Читать книгу Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник) - Олександр Фільц-Павенцький - Страница 6

Як не дивно, але історія всесвітнього постмодернізму не лише була заснована в районі Краківського базару, але своїми химерними переплетеннями тісно пов’язана зі славним меценатом Львова та всієї Галичини – безсумнівним модерністом Робертом Домсом. Що поєднання перипетій Домсового життя і поява постмодернізму як рушійної сили соціальних перетворень другої половини XX століття, так би мовити, не лежать на поверхні, зовсім не дивує. Адже для того аби віднайти приховані рушійні сили модерних переконань Роберта Домса (про якого ми знаємо хіба що з реклами завдяки розповсюдженому у Львівській області пиву) і відомої глобальної ідеї постмодерну (про яку ми не знаємо нічого взагалі), необхідно зануритися у бездонну темряву позасвідомих перипетій. А це вже справа суто психоаналітична. На жаль, нинішні психоаналітики за кожне сказане слово, незалежно, правду вони прорікають чи ні, вимагають оплати – і немалої. Позаяк заплатити їм за потребу у з’ясуванні історичної правди не дозволяє сумління, то й на допомогу їхню у нашій історії розраховувати годі. До того ж про суттєві речі вони говорять мало, або й того більше – професійно натякають, що мовчання їхнє важить-вартує більше, ніж навіть золото. Тому-то й доведеться нам чемно описати, як воно було, а психоаналітичні заглиблення у тлумачення позасвідомих мотивів просто «мати на увазі».

А було це так. Свою блискавичну фінансову та емоційну кар’єру молодий ще Роберт Домс розпочав у Львові із вдалих експериментів промислового фальшування кави під виглядом напою з цикорію. Прикметно, що цей перший успіх мав неабияке прогресивне ідейно-комерційне підґрунтя: випуск «кави» із цикорію Домс спритно приурочив до подій Великої франко-німецької революції 1848–1849. Він зумів відчути нові часи, віщовані революційними вітрами, відчув прихід на сцену історії нових людей та прийдешніх ідей – і тут же розпродав свій напій, здебільшого постреволюційній голоті, жадібній до усіляких, зокрема дешевих, але обов’язково «панських трунків». Упіймавши у такий спосіб прогресивні тенденції свого часу та отримавши впевненість у майбутньому, він взявся за великі, воістину модерністичні справи. Скупив частину нафтових родовищ у Бориславі, у аптекаря Лукасевича та хіміка Зеха – патент на їхній епохальний винахід ректифікації нафти (якому судилося змінити світ), раціоналізував постачання продуктів у місто і винайняв експерта-футуролога – знаменитого провидця Памва Дзиндру. Той, враховуючи суму гонорару, напророчив очікуване майбутнє для бензину, асфальту й озокериту, а у вигляді бонусу – так, між іншим, сказав, що найвищої слави можна зажити дякуючи пиву. Було це наприкінці 50-х XIX ще століття. І що? Роберт Домс, в душі котрого роїлося від непосидючих візій, невдовзі перетворив Львів та його околиці на наймодернішу промислову провінцію світу: поставив млини, відкрив свердловини, налагодив постачання бітуму, парафіну, муки і продовольства, а головне – біля самого Краківського базару реорганізував броварню і залив Австрію та Пруссію золотистим і чорним пивом. Гроші, як прийнято було тоді говорити, текли рікою, і Роберт Домс – цілком логічно – закохався у просту, але прегарну дівчину з того ж таки базару.

Далі розгортається період його емоційної кар’єри, щоправда, менш вдалої, ніж попередня. Душа його, будучи закоханою, втрачає прагматичну еластичність, розчулюється, а відтак (без будь-якого психоаналізу ясно)… він кидає осоружну експлуатацію робітників та селян, подається з коханою світ за очі шукати пригод, за що впадає у сімейну немилість (ймовірно, але недостовірно). Любовна історія ця, за єдино можливою версією, завершується сумнозвісними підозрами у невірності, ідеями ревнощів та не до кінця з’ясованим фатальним фіналом. Відомо, одначе, що повертається Домс до Львова сам, у глибокій меланхолії, внаслідок чого відкриває у місті притулок для зубожілих, старих і хворих винахідників, митців та літераторів – словом, усіх, обдурених долею і родичами. Щось на зразок Пританеї у Стародавніх Афінах, куди просився Сократ перед стратою.

Після Першої світової війни, коли Роберта Домса вже не стало, а ресурси закладеного ним фонду повичерпувались, притулок поволі перетворився на нічліжку для шахраїв і злодіїв, а Краківський базар – на знаний по усій Галичині батярський район. Позаяк перед Другою світовою війною до Львова («за неимением лучшего») вдерлися совєти, то найперше, за що вони могли взялися, – почати нищити будь-які прояви місцевого прогресу та модернізації, вірніше їх носіїв – свідомий та несвідомий галицький націоналізм. Свідому інтелігенцію повивозили укріпляти Сибір, а розсадник ідейно несвідомого батярства – Домсів притулок – зліквідували. Місцеві шахраї та злодії мали тепер відвикати від буржуазного стилю життя і вливатися у совєтський світ будівників комуністичного криміналітету. З усіма іншими притулок змушений був покинути і відомий своєю аморальною екстравагантністю талановитий бандит на ім’я Дездемон. Куди він зник і як вдавалося йому продовжувати шахраювати і красти за німців, а відтак знову за совєтів, пояснити не змогли б і найталановитіші львівські психоаналітики (хоча деякі принаймні стверджують, що знають геть усе). Те що розповідають люди, щиро кажучи, вражає: Дездемонові вдавалось не лише обкручувати навколо пальця комуністичних прихвоснів, але й купувати лояльність у сталінського НКВС. Лише після смерті тирана Дездемон легалізувався і розпочав цивільне життя. Ніхто б тоді не здогадався, що такі здатності Дездемонові були наслідком нової ідеології, ще ним до кінця не усвідомлюваної, бо надто вже вона випереджала час і філософську думку всього світового сучасництва. Це вона – ідеологія майбутнього, – дрімаюча в надрах його галицької за формою та львівської за змістом душі, надавала йому сил та наснаги пристосовуватись як до усього старого, так і до новітніх віянь повоєнного світу. Виразником цієї ідеології Дездемонові судилося стати за особливих обставин.

Отож, знищивши притулок Роберта Домса, а з ним усі модерністичні починання у Львові, совєти, не відаючи, що натворили, заклали доленосний фундамент ідейного руху, який врешті-решт їх і поховав.

На той час Дездемон виглядав кремезним фраєром, і на вигляд йому було за п’ятдесят. Сям-там на його тілі були порозкидані сліди бувалого красеня, і він цим пишався. Насправді нещодавно йому виповнилось шістдесят, отож зовнішність його співпадала з його позірною моложавістю – мабуть, тому, що неприховувана фраєруватість його душі іноді бувала надмірною. Він виріс та виховався у типовій сім’ї, прибазарного району і батька свого не знав. Той, аферистичний потомок зубожілого шляхтича, нібито утік в Канаду ще перед війною через звинувачення у намірах скоювати сексуальні збочення. Мати Дездемонова, миловидна та округла заручниця долі, була уособленням пожадливих страждань і походила з давньої родини інтелігентів, схибнутих на творчості Леопольда фон Захер-Мазоха. Вона страждала мрійливо та самовіддано, щойно випадала нагода, а позаяк вільного часу для будь-чого іншого їй не вистарчало, то маленький Дездемончик розвивався, як бадиллячко під копитами великої рогатої худоби. Років з шістнадцяти за ним числились дрібні шахрайства, доведення до істеричного припадку медсестри у лікарні Шептицького, аморальне обмацування кондукторки трамвая № 12, випадки брутального ексгібіціонізму на Високому Замку перед цнотливими теличками, жорстоке вбивство двох сусідських кріликів, а крім того – усіляке інше свавільне життя.

Однак успадкований езотеризм його натури та міські традиції взяли своє, і дорослий та статечний Дездемон не міг далі залишатися натуральним фраєром (а з німецької це – нежонатий претендент на осімейнення). Він зустрів Отелу. Першу красуню району. Одразу ж їхні серця запалали, наче два міфічних бенгальських вогні серед буденної мряки. Йдучи незримими слідами Роберта Домса, Дездемон і красуня Отела закрутили такі страсті-мордасті, що незабаром набули слави найжагучішої пари далеко за межами рідного Львова. Принагідно вони оженилися, здобулися на власне помешкання навпроти Краківського базару і зажили сподіваннями на тихе, сумирне та безтурботне майбуття.

Треба, однак, сказати, що про Отелу відомо дещо більше, ніж про фатальну коханку Роберта Домса. Років з дванадцяти Отела користувалась заслуженою репутацією німфетки, і про неї розгулювали гучні легенди не лише на обочинах площі Ринок, але навіть на Левандівці. Ходили і такі плітки, начебто Отелиній матері циганка з Підзамча нагадала, що її доня-красуня покладе свою молодість на олтар слави, але який і коли – не сказала. Отож Дездемон, зустрівши Отелу шістнадцятирічною, сподівався, що вдасться йому виплекати з Отели жінку вірну і терпеливу і що отим олтарем слави для неї буде він сам. А що вдарило йому тоді шістдесят, то доля їх, без зайвих сумнівів і усілякого психоаналітичного туману, була їм написана наперед. Лише вони самі цього не усвідомлювали, бо ані в школі, ані будь-деінде не вчились, жодних книжок не читали, а відтак класичних сюжетів – не відали.

Отелі життя з Дездемоном, як не дивно, подобалось. Вона сиділа вдома, готувала себе до зустрічей з Дездемоном, мріючи про спільні з ним вечори та плекаючи свою засмаглість у промінні кварцової лампи, яку недавно Дездемон вкрав у фізіотерапевтичному кабінеті. До того ж вона була ще й практичною жінкою і тому дітей не народжувала, аби надарма не псувати шкіри та інших частин свого чаруючого тіла. Дездемон працював як віл і забезпечував усі примхи коханої дружини. Вони вірили одне одному беззастережно, і, поговорювали, – не було людей, щасливіших за них.

Проте злий та заздрісний фатум не бажав пробачити їм такого безтурботного щастя. Того трагічного вечора Дездемон ледве притягнув ноги: давався взнаки артрит, та й зловживання юних літ не минули безслідно. До того ж після численних травм голови він ставав усе нестриманішим та дратівливішим.

Отела мило йому всміхнулась, але цього дня такий знак уваги Дездемона обурив, бо йому привиділося щось «кривувате» не лише в усмішці коханої, але й у її морально-естетичній поставі. Якась зловісна думка промайнула між півкулями його мозку, він буркнув щось неґречне, від чого Отела затопила себе гіркими сльозами, кинувши на підлогу шкарпетки Дездемона, що їх вона якраз церувала. Зрештою, нічого іншого вона й не вміла, а тому Дездемонові врешті-решт стало її шкода, що вона так нестямно плаче. Він запросив її повечеряти; вони випили пляшку горілки і сіли дивитися кіно по телевізору через велику лінзу, тиждень тому «роздобуту» Дездемоном у знайомих з «Електрона». І це був їх останній вечір разом.

Через одну годину сорок сім хвилин Дездемон зненацька накинувся на Отелу і задусив її на смерть.

Під час прослуховування справи у суді було зачитано висновок судовопсихіатричної експертизи, де Дездемона було визнано осудним, а сам випадок кваліфіковано як огидний розлад особистості. Нічого дивного – йшлося у судовому висновку, бо ж фатальний фінал для Дездемона та Отели був заздалегідь передбачений. Неодноразово підкреслювалося, що мати Дездемона впродовж усього життя лише вдавала із себе мазохістку, але слідство виявило, що серед сусідів та інших міщан вона мала славу спеціаліста з відрізання голів курам і патрання нутрощів. І що мазохізм її, як і позірність Дездемона у всьому його єстві, маскували демонічну схильність до садистичних нападів, особливо супроти найближчих. Суд встановив також, що батько Дездемона втікав у Канаду не лише від законного переслідування, а ще й від своєї, по-галицьки витонченої жінки-садистки, яка виїла йому печінки. Крім усього, інформація, надіслана з-за океану, переконливо та лаконічно свідчила, що у Канаді батько Дездемона таки почав виявляти свої давні дегенеративні нахили, примушуючи молодих емігранток з Індонезії та Ефіопії до нетрадиційних сексуальних витівок. Натякнули, між іншим, що помер він у 1951 році у в’язниці від гострого нападу сумління.

Після винесення вироку Дездемонові – а суд затвердив довічне ув’язнення – ніхто з присутніх не міг збагнути, чому щасливе це кохання завершилось такою промовистою трагедією. Тому прокурор, надаючи Дездемонові останнє слово, попрохав його пояснити, що ж насправді сталося. Газети потім злісно писали, що прокурор порушив процедуру і що, запитуючи Дездемона, намагався з’ясувати якісь свої власні комплекси та проблеми.

А Дездемон таки зізнався: того фатального вечора, коли вони дивилися кіно по телевізору, показували фільм про «Отелло та Дездемону», і він раптово зрозумів, що мати спеціально дала йому жіноче ім’я, аби вирізнити себе серед втомленого липкими традиціями львівського панства. Такий егоцентризм матері і така зневага до його психологічного самовизначення обурили його безмежно. Отож, дусячи кохану, він думав лише про те, аби власноруч покласти край усяким модерним витребенькам галицького жіноцтва. Він дусив, аби відновити історично-культурну справедливість, і що усвідомив він це, дякуючи фільму по телевізору. Заради такої ідеї він, здеморалізований потомок львівської шляхти та інтелігенції, і повинен померти у в’язниці як виразник нової філософії – постмодернізму, покликаного виправляти усі упущення сучасного культурного занепаду. Саме так і сказав: «Протестую проти ваших модерних прибамбасів і умру як переконаний постмодерніст!» І ці слова увіковічнили його.