Читать книгу Справа зниклої балерини - Олександр Красовицький - Страница 6

Він повів Міру вглиб будинку, до кімнати в самому його серці. Можливо, весь дім будували навколо неї. Письмовий стіл, велика шафа-картотека, стілець – перше, що впало в очі Мірі, коли вона зупинилась на порозі й роззирнулась. Післяполудневе сонце ледь торкало Естер пальцями-променями. Так вони познайомились.

Можливо, йому й справді треба було взяти дівчину з собою – Тарас Адамович був не надто частим відвідувачем театрів. Здається, жодного разу – за власним бажанням, завжди в службових справах. З одного боку, без провідника складніше, доводиться самостійно шукати потрібних людей, запитувати про елементарні речі. З другого, – люди відвертіші з початківцями. Та й сякого-такого провідника він усе-таки мав – Олег Іраклійович Щербак зустрів його біля чорного входу, усміхнувся, відкинув волосся з лоба, рушив назустріч.

– Радий вітати вас, Тарасе Адамовичу.

Відповів кивком.

– Я вас теж, пане Щербак.

– Панна Томашевич?

– Не змогла прийти. Лекції… – розвів руками слідчий.

Щербак примружився.

– Що ж, у такому разі можемо йти. Покажу вам справжній театр. Упевнений, з цього боку ви його ще не бачили.

– Змушений вас розчарувати: я не надто бачив театр з будь-якого боку, – усміхнувся слідчий.

– Тоді мені складно буде вас здивувати, але я намагатимусь, – багатообіцяльно підморгнув йому Щербак.

Вони пройшли довгими звивистими коридорами, минули сходи. Театр був таким, яким його пам’ятав Тарас Адамович – з ліпниною на стінах та колонах, великими дзеркалами й килимами. У залі тривала репетиція.

Тарасові Адамовичу дивно було бачити порожній партер, він звик до аншлагів у Київській опері. Після вбивства, яке пам’ятали ці стіни та навряд чи забудуть кияни, він опинився тут уперше. 1 вересня 1911 року в цьому залі, зупинившись біля оркестрової ями, Дмитро Богров вистрілив у Петра Столипіна.

Колишній випускник найпрестижнішої в місті Першої гімназії, нащадок відомої єврейської сім’ї, син впливового присяжного повіреного і багатого домовласника дивом приніс у театр зброю й двічі вистрілив у прем’єр-міністра імперії, що супроводжував імператора Миколу ІІ, який прибув із візитом до Києва. Потім казали, що Столипін передбачав свою наглу смерть – у заповіті вказав, аби його поховали там, де загине.

За чутками, одіозний Распутін, що супроводжував імператрицю, під час проїзду імператорського почту вулицями міста перебував у квартирі свого київського знайомого і з вікна спостерігав за тим, як його вітали кияни. Коли слідом за каретою Миколи ІІ рушив екіпаж Столипіна, Распутін затрусився й вигукнув: «Смерть за ним їде, за другим екіпажем – смерть».

Антракт – особлива частина театрального життя. У цей час відбуваються знайомства й обговорення вистави, крадіжки й важливі розмови. Антракт – особливий час для слідчого розшукової частини: метушня й базікання, обірвані фрази, підозрілі суб’єкти. Богров минув охорону без перевірки й двічі вистрілив з браунінга, перш ніж його зупинили. Друга куля зрикошетила від орденського хреста Св. Володимира на грудях Столипіна і, пробивши живіт, зачепила печінку. Міністр помер за п’ять днів у клініці Маковського.

Богрова повісили 12 вересня у Лисогірському форті. Оскільки в Києві не було посади ката, поліція змушена була шукати добровольця серед ув’язнених Лук’янівської в’язниці. До шибениці Богров вийшов у тому самому вбранні, яке було на ньому в театрі. Навіть пожартував перед смертю: мовляв, його колеги-адвокати можуть позаздрити йому, що він десять днів не вибирався з фрака.

Тарас Адамович заплющив очі. Театри… Ох, ці театри. Не дивно, що тут зникають балерини. Як там казав його теперішній супроводжувач – знак долі? Можливо, знаком долі було те, що перша будівля театру повністю згоріла. Певно, не варто було зводити нову на тому самому місці. Хтозна.

Він не помітив, як балерини на сцені зупинились. Репетиція завершилась?

– Невелика перерва, – пояснив Щербак. – Можемо упіймати тут двох-трьох пліткарок. З іншими поговоримо пізніше.

Йому справді вдалося зупинити кількох дівчат біля оркестрової ями й провести їх у напівтемний куток, де в кінці партеру сидів Тарас Адамович, занурений у свої роздуми.

Перша дівчина – висока білявка в трико. Манірна, але хіба не всі балерини такі? Чи то стереотипи? Назвалась Барбарою, Щербак звертався до неї не так офіційно – Бася. Ще одна полька? Всі київські балерини – польки?

– Ви з поліції? – запитала з викликом.

– Ні.

– Але ви розшукуєте Томашевич. Олег сказав.

– Так. Як приватна особа.

– Тоді я не зобов’язана говорити з вами, – підвелась вона.

Щербак ображено протягнув:

– Б-а-а-сь…

– Не зобов’язана, – повторила дівчина.

Тарас Адамович спокійно кивнув і, повернувшись до тендітної сором’язливої брюнетки в легенькій суконці поверх трико, що стояла поруч, запитав:

– Чи можу я дізнатися ваше ім’я?

Білявка Бася примружила колючі очі й знову проказала:

– Ми всі не зобов’язані говорити з паном…

– Тарасом Адамовичем Галушком, – злегка схилив голову колишній слідчий. – А ви…? – обережно зазирнув в обличчя брюнетки.

– Яся, – прошепотіла вона. І повторила сміливіше:

– Я…Ярослава.

– Ярославо, ви знаєте Віру Томашевич?

Ярослава знала. Віра Томашевич була улюбленицею дружини хореографа, балерини Броніслави Ніжинської. Ярослава хотіла танцювати, як Віра. Майже невагомо, коли не тільки глядач, але й хореограф, не помічає павзи між рухами. Коли крок балерини уже є актом мистецтва.

– Ага, просто друга Кшесинська, – різко кинула Бася.

Ярослава почервоніла.

– У нас іноді говорили, – після павзи додала вона, – що якби Броніслава вирішила ставити «Лебедине озеро», Одетту-Одилію вона віддала б Вірі.

«Лебедине озеро» Тарас Адамович бачив, хоч і пам’ятав дуже невиразно. Давня німецька легенда, яку переповідали балерини мовою тіла. Гер Дитмар Боє якось писав йому, що в будь-якій німецькій легенді обов’язково має бути свій Зигфрид. Без нього вона – або не німецька, або не легенда.

– Київ ще не бачив «Лебединого озера», – повідомив Щербак.

– Хіба? – запитав Тарас Адамович.

– Тільки уривки. Окремі сцени з балету. Та й то – у виконанні гастролерів.

Білявка Бася з викликом подивилась на нього.

– Ще побачить! – пообіцяла вона хтозна-кому.

Тарас Адамович усміхнувся:

– Я теж поділяю вашу впевненість, що Одетта – Віра Томашевич – має знайтися. Особливо, якщо ви нам допоможете.

Бася скривилась, усім своїм виглядом демонструючи, що мала на увазі зовсім не те. Тарас Адамович подивився на третю дівчину, на яку спершу не звернув увагу. Теж білявка, але не така яскрава, як Барбара. Невиразне личко, яке складно запам’ятати. Вона відчула його погляд і звела на нього перелякані світлі очі.

– Коли ви востаннє бачили Віру Томашевич? – запитав Тарас Адамович, звертаючись до всіх трьох.

Відповіді були різними. Бася рада була б не бачити ніколи, але зустріла Томашевич на останній репетиції в театрі, за день до її зникнення. За словами Басі, Віра, як завжди, була нестерпною і нестабільною.

– Тобто? – не зрозумів Тарас Адамович.

Бася мовчала. З поясненнями допомогла Ярослава:

– Віра неймовірно ставала в арабеск… Завмирала в позі, але центр тяжіння ніби зміщувала вперед, часто розкривала плечі. Здавалось, от-от впаде, але вона могла завмерти так надовго, це було дивовижно… Не академічно, але прекрасно…

– Неправильно, – обірвала її Бася.

Ярослава знітилась. Сама вона бачила Віру вранці, в день її виступу в Інтимному театрі – вони разом ходили до модистки.

– Віра щось шила на замовлення?

– Ні, я шила… Тобто мені шили капелюшок, Віра допомагала обирати фасон.

– Вона про щось говорила? Важливим є все, що ви згадаєте, – Тарас Адамович витягнув з кишені записник.

– Я… Навряд чи я зможу чимось допомогти. Ми просто говорили… Щось безглузде, неважливе. Віра сказала, що їй більше подобаються етюди, які вона репетирувала з Броніславою, ніж сцени з класичного балету.

– Вона не казала про плани на вечір?

Ярослава зморщила лоба.

– Це було давно… Здається, вона збиралась з кимось зустрітися.

– З ким саме?

– Я… не пам’ятаю.

Бася закотила очі. Тарас Адамович кинув на неї запитливий погляд.

– Ярослава не вміє брехати, – пояснила білявка. – Всі в театрі знають, що Віра крутить роман з Назимовим, це офіцер з 1-ї запасної роти, палкий поціновувач її неакадемічності.

– А ви не схвалюєте?

– Неакадемічність? Звичайно.

– Ні, роман.

Бася розсміялась.

– Роман якраз схвалюю, маю надію, що Ромео колись забере свою Джульєтту з нашого театру, де всі такі нудні та академічні.

Третю дівчину звали Марі. Тарас Адамович ще раз подивився на неї, щось записав у блокноті. Марі Віру не бачила, принаймні точно не могла згадати, коли вони зустрічалися востаннє. Марі хотіла якнайшвидше піти, бо перерва закінчувалась, а вона мала купу справ. Тарас Адамович зітхнув. Щербак співчутливо поглянув на нього.

– Останнє запитання, – мовив слідчий. – Скільки заробляють балерини?

– Що? – здивовано закліпала очима Бася.

– Ви ж отримуєте платню? – поставив уточнювальне запитання Тарас Адамович.

– Так, але…

– То скільки?

– Ми не обговорюємо…

– Звичайно. Але ви ж можете назвати суму?

– Дев’ятнадцять карбованців.

Суму врешті назвала йому Марі, якій так кортіло піти. Це багато чи мало? Нижчі поліційні чини отримували близько двадцяти-двадцяти п’яти. Стільки ж – учитель початкової школи. Чи могла Віра на ці гроші утримувати себе та сестру? Оплачувати житло, а Міра Томашевич говорила, що згодом вони винайняли всю квартиру? І найголовніше – платити за навчання сестри?

– Чому ви запитали про гроші? – допитувався Щербак, коли вони прогулювались коридором.

– Щоби зрозуміти, що сталося, потрібно знати, чим жила Віра Томашевич, що її турбувало.

– Навряд чи вона турбувалась про гроші.

– Чому ви так думаєте?

Щербак потер підборіддя.

– Я спробую пояснити. Віра… спокійно ставилась до грошей. Ніколи не працювала безкоштовно, навіть якщо по допомогу до неї звертались друзі. Вона позувала для мене, але я платив їй погодинно.

Тарас Адамович мовчав, обдумуючи почуте.

– У неї не було вільного часу, постійні виступи, етюди, робота натурниці, репетиції в театрі.

Слідчий зупинився біля великого дзеркала. Подивився на зображення Щербака в ньому.

– Отже, Ярослава каже правду – Віра талановита?

– Звичайно. Вона неймовірна. Бася заздрить, – він стенув плечима. – Але варто віддати Барбарі належне – своє ставлення до Віри вона демонструє доволі щиро, без вивертів та брехні.

Після павзи додав:

– Якщо ви думаєте, що в театрі хтось міг затівати проти Віри щось лихе, то це точно не Бася. Вона занадто прямолінійна.

– Тоді нам варто поговорити з кимось менш прямолінійним, – усміхнувся Тарас Адамович.

Менш прямолінійних колег Віри Томашевич вони відшукали за пів години. Усі яскраві, наче метелики.

– Отруйні, як павучихи, – тим часом прошипів Щербак лиховісне попередження, поки вони крокували коридором театру, зазираючи до гримерок. Тарас Адамович зупинився. Обмірковував почуте, зіставляв факти.

– Я можу зустрітися з Броніславою Ніжинською? – запитав раптом.

– Навряд чи почуєте щось нове, – відповів художник. – Хіба що вона не послуговується плітками.

В одній з гримерок зупинились, Тарас Адамович знов дістав записник. Дівчата базікали, перемежаючи розповідь сміхом і натяками.

– Бася точно не перейматиметься зникненням Віри, – казала одна. – Тепер на Цар-дівицю з «Горбоконика» Ніжинська, напевне, поставить її.

– Мабуть, розважається з військовими, – кинула інша. – Казала, що хоче на озера, подихати свіжим повітрям.

– Певно, київське повітря надто задимлене для нашої прими.

Сміх. Радісний, з нотками торжества. Добре, що він не взяв сюди Міру.

– З якими саме військовими зустрічалась Віра? І де? – запитував слідчий. Дівчата відповідали, не задумуючись.

– У «Семадені», часто у «Празі» чи «Франсуа».

І звучало прізвище, яке він уже чув: «Назимов. Сергій Назимов».

– Дізнались щось цікаве? – запитав Щербак уже на вулиці.

– Можливо.

Все вказувало на те, що потрібно поговорити з офіцером. Балерини натякали на те, що він не пробачає зради.

– Він запальний, – хихотіла одна.

– А Віра… не зважала на це, – додавала друга.

– Хіба він не дарував квіти тобі, Лізі?

– Мені багато хто дарував квіти, я маю пам’ятати всіх?

– Назимова складно забути, – сміялись балерини.

Тарас Адамович подивився на свого супроводжувача.

– Олеже Іраклійовичу, а що ви скажете про Назимова?

Обличчя Щербака перетворилося на маску.

– Офіцер, який не на фронті? Та він більший актор, ніж усі, кого ви бачили сьогодні в театрі, – й картинно відкинувши волосся з лоба, надів капелюха.

Тарас Адамович повернувся до свого яблуневого обійстя близько четвертої години. Затишок саду обійняв і поглинув його відразу, відгороджуючи від світу, де яскраві, як метелики, балерини казали одна одній щось отруйне, художники допомагали колишнім слідчим, а офіцери під час війни розважались у київських ресторанах.

Міра відчинила хвіртку за пів години, відстукала каблучками по доріжці до веранди, пірнула в будинок, туди, де в кімнаті з шафою та столом біля вікна чекала на неї Естер – стара друкарська машинка. Вона оселилася в цьому помешканні ще за часів діда Тараса Адамовича, але ім’я їй дав теперішній власник. З єдиною метою – аби це ім’я звучало в його домі.