Читать книгу Справа зниклої балерини - Олександр Красовицький - Страница 2

Терпка київська осінь пахла яблуками. Надто на цьому обійсті, де в затінку саду їхній легкий, пустотливий аромат плутав думки поодиноких відвідувачів ще в серпні. А вже у вересні, коли господар садиби починав чаклувати над майбутнім варенням, нарізаючи тверді, жовтуваті плоди тоненькими скибочками, він насичувався стиглою густотою й панував повсюдно. Повітря, напоєне п’янкими пахощами, дурманило стомлених літніми клопотами ос, які в передчутті смачної поживи, крутилися навколо кошиків з яблуками. Вони сідали на солодкі скибки, однак враз злітали, налякані рішучістю, з якою чоловік змахував рукою, проганяючи надокучливих зайд.

Тринадцятий трамвай, проїжджаючи повз Олегівську, весело дзенькнув, зупиняючись неподалік епіцентру яблучного аромату. За мить, немов йому у відповідь, рипнула хвіртка.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу!

Голос дзвінкий, як трамвайний дзвінок. Ще не дорослий, вже не дитячий. Худорлявий хлопчина на мить спинився біля хвіртки, потім стрімко рушив рівною доріжкою, викладеною плиткою ще батьком теперішнього власника обійстя, паном Адамом Володимировичем. Простягнув газету, усміхнувся. Тарас Адамович відповів усмішкою, зняв з плеча чистий рушник, витер широку долоню, лишивши на полотні плями від яблучного соку. Знов закинув рушник на плече, підвівся й узяв газету.

– Час для ранкової кави, – промовив, зігнавши осу з рушника, – приєднаєшся?

Хлопчина, вказавши на повнісіньку сумку, хитнув головою. Ранок – час рознощиків газет, його не гають на каву навіть з колишнім слідчим розшукової частини Київської міської поліції Тарасом Адамовичем Галушком. Чоловік примружив око:

– Іншим разом?

– Якщо ваша ласка. Дякую за запрошення, – чемно проказав хлопчина, рвучко обернувся й мало не бігцем попрямував до хвіртки. А далі – в центр, туди, де незабаром завирує життя міста, що нині прокидалося.

Кость приносив газету щоранку у визначений час – така була домовленість. За пунктуальність Тарас Адамович платив з надлишком, ніколи не вимагаючи решти. І за кмітливість, бо окрім традиційного «Киянина» той нерідко прихоплював у друкарні, де працював, інші газети, якщо новини в них могли зацікавити колишнього слідчого. Підліток рано осиротів, і його забрала до себе тітка, що жила неподалік.

Тарас Адамович дбайливо вкрив рушником відро з нарізаними яблуками й рушив до будинку, де в затишку акуратної кухні чекала на нього стара джезва – спадок від діда.

У кухні чисто, як у лабораторії. Для Тараса Адамовича це і є лабораторія. Тут він досліджує та експериментує. Змішує смаки й аромати. Сусідські хлопчаки – постійні учасники експериментів і перші дегустатори – наче оси, злітаються до будинку колишнього слідчого куштувати варення.

Мідну джезву, потьмянілу від літ і рук, що її тримали, дід Тараса Адамовича привіз як військовий трофей разом зі спогадами про надсмачну каву, що її пив десь далеко від рідного міста. Спогади про війну лишив на Закавказзі. Онук не розпитував, дід відмовчувався. Під його суворе мовчання Тарас Галушко перемелював зерна на дрібний порох, відміряв три ложки у холодне мідне черево джезви. Дід мив її у крижаній воді, каву нерідко варив, спершу розтопивши лід. Онукові наказував джезву на відкритий вогонь не ставити, тільки в пісок.

Він часто згадував діда, що багато років тому знайшов спокій на Щекавицькому цвинтарі поруч з могилою сина – батька Тараса Адамовича, коли змішував пісок з сіллю й занурював джезву в їхні теплі обійми. Так кава нагрівалась, але не закипала. Відтак наливав її в маленьку філіжанку по вінця. Крісло-гойдалка з лози на просторій веранді, газета й кава – традиційний початок дня аж до морозів.

У джезві напою на три філіжанки. Першу Тарас Адамович зазвичай випиває, пробігаючи очима заголовками. Другу – обдумуючи прочитане. Третю можна запропонувати гостю – хлопчині, що приносить газети, сусідові, що привітався через огорожу, значно рідше – давнім друзям, адже вони вже віддавна не турбують Тараса Адамовича до десятої ранку.

Найкраще – закінчити всі справи в саду й дочекатись, коли сонце зупиниться над дзвіницею Флорівського монастиря, повітря стане густим і гарячим. Полуденна кава особлива. У такий час Тарас Адамович знімає солом’яного бриля й лишає його на кілочку біля дверей. Повертається до джезви, виливає залишки вже холодної кави у філіжанку, додає молока і вершків. Напій охолоджує й бадьорить водночас.

Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напій le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читає листи від мосьє Лефевра.

Нині вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож і читати їх слід неквапом – на знак поваги до діяльності поштової служби в умовах війни. Останнього листа від шанувальника холодної кави з вершками Тарас Адамович не відкривав відучора.

У ньому – хід, який може вирішити долю їхньої партії, оповідки про паризьку погоду і балет, жарти про знайомих і роздуми про війну. Мосьє Лефевр називає себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в поліції. Він пише акуратним, майже жіночим почерком, проте нерідко дивує Тараса Адамовича несподіваними атаками на шахівниці. Французький норов.

Час за клопотами в саду минає непомітно. Поставивши на невеличкий столик філіжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук ніж для конвертів і звичним рухом акуратно розтинає папір. Дістає довгоочікуваний лист, відкладає ніж і відкидається в кріслі. Холодна кава й затінок на веранді відвойовують для нього прохолоду в полуденну пору ще по-літньому спекотного вересня. Крізь сонну тишу на подвір’я долинає несміливий дзенькіт трамвая і незвичне в такий час рипіння хвіртки.

Рука Тараса Адамовича застигає в повітрі. Мазагран у філіжанці тремтить від несподіванки. Ворона на сусідньому дереві з осудом позирає на незнайому постать, що завмерла, ледь ступивши на доріжку. Полудень – не найкращий час для візитів. Хто вирішив зневажити усталений розпорядок, який давно запровадив для себе господар садиби?

Дівчина. Струнка й тендітна. Зупинилась біля хвіртки, здригнувшись від голосного каркання, схвильовано перевела подих.

Тарас Адамович поставив філіжанку на стіл, зітхнув. Ким би вона не була, послання мосьє Лефевра доведеться відкласти. Він поклав конверт на стіл, затримавши на кілька секунд кінчики пальців на акуратному прямокутнику.

– Пане Галушко!

Ось і все. Вона не помилилась адресою, остання надія на спокій і продовження партії майнула геть, як стара ворона, що майже співчутливо каркнула йому на прощання.

– Тарасе Адамовичу, – знову почувся несміливий голос.

Він повільно підвівся, зробив кілька кроків і зупинився на порозі веранди, хоч вона, певно, завважила його постать крізь розчинені навстіж вікна. Незнайомка, розцінивши це як запрошення, рушила вперед. Зупинилась за два кроки від сходинок, звела на господаря величезні сині очі, вкотре повторила:

– Тарасе Адамовичу…

– Що ж, ви вгадали, – зітхнув він.

Дівчина здивовано закліпала.

– Це справді я, Тарас Адамович Галушко.

Зовсім юна, але навряд чи гімназистка. Ні, старша. Знає його ім’я, отже, хтось дав їй адресу. Навряд чи вона прийшла сюди вивідати рецепт консервованих томатів. Хвилюється, однак розмову не починає. Він ще раз поглянув на несподівану гостю, жестом запросив увійти. Сумно ковзнув поглядом по конверту з листом від мосьє Лефевра, підсунув до неї стілець. Дівчина сіла за столик і теж подивилася на конверт.

– Лист, – зафіксувала вона побачене словом.

– О, це від мого давнього знайомого, – він підхопив конверт і, перш ніж вона встигла щось сказати, додав: – Ви ж не відмовитесь від чаю? Можу запропонувати вам непоганий вибір варення до нього.

Дівчина ледь помітно кивнула, господар ще раз уважно поглянув на її обличчя і зник за дверима, що вели в будинок.

Чай на травах, варення з агрусу, кілька листочків свіжої м’яти – вона заспокоює. А цій зажуреній незнайомці в короні з русявого волосся і вологим блиском синіх очей треба заспокоїтися. Тривога й біль увійшли в акуратний дворик Тараса Адамовича разом із дівчиною і по-хазяйськи розмістилися на веранді, відвойовуючи собі простір. Господар поставив на столик фаянсову чашку з теплим напоєм, поруч – розетку з агрусовим варенням.

– Дякую, – глухо мовила дівчина.

– Рецепт я знайшов у записах своєї бабусі, – повагом почав він.

Гостя звела на нього широко розкриті очі й відвела убік руку з чашкою, яку вже встигла піднести до губ.

– Я про варення, – спокійно мовив Тарас Адамович. – Агрус вибагливий. Потрібно обрати сорт, потім дочекатися стиглості.

– Перепрошую, – мовила дівчина.

– О, все гаразд, – усміхнувся чоловік, і, не звертаючи уваги на те, що вона вже відкрила рота для наступної репліки, повів далі: – Звісно, я міг би додати інших ягід, тоді агрус розкрив би свій смак інакше. Однак я – прихильник моносмаків.

Дівчина ковтнула чай, обережно поставила чашку на стіл і повідомила:

– Вашу адресу дав мені Сильвестр Григорович Богач.

Подумки пообіцявши змусити Сильвестра Григоровича пошкодувати про вчинене – ото ще вигадав! – роздавати адреси шахових партнерів усіляким дівчиськам, Тарас Адамович зазначив:

– Сильвестр Григорович, до речі, навпаки – любить, коли у варенні змішуються різні смаки. Однак варення – не борщ. Щоб воно вдалося, достатньо й одного виду ягід. Що скажете?

– Мабуть, ви маєте рацію. Розумієте, я сьогодні прийшла… Мені порадили… Сильвестр Григорович…

– Той ще порадник, скажу я вам.

– Моя сестра зникла, – раптом чітко вимовила гостя. Вона не розплакалась і не влаштувала істерики – цього найбільше боявся колишній слідчий. Сльози бентежать, створюють непотрібний хаос. Він повільно підсунув до неї наповнену смаколиком розетку і приречено зітхнувши, порадив:

– Спробуйте розповісти по черзі. Я вислухаю вас.

Ворона з сусіднього дерева скептично каркнула. Дівчина відставила чашку й стиха промовила:

– Мене звуть Мирослава Томашевич. Ми із сестрою вже півтора року живемо в Києві, квартируємо в будинку по вул. Велика Підвальна, 34. Я навчаюсь на Вищих жіночих курсах.

Господар здивовано підняв догори брови.

– Юридичний факультет, – додала гостя. – Сестра – балерина в міському театрі.

Вона на мить затнулась.

– І вона зникла?

– Так. Сильвестр Григорович сказав, що ви можете допомогти її відшукати.

– Сильвестр Григорович – вигадник, – хитнув головою Тарас Адамович.

– Але ж… ви – слідчий Галушко? Сильвестр Григорович сказав, що ви – найкращий.

– Якщо Сильвестр Григорович мав на увазі нашу з ним партію в шахи, то тут я з ним не сперечатимусь.

Дівчина мимоволі усміхнулась, хоч усмішка вийшла сумною.

– Вона виступала в невеликому пластичному етюді в Інтимному театрі, я зайшла в гримерку після виступу, однак її там не було. Інша балерина сказала, що Віра вийшла хвилину тому, я шукала її, однак… – вона міцно стисла пальцями фаянсову чашку. – Я не знайшла її. Знала вже тоді – щось сталося. Шукала в театрі, розпитувала знайомих, потім чекала її вдома – Віра не повернулась. Я…

– Як давно це було?

– Тиждень минув, – опустила очі.

Томашевич. Певно полька. Струнка, наче сама з балету. Але ж балерина… Балерина. Мосье Лефевр писав йому про російський балет в Парижі, вживаючи c’est magnifique[1] мало не в кожному реченні. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би інше слово – frivole[2]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?

– Ви теж так думаєте?

– Як?

– Як у поліції. Що вона просто десь розважається?

Отже, вона вже ходила в поліцію.

– Так, вже ходила. Майже відразу. Слідчі сказали, що балерини… не зникають надовго.

– Вам запропонували почекати?

– Так. Але Віра ніколи б не вчинила так зі мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.

ЇЇ впевненість була цілковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?

– Розумієте…

– Просто «Міра».

– Розумієте, Міро, я – не слідчий. Вже давно.

– Сильвестр Григорович сказав, що колишніх слідчих не буває, – впевнено проказала дівчина.

Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий і болючий мат у три ходи в їхній партії. Вголос запитав:

– А Сильвестр Григорович…

– Чоловік подруги нашої матері.

Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловіка до будь-якої обіцянки. Як він одразу не здогадався! Марта нерідко ділилась із ним рецептами консервованих томатів, щебетала про ціни на цукор чи оповідала міські плітки, однак враження легкості й поверховості у розмові з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залізною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цій тендітній сестрі балерини не було до кого звернутися в Києві?

Чай було випито. Дівчина відставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денці. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Києва. Зрідка міг провести вечір в Опері, однак останнім часом надавав перевагу домашньому затишку, партії в шахи з далекими партнерами чи неквапній праці в саду. Тишу в садибі порушували хіба що дзвінкі голоси сусідських хлопчаків, що зліталися на ласощі, – смакувати варення за новими рецептами.

Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.

Тарас Адамович стомлено прикрив очі, згадуючи свій останній день на службі. Його вітали, з ним прощалися. Подарували навіть іменний годинник, хоч гравер і припустився помилки, вигравіювавши замість «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухляді.

Так само зачинився від метушливого Києва у своїй садибі-фортеці зусібіч оточеній надійними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дідом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навіть тоді, коли у вересні 1911-го пролунав постріл в оперному театрі – минув тільки рік, як слідчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, ці театри.

– Ви не допоможете мені, – не запитала – констатувала дівчина.

Що тут скажеш?

– Колишні слідчі бувають, Міро. Одного з них ви бачите.

Вона повільно похитала головою.

– Мені не допоможуть у поліції.

– Я можу дати вам імена слідчих розшукової частини…

– Не треба, – гірко кинула вона.

Краєм ока він знову побачив ворону, що уважно спостерігала за ними з дерева.

Дівчина підвелася.

– Лист, – мовила вона і витягла із сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стіл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.

– Дякую, – спокійно мовив господар.

– Розумієте, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кілька хвилин після того, як Віра зійшла зі сцени, однак там її не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дівчина знову стрималась.

Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити приміщення театру, розпитати можливих свідків, поговорити з балеринами. Усі вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрічатися Віра Томашевич. У місті багато іноземців, біженців, тих, що втекли від війни й приїхали розважитись у гостинний осінній Київ. Місто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навіть уночі: тоді вони возять поранених та вантажі для армії.

Тепер на столі два листи – незакінчені партії. На подвір’ї – кошики з яблуками, над якими кружляє армія ос. У повітрі – павутиння й теплі сонячні промені. У таку київську осінь хочеться слухати романси зі старого грамофона на веранді й нарізати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцію листівок – він зовсім її занехаяв у гарячий час збору врожаю.

Тарас Адамович узяв конверт зі столу і сказав:

– Почекайте.

Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркуші паперу й виніс на веранду. Гостя сиділа так само, як він лишив її: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.

– Тримайте, – простягнув їй аркуш.

– Що це? – запитала вона тихо.

– Прізвища слідчих. Не колишніх. Вони зараз працюють у розшуковій частині, це хороші слідчі.

Вона мовчки взяла папірець, підвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.

– Дякую, – сказала різко, ніби кинула образу. Розвернулась і завмерла на краєчку веранди.

– Це хороші слідчі, – впевнено мовив він.

– Але не найкращі, – відповіла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у відповідь каркнула ворона, а потім рипнула хвіртка. Сестра зниклої балерини розтанула за парканом у теплому повітрі післяполудневої пори.

Тарас Адамович опустився в крісло, акуратно розітнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – відкривати наступний лист, доки не прочитано попередній, але він чекав на пояснення від давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свій необережний вчинок.

Розгорнув лист і остовпів. У ту ж мить відчув жар у руці, подивився на неї й зігнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень від того, хто зазвичай не міг утриматися від багатослівних послань! Привітання. Прощання. А між ними – жодних виправдань чи вибачень.

Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серці відкладаю нашу партію до кращих часів. Розумію, що зараз Ви не матимете часу відповідати мені, адже займатиметесь складним розслідуванням. Сподіваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таємницю, яка тривожить наші серця, і зникла дівчина повернеться додому, до сестри, яка любить її та хвилюється за неї.

Скреготнув зубами, відклав листа. Настрою братися за інший – від войовничого француза не було. У такому стані наробить помилок, відправить суперникові необережний хід, який спричинить радісні вигуки мосьє Лефевра. C’est magnifique! – писатиме він у наступному листі, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.

Тож, прихопивши на кухні ніж, він повернувся до кошиків з яблуками.

Etes-vous un lache?[3] – ніби почув запитання від мосьє Лефевра. Відігнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.

Театри. Слід було б їх заборонити. Надто багато клопоту. Постійна метушня.

І розрізав солодкий твердуватий плід ідеально вигостреним лезом.