Читать книгу Льодовик - Олександр Вільчинський - Страница 3

Забуте відчуття дольодовикового літа! Я й сам із задоволенням пораюся у наших теплицях, хоча це й не входить до моїх обов’язків, уже не кажучи про Міху. Він годинами не вилазить із теплиць. У нього там крісло-гойдалка, набір малих поливальниць і розпилювачів, а також власна велика поливальниця – червона у білі горошини. Але зазвичай найчастіше він там просто дрімає у кріслі-гойдалці або медитує. Принаймні збоку це виглядає саме так.

У самому будинку, що його для нас орендують Міхові шефи і який Міха мріє колись викупити, також багато рослин: вазони у коридорах, у кімнатах і «зимовий сад» із великою пальмою та лимонними деревами у пентхаусі на Міховій половині. Поки є рослини, доти є і ми – це тепер наше все. Тепер навіть чоловіки жінкам дарують переважно вазонки. Хоча і жінки в боргу не залишаються… Мені он Ліда привезла дві малюсіньких туйки. Тепер маю їх обприскувати двічі на день, хоча одній уже, мабуть, нічого не допоможе. І це ще на додачу до щільної шеренги інших малих і великих вазонів. Правда, серед них половина – кактуси різних видів, а їх, як відомо, чим рідше підливаєш, тим краще ростуть.

Ці роки для всіх нас стали часом великих потрясінь та випробувань, коли ще ніхто не знав, чим усе це закінчиться і чи коли-небудь закінчиться взагалі. А коли наступ льодовика враз зупинився, то виявилося, що у Європі під багатометровим крижаним щитом враз зникла ціла велика країна – Російська Федерація, принаймні європейська її частина, то майже вся. Прибалтійські низовини перетворилися на тундру, а плоскогір’я Центральної Європи тепер нагадували дольодовиковий Східний Сибір десь у районі Верхоянська чи Ойм’якона. Решта території стала частково тайгою, частково субарктичним степом, а там, де тепле дихання Гольфстріму і до того не вельми відчувалося – на великій Східноєвропейській рівнині, запанувала льодяна пустеля. Така само, як і у Північній Скандинавії, десь майже по Стокгольм, а потім через Ботнічну затоку. Крива кишка Ботнічної затоки опинилася цілком під Льодовиком. Фінляндії залишилася лише вузька смужка у трикутнику Турку – Гельсінкі – півострів Ханко, де тепер скупчилися всі фіни, якщо, звісно, не рахувати розсипаного маку Аландських островів.

Ще один епіцентр льодовикового наступу – Альпи. Вся Швейцарія, за винятком долини Женевського озера, у якому несподівано з’явилися гідротермальні джерела, забили гейзери, як і Скандинавія, вкрилася твердими льодовиковими полями, які зливалися із гірськими льодовиками, що тепер також розрослися неймовірно. Ці гірські і передгірні льодовики знищили Швейцарію, але швейцарські банки залишилися. Просто тепер вони були під льодом. Швейцарці поробили до них тунелі, системи провітрювання і безпеки працювали безвідмовно, як і їхні знамениті годинникові механізми. Весь інший простір на північ від Альп вкрила все та ж безкрая степ-тундра.

Льодовик також захавав майже всю європейську частину Російської Федерації, за винятком південних областей, і не подавився. Розростання велетенського континентального льодовикового щита майже співпало із її західним державним кордоном. Зупинилося десь приблизно на межі Нарва – західна околиця Смоленська – південна околиця Воронежа. Далі – вниз по Дону, дугою вгору і знову вниз до самого Волгограда-Сталінграда-Царицина… Цю мапу земного обледеніння часто показують по телевізії, друкують газети, вона у мене завжди перед очима.

Якщо рухатися руслами рік, куди льодовик дійшов найдальше, то Доном до самої станиці Вешенської, а Волгою – вважай проковтнув Волгоград. Росіяни у терміновому порядку на засіданні Державної Думи, яка за ті роки тричі переїздила: спочатку – Самара, потім – Волгоград і, нарешті, у Краснодар, перейменували Волгоград назад у Сталінград, а через місяць повернули йому ще давнішу назву – Царицин. Льодовик його таки накрив, але далі не пішов. Видно, й справді у цій назві для них є щось сакральне.

А Крим навіть на якийсь час зробився островом. Після того як води Чорного й Азовського морів разом із Світовим океаном піднялися й затопили Перекопський перешийок, а разом з ним і ділянку низинного Криму й Північного Причорномор’я. На південному березі мені таки найбільше було шкода пречудових парків, а ще набережних – алуштинської і, звичайно, ялтинської, що разом із прилеглими кварталами також на деякий час пішла під воду, хоч і не надто. Якраз настільки, щоб знамениті кораблі-ресторани «Золоте руно» та «Hіsрanіоla» занурилися по самі щогли і через усі дірки одразу ж наповнилися водою. Сюжет про це у свій час крутили чи не всі наші телеканали. Лапаті ялтинські пальми на набережній й усі ці столітні кипариси, платани, велетенські «мамонтові» рододендрони й інші теплолюбні дерева та кущі, а також крислаті кримські сосни та дуби, на жаль, також не вижили.

Однак водночас несподівано на одну проблему стало менше. Цією проблемою ще донедавна вважався російський Чорноморський флот, залишки якого теперішні наші «дорогі гості» – кліматичні біженці – ще продовжували тримати у бухті Севастополя.

Кілька іржавих посудин, як тільки вода почала підніматися, затонуло одразу, інші – трохи згодом, а останнього корабля захопили, вивели у море і під хорові співи: «Ще не вмерла…» й «Не пора, не пора…» урочисто затопили свідомі громадяни. У воді залишилися лише якісь надсекретні бочки. Позаяк самі кораблі вже триматися на воді не могли, то їх підтримували притоплені секретні пристрої у формі бочок. А коли кораблі почали тонути, то залишилися лише бочки, і росіяни потім їх ще виловлювали, аби нам не дісталися. Але одна все ж пропала. Списують на наших, наші на турків, а турки ще на якихось греків. І все ж до війни не дійшло. Просто все замерзло, через це також.

Тим часом на тому ж таки – на деякий час – острові Крим встиг відбутися референдум щодо проголошення незалежності. Його результати були прогнозовані, і ніхто особливо й не заперечував, аби Крим знову став незалежною державою кримськотатарського народу. Після того, що з усіма нами сталося, і порівняно із тим, що усім нам загрожувало, це стало найкращим виходом із ситуації. Кримські росіяни, шоковані зрадою Кремля, наміром спекти їх заживо разом з усіма іншими, тепер воліли жити краще у демократичній кримськотатарській державі, ніж із колишніми співвітчизниками, ніхто з яких і не пискнув на їх захист. Навіть потужна російська агентура у Криму виявилася безсилою. Україна отримала ще одну дружню країну і назавжди зняла проблему відродження довбаної імперії.

Коли ж вода відступила, і не просто відступила, а відійшла, наприклад, у північно-західній мілководній частині більше ніж на кілометр від дольодовикового берега, а на південному березі Криму хоч і не так далеко, але також на кількадесят метрів, і півострів знову став півостровом, а Чорне море – великим солоним озером, то вже й із кримськотатарською незалежністю недоцільно, та й немудро, було щось міняти. Тим більше, що кримські татари не робили жодних спроб когось отатарити чи омусульманити. Правда, наш Петруня-Мамонт, як росіянин за походженням і український буржуазний націоналіст за переконаннями, час від часу пробує сипати сіль на рану. А етнічні росіяни – українські націоналісти, а особливо буржуазні, після Льодовика – це у нас досить поширене явище.

– Коломбо, ти був у Криму? – починає він.

– Холодний берег, Петруню. – І я вже знаю, що далі.

– Все одно дураки, що віддали…

– Не віддали, а повернули. Взяли райський куточок, а повернули замерзлі скелі, – кидаю я йому щоразу одним і тим же пропагандистським штампом, усе нема часу придумати щось нове.

– Ти б уже придумав щось нове, – наче читає мої думки наш запальний садівник.

Він не здається і ще деякий час бурчить щось про нові геополітичні розлами та виклики доби. От тільки при Міхові ми цієї теми стараємося не розвивати, просто з поваги до його колабораціоністської посади. Крим, Росія-Московія і Семижопенки – це у нас при Міхові табу. Бо хоч справжнім Семижопенком був лише перший із них, але народ за інерцією і його наступників називав саме так, а не інакше. Міха і при останньому з них керував чимось на кшталт Державного комітету із лісового господарства, може, з того часу у нього й така пристрасна ненависть до короїдів?…

За Семижопенками ностальгують, та й то нишком, хіба одиниці з колишніх начальничків, як-от Міха. Хоча Міха не так за ними, як за своїм, як він вважає, безтурботним життям. Наше щастя, що кишнути останнього із Семижопенків удалося ще до Льодовика. Слизьке, хамовите, брехливе й злодійкувате мурло – це стандартний набір якостей наших дольодовикових керивніків. Я пам’ятаю, хоч і був ще малий, коли «підрахуї» схімічили на користь того найпершого Семижопенка, а партія курячеголових «противсіхів» зустріла його оваціями. Пізніше вони узаконили собі по сім років, як у Гебістова з Чекістовим, які он уже скільки часу змінюють один одного, мов ті «Кощії»-безсмертні.

Фальсифікувати вибори ці хлопці навчилися настільки філігранно, а лідерів опозиції залякувати та купувати настільки системно, що наївним спостерігачам від ОБСЄ не залишалося нічого іншого, як лише розводити руками. Богу дякувати, Семижопенком-третім і закінчилося. Принаймні поки що. Бо коли насунувся Льодовик, а ті безумці погрожували усіх нас випарувати своїми нейтронами, було вже не до виборів.

Петруня якось обмовився, що, мовляв, читав у Віктора Суворова, що ще за совєтів їхні гебісти «жопами» називали завербованих іноземних громадян, які за бабки постійно щось там тирили для совєцької оборонки.

– А тут, прикинь, аж три жопи!.. – радісно потирає руки наш Мамонт, і очі при цьому такі добрі-предобрі. – Або сім жоп! Ги – Семижопенко!

– Семисраченко, – за звичкою одразу перекладаю.

– Так виглядає, – знову радісно погоджується Петруня.

Здається, це у нього справді щось дуже лічноє до тих «жопенків», але я не допитуюсь. Тепер ми живемо без президента, тобто його обов’язки, як і керівництво Технічною комісією, виконують по черзі голова Верховної Ради і прем’єр-міністр: три місяці він – три місяці вона. Якщо минула осінь (умовно осінь, звичайно, бо ж із середини вересня у Києві вже лежав сніг) була за прем’єршею, то зима – за спікером, а тепер от свої три місяці знову добуває прем’єрша. Доки так буде – невідомо, але поки що це всіх влаштовує.

* * *

Технократи дуже швидко реформували виконавчу, законодавчу, а головне – судову владу, повели країну без вихилясів курсом на Європу. Нарешті і суд оголосив вирок – довічне ув’язнення, хоч декому і посмертно, за всі ці замовні вбивства кінця 1990-х – початку 2000-х: екс-глави Національного банку Вадима Гетьмана, лідера опозиції 1990-х В’ячеслава Чорновола, журналіста Георгія Ґонгадзе та інших… Виявилося, що замовниками та організаторами були одні й ті ж особи. Дехто, правда, не дожив, але окремі таки дотягнули до неба у клітинку.

Без суду ніякого очищення не відбулося б. Та й Семижопенки, хоч і з інших причин, а все одно так злякалися праведного народного гніву, що з того часу в бігах. І досі їх начебто ловлять, а може, й не ловлять уже. Хоча у новинах все ще проскакує, мовляв, когось із них бачили то на північному сафарі на Пуху-пуху, то в Ізраїлі, що тепер, як і весь Близький Схід, кайфує у помірному кліматі, то на обледенілому сочинському пляжі…

– А може, то просто Хрестовий льодовиковий похід! – часом коментує ці новини Петруня. – Ера милосердя!

– То Хрестовий похід чи Ера милосердя? – інколи, як маю настрій, перепитую я.

– А воно ж, як тобі сказати… Кара Божа завжди милосердна! – впадає у крайнощі атеїст Петруня, особливо коли снігу намітає вище паркана, урівень з Гляціалом, і ми копаємо у ньому тунелі, щоб добратися і до гаража, і до теплиці, і до довбаних льодяних наростів.

Бо коли вже зовсім замітає, із самого ранку мете і не перестає, січе в очі й забиває рот, то в завірюху Петруню чомусь більше тягне до реплік про Семожопенкові мільярди. Мабуть, це його якось більше зігріває.

– Ти б хотів, звичайно, на Мадагаскар, бо там кава на деревах росте! – начеб вгадує мої думки звідкись з-під снігу Петруня.

– Якби я мав хоча б сто тисяч, хоча б п’ятдесят! Повір, мені і тут було б добре! – і собі перекрикую завивання вітру.

Втім, наші молоді технократи з Технічної комісії також поки що далі розмов не пішли, хоч їм там у теплих кабінетах куди затишніше, ніж нам з Мамонтом біля довбаного Гляціала.

Технічна комісія тепер прагне хоча б щось повернути із стирених Семижопенками та компанією мільярдів, як колись на хвилі Помаранчевої революції повернули «Криворіжсталь». Однак тепер та процедура, вочевидь, затягнеться ще на довгі роки… Але, принаймні, на цьому етапі хоча б закінчилися дебільні розмови про цивілізаційний розкол та становлення громадянського суспільства. Тепер, завдяки Льодовикові та ще Гебістову з Чекістовим, ми єдині як ніколи: від Ужгорода до Луганська, від Сум до Севастополя.

У Луганську батьки масово відмовилися вести дітей у російські школи, власне, це лише почалося з Луганська. А в Одесі, Києві, потім і у всіх інших містах та селах – дивитися російське телебачення, читати російські газети і навіть співати їхніх пісень, хоч, як на мене, то вже перебір. За якихось два тижні навіть на Сході й Півдні все російське було замінене українським еквівалентом. Серед останнього прокинулося почуття самозбереження і в олігархів, тобто вони нарешті також заговорили українською. Один поперед одного у кількох спеціально для того приурочених телешоу на власних телеканалах. Мабуть, дуже вже злякалися втратити злочинно нажиті статки.

Та що там довбані олігархи! У Севастополі, наприклад, якісь свідомі громадяни, а серед них чимало відставних військових моряків, ще до того як острів Крим проголосив незалежність, захопили, вивели у море і затопили неподалік входу в Севастопольську бухту останній корабель російського Чорноморського флоту. На той час він єдиний і був на плаву, колись куплений росіянами у французів вертольотоносець класу «Містраль» – «Слава Севастополя».

Стояв собі там і стояв, як задрізка в дупі, як жалюгідне нагадування про безславне минуле цього вже двічі за два століття притопленого флоту. А ті відчайдухи захопили його без жодного пострілу, вивели у море і затопили, а екіпаж ще їм і допомагав. І це вони встигли у той короткий проміжок, коли море ще не відступило, а лише на якийсь місяць розмерзлося… Український флот у Севастополі на разі ще залишається. Правда, вже не у бухтах, що враз осушилися, а в льодах на рейді, і кримськотатарський уряд, може, із вдячності за вистраждану незалежність поки що не заперечує.

Натомість у Львові пішла мода палити машини продажних прокурорів, та й взагалі усіх корумпованих чинуш. Там вони першими з усіх міст пересіли у громадський транспорт, тепер це норма. Взимку, коли замете, ще пересідають на снігоходи, а під час короткого літа – на велосипеди. Так що субарктичний Львів тепер – місто снігоходів, а під час короткого літа – велосипедистів, як би дивно це не виглядало.

Крім того, галицька столиця нарешті вирішила проблему з водою. На місці колишнього Яворівського полігона раптом просіла земля, місцями до тридцяти метрів, й утворилося велетенське озеро, майже на всю його площу. Боялися, що вода буде з сіркою, бо ж там недалеко родовища, але виявилося, що вона навіть чистіша, ніж у пригірській частині Дністра. Відтак Львів тепер в оточенні сухих холодних степів помпує чисту воду з того Яворівського озера і хоч за це дякує Льодовикові. Не лише за покару клятих москалів, а й за воду, якою тепер упивається донесхочу.

Тим часом у субарктичному Києві хвиля народного гніву змела всі двометрові паркани у Кончі-Заспі, Пущі-Водиці, Старих та Нових Безрадичах, та й в інших місцях, де були палаци колишніх корупціонерів-казнокрадів, а тепер дитячі лікувальні заклади. Ще їх використовують під гуртожитки для українських емігрантів з Росії-Московії та тих людей, чиї житла знищили гляціали, а таких лише в самому Києві уже набереться не одна тисяча.

Не до виборів, одне слово, принаймні поки що. Ніхто ж не знав, де і коли воно зупиниться, це обледеніння. Виявилося, на тридцятому меридіані і п’ятдесятій паралелі, приблизно там. Відтак усе, що далі на схід від тридцятого меридіана та на північ від п’ятдесятої паралелі, виглядає як крижана пустеля. Цей понурий краєвид тепер тягнеться на тисячі кілометрів на схід. І як наслідок, у холодних степах на південь від Волгограда-Сталінграда-Царицина скупчилося близько ста мільйонів громадян нещасної, ще донедавна найбільшої у світі за територією держави.

Утім, перейменована Московія і досі найбільша, хоч тепер частково у вигляді крижаної пустелі. А от усі прогнози про її розпад знову не справдилися. Бо ж утворення незалежних північнокавказьких держав від Адигеї до Дагестану та Калмикії включно, а чи навіть Далекосхідної республіки – розпадом не назвеш. Бо ж скільки там тієї Калмикії, як і того Дагестану, чи тієї ж Далекосхідної республіки, порівняно хоча б із Заураллям, яке як було болотистою тундрою, так болотистою тундрою і залишилося. Льодовик за Урал чомусь не пішов і у Східний Сибір не пішов. Там лише льодовикові поля на гірських хребтах, включаючи гори Камчатки. А от край Чукотки відморозило, і крига знову з’єднала її з Аляскою. Проте крига там була і до Льодовика, трималася по півроку і більше.

Хоч якась втіха для московітів, що казанські татари та інші поволзькі народи, чиї землі опинилися під Льодовиком, усе ще у федерації. Може, тому й у федерації, що під Льодовиком? Але головна загадка – це якути-саха, вони також поки що у федерації. Може, просто вважають, що без російського ядерно-нейтронного щита їх швиденько схаває Китай, разом із їхніми алмазами, звичайно. А китайців потім буде набагато важче виперти, ніж росіян. Мабуть, саме такі думки були у світлих якутських головах, коли вони вирішили залишитися у федерації. Хоча то лише дехто у нас так вважає. А що там у тих якутських головах насправді – не знає ніхто. Щоб це знати, мабуть, треба їсти стільки ж в’яленої риби, як їдять вони. До нас ця мода доходить лише тепер, хоча майже вся риба все одно чи то аргентинська, чи португальська, а в’ялення, здається, турецьке.

Може, завдяки тим якутам і самі росіяни, чи то пак московіти, у цю важку для виживання нації годину, попри всі випробування і злигодні, також ще якось тримаються купи. В європейській частині у них ще залишилися окремі поселення у бєлгородсько-курській тундрі вздовж нашого північно-східного кордону і ще той маленький анклав на Балтиці, але там його тепер також трохи підморозило. Але підморозило – це все ж не те саме, що заморозило. Тепер чим далі на Захід, тим тепліше.

На Західній Україні тепер також суціль степи, холодні й сухі. Але влітку в Прикарпатті ще випадають сякі-такі дощі, і тваринництво ще якось розвивати можна, ще якісь зимостійкі генномодифіковані сорти ячменів, інших злакових та бобових також висівають, а потім, ще за дольодовиковою звичкою, традиційно борються за врожай, решта – тепличне господарство.