василя. Або навпаки – ви мене до церкви? А по дорозі обговоримо: як далі бути?.. Занадто багато дивного навколо діється. З того часу, як я цвіт папороті знайшов. І бабуся померла, і… – затнувся на мить, роздумуючи, чи варто казати про домовика і вовкулаку. – Та й усе інше. А головне – ніхто нічого пояснити не може.

– Це так, пане Куниця… дивного, хоч відбавляй. Взяти, приміром, хоч нинішніх постояльців. Купців, що платять не торгуючись і решту не перераховують! Бог свідок, я нічого не маю проти настільки шляхетних людей, але навіщо натягати на себе чужу личину так недбало, що вона тріщить по всіх швах? І цей дурний, якщо не сказати більше, жарт з півнем? Чи все ж таки, ви знаєте, навіщо мені знадобилася стара кульбака і шабля вашого вельми шанованого батька?

– Це ти про що зараз говориш, дядьку Іцхак? – здивовано закліпав очима Тарас. – Яка ще шабля? Адже ваша віра забороняє брати в руки зброю.

– Так і я про те… Щоправда, не віра, а закон… однак хрін за редьку не солодший! – гарячкуючи, сплеснув руками корчмар. – Зброя мені абсолютно ні до чого! Але другу ніч поспіль сниться, як я вимінюю ці речі у тебе на гишпанський мушкет і пістоль. Другу ніч! І що бідному іудею робити? Хоч іди у найближчу синагогу питати поради у ребе.

– А в тебе є мушкет і пістоль? – ще більше здивувався хлопець, пропускаючи повз вух чергове нарікання.

– Клянуся пейсами і власним здоров’ям, пане козаче, ще вчора ввечері я був цілком певен, що їх у мене зовсім немає. Як і в тому, що давно втратив передні зуби. Але, тепер, не став би божитися, поки не перевірю то місце – звідки дістаю зброю в моїх снах. Ось тільки бажання у мене майже стільки, як у людини, засудженої до шибениці, перевірити на власній шиї міцність намиленого зашморгу. Може, разом глянемо?

– Добре, – не став відмовлятися Тарас. – Але спершу я все ж зайду в церкву. А потім передрімаю трохи. Годинки зо дві. А то геть з ніг падаю. І нічогісінько не тямлю.

Словам Іцхака Куниця несподівано зрадів. Хлопець розумів, що в Михайлівці йому не відсидітися. А куди податися запорізькому новику, якщо не в свій курінь? Ну, а в далекій дорозі кращих товаришів, ніж хороший мушкет і пара пістолів, одинокому подорожньому і не знайти. Опріч доброго коня, звісно.

– На тобі і справді лиця нема. Хочеш відпочити – лягай, подрімай трохи… – несподівано по-свійськи запропонував Іцхак, піднімаючи з підлоги перевернутий ослін і приставляючи його до стінки обіч дверей. – А мені сьогодні вже не заснути. Посиджу тут, у куточку. Постережу ваш з Ривкою сон. Запевняю тебе, Тарасе, що ні священик, ні церква до ранку нікуди з села не подінуться. Тим паче – сіріє вже… А ти й справді охляв. Моя Циля як побачить твоє синюшне обличчя і червоні очі, поперек дверей ляже, а за такого вурдалаку свою кровиночку не віддасть…

Сказав і заткнув кулаком рота, злякано озираючись. А потім швидко зашепотів на івриті якусь охоронну молитву.

– Гаразд… Дякую, дядьку Іцхак… – Тарас уже починав звикати до того, що мусить весь час змінювати свої плани. – Трохи подрімати й справді не зашкодить…

Хотів ще щось додати, але лише колихнув чубом, уткнувся чолом у складені на столі руки і миттю провалився у глибокий сон – властивий тільки молоді, впевненій, що попереду багато часу і вони все встигнуть.