Читать книгу Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник) - Олександр Фільц-Павенцький - Страница 4

«…Коли княжі зародки Русі, маючи пишні та багатющі землі, почали їздити у Візантій і коли узріли вони, яка розкіш правує тут, то забажали вони і собі возвеличити свої убогі поселення, аби тим прославити й себе. А що іншого вміння для самозвеличення, окрім війни, вони спочатку не мали, то року 860 на чолі з Аскольдом, а потому ще й за Олега та Ігора ходили спільним походом на Константинополь (так уже тоді називався Візантій, а нині – це Стамбул). Думали вони, що візьмуть там війною дорогі оздоби та знаки імператорської влади, а з ними й велич наймогутнішої столиці прийде у їхні князівства. Але сили княжичам-русичам на те не стало. І тоді вирішили вони, як мужі хтиві до слави, будувати самі. Та так, аби міста їхні не гіршими були, а ще кращими за Константинополь.

Відтоді на горбах Славутича (себто Дніпра) почав виростати стольний град, заснований Києм і його спритними родичами. Коли Київ-град став багатим, хитромудрі Рюриковичі привезли з Константинополя царевну Марію і оженили на ній молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Київ стольним градом у рівень з іншими, і назва його стала відомою повсюдно.

А на землях західних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом київським та його братами, Ростислав, четвертий онук князя Ярослава, заснував своє могутнє князівство і переніс його столицю у Галіч. Так він зробив, аби відомстити за своє вигнання з Києва. Бо не лише стояв Галіч доладно над Дністром, а мав ще славнішу, аніж Київ, назву. Те знав Ростислав од свого діда Ярослава, названого Мудрим. Той, у свою чергу, розповідав своїм онукам усілякі історії великокняжого роду, а серед них одну, вельми прецікаву. І от яку.

Ще за часів Святославового князювання (додамо від себе, що було це у другій половині Х століття), зрозумівши, що не здолати їм Візантій, полюбили бояри не лише торгувати, а ще й потішити плоть і душу у найбагатшому місці з найбагатших – у самому серці Константинополя. Сюди, на лівий берег затоки, від злих очей захованої між горбами, а від ворогів – перечепленої грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усій кінців ойкумени. Недарма імператори візантійські, а до них іще греки, оберігали цю затоку як запоруку процвітання. І називали її заслужено – Золотим Рогом. А купці зівсюди, що з ними втішалися бояричі руські, услід за простим людом, що усім їм прислужував, називали цю затоку за старим звичаєм персидських купців – „HALIC’“. Бо так межи собою люд іменував те місце, а не інакше (прим. автора – воно й тепер називається – Галіч, і у нинішньому Стамбулі табличку з назвою затоки Золотого Рогу знає кожен). Коли ж княжі пасинки і бояри, котрих погнали з Києва, шукали собі іншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а перед ним широку долину. Верх той омивав Дністер, а саме місце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони тут мури могутні, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотіли мати не тільки силу і багатство, але й славу – та таку, що затьмарить усі інші міста руські, а рівною стане самому Константинополю. Тоді-то й згадали про ГАЛІЧ, що то ЗОЛОТИЙ РІГ візантійський, знаний ще з прадавніх часів персько-грецьких воєн, – імператорська ознака багатої могутності. Так і назвали вигнані з Києва княжичі своє новозбудоване місто.

Один із родовитих потомків, Ростислав, – той самий, якого вигнали брати, – з трьома синами своїми перенесли стольний град князівства у Галіч, а онук його Ярослав Осьмомисл укріпив володіння, і постало князівство врівень з Київським. Саме ж князівство перебрало назву від граду столичного, бо кращої собі бажати і не могло. Відтепер слава князівства – ЗОЛОТОРОГОГО – почала примножувалася серед сусідства незмірно.

Коли ж прийшли владарювати у Галіч Рюриковичі з коліна Романовичів, то князя Данила коронували на престол, і стали західні землі руським королівством із рогами, щоправда золотими. Ймення се уславило себе навіки у війні з монгольським ігом: бо лише Золотим Рогам стало сили спинити навалу Золотої Орди» (Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).

Postscriptum secundum: Відтак, шановні читачі, розважайте добре і знайте, що істерична істина непереможна. Про нас же, золоторогих пежофілів, думайте собі тепер як хочете. Одного лиш не думайте: що до написаного можна ставитися будь-як, чи ніяк взагалі. Бо таке взагалі – неможливе.

З міста Пежо, 2012 р.