Читать книгу Дерева на дахах - Олександр Вільчинський - Страница 5

Інколи мені здається, що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків, що вернулися невідомо звідки. Недобитків нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального. Інколи сторонньому навіть не просто здогадатися, хто ми і що ми. Наше минуле у наших очах, але десь там, на самому дні зіниць, можливо, ще трохи в інтонаціях, у жестах, але то лише для спостережливого. Бо з вигляду ми цілком нормальні й часто виглядаємо навіть краще, ніж, знаючи наше минуле, можна було б від нас очікувати.

І хоч війна триває (вона й не закінчувалася ніколи, та й коли почалася – вже також ніхто не пам’ятає), нас, тих, хто вирвався звідти, вона вже начебто й не обходить. Нехай як цинічно це виглядає, але тепер ми просто спостерігачі, ми своє відвоювали і, як і всі фронтовики, не любимо про ту війну згадувати, і все, що нас із нашого ж минулого ще трохи цікавить – це хіба що статистика. Хоч, за великим рахунком, усе в нашому житті статистика. Як і те, скількох ми вже поховали.

Трапляється, ми навіть сперечаємося, наприклад, чи міг Рома Куций, відомий у 90-х завсідник «Пана Юзика» і знаменитого «Підводного човна», пивного підвалу на місці, де колись були катівні НКВС, а тепер ресторан «Асторія», банячити сорок п’ять днів поспіль, потім упасти в кому, вийти з неї і ще раз знову ввійти у штопор рівно на сорок, поки не забрали з «білочкою» просто з-під «Реанімації» на Валовій, як ми називали столики у відділенні гастроному, де тепер відкрили магазин взуття, у ті палати за Об’їзну, звідки він, бідака, вже так і не вернувся. Сорок п’ять – це й справді не кожен потягне. А два рази по сорок п’ять!..

З тих, що вернулися з Об’їзної, хіба наш великий художник Яким зі своєю йогою. Лікування йогою – це його метод? Він зі запою входив одразу у нірвану, аж поки не пропав із-під «Пінгвіна» назовсім. Я вже його там не бачу роками. Тепер він зі свого вікна на Брюкнера гукає хлопцям якісь нісенітниці на кшталт: «Чого ви там йдете? То моя земля! І мої дерева!..» – але ми з Орком стараємося повз його вікно над старою столярнею не ходити.

Сам я найчастіше залягав на тиждень-півтора, рідко надовше. Може, робота рятувала, може, жінки?.. Хіба що вже останнім часом, то все було по барабану. А в Орка рекорд – сімнадцять днів, так, щоб без передиху! Хоча яке то має значення? День туди, два назад, якби ж то ми все пам’ятали!.. З Орком на ці теми краще не розмовляти: чувака не на жарт заводить. Він, схоже, й досі не змирився, що своє уже відвоював. Коли виникають подібні теми, він нервує. І коли у мене часом виривається, мовляв, усе, свою цистерну ми вже випили, я помічаю, що Орко при цих словах начеб скрючується, а його червоне лице гіпертоніка, особливо на тлі незмінного, також червоного, як і лице, куртяка, стає аж бордовим. І це мені вже не подобається. Бо друзів треба берегти, і тоді краще вже про курвів або про машини.

Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.

Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:

– Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?

– Оресте Петровичу, а ви що – расист?

– Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?

– І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?

Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.

– Навесні займемось, – перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне – перезимувати, а там видно буде. – Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.

– Ну, а кобіта нормальна?

– Нормальна, – показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.

І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм – поплавки й гачки, і це також непогано.

Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його – в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.

А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» – це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби. От і вся правда про нашу війну. Це як друге життя. Чи життя після життя?.. Але до цього не так легко звикнути. Тобто не всім легко. Хтось не витримує і зривається, «розв’язує», а невдовзі знову повертається, наче з ворожого полону, з якоїсь гнилої, смердючої ями, й потім довго-довго зализує рани. Таке траплялося майже з кожним із нас, і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті-решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.

Багатьох рятує робота, але декого саме вона й губить. Для інших – суєта суєт, якісь милі дрібниці, звички й прив’язаності… Кожен рятується, як може. Дехто знаходить розраду у каві й цигарках, так, щоб без міри, хтось – у жінках або азартних іграх. Нам важко жити без пристрасті, ми звикли до безмірності всього, до адреналіну і відповідних чуттєвих асоціацій, що з’являються швидко й без зусиль. Я навіть думаю, що у кожному з нас без винятку, хто був там і вернувся, вже сидить готова шиза. І не лише наш бідолаха Сашуня ходить над тією прірвою. Ніхто не знає, звідки воно береться і куди дівається, а часом воно просто десь діває нас самих.

Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.

Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився… Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.

Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.

А останнім часом із запахом огірків примарюється ще й стара автобусна станція у Ланівцях, напроти млина, яку вже років із двадцять п’ять як знесли, її брудно-рожеві стіни, задуха й навіть лице касирки у віконці – старої в окулярах. Я згадую все це таким, яким бачив у дитинстві, звичайно, ця касирка здавалася мені старою, хоч, може, їй було тоді стільки ж, як мені зараз. Чомусь до запаху огірків завжди ця стара автобусна, і задуха, і запах дощу знадвору, коли всі довго чекали автобуса…

Це не епілепсія, а щось інше, лікарі й самі точно не знають. Правда, у мене і раніше іноді голова боліла, наприклад, на зміну погоди, але то не зрівняти. А тепер, після травми, щось у голові защемило, та так, що й не придумав би! Чи то алергія, чи фобія, і то ще й з ускладненнями. І до чого? До городини! Огірок, насіння помідора, цибулиння… Хоч на базар не ходи і взагалі всі ці овочеві розкладки обминай. І взагалі все обминай і під ноги не дивись… Ну, можливо, все, окрім кропу.

І все ж два-три рази на місяць відчуття розколотого черепа – то ще помірна плата, то взагалі муйня, якщо подумати, що міг би вже й не жити, якби та пляшка з-під вина, якою мене втулили по тім’ї майже у самому центрі Праги, виявилася не порожньою. З-під якого вина – не знаю, мені не сказали, та я й не запитував. Тепер би, може, і запитав, хоч і не дуже знаю чеську, просто цікаво. Калібр пляшки і таке інше… Звичайно, трохи допомогла ще й шерстяна шапочка, та й мої патли також пом’якшили удар. Тепер я і вина не п’ю, й узагалі не п’ю нічого міцнішого за кефір.

Це сталося напередодні католицького Різдва неподалік будинку улюбленого співака моєї мами Карела Гота, на який я, власне, і ходив дивитися… Раніше я почував себе просто гнилим. А тепер додалося ще й це. Сестра моя Інка каже, що то у мене панська хвороба, жартує. Найкраща у світі сестра. Востаннє, коли їздив у село, врятували пігулки цитрамону з тітчиних запасів, хоч узагалі-то я шукав спазмалгон. Там у нас ціла сімейка хворих. Одна сестра ще ніби здорова, на ній усе і тримається. Із сестрою мені й справді пощастило, через свою подругу, дружину головного редактора, вона мене й на цю нічну роботу запхала, і навіть до знайомого психіатра водила. Він довго про все розпитував, задавав якісь тести, брав аналізи й урешті-решт сказав, що все гаразд. А зорові галюцинації, мовляв, можуть бути наслідком сильної інтоксикації організму. Таке трапляється, коли людину піддавати дії наркотичних речовин… Ото залупив, як їй-бо!..

– Скажи правду, скажи правду! – присікувалася потім Інка. – Ти що, ще й досі ту траву куриш?

– Та вже давно – ні, ніколи, що ти! Що я – пацан чи ібанат? – коротко і ясно, щоб відчепилась.

Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.

Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно-рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по-дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!

Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де – одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд – аптека…

Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:

– Ой, дивіться, мужчині погано! – крикнула вона.

З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.

– О, ще з ніг зіб’є!..

– Послухайте, де тут аптека? – запитав я, не зупиняючись.

– Наркомани!.. – крикнула вона мені услід. – Бач, неформал!.. – винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.

Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», – цілком достатньо.

А голова, здавалося, ось-ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека – все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті-решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.

– Гей, мужик! – вигук із-за пліч, сигнал і гуркіт синього «Запорожця» – і де він тільки взявся тут. – Зійди з дороги! Знайшов, де стати!

– Ага!.. – тільки й зміг я видихнути з себе до зморшкуватої, мов сушена груша, голови старого над опущеним склом «запора».

– Ти що, слабий?

– Ага! – і як він тільки здогадався, опудало?

Я відскочив з дороги й так і стояв, притиснувши, наче у молитві, руки до грудей, і лише посміхався услід старому, й навіть даїшникам, що оглянулися на сигнал. Тепло з грудей швидко розійшлося тілом, і через хвилину я вже не відчував нічого: ні тепла, ні холоду, як і головного болю, що так само раптово як узявся, так і відпустив. Тільки серце калатало, виривалося з грудей… Я там ще присів на якусь плиту біля дороги і трохи посидів, поки віддихався. Але потім все одно ще три дні всі кістки боліли.

Після того випадку я навіть спробував потренуватися бігом, зробив кілька пробіжок набережною, хоч з моєю роботою, коли ніч і день зміщуються в часі, дотримуватися якогось режиму не так уже й просто. Орко каркає, що одного разу серце може не витримати. Зате Сашуня якось навіть бігав разом зі мною. Він ішов по греблі назустріч уже з центру, але розвернувся й підтюпцем пробігся поряд кількасот метрів назад аж до острівця.

Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд-хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.

Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав – амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз – то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.

У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра-Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків-нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо-Бадьо. Хоча Бодьо-Бадьо – то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.

Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції – то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу – макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека – на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же – Вікя (Яків – навпаки) – мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу – Вікя, добу – я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.

А Вітя-Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт – його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.