Читать книгу Льодовик - Олександр Вільчинський - Страница 4

Треба знати українців! При найменшій можливості кожен намагається мати власну тепличку, а хто заможніший – то цілий «зимовий сад». У всіх громадських закладах «зимові сади» або хоча б зелені оази на кшталт тієї, що до Льодовика була у бібліотеці імені Вернадського, тепер норма! У всіх барах, ресторанах, кінотеатрах, більярдних і тому подібне без зелених куточків просто забирають дозвіл на діяльність.

Міха якось сказав, що, мабуть, з космосу тепер вся Україна виглядає наче за склом. Треба просто знати нашу землеробську націю, аби розуміти, що за найменшої можливості наші люди все одно будуть порпатися у землі, бодай навіть під склом. Помідори, огірки, солодкий перець і всі інші овочі й деякі фрукти у теплицях, де денна температура зазвичай підтримується у межах 20–23, а нічна – 12–15 градусів, цвітуть і плодоносять безперервно. Останнім часом почали з’являтися і двоповерхові теплиці, а у Глевасі, я вже бачив, – і триповерхові. Я найбільше люблю цей південний напрямок і часом туди катаюсь, за Чабани, Глеваху і далі. За Глевахою вже майже не зустрічається гляціалів.

Таке захоплення теплицями – ще одна наша, як каже Петруня, ментальна відмінність від наших «дорогих гостей», і цього навіть не потрібно було запроваджувати якимсь спеціальним указом. Бо ж «дорогі гості» обходяться без теплиць, принаймні ті, що приперлися сюди, перекотилися на нашу територію. А якщо й мають теплиці, то невеликі, і вирощують там винятково «огурчікі», бо ж відомо, яке нестерпне для них життя без цього продукту. Решту провізії краснодарський уряд з останніх сил закуповує для них за нафту й газ.

За угодою їх тимчасового, на час Льодовика, перебування на нашій території, цю нафту-газ вони й нам продають за своєю внутрішньою ціною. Хоч і в цьому, як завжди, постійно намагаються обдурити, тут їх уже не зміниш. Решту помпують до Європи, а за виручені кошти везуть провізію переважно з Туреччини та Єгипту, а оковиту – з Фінляндії. Фіни у тому трикутнику, який у них ще залишився, після того як Льодовик зруйнував усю паперово-целюлозну промисловість, натомість набудували ультрасучасних горілчаних заводів. Відтак, з криги роблять горілку для усієї Європи, а найперше, звісно, для колишніх росіян, а теперішніх московітів.

Та найбільша їхня проблема в тому, що нафти і газу у них стає все менше, а всі їхні поклади сланців також залишилися під кригою. Виручених за нафту-газ коштів ледь вистачає на харчі, горілку та відігрів Кремля з усіма ялинками, хоча й кажуть, що вони тепер там у них штучні китайські і вже без Мавзолею. На місці Мавзолею тепер гігантський гляціал урівень із Спаською вежею…

А на тій території, яка у них ще залишилася вільною від Льодовика, на південь від субарктичного Волгограда-Сталінграда-Царицина, раптом також почалися великі реформи. Наші телеканали, був час, тільки про це й показували. По-перше, політика «назавжди газом» остаточно вичерпала себе разом із можливістю нормально помпувати газ, та й Європа перейшла тепер переважно на сланцевий газ; по-друге, великі простори, включно із Москвою і Санкт-Петербургом, залишилися під кригою, а отже, відпала потреба годувати всю цю прірву озлоблених на весь світ люмпенів і можна було зайнятися облаштуванням нормального життя на Дону, Нижньому Поволжі і за Уральським хребтом. По-третє, у них нарешті почалося покаяння і повернення до витоків водночас. Після всього, що сталося, – усіх цих ультиматумів і потрясань нейтронною бомбою, – це для них тепер, мабуть, єдине правильне рішення.

Їхня Технічна комісія організувала референдум, і більшість громадян їхньої федерації висловилися за повернення старої назви – Московія. Мовляв, нова назва виявилася нещасливою і в усіх сусідів асоціюється лише з агресією, погрозами, убивствами, репресіями і, нарешті, Голодомором 1933-го. Дехто, правда, питав: а наша велика російська культура? Але інші резонно відповідали: якщо культура покриває або й виправдовує агресію, то великий сумнів, що вона велика, і взагалі сумнів, що вона культура.

Наступним кроком їхня Технічна комісія від імені всіх новоспечених московітів попросила вибачення у всіх сусідів за всі війни та все вчинене над ними насилля: у прибалтійців за 1940-й, у кримських татар за 1944-й, в угорців за 1956-й, у чехів за 1968-й, а у чеченців і за 1944-й, і за 2000-й, в усіх інших за поневолення та приниження, завдані як у часи царату, комуністичної диктатури, так і в новітні неоімперські десятиріччя. А полякам не лише нарешті видали всі уламки літака, на якому розбився президент Качинський із свитою, а й навіть назвали поіменний список катинських катів, на який Польща чекала майже сторіччя! Невідомо, правда, що тепер поляки з тим списком робитимуть?

До того дійшло, що у пориві покаяння щодо організованих ними війн, репресій та голодоморів для сусідніх народів їхній уряд навіть звернувся до нашого із вибаченням за вкрадений колись етнонім «Русь» і запропонував нам узяти його назад. Та що там Русь! Вони перепросили навіть за ікону, яку в ХІ столітті суздальський князьок, пізніше прозваний Боголюбським, вивіз із Києва, перед тим пограбувавши і спаливши місто та вирізавши усе чоловіче населення. Вони навіть перепросили, що назвали його Боголюбським…

Наш уряд вибачення, звичайно, прийняв, але від Русі відмовився. Мовляв, хоч це і наше спільне минуле, але ми свого етноніма ніколи не міняли, навіть за Київської Русі були українцями, то чому ж тепер маємо щось змінювати? Отож, Росія тепер знову Московія. Ми ж, як були Україною, так Україною і залишилися. А для них, може, це й правильно, щоб наступні покоління нехай через сто, чи навіть тисячу, а чи й десять тисяч років знову могли вернутися на свої окуповані кригою необозрімиє простори. Хоча московітська опозиція (у них нарешті також з’явилася впливова опозиція) проти цього перейменування навіть почала збір підписів за проведення нового референдуму щодо повернення старої назви. Проте назбирати необхідну кількість тих підписів, здається, п’ять мільйонів, їм поки що ніяк не вдається. Народ їхній поки що за Московію!

Втім, сучі сини стільки разів уже нас обманювали, що ми й тепер їм не дуже віримо у цю їхню раптову трансформацію… Співчуваємо, допомагаємо, чим можемо, але все одно воліємо називати нехай уже й не кацапами, як до Льодовика, і не росіянами, на що вони тепер самі ображаються, а просто, по-домашньому – «дорогими гостями», але вже аж ніяк не московітами. Бо щоб московітами, то якось і язик не повертається, бо в голові одразу якась смута – Іван Грозний, Лжедмитрій і Стєнька Разін, разом узяті… А наш Петруня-Мамонт взагалі начхав на всіх і бодай у нашому тісному товаристві, але продовжує називати себе росіянином, або рідше – колишнім росіянином.

Вони там, у теперішній своїй Московії, пішли ще далі, ніж можна було від них очікувати: всім містам, які були перейменовані і яких не накрило Льодовиком, повернули старі назви (лише Сталінград виняток), вулицям також, а нові вулиці поперейменовували на архаїчний лад. Мене, наприклад, найбільше вразило, коли вони і гроші свої перейменували. Копійки на дєньґу, а рублі на таньґа. Дєньґа-таньґа! Мовляв, це теж повернення до давніх своїх золотоординських витоків. Бо ж значна частина московітів – це більше нащадки Золотої Орди, аніж Київської Русі. І я думаю, нема нічого поганого, що вони і про це згадали. Це може зарадити у майбутньому від повторення помилок.

Проте виглядає на те, що на деякі помилки колишні росіяни, а новоспечені московіти просто приречені. Ця їхня тупа боротьба із самопроголошеними на крижаних просторах незалежними республіками, на думку багатьох, лише привертає увагу до проблеми і врешті-решт може закінчитися реальною незалежністю і Мордви, і Удмуртії, не кажучи вже про Татарстан із Башкортостаном. Проблема в тому, що крига цілком поглинула території колишніх автономій, на яких до Льодовика проживали рештки автохтонних етносів (угро-фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), які впродовж століть гибіли під жорстким контролем росіян, піддавалися тотальній асиміляції та поступово сходили з історичної арени у небуття.

Але для них Льодовик приніс не лише зло – вкрив кригою їхню землю, а й добро – прогнав колонізаторів. Звичайно, залишки ще не до кінця асимільованої людності відійшли разом із росіянами-московітами на південь, але окремі сміливці залишилися. І всі ці легенди про страхітливих потвор щуроведмедів Пуху-пуху, що харчуються мерзлятиною, на яких вони тепер полюють, також від них. Нехай Бог милує…

Ці сміливці, молоді удмурти чи казанські татари, вже не кажучи за північних комі чи ненців, почали повертатися на вкриті кригою рідні простори. Знайшлися навіть якісь весельчаки нганасани, вже здавалося б безнадійно асимільовані росіянами. Вони наймають, а чи й захоплюють гелікоптери (сюжети на цю тему часом проскакують навіть по CNN), летять у глиб крижаної пустелі й висаджують десанти на території, де колись жили їхні предки. Встромляють у кригу національні прапори та іншу символіку, усе це знімають на камери й проголошують незалежні Удмуртію чи Татарстан… Ну, а вже зовсім відчайдухи навіть пробують там виживати. Полюють на щуроведмедів Пуху-пуху. А Пуху-пуху полює на них, а ще ж московітська поліція. Вона також на них полює, на патріотів, звісно… Словом, усі полюють на всіх. Як на мене, щось тут досі неправильно.

Петруня у своєму репертуарі, вважає, що все має бути навпаки: і молоді патріоти, і Пуху-пуху мали б полювати винятково на новоспечених московітів… Хоча історія про щуроведмедів, яких мало хто й бачив, узагалі виглядає як вигадка. Я особисто не вірю в таке схрещення. Мовляв, зграї цих монстрів бродять по неозорих просторах крижаної пустелі й харчуються мерзляками, тобто загиблими й вмерзлими у лід людьми та тваринами, яких вистачить ще не на одне десятиріччя. Бо ж м’ясо у природній морозилці може не псуватися дуже довго. Подейкують, що ці тварюки якось навчилися відчувати мерзляків під льодом, вмощуються зверху й теплом своїх тіл та диханням розтоплюють кригу.

Один московітський письменник, з молодих, навіть роман написав «Пуху-пуху», а в Голлівуді одразу підхопили ідею. Три роки тому був найбільш касовий блокбастер про те, як льодовикові щуроведмеді напали на мирне поселення московітів в українському прикордонні. До речі, література, мистецтво, театр також – у них усе це зараз на підйомі, за винятком кіно. Кіновиробництво перекочувало до нас. І хоч нам, звичайно, ще далеко до Голлівуду, але московіти віддають перевагу нашим фільмам, особливо історичним серіалам та мелодрамам.

Лідка, у перервах між нашими вправами цим довбаним сексом льодовикового періоду, коли моя права рука відпочиває, а ще більше, коли у солодкій знемозі відпочивають обидві руки, а прикутий Оскар б’ється у мовчазних конвульсіях біля батареї, розповідає мені про свої казки, а ще про фільми. Вона ще та кіноманка! Окрім казок пише ще й сценарії, але їй поки що не щастить. Сценарії її зовсім не казкові, а швидше якісь сімейні хроніки у стилі вже дещо призабутої Люко Дашвар. З її слів, хоч Лідка надто не деталізує, але я майже впевнений, що без сцен у ліжку там не обходиться. Я навіть майже впевнений, що вона вводить туди сцени жорсткого порно, які по телеку зазвичай показують із червоним квадратиком в куті екрана.

Тепер у нас на Київській, Одеській, Ялтинській та новозбудованій Львівській кіностудіях навчилися знімати цілком пристойні серіали, історичні, детективні, дитячі. Ну, і «мило», звичайно, також. Як же без нього? Але поступово з’явилися і культові блокбастери, як-от «Святослав», «Хотин», «Жовті Води», «Під Конотопом», «Холодний Яр», нові екранізації «Богдана Хмельницького» й «Мазепи», а також «Роксолана», навіть дві «Роксолани». А ще «Олекса Довбуш», «Устим Кармелюк» – також по два, «Крути», «Остання Січ», «Пригоди козака Мамая», «Зимовий похід» – кажуть, що також уже третя версія з’явилася, але я ще не бачив. А ще ж і екранізація класики: «Енеїда», «Гайдамаки», «Захар Беркут» – також дві нові версії, «Лісова пісня», «Повія», «Кайдашева сім’я», «Сестри Річинські», «Тигролови»…

А із новіших, з тих дисків, що приносила Лідка – «Смерть кур’єра», «Снігова королева», але тільки друга частина, зняті молодим режисером Натаном Мілкусом, «Павук», «Діви ночі», «Пошуки українського сексу», а ще – «Чорний ворон», «Іван і Чорна пантера», «Різдвяна казка», «На високій полонині» і просто «На полонині», а ще комедія «Йолка, або Мордою в олів’є» – про Новорічні гуляння у дольодовиковій Росії. А нещодавно з’явилося ще одне супер-«мило», майстром цього жанру вважається Остап Ярошенко: багатосерійне «Кохання у Макові» – курортний детектив та «Марс: кохання на Червоній планеті», що його також уже розтягли до сорока серій і кінця не видно. Нуднішою є хіба що «Жива вода» – із життя відпочиваючих у Трускавці. Це поки там не з’явилася молода «зірка» Яринка Івченко у головній ролі.

Переважно купую фільми на дисках і переглядаю вдома, хоча інколи навідуюсь у новий кінопалац на Богатирській. Я з дитинства люблю кіно, бабуня також любила ходити у кінотеатр і мене з собою брала. Тепер люблю нове українське кіно, ми всі його любимо. А оскільки у московітів останнім часом напряг із нафтою й газом і розраховуватися нічим, то наш уряд спеціальною постановою прийняв рішення за бюджетні кошти викуповувати кіно– і телепродукцію у наших кіностудій, а московітам віддавати копії за їх «дерев’яні» таньґа майже безкоштовно. Краще вже нехай дивляться наше, ніж американське.

До того ж багато фільмів, за відсутності коштів на дубляж, тепер транслюють у них українською. Як виявилося, новітні московіти у своїй масі розуміють її і без субтитрів. А тим більше на Кубані, де тепер їхня столиця, а сільська Кубань і до Льодовика, ще з часів запорожців, була україномовною. Хіба хтось колись міг таке припустити?… А тепер наша незалежна преса підозрює наш уряд у спробі певної мовної експансії і засуджує ці прояви. Уряд виправдовується, мовляв, не самим же нам дублювати ті фільми московітською?

* * *

Нафта й газ – це окрема тема, і ми з Петрунею щодня маємо нагоду про це поміркувати біля нашого «айсберга» на прізвисько Гляціал. Цим словом прийнято називати найхолодніші фази в середині льодовикової ери, але нам воно підійшло для іншого. У Міховому обійсті на Сошенка, де ми всі тепер мешкаємо за наполяганням і за рахунок Міхових роботодавців, ми назвали так ту велику брилу льоду, що виростає з-під землі і загрожує теплиці і з якою ми ось уже другий рік невтомно боремося. Вона виростає, а ми її сколупуємо, відпилюємо, а раніше – ще й солили…

Такі брили льоду тепер вип’ялися у багатьох місцях, і ми їх також називаємо гляціалами, хоча для них усіх це вже просто загальна назва. Інші люди їх називають також по-різному, найчастіше – просто брилами. А ще у нас є по льодорубу на брата. У Петруні важчий, бо ж він і сам важчий. Це дуже надійні штуки, ми вже всякі перепробували, але ці вийшли найбільш надійними. Але не лише знаряддя, а й себе ми також інколи називаємо льодорубами. Хоча себе ми як тільки не називаємо! Навіть слугами диявола або просто кретинами, що, принаймні для мене, не новина – це я знав про себе і раніше.

Зате про льодовики я знаю тепер значно більше, ніж колись. Усі ми тепер знаємо про них значно більше. У себе над ліжком, поверх плаката Джона Леннона з Йоко Оно, я ще минулого року приліпив скотчем вирізку з якогось журналу:

«Льодовики – це природні маси кристалічного льоду, які формуються на поверхні Землі в результаті накопичення та подальшого перетворення твердих атмосферних опадів (снігу).

Необхідною умовою утворення льодовиків є поєднання низьких температур повітря з великою кількістю твердих атмосферних опадів, що має місце в холодних країнах вищих широт і на вершинних частинах гір.

Накопичення потужних товщ снігу та перетворення його в лід являє собою тривалий і складний процес, зумовлений дією різноманітних факторів.

При накопиченні снігу в ділянці живлення відбувається його складне перетворення, пов’язане, по-перше, з дією сонячного проміння, по-друге, з сублімацією, і по-третє, із збільшенням тиску в нижній частині снігової товщі.

Під впливом сонячного проміння пухкий сніг з поверхні відтає і при цьому окремі сніжинки округлюються, а при зниженні температури вони знову набувають кутастої форми.

Разом з тим, частина води, яка звільняється в процесі танення снігу, проникає на глибину снігового покриву і теж зумовлює оплавлення сніжинок. Такий процес повторюється при добових змінах температури та в кожній новій порції снігу, що випадає.

Поступово пухкий сніг перетворюється в зернисту масу, яка називається фірн.

При перетворенні снігу на фірн і лід велике значення мають також процеси сублімації (згону), тобто випаровування льоду з наступною кристалізацією утвореної водяної пари. Пружність пари у приповерхневій частині льоду залежить від температури, розмірів та форми кристалів. Над малими за розміром кристалами пружність пари більша, а над великими – менша. Це спричиняє переміщення пари від дрібних кристалів до великих та ріст останніх. Разом з тим при сублімації звільняється певна кількість тепла, завдяки якому відбувається поєднання окремих кристалів та укрупнення кристалічних зростків».

У мене там є й інші вирізки, з інших журналів. Наприклад, з якогось антропологічного я колись повитинав малюнки гігантів ще з того попереднього льодовикового періоду, що закінчився приблизно дванадцять тисяч років до нашої ери, і тепер також вожу їх із собою, переклеюю із стіни на стіну. Через ті постійні переклеювання ірландський лось уже без одного рога, а гігантський короткомордий ведмідь без лапи. А ще є гігантський кондор і, звичайно, мамонт. Точніше – мамонтів аж два. Один той, доісторичний, а інший – наш рідний садівник Петруня. Я його усміхнену пику також приліпив поряд із мамонтом.

Петруню я часом фоткаю з льодорубом або й без нього, просто на тлі нашого Гляціала. Якщо у профіль крупним планом – точно як мамонт, тільки без хобота і бивнів. Ну й пика. «Правила здорового мамонта» – це якраз для нього. Це йому бути охоронцем, а не мені, але Міха вважає інакше.

Той клятий Гляціал – тепер наша найбільша проблема. Це просто величезна брила, точніше, ціла скеля з льоду, що невідь-звідки взялася, просто-таки виросла з-під землі у нашому саду. Тобто там, де раніше був наш сад. Наземний айсберг, що росте з-під землі, – ще й так можна назвати нашого Гляціала. І коли я придумую йому назви, як-от: пика горили чи довбаний пуп землі, Мамонт лише йобкає і довбе. Часом із самого ранку вже чую те його йобкання і звук льодоруба взагалі. Хоча «взагалі» – то у мене слово-паразит, я це знаю, і всі інші також знають.

Але наш Гляціал – майже як живе створіння, тільки дуже холодне. За десять метрів від нього на градус холодніше, а впритул – на цілих два. Він наче підступний і хитрий ворог. Коли ми його з Мамонтом починаємо довбати, той відросток, що найближче до теплиці, то часом мусимо заглиблюватися до півметра у землю… «Лупайте сю скалу!» – учив дідусь Франко, й ми так і робимо. Бо теплицю Міха нам ніколи не пробачить, це найдорожче, що у нього є, окрім Іри, звичайно. Хоч Іру він не так цінує, як теплицю.

Верхню частину Гляціала найчастіше зрізуємо бензопилкою, часом, якщо є настрій, Мамонт ще й запалює паяльну лампу і витоплює у ньому печеру на свій зріст, а потім ще й посипає дно і стіни тієї печери кам’яною сіллю. Проте цього все одно ненадовго вистачає, бензину на дурниці шкода… Тепер, пізньої весни, якщо це можна назвати весною, коли температура вдень тримається близько нуля, а часом заповзає і на плюс, боротися із Гляціалом стало трохи легше. Хоча приморозки у ясні ночі бувають ще й у червні.

Часом Петруня направляє на нього струмінь, я також направляю. Дивлюся, чи не стовбичить у вікні Нонка, і дзюрю з насолодою. Та тепла сеча, стікаючи, лише розтоплює сніг навколо, підфарбовує його жовтим, а самій брилі тільки ледь полірує підніжжя. А минулого тижня Петруня випалив своєю лампою, що такими до Льодовика по селах свиней смалили, у нашого Гляціала очиська, носа, надбрів’я, масивні характерні скули. Вийшло щось і справді схоже на велетенську горилу.

– Наш Мамонт проти горили, час пішов!

– Це твій портрет, – кидає він у відповідь.

– Три, два, один… Старт!

– Ага, хенде хох! – огризається він, коли я так кажу.

Починає йобкати і перестає довбати. Кидає льодоруба і йде пити чай зі смаком смородини. Той чай для нього як ковток раю, того, в якому ми жили до Льодовика.

– Не плети дурниць! Ми ще побачимо, хто кого, – спересердя кидає Петруня, перед тим як зникнути у своїй комірчині.

Його комірчина – це прибудова до теплиці, ближче до воріт, там він зберігає свій садовий інвентар; а Міха підозрює, що це ще й підслуховуючий центр. Міха всіх підозрює. За комірчиною впритул ще одна прибудова, де у нас термонасоси й водяні баки, що регулюють вологість повітря, ґрунту, вентиляцію й таке інше, – усе, що важливе для тепличних рослин.

А ще далі у нас аж два вітряки. Тепер майже у кожному дворі своя вітряна електростанція, спеціальна урядова програма з метою додаткового виробництва електроенергії. Хоча, на мою думку, більше уваги треба приділяти скороченню споживання. Втім, мої думки з цього приводу нікого не цікавлять. І коли Мамонт йобкає і йде, я знову залишаюся з ними наодинці. З ними, а ще із Гляціалом, льодорубами, теплицею і двома вітряками, котрі енергію вітру перетворюють на електричну. Вони виробляють її більше, ніж ми споживаємо, ця енергія надходить у загальну мережу, і за неї уряд доплачує власникам нашого маєтку, яких ми, до речі, навіть не знаємо.

Про наші льодоруби також слід сказати окремо. Це важкі стальні пластини, які Мамонт постійно заточує на крем’яному коліщаті у гаражі, з довгими, у наш зріст держаками. Взяти у дві руки і товкти перед собою – ото й уся наука. Головне – не відрубати собі ноги. Тут недалеко, також на північній околиці, де теж з-під землі виростає лід, один відрубав собі пальці на правій нозі, разом із черевиком. Якби я відрубав, то теж на правій, бо давно помітив, що коли вже добряче помахаю тим льодорубом, то заносить вправо. Коли піт починає заливати очі, то пора перепочити.

І коли Мамонт іде пити свій чай, я пензлюю слідом і лягаю на стару дубову колоду при стежці, що, мабуть, ще з дольодовикових часів тут, бо дерево й досі міцне і короїди його не беруть, і думаю про те, що добром усе це у будь-якому випадку не закінчиться.

У такі моменти, коли я, лежачи на холодній колоді, закриваю очі, у моїй голові миготять, проносяться картинки із минулого, ще дольодовикового, і щось із теперішнього – наприклад, обличчя того юнака, що мене про нього час від часу попереджають чергові охоронці на вході у Міхову редакцію, або мрії про те, як увечері я знову буду читати Трубая чи слухати балканців, хорватський романс. Тих стариганів із якогось ще дольодовикового «Євробачення». Там усе починається речитативом, я вже вивчив його напам’ять. Бо ж сербохорватською також нічогенько, а особливо ті самі перші рядки наспіву:

і так далі… Хоч і десять разів поспіль можу крутити, але щоразу в кайф.

З улюблених тем для медитацій – ще дощ, просто шум дощу. Або те, як збирав гриби й обпік кропивою руку, або наш дольодовиковий плющ і виноград, що сплелися над хвірткою у нас на Святошині. Петруня каже, що це вже клініка, що всі ми тепер хворі на спогадоманію і що таке не лікується! Тоді я знову починаю висловлюватися про те, що непогано було б нашого Гляціала підірвати, незважаючи на те, що дехто вже так до нього звик і таке інше. Просвердлити у кількох місцях, закласти вибухівку, а на тому я таки трохи знаюся. Але Міха проти, та й Мамонт, здається, також. Міха не впевнений, що брилами, які розлетяться, – а структуру льоду важко прорахувати, – не накриє і теплицю, і будинок, хоч йому теплиця, звичайно, важливіша.