Читать книгу Записки вільного мандрівника - Олександр Вікторович Адилін, Олександр Адилін - Страница 4

У мене залежність. І зрозумів це я лише вчора. Хтось не може без алкоголю, ще хтось губить себе наркотиками й цигарками. Моя ж не має побічних ефектів, таких як головний біль, ломка і тому подібне. Вона приносить мені лише задоволення.

Я жити не можу без «дози» мандрів. Більшість людей коли повертаються після такого відпочинку додому ще декілька днів відходять. А я навпаки. Втоми не відчуваю, ходжу деякий час в режимі «тревел». Ось і після крайньої подорожі бродив цілий день містом, а думки мої були далеко від нього, у лісі-полі. Я шукав воду, місце для ночівлі, дрова. Вів бій з комарами, прокладав маршрут і визначав сторони горизонту. « Тримало» мене так сильно, що замість лягти відпочити на дивані, я зібрався і пішов на рибалку. Не далеко в межах міста, але все-таки я мав надію отримати ще хоч ковток подорожнього повітря. Побути трохи на лоні природи. Хоч і не такої дикої, як у далеких мандрах. Втекти від міського пафосу і суєти, до якого дуже важко знову звикати.

Сьогодні пишучи ці рядки розумію, що я пропащий мандрівник і вже мене нічого не виправить. Якось, не так давно, подумував поселитись у маленькій хатинці, подалі від міста. На березі гарненької річки. Завести пасіку, собаку, ловити рибу. Доля, навіть, звела мене з добрим чоловічком. Який хотів бути моїм наставником. І навчати мене не тільки бджільництву, а ще й карате. Як виявилось у минулому він відомий тренер з цього бойового мистецтва. І хоч пройшов вже місяць, як я мав приїхати на навчання до Сергія Семеновича, та хай вже вибачає, що не виконав свою обіцянку. При нагоді обов’язково завітаю до нього щоб перепросити. Добрий учень з мене не вийшов би. Адже я б часто прогулював. Та справа навіть не у цьому. Навчившись пасічникувати потрібно ставити вулики та вести господарство. Отже, осісти. А для мене це рівнозначно смерті. Можливо колись, як буде важко волочити старечі кістки по Землі Матінці, в років дев’яносто, так і буде, але не зараз. Адже попереду ще стільки не звідано. Безліч не бачених місць, нових пригод, знайомств. Тисячі заходів і сходів сонця у далеких світах та зоряних ночей просто неба. Купання у не знаних раніше річках і озерах, морях і океанах. Співи нечуваних пташок та інші дива природи.

І єдине, що мене стримує від того щоб місяцями не з’являтись у рідному місті Луцьку – це донечка. Яка дуже за мною скучає, а я сумую за нею. Вона ще маленька, їй лише три рочки. Я чекаю поки вона підросте. Тоді у мене з’явиться супутник у далеких і близьких подорожах. У неї вже є справжній туристичний рюкзак, хоч і дитячий і вона дуже любить ходити. Як тільки навчилась топати не їздила у колясці жодного дня.

Ну а поки я обмежуюсь не дуже довгими походами. І в основному мандрую просторами України. От і крайня подорож, яка до речі, спонукала мене до написання цієї розповіді була по синьоокій красуні Волині. А точніше по її озерах.

Минулого року до мандрівного життя спробував долучитись мій двоюрідний брат Олег. Він сходив зі мною у декілька невеличких походів. А потім він став ініціатором одноденного велопробігу. Ми проїхались по селах Луцького району, подолавши 98 кілометрів. А вже цього року він вговорив мене здійснити вело подорож на протязі двох-трьох днів. Чому вговорив?! Просто найбільше я люблю мандрувати пішки. Цьому є певні причин, та про це іншим разом. А оскільки я давно хотів побувати на інших, крім Шацьких, озерах, було вирішено їхати по тих місцях якими славиться наш край. Тобто по Білих, Чорних, Любязях, Нобелях, Святих і так далі.

Підготовка тривала не довго, десь 5—7 днів. В основному готували велосипеди. Вони у нас хоч і не погані, проте потребували незначного ремонту. Брат ще готував рюкзак і себе. Мій же заплічник готовий завжди. І розбирається він лише тоді коли потребує прання. А, що до мене то я до цього не просто готовий завжди, я для цього створений. Для мене це не хобі й не відпочинок, не тимчасове явище, а спосіб життя.

На прокладання маршруту пішло теж декілька днів. Карта, Інтернет, відгуки друзів і знайомих у цьому допомагали. Не аби як допомогла книжка про туристичні маршрути по наших краях, видана ще у часи СРСР. Хоч у ній в основному йшла мова про подорожі по місцях бойової слави революціонерів і партизанів, проте про озера теж була корисна інформація. До слова мені її позичив Володимир, з яким ми познайомились на пляжі нашого міста. Він, як і я купається круглий рік. Не зайвим буде сказати, що кількість любителів зимового плавання збільшується щороку. Багато хто з них, в тому числі вищезгаданий добродій, крім того, що «моржують», ведуть активний спосіб життя. Їздять у вело подорожі, сплавляються на байдарках, ходять в гори. І я дуже задоволений, що таких людей у нас багато. Тому, що у нових місцях є можливість побачити багато нового і що головне пересвідчитись, що добрих людей на Україні достатньо. Підтвердження цьому буде описано пізніше. А в цілому все вищесказане робить нас добрішими, мудрішими, людянішими.

Отже, все готово. Рюкзаки складені, велосипеди в порядку, маршрут прорахований. Переходимо безпосередньо до подорожі.

Сьогодні шосте липня 2014-го року, на годиннику 17:44 і до старту нашого велопробігу залишається менш як десять годин. Я скупався у рідній річці Стир. Набрався сил, зарядився позитивом і вирушаю відпочивати. Підйом завтра о другій ранку, чи то ночі.

Сьоме липня. На бортовому годиннику 3:39. На дворі дуже тепла Купальська ніч. Десь дівчата і парубки шукають цвіт папороті. За допомогою якого можна шукати скарби заховані у землі. Мене вони не цікавлять. Хтось спускає віночки на воду щоб знайти своє щастя, а я своє вже знайшов…

Я прямую на вокзал. За двадцять хвилин п’ята наш потяг відправляється на Заболоття, через Ківерці та Ковель. Людей у вагонах не багато. Велосипеди поряд. А у нас ейфорія, ми в передчутті нових вражень.

Без п’яти шість проїхали Трилісці. Перекушуємо «автомобільним печивом» (крекер цибульковий, так його називає мій колишній колега по роботі Юра). Запиваємо пивком, купленим на передодні.

Пишу все, як є. Не люблю обманювати. Я не святий і час від часу можу пива випити й 50 потягнути. Головне не зловживати. Хотілося б сказати кілька слів про алкоголь. Я не прихильник п’янства, але і не противник хмільних напоїв. По суті, горілочка, пивечко, коньячок річ не погана, якщо вона якісна і вживається в міру. Як писав Омар Хайям:

…Вино запрещено, но есть четыре «но»

Смотря кто, с кем, когда и в меру ль пьёт вино.

При соблюдении сих четырёх условий

Всем здравомыслящим вино разрешено.

Зараз намагаються заборонити продаж алкоголю біля шкіл, в нічний час і тому подібне. Складається враження, що остання заборона на продаж зігріваючих напоїв у ночі придумана пузатими керманичами міста, з подачі власників клубів і барів, що працюють після 23. А на здоров’я дітей і нації, взагалі, їм насправді начхати. До того ж заборонений плід – солодкий. Пам’ятаю, декілька років назад, на останній дзвоник, заборонили продаж алкоголю в центрі міста. Так випускники масово закупляли «продукти горіння» в одному з супермаркетів на 33-му кварталі. І щасливі їхали в парк «Лесі Українки». Отже, хто хотів знайшов і час і гроші й місце. А виграли тільки власники магазина і таксисти, які возили «посланців» за сорокаградусною. Потрібно не забороняти, а створювати таку атмосферу щоб школярі, і не тільки, не випити чи закурити хотіли. А підтягнутись на турніку, поплавати в басейні. Потрібно привчати людей до культури вживання міцних напоїв.

Ми за Трилісцями. У долинах стелиться ранковий туман. Після нічного сну прокидається природа, небесне світило піднімається все вище і вище. Народжується новий день, прекрасний день. За вікном електрички чаруюча природа Волинського Полісся. У вагоні не багато людей, хтось дрімає, хтось дивиться у вікно і милується, як і ми краєвидами.

Сьогодні я вперше мандрую приміськими потягами і розумію, що мені це подобається. В майбутньому потрібно обов’язково спробувати проїхатись електричками та дизелями подалі. Змінюються пейзажі за вікном, на невеличких станціях заходять і виходять люди, ще не знаю чому, але за цим дуже приємно спостерігати…

О 06:43 прибуваємо у місто залізничників. Тут у затишному скверику на лавочці чекаємо пересадки на інший потяг. За півтори години чекання зустрічаємо різних людей. Першими нашими сусідами були дівчата і хлопці, які напевно повертались додому після нічних гулянь і зайшли сюди щоб трохи посидіти, помилуватись прекрасним ранком і один-одним. Веселі, життєрадісні й що особливо порадувало не п’яні. Дівчата навіть не курили. Їх змінили заклопотані «дачники» і бабулі-воркотулі. Які постійно бурчали. То спідниці в дівчат закороткі, то наші велосипеди стоять неправильно.

Прибуває наш «дизель» і ми вантажимось у вагони. Їдемо далі, знову міняються краєвиди та люди. О 11:15 сходимо не перон у Заболотті. Це наша кінцева зупинка, наступна уже в Білорусії. Сідаємо на двоколісних коней і рухаємось у село Тур.

Година і ми на озері Дружби, воно ж Святе. Його площа 0,44 квадратних кілометра, максимальна глибина 16 метрів. Водойма невеличка, але дуже мальовнича. Забігаючи на перед скажу, це одне з найкращих озер на нашому шляху. Поласувавши лісовою малиною на берегах Святого вирушили далі.

Ще за хвилин тридцять добрались до Турського. Це третє озеро Волині за площею, вона складає 12,36 кілометра квадратні. Друге Пулемецьке І перше Світязь. Вони мають 16,3 і 27,5 квадратних кілометрів, відповідно. Водойма Турівців – рай для рибалок. Берегова лінія в очереті. Проїхавши добрий шмат берега, знайшли лише одне місце придатне для купання. Плесо заросле, є декілька островів. Сітки тут не поставиш і це дуже добре. Вода надзвичайно чиста. Водорості, яких тут багато, виступають природним фільтром. Я наприклад пив воду прямо з озера. В прибережних очеретах багато риби, ми плавали, а вона нас і не дуже лякалась. Накупавшись досхочу, попоївши вирушаємо далі на село Гірники, біля якого є аж чотири озера.

Рівно через дві години в’їжджаємо у село Жиричі. Заходимо у місцевий рай – кафе «Едем». П’ємо водичку, трохи перепочиваємо. Привітна дівчина бармен підказує нам дорогу на Прохід. Подолавши сім кілометрів проїжджаємо вищезгадане село і рухаємось по прямій до озера Радожичі.

16:58 у Гірниках на перехресті їмо морозиво, ще трохи і ми на озері. За годинку знайшовши гарне місце, ставимо табір. Сьогодні ми тут заночуємо. Хоч до заходу сонця ще довго, далі вирішуємо не їхати. Дорога була не легкою. Майже постійно їхали по глибокому піску і лише в деяких селах було тверде покриття. Колеса провалюються, доводилось постійно крутити педалі. Трохи втомились. Тай озеро виявилось красивим, з дуже чистою водою. Чимось схоже на Світязь і водночас неповторне. То чому б не побути тут довше. Його площа 89 гектарів, а максимальна глибина 19 метрів.

Хоч сьогодні понеділок відпочиваючих на берегах чимало. На дворі справжня літня спека, люди купаються, засмагають, грають у волейбол. Ми теж купаємось щоб змити дорожню втому і готуємо вечерю.

Сьогодні у похідному меню м'ясо смажене на вогнищі. Замариноване по фірмовому рецепту, завдяки якому воно не тільки надзвичайно смачне, а ще й може подорожувати разом з вами без холодильника у будь-яку пору року до двох діб і не псуватись. А до м’яса ще зваримо кулешик.

Куліш теж за спеціальним рецептом. Переважна більшість людей готує козацьку кашу з салом. Я ж люблю щоб він був ситним, але не жирним. Взагалі цей рецепт кулешу, я випадково знайшов у книзі про козаків. Свого часу багато читав про наших відважних предків. Козаки насправді не були такими салоїдами і горілколюбами якими нам їх показують. Горілку пили рідко, та й та була 18—25 градусів. А випивши співали й танцювали. Тобто гуляли, а в гуляннях і той незначний хміль швидко виходив. А ще за допомогою оковитої вони тренувались. Хильнувши по кілька чарок козарлюги стріляли з луків, бились на шаблях і в рукопашну. А навчившись битися з хмелем в голові, зможеш воювати й поранений і втомлений і з спросоння.

А сало більш використовували у технічних цілях. Наприклад, під час морських походів. Тогочасні козаки-диверсанти намазували тіло смальцем щоб в холодну пору року добратись вплав до ворога. Знищували берегову охорону і забезпечували прохід своїм чайкам…

Після бою потрібно поїсти, щоб набратися сил для нових справ. Куліш, славні пращури, готували з обсмаженого на олії пшона, яке у них завжди було з собою. Ставали на нічліг, чи просто привал недалеко від джерела або біля нього. Набирали воду. Рвали дикий часник, який ріс десь поруч і додавали солі, яку як і пшоно мали при собі. І на вогонь. Це й був основний рецепт кулешу. Та якщо вдавалось вполювати дичини чи піймати рибу вони теж ставали інгредієнтами каші…

«Повіває вітерочок, закипає казаночок», – співається у козацькій пісні. А ми поласувавши м’ясцем переходимо до кулешу. А під таку страву не гріх і три по двадцять п’ять, домашньої калганівки.

Вечоріє. Відпочивальники потрохи роз’їжджаються і ми залишаємось майже одні. З настанням сутінок з нами на бій виходять комарі. У Луцьку вони мене не кусають і я на них не звертаю уваги. Тат тут вони дуже голодні і їх надзвичайно багато. Не допомагає навіть евкаліптова олія. Закутавшись в одяг, по максимуму, сиджу, трохи, на березі. Милуюсь заходом сонця, яке малює на водяній гладі озера свої чаруючі картини. Слухаю музику природи. Згадую доню, за якою вже скучив. Набираюсь сил, заряджаюсь позитивом. Думаю про древніх людей, які жили на берегах мальовничого озера Радожич. Згадую легенду, яку знайшов напередодні в Інтернеті.

Ось її зміст.

Діялось це давно. Жителі села Гірники тільки розпочинали освоєння мальовничих просторів поліського краю. Безкраї пахучі луки, густі зелені ліси збирали поліщуків.

День за днем сходило і знову ховалося сонце, роса прозорими слізьми лягала на землю і безслідно зникала, час спливав тихою рікою. Невдовзі на чудових просторах виростало село, в якому вирувало землеробське життя.

Та з часом завітала у райський куточок посуха. Хвороби, недорід помандрували селом.

Поширилися чутки про невідому нікому з тутешніх жителів дівчину, яка нібито щоночі з'являється біля невеличкої водойми за селом і запалює там багаття.

Ніхто з людей не зустрічався з незнайомкою очі в очі, але про її красу знали всі. Та що краса, коли саме ту дівчину жителі вважали винуватицею усіх своїх нещасть. ЇЇ таємничість і врода навіювали на людей страх. І лише один юнак на прізвисько Жич, що був сином місцевого коваля, вірив у безневинність красуні, а причиною усіх бід вважав безжалісне ставлення своїх односельців до багатств природи. Проте ніхто Жича не слухав.

Дзвінкою мелодією хлюпотіла вода у ставку, а грайливі сонячні промені купалися в ній, мов маленькі діти. Тут, серед цієї краси на березі сиділи, обнявшись, Жич і Рада – та сама чарівна незнайомка. Міцно кохали вони одне одного, а їні зустрічі нагадували казку, яка щодня переписувалася знов і знов. Жич палко цілував Раду і, здавалося, що й саме небо у цей час яснішало. Та недовго тривало неземне щастя.