Читать книгу Кардинал Сліпий - Олександра Киричук - Страница 3

17 лютого 1892 року у селянській родині Івана Сліпого-Коберницького-Дичковського і Анастасії Дичковської в багатому подільському селі Заздрість народився хлопчик, якого назвали Йосифом. Щодо прізвища батька майбутнього кардинала Кнус багато плутанини. Дослідник його біографії о. І. Хома вважав, що Іван Сліпий рано втратив батька і мати вдруге вийшла заміж за Олексія Коберницького, прийнявши подвійне прізвище Анна Сліпа-Коберницька. Це подвійне прізвище перейняв і старший її син Іван, бо син від другого шлюбу мав прізвище Георгій Коберницький [31, с. 51]. Невдовзі у Івана Сліпого-Коберницького померла й мати, і він був усиновлений своїм майбутнім тестем Романом Дичковським, який жив у Хмелівці й потім віддав за Івана свою дочку Анастасію. Звідси й третє прізвище – Дичковський.

Це була заможна родина, де шанувалась чесна й важка праця, бо, на відміну від решти земель Галичини, земля на Східному Поділлі особливо родюча й робота на ній забирала весь вільний час.

Майбутній кардинал згадував, що батько завжди щось будував: то дім, то стайні, то шопи, а окрім того, у вихідні займався громадською роботою. За своє працелюбство, любов до порядку на господарці, набожність і почуття справедливості та великий авторитет у селі Івана Коберницького селяни упродовж двадцяти років обирали сільським війтом. Уже в кардинальському чині Йосиф Сліпий згадував, що у свого батька навчився великої працездатності, бо навіть у неділю після Служби Божої переглядав свою пасіку, а малий хлопець біля нього вчився азів пасічництва [11]. Збереглася хата – велика, яку на Тернопільщині називають «чворак», тобто чотири кімнати. Щоб до такої доробитись селянам, потрібно було багато і важко працювати на землі. У своїх спогадах з дитинства Й. Сліпий писав, що «весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні, а пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідніх лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою» [26, с. 25]. Він зростав у атмосфері праці, пісні, молитви і різних історій та легенд, які розповідали дорослі довгими зимовими вечорами, коли пряли пряжу. «Молися, трудися, учися» – на цьому, проголошеному ще у середині ХІХ століття галицькими просвітителями життєвому кредо виростало не одне покоління.

У сім’ї, окрім Йосифа, було ще восьмеро дітей: четверо синів – найстарший Микола, Михайло, Роман, Володимир – та четверо доньок – Марія, Розалія, Францішка і наймолодша Євгенія. Іван Коберницький-Сліпий і Анастасія Дичковська приділяли велику увагу виховуванню християнської поведінки своїх дітей: не підпадати під лихі впливи, бути стриманими, ввічливими, злагодженими, поважати інших, особливо старших, а ще – формували у них культ праці. Цю традицію працелюбства, чесності, принциповості і високої сили Божого духу Йосиф Сліпий проніс через усе своє життя: і коли невтомно займався науковими дослідженнями, і коли розбудовував Львівську духовну семінарію та Львівську богословську академію, і коли зносив 18-річні поневіряння по тюрмах і на засланні, і коли розбудовував Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) у діаспорі.

Йосиф у дитинстві ріс хворобливою дитиною. Щоб дитина стала здоровою, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці, до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’я синові. 24 кілометри Анастасія Дичковська несла малого сина на плечах і молилася. І дійсно, Йосиф одужав і виріс високим і статним хлопцем. Може, саме там, у чудотворному місці Зарваниці, на хлопчика Йосифа і зійшла Божа іскра, що запалила його на самовіддане служіння Богу і українському народові?

А може, тією великою любов’ю і жертовною працею на благо народу і церкви його наділила життєдайна земля Теребовлянщини? Бо, окрім Йосифа Сліпого, ця земля на південному сході Галичини подарувала світові й інші знакові постаті. У сусідньому селі Острівець народилися єпископ Торонто Йосиф Борецький, літературний та громадський діяч Роман Лубківський, брати Гжицькі (Володимир – член Спілки селянських письменників «Плуг» і багаторічний в’язень радянського тоталітарного режиму та Степан – основоположник ветеринарної біохімії в Україні, чиє ім’я носить Львівська ветеринарна академія). У селі Струсові пройшли дитячі роки відомого актора та режисера Йосифа Гірняка – керівника Асоціації українських акторів Німеччини та Українського театру в Америці, продюсера і диктора української студії радіо «Свобода». Село Романівка – батьківщина художників-візанти-ністів Михайла Бойчука (одного із засновників монументального мистецтва України ХХ століття, представника «розстріляного відродження»), а село Варваринці – відомого скульптора Михайла

Паращука (члена Союзу визволення України, голови дипломатичної місії УНР у Таллінні). Звертаючи увагу на могутній пласт культури, на якому виростав і формувався майбутній Патріарх Йосиф Сліпий, Р. Лубківський писав, що український патріотизм жителів цього краю бере свої витоки із «щоденної селянської праці, із подвижництва місцевих панотців, які були першими ентузіастами у справі заснування аматорських театральних і хорових гуртків, читалень і фестин, передплатниками українських видань, авторитетними просвітянськими діячами» [9, с. 14–15].

До дев’яти років Йосиф навчався у початковій школі села Заздрість. Очевидно, що школа була добротно побудована, бо її приміщення збереглось донині, і тут розташована шкільна навчальна майстерня. Великий вплив на малого хлопчика мав катехит о. Теодор Цегельський, що доїжджав зі Струсова. Завжди діловий і активний, він був членом майже всіх українських інституцій («Хлопської ради», «Просвіти», ощадно-кредитового кооперативу «Власна поміч» у Струсові та 22 інших кооперативів у Тернопільському повіті). При всіх повітових імпрезах виступав з патріотичними промовами, в яких переконував, що дорогою просвіти, господарською розбудовою та самодостатністю український народ здобуде кращу долю.

В одинадцять років Йосиф закінчив з найкращими оцінками четвертий клас народної школи австрійського типу в селі Вишнівчик. У 1903 р. поступив у Цісарсько-королівську руську гімназію Фран-ца-Йосифа І в Тернополі. Перед початком навчання, на свято Ус-піння Богородиці, Коберницькі повезли свого сина до церкви села Налужжя, де була особливо шанована на Тернопільщині ікона Богоматері, молитися про покровительство у науці. Згодом Сліпий згадував, що мати зі сльозами проводжала його та наказувала, щоб молився і вчився. Варто згадати, що 11-річного хлопця віддали вчитися за 40 км від домівки [26, с. 35].

У першому класі Тернопільської гімназії батьки винайняли для Йосифа за 12 ринських квартиру в управителя млина Райса. У платню входило і харчування. Досі сільський хлопець звик їсти, коли захотілося, і до скромного триразового міського харчування важко було звикати. Окрім того, польська родина, з якою мешкав Йосиф, дозволяла собі висловлювати неприязнь до українців, і це дуже ранило хлопця. Наприкінці першого року навчання через погане харчування Йосиф дуже схуд, й у другому класі батьки перевели його на іншу квартиру до вдови Бачинської, де більше піклувалися про якісне харчування своїх квартирантів. Але трапилась інша проблема: хлопці, які разом з ним винаймали квартиру, втягнули Йосифа у гру в карти, і через це він став гірше вчитися. Тому у третьому класі Йосиф перейшов жити у бурсу (гуртожиток), але простудився там, захворів на запалення легень і повернувся на квартиру.

Гімназія Франца-Йосифа була школою класичного типу, де обов’язковими предметами були латинська, німецька, українська, польська, грецька мови, релігія, історія і географія, математика, природознавство, фізика і хімія. У сьомому і восьмому класах учили вступ до філософії, логіку та психологію. Необов’язковими предметами були: історія рідного краю, французька мова, малювання, спів, фізкультура, стенографія, каліграфія. Заклад мав дві бібліотеки: для вчителів і для учнів, кабінет географії та історії, природознавчий, моделей і взірців для рисунків, археологічний.

Йосиф Сліпий не надто приязно відгукувався про своїх жорстких і надмірно вимогливих вчителів, особливо про класного керівника, що навчав латини та української мови. Він незлюбив сільського хлопця і, незважаючи на великі старання Йосифа, занижував йому оцінки та вважав його за посереднього учня. Згодом кардинал Сліпий згадував, що тодішня гімназіальна методика «стояла низько і звичайно всі предмети треба було виучувати напам’ять». Учні, які наприкінці семестру отримували двійку, змушені були платити в касу 20 ринських так званого дідактруму (для порівняння нагадаємо, що місячна квартплата становила 12 ринських), і Йосиф дуже боявся, щоб його батькам коли-небудь не довелось за нього додатково платити важко зароблені гроші. З усіх предметів, що вивчалися у гімназії, Й. Сліпий з приємністю згадував уроки співу Івана Левицького, який розпізнав виняткові альт-голосові дані Йосифа і готовив його до сольних концертів у шкільній хоровій капелі, що була організована ще 1903 р. під впливом зустрічі з відомим українським композитором Миколою Лисенком [26, с. 37–38].

У п’ятому класі ставлення учителів до Йосифа змінилося, і допомогла у цьому одна пригода. Новий директор гімназії Омелян Савицький прийшов з перевіркою на урок математики. Викликав до дошки багатьох учнів, і всі одержували двійки. На їхньому фоні виділився Йосиф Сліпий, який правильно пояснив розв’язок задачі. А коли директор поставив перед Сліпим завдання із геометрії, він від хвилювання почав міряти відрізок на дошці то лінійкою, то циркулем, врешті – пальцями. Це викликало сміх у класі, але директор залишився задоволений. Після цього Йосиф Сліпий здобув імідж найкращого учня [26, с. 39].

Гімназія присвячувала багато уваги релігійному вихованню молоді. Щонеділі й у свята учні ходили на богослужіння в Надставну церкву, а тричі на рік сповідалися. У першому класі Йосиф Сліпий вступив до Братства Серця Христового і з тих пір відповідно до приписів організації щодня вимовляв по десять разів молитви «Отче наш» і «Богородице, Діво».

Разом із Йосифом Сліпим у Тернопільській гімназії навчалися брати Гжицькі, актор Мар’ян Крушельницький і відомий режисер Лесь Курбас, фізик Олександр Смакула, громадські та політичні діячі: Катерина Зарицька, Василь Мудрий, Михайло Сорока, Ярослав Стецько та багато інших видатних українців. Із її стін вийшли визнані Папою Іоаном Павлом ІІ троє блаженніших священному-чеників УГКЦ: кардинал Йосиф Сліпий та отці Микола Кондрат та Микола Цегельський. Останній був сином улюбленого катехита Струсівської школи Теофіля Цегельського.

Хлопці поза шкільною освітою цікавилися історією та соціологічними науками, самостійно готували виступи про популярних тоді громадських діячів – Драгоманова, Грушевського, Масарика, Нусбаума-Гіляровича, Франка; читали «Літературно-науковий вістник» Наукового товариства імені Т. Шевченка; влаштовували концерти в річниці визначних українців, зокрема Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Така атмосфера у гімназії сприяла формуванню патріотичної інтелігенції.

Навчання в гімназії Йосиф Сліпий закінчив з відзнакою. Ма-туру (державний екзамен) можна було складати на вибір – письмово або усно. Йосиф Сліпий вибрав усний іспит. Закінчив він екзаменаційний захист віршем Самійленка: «Ще стоїть Україна! Не вмерла вона, і вмирати не має охоти. Кожна піч українська – фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти» [26, с. 40]. Так він вступив у своє зріле 19-літнє життя.

Чому віддати перевагу: науці чи церкві, філософії чи теології? – такі сумніви дошкуляли юнакові перед першим кроком серйозного життєвого вибору. Він обрав релігію, вступивши до греко-католицької духовної семінарії у Львові. Але наука вабила його не менше. Тому паралельно записався студіювати теологію у Львівському університеті та відвідував лекції із історії у М. Грушевського [26, с. 41–42]. Одного разу під час візиту до семінарії Андрея Шептицького Йосиф Сліпий наважився запитати митрополита, як узгоджується віра із наукою і чи не перешкоджає остання духовному вдосконаленню. Біограф Йосифа Сліпого єпископ Іван Хома писав, що митрополит Андрей тоді відповів на це такими словами: «Можна дуже добре користуватися наукою і навчанням у час служби Богові, і це зовсім не є в контрасті з тайною священства».

Звернувши увагу на природні обдарування семінариста Й. Сліпого, Андрей Шептицький 1912 р. відправив його на навчання до Інсбрукського університету в Австрію. Вимоги для вступника до цього закладу були дуже жорсткими: довелося скласти іспити з історії, Старого Завіту, екзегези, фундаментальної догматики і схоластичної філософії, а також єврейської, арабської, сирійської і арамейської мов.

Університет в Інсбруку був одним з найпрестижніших у Австро-Угорській монархії вищих навчальних закладів, з якого вийшли лауреати Нобелівської премії з хімії Ганс Фішер, з фізики – Віктор-Франс Гесс. Тут учився відомий австрійський ботанік Антон Кернер. Сумніви перед дилемою вибору церковного служіння чи філософських наукових досліджень вирішились на користь одного й другого, бо в Інсбруку Й. Сліпий отримав можливість навчатися одночасно на філософічному і теологічному факультетах богословської колегії «Канізіяну». У цьому закладі майбутній митрополит пройшов першу школу міжнаціональних відносин, бо із 250 студентів лише 10 були українцями [26, а 43]. Тут звернули увагу на виняткові наукові здібності українського студента. Про авторитет молодого юнака свідчить те, що його обрали головою «Гомілетичного гуртка українських богословів». Але подальше навчання в Інсбруку довелось перервати з літа по грудень 1913 р., бо далися взнаки недоїдання та навчання без відпочинку і Йосиф Сліпий захворів на тиф. Провчившись першу половину 1914 р., знову довелось перервати навчання, бо на літніх канікулах у селі Заздрість його застала Перша світова війна.

23 серпня 3-тя російська армія перейшла річку Серет, яку австрійські війська вирішили не обороняти, і вийшла на рубежі річки Стрипа. 25 серпня росіяни були у Козовій, і Заздрість опинилася в зоні російської окупації. Перед наступом російських військ родина Коберницьких-Сліпих, полишивши майно, змушена була втікати через Підгайці на захід, бо російська окупаційна влада безпощадно ставилась до тих, хто був прихильником української орієнтації. А як уже згадувалось вище, батько Іван був у селі війтом і мав виражені патріотичні переконання.

Війна завдала першого серйозного душевного удару юнакові – загинув на фронті рідний брат Володимир, що був військовим лікарем.

Час був непевний. Ввійшовши у Львів, у вересні 1914 р. російська окупаційна влада заарештувала митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і відправила його у заслання. До Росії вивезли велику частина духовенства і патріотично налаштованих українців. Усіляко насаджували російську мову. Ізолювавши від своїх вірних главу УГКЦ, до Львова прибули харківський православний єпископ Антоній Храповицький і архієпископ Волинський та Житомирський Євлогій. Їхня православна місія полягала у руйнуванні греко-ка-толицької церкви, яка для українців Галичини була захисником перед небезпекою полонізації та русифікації.

Весною 1915 р. ситуація на фронті почала змінюватися, і до осені австро-угорська армія на чолі з генералом Бем-Ермолі відтіснила російську армію по лінії Чернівці – Тернопіль – Рига. Родина Сліпих-Коберницьких перебралась у звільнений Львів. Повертатись у рідне село було небезпечно, бо за зиму 1915–1916 рр. російська армія поповнилась резервістами і генерал О. Брусилов знову розпочав наступ, дійшовши до Карпат. Та зазнавши значних втрат і поразки у Карпатах, російські війська почали відступати. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія перейшли в наступ, після чого основна частина Галичини знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

Внаслідок багатомісячних боїв чимало районів Галичини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйоване, господарство та майно – втрачені. Після звільнення від російської окупації Теребовлянщини родина Й. Сліпого повернулась додому у Заздрість, а Йосиф Сліпий поїхав продовжувати навчання до Інсбрука.

Коли влітку 1917 р. Й. Сліпий приїхав на канікули, картина повоєнної розрухи була жахлива. Поля навколо села виглядали «як по татарському наїзді». «Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, кільчасті дроти, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад по-боєвищами. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат» [26, а 44]. Колись дбайливе господарство Коберниць-ких-Сліпих-Дичковських було знищене. Брат Роман, який залишився «на господарці», прийшов із фронту інвалідом. Усі тяготи сільської роботи лягли на плечі сестри Євгенії. Це була остання зустріч Йосифа з улюбленою сестрою і братом, бо через рік їх обох не стало.

Але війна духовно загартувала галичан. Декілька років російської окупації позбавили будь-яких ілюзій щодо приналежності до єдиного «русского міру» та про «доброго російського царя», які колись так активно пропагувались галицькими русофілами. Зросла національна свідомість українців. Львів переживав велике піднесення – повернувся із заслання з Росії митрополит Андрей Шептицький. У Росії внаслідок Лютневої революції було повалено монархічну владу і встановлено демократичний Тимчасовий уряд. По-іншому став дивитись на своїх вірних митрополит Андрей.

У своїх спогадах золочівський парох О. Юрик, якого також вивезли до Росії як «мазепинця», ділився спогадами у газеті «Діло» про урочисту зустріч греко-католицького митрополита в Петрограді, у якій взяло участь близько 20 тисяч осіб: «Особливо велику і гарячу овацію зробили йому українські солдати із жовто-блакитними стягами. […] До свого окруження і в листі до української громади, висланім на адресу п. Лотоцького, висказав, що він син великого досі поневоленого народу, рад би терпіти в’язниці до кінця життя, щоби тільки оглядати воскресіння народу, що тепер наспіло» [37].

Наприкінці канікул 30 вересня, у неділю після свята Воздви-ження Чесного Хреста, у житті Йосифа Сліпого відбулася знакова подія – у древньому Унівському монастирі студитів він отримав свячення з рук самого митрополита Андрея.

І знову Інсбрук, знову інтенсивне навчання і підготовка до випускних іспитів з морального та пасторального богослов’я, катехітики, гомілетики та літургіки. За виняткові наукові здібності Сліпому призначили високий гонорар у 40 австрійських корон [26, с. 43]. Врешті у червні 1918 р. отець Йосиф Сліпий захистив працю «Поняття про вічне життя в Євангелії св. Іоана», отримав академічний ступінь магістра богослов’я і відбув до Львова.

По дорозі додому Й. Сліпий заїхав у Моравію на Велеградський конгрес – міжнародний з’їзд, у якому брали участь представники католицьких слов’янських народів та деяких православних церков. Такі конгреси відбувалися з певною періодичністю з 1907-го аж до 1936 р. Їхньою метою стали пошуки шляхів примирення й об’єднання православних церков з Ватиканським престолом.

Повернувшись додому, молодий отець відправив у рідному селі свою першу Службу Божу й отримав парафію у Словіті (нині Львівська область). Та довго він не прослужив у церкві цього мальовничого села – переважало бажання займатись наукою. Війна ще не закінчилась, але в інтелігенції були великі сподівання на відродження української культури й науки, зокрема на відкриття українських студій у Львівському університеті. Йосиф Сліпий мріяв там викладати, тому став працювати над докторською дисертацією. Але дужого і статного на вигляд юнака Господь готовив до великих майбутніх випробувань, загартовуючи новими хворобами. У той час у Європі лютувала так звана іспанка, яка за своїми симптомами дуже нагадувала чуму. По дорозі до Мюнхена Й. Сліпий заразився і місяць пролежав у ліжку в німецькому селі Матрая, а потім проходив реабілітацію в монастирі бернардинів у Швейцарії [26, с. 44].

Поправивши трохи здоров’я, Й. Сліпий вирушив до Інсбрука. Падіння Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року і проголошення Західноукраїнської народної республіки він зустрів у бібліотеці серед книжок, працюючи над майбутньою докторською дисертацією та вивчаючи, окрім теології та філософії, історію мистецтва, французьку, російську, німецьку, італійську й англійську мови. Через два роки дисертація «Тринітарне вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріарха Фотія» була завершена німецькою мовою. Але, зважаючи на воєнну та фінансову розруху, виникли труднощі з її публікацією. Адже за тодішніми умовами для здобуття вченого ступеня дисертаційну роботу потрібно було у друкованому вигляді розіслати всім європейським вченим у галузі досліджуваної проблеми та отримати від них позитивні відгуки. Врешті, текст дисертацій був надрукований протягом 1920–1921 рр. у двох номерах наукового журналу «Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie». Позитивні рецензії у французьких, німецьких, англійських католицьких і протестантських виданнях надходили упродовж майже двох років.

Напружена наукова робота, важкі емоційні переживання, пов’язані з воєнним лихоліттям та втратою рідних Євгенії, Романа і Володимира, а також перенесені тяжкі хвороби – тиф та іспанка – підірвали здоров’я юнака.

Закінчивши два курси філософського факультету Інсбрукського університету і захистивши дисертацію із богословських наук, Й. Сліпий відправився до Рима, де продовжив навчання у трьох папських освітніх закладах: 1) Папському університеті ім. Св. Фоми Аквінського, відомому під назвою «Ангелікум»; 2) Папському григоріанському університеті, відомому під назвою «Григоріанум», який мав глибоку історичну традицію ще з 1551 р., пов’язану з єзуїтами; 3) Папському орієнтальному інституті (лат.: Pontificium Institutum Orientale), який був щойно заснований Папою Бенедиктом XV як академічний заклад для вивчення східного канонічного права та історії східних церков з правом присвоєння академічних ступенів з теології. Відвідуючи лекції відомих богословів того часу, Йосиф Сліпий здобув глибокі знання з теології і заглибився у духовне життя. Варто зауважити, що серед випускників Григоріанського університету – 20 святих, 29 блаженних і 14 римських пап [26, с. 43].

А вдома у змаганнях за українську державність розгорілась нова українсько-польська війна. 25 червня 1919 року в межах підготовки Версальського мирного договору польські війська отримали від країн Антанти дозвіл продовжити військові операції аж до річки Збруч «з метою захисту прав населення та його майна від небезпеки, яка загрожує від більшовицьких банд». Після того як за Сен-Жерменським договором Австро-Угорщина визнала свою поразку у війні, Східна Галичина визнавалася тимчасово окупованою Польщею територією. Рішенням союзних держав 21 вересня 1919 року термін тимчасової польської окупації було продовжено з десяти до 25 років. Наприкінці 1920 р. до Рима з намірами лобі-ювати українські інтереси прибув митрополит УГКЦ Андрей Шептицький.

Йосиф Сліпий був посвячений у всі проблеми, пов’язані з політичною ситуацією щодо українців, бо у Римі він супроводжував А. Шептицького з візитами до Папи Бенедикта XV, а також до різних дипломатичних представників, зокрема Франції. Річ у тім, що під час арешту митрополита 1914 р. до Росії були вивезені установчі документи УГКЦ, і з подачі польських католицьких лобістів у Ватикані новий Папа Бенедикт XV піддав сумніву повноваження глави УГКЦ. Зокрема, вони стосувалися наданих А. Шептицькому попереднім Папою Пієм Х 1908 р. прав скликати церковні собори, а також висвячувати греко-католицьких єпископів у Росії. Власне на тій підставі митрополит скликав 1917 р. у Петрограді собор Російської греко-католицької церкви і висвятив її екзарха Леоніда Федорова (привезена до Львова копія рішень Собору Російської греко-католицької церкви, засвідчена підписами екзархів, знаходиться у Львівському музеї історії релігії). Оскільки надзвичайні повноваження були надані митрополитові Шептицькому таємно, а новий Папа Бенедикт XV нічого про них не знав, виникла загроза, що Андрей Шептицький буде покараний Священною Конгрегацією і митрополичий престол УГКЦ опиниться без глави.

Питання канонічності дій митрополита Шептицького вирішилось у Ватикані аж через декілька років, коли у Петроградському архіві вдалося здобути вивезені зі Львова документи, які конспіративно доставив до Відня один єврей, а рідний брат митрополита Климентій Шептицький привіз їх до Рима [26, с. 45]. А поки у 1921 р. митрополит Андрей з Рима вирушив у турне через європейські країни до Південної та Північної Америки, щоб розповісти світові про українське питання. Вільно володіючи французькою, він виступав там на конференціях, виголошував проповіді, збирав пожертви для сиріт.

Йосиф Сліпий продовжив у Римі роботу над дисертацією і у червні 1922 р. захистив у Григоріанському університеті латиною працю «Начало духопоходження у Пресвятій Трійці». Склавши додатковий екзамен, він здобув наукове звання agregatus magistr, що дорівнювало ступеню приват-доцента. Наступного року він захистив в Інсбрукському університеті габілітаційну працю «Вчення про Пресвяту Трійцю візантійського патріарха Фотія», що дало йому право викладати в університетах.

З Америки митрополит Андрей написав Йосифу Сліпому листа до Рима з пропозицією повертатись на батьківщину. Тридцятилітній чоловік приїхав у Львів з неабияким багажем знань із багатьох предметів та двома дисертаціями Інсбрукського та Григоріанського університетів. Але мати не діждалась очікуваних успіхів сина, бо, знесилена повоєнним лихоліттям і важкою сільською працею, померла 1922 р.

У Львові в Й. Сліпого не було квартири для проживання, і йому запропонували посаду капелана при лікарні для душевнохворих на вул. Кульпарківській. Пропозиція мати справу з психічнохво-рими людьми вдарила по амбіціях молодого вченого, бо всі роки напруженого навчання його супроводжувала мрія викладати у духовній семінарії і займатись науковою роботою. Врешті отця-ректора Т. Галущинського впросили виділити для молодого викладача маленьке приміщення у семінарії, і він приступив до викладання догматики про Святі Таїнства. Йосиф обмежував себе у всьому: в їжі, харчуванні, теплому одязі. Заощаджував кошти на будівництво родинного гробівця у Заздрості.

1924 р. закінчувався п’ятирічний період правління Львівською семінарією отців-василіан, і митрополит Андрей підшукував кандидатуру на посаду ректора. Ще у Римі під час розмов із Й. Сліпим він скаржився на кризовий стан у семінарії, бо її віце-ректор Дмитро Яремко помер на засланні в Росії, а єпископ Боцян повернувся з Сибіру важко хворий. Як згодом згадував Й. Сліпий, митрополит приглядався і до його особи та декілька разів запитував, чи зміг би той впоратись із керівництвом семінарією.