Читать книгу Кардинал Сліпий - Олександра Киричук - Страница 4

Йосиф Сліпий став ректором Львівської духовної семінарії у 32 роки. Йому випало очолити цей заклад у складний період. Західноукраїнське суспільство переживало глибоку депресію від поразки у змаганнях за незалежність. Польська конституція 17 березня 1921 р., зокрема ст. 109, гарантувала право меншин на створення автономних органів самоврядування, використання рідної мови в публічному житті та навчанні в початкових школах. Але всі ці декларації були дипломатичними маневрами, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі уряд намагався погасити активність невдоволеної частини населення шляхом репресій. Протягом 1919-1922 рр. було заарештовано та кинуто до в’язниць і таборів близько 100 тисяч осіб, з яких приблизно 27 тисяч українців там і померли [20]. У червні 1922 р. сейм Польщі всупереч рішенням Версальської конференції відхилив проект територіальної автономії Східної Галичини і після цього до питання про автономію уже ніколи не повертався.

Частина молоді, особливо колишні воїни українських визвольних змагань, не мирилися з поразкою і продовжували боротьбу нелегальними й силовими методами. У 1920 р. вони заснували Українську військову організацію (далі – УВО), яка влаштувала замахи на представників польської влади: 1921 р. – на маршала Ю. Пілсудського, 1922 р. – на С. Грибовського, 1924 р. – на президента Польської республіки С. Войцеховського.

В умовах повоєнної розрухи семінарія знаходилась у стані запустіння: слабка дисципліна, анархія, порожня каса і великі борги. Перед молодим ректором постали складні виклики незнаної йому досі адміністративної роботи. Але велика працелюбність, організаторські здібності і Божественне натхнення Й. Сліпого дозволили перетворити у короткий десятирічний термін Львівську духовну семінарію на престижний навчальний заклад.

Найперше було оновлено весь керівний склад семінарії. Віце-ректором обрано 38-річного о. Василя Лабу – високоосвіченого філософа та богослова, що здобув освіту у престижних закладах Інсбрука, Відня та Фрайбурга, за плечима якого був досвід польового капелана Української галицької армії. Економічними питаннями семінарії опікувався 36-річний о. Олександр Малиновський, який, окрім богословської, мав іще і юридичну освіту. Духівником обрано 43-річного о. Степана Рудя.

Новий склад ректорату запровадив у семінарії сувору дисципліну, яка після воєнної розрухи, розгулу анархії та ліберального керівництва попереднього ректора о. Галущинського сприймалася важко. Йосиф Сліпий згадував про бунт семінаристів з приводу нових правил, зокрема читання Святого Письма під час трапези, коли семінаристи на знак протесту відмовились обідати. Того дня ректор, щоб зняти напругу, уступив студентам і запропонував припинити читання. Але семінаристи недовго торжествували свою перемогу, бо наступного дня ректор твердо висловив свою позицію: «Я ніколи не допущу до того, щоби в семінарії панувала якась анархія […]. Кому не подобається, може виступити, нікого я не силую ані фізично не змушую. А з другого боку, нехай ніхто не думає, що він робить ласку. Церква вже має усталені норми виховання, і їм кожний мусить підчинитися, хто хоче бути священиком» [26, с 48]. Коли Йосиф Сліпий розповів про цю історію митрополитові Шептицькому, він, однак, зробив застереження, що надмірна суворість може спричинити до того, що деякі семінаристи покинуть заклад. І все ж новий ректор твердо наполягав на дисципліні, молитві, порядку і чистоті. Інколи навіть митрополитові доводилось захищати деяких студентів, наприклад, коли вони запізнювались із вакацій. В архівах Львівської семінарії зберігся лист Й. Сліпого до митрополита Андрея Шептицького, у якому ректор висловлює свою думку про недисциплінованість семінариста з Югославії Ерделіго і просить митрополита «не заступатися за нього проти волі ректора, бо це порушує атмосферу дисципліни у закладі».

Ще один складний виклик часу, який постав перед молодим ректором Духовної семінарії, був пов’язаний із гострими дискусіями з приводу намагань Римського Престолу запровадити серед греко-католицького духовенства безженство (целібат), як це мало місце у римо-католиків. Це викликало гостру дискусію у суспільстві, до якої приєдналась преса. Голова української парламентської фракції Юліан Романчук виступив категорично проти. У своїх спогадах Й. Сліпий писав, що Папа Пій XI під час аудієнції 1926 р. пропонував йому навіть силою запровадити целібат, але і митрополит УГКЦ, і ректор Львівської семінарії висловлювали позицію, що перехід священиків на целібат може відбуватись тільки добровільно. Аргументом слугували східні традиції греко-католицької церкви і те, що у сусідній з Галичиною території Волині, де була поширена православна церква, священики були жонаті, і це могло спричинити перехід духовенства УГКЦ у православ’я. І все ж Йосифу Сліпому довелось ухвалити компромісне рішення і приймати до семінарії насамперед тих абітурієнтів, які обіцяли після її закінчення прийняти целібат [26, с. 50].

Труднощі виникали і через недостатню кількість аудиторій, які не могли вмістити всіх бажаючих навчатись у Львівській семінарії, бо вона була розрахована на сотню семінаристів. Річ у тім, що вищі навчальні заклади з політичних мотивів неохоче приймали українців, і єдиним навчальним закладом для них стала духовна семінарія. Тому туди ринули хлопці з усієї Галичини. Доводилось винаймати приміщення інших закладів, зокрема Академічного дому, який слугував гуртожитком для студентів, що навчалися у різних закладах Львова. Там Й. Сліпий розмістив аудиторії для першокурсників із окремим префектом та духовником. Він також з допомогою юристів домігся вивільнення для свого закладу приміщень, які займали Державна учительська семінарія та пошта. Згодом до основного корпусу семінарії ще добудували нові кімнати, а також облаштували внутрішній дворик – атріум з ротондою і аркадами. На літніх канікулах зробили ремонт, і кімнати для семінаристів переділили, щоб вихованці не перешкоджали один одному у навчанні та духовному вдосконаленні.

Для того щоб правильно організувати життя у семінарії, її ректор став вивчати досвід європейських духовно-філософських навчальних закладів. Було налагоджено добрі контакти з ректором Папської колегії (української семінарії Св. Йосафата) у Римі Діонізієм Головацьким та із Римо-католицькою духовною семінарією у Римі.

Йосиф Сліпий мріяв підняти вітчизняну філософську і богословську науку на європейський рівень. Одразу по приїзді до Львова, ще не будучи ректором, він став працювати над написанням статутів Богословського наукового товариства (далі – БНТ), які були затверджені польським урядом у 1924 р. за підтримки впливового діяча Володимира Децикевича – колишнього голови департаменту Міністерства внутрішніх справ у Відні (1906–1916) та віце-президента Галицького намісництва у Львові (1916–1918). Примірник цих статутів сьогодні знаходиться у бібліотеці Львівського музею історії релігії. Згодом статути Богословського наукового товариства стали використовувати як зразок православні й католицькі установи. Зокрема, Й. Сліпий згадував, що Львівський римо-католицький єпископ Францішек Лісовський використав за основу статути Львівської греко-католицької семінарії при написанні статутів римо-католицької Духовної семінарії у Тарнові [26, с. 49].

Він мріяв, щоб Товариство видавало свої наукові збірники, і, не очікуючи результатів роботи інших, самостійно підготував до друку перший том праць, присвячений священномученику Йоса-фату Кунцевичу. На допомогу християнському вихованню та духовному вдосконаленню 1926 р. започатковано видання «Аскетичної бібліотеки». Наступного року стала виходити серія про життя українських духовних діячів. Й. Сліпому в цій серії належав нарис про письменну творчість св. Йосафата Кунцевича. Згодом у журналі «Богословія» професор Сліпий надрукував монографію «Про молодечий вік Митрополита» (Андрея Шептицького).

Організаційна робота ректора Йосифа Сліпого дає нам приклад високого духовного служіння на ниві науки і культури, особливо там, де без жодного ремствування (властивого нинішній інтелігенції) він із гідною захоплення здатністю знаходив необхідні для цього кошти. Так було організовано фінансування тижневика «Мета» та літературно-наукового щомісячного журналу «Дзвони». Завдяки великим організаторським здібностям Й. Сліпого та натхненній праці в Академії створилася наукова атмосфера, у якій формувалось власне українське східне богослов’я.

Ректор Йосиф Сліпий добре розумів потребу імплементації східної богословської науки у західне (католицьке) християнство. Проблема богословсько-ідеологічних розходжень між Сходом і Заходом вкотре була актуалізована ним під час четвертого Унійно-го конгресу у Велеграді 1924 р., де він виступив з доповіддю «Значення святого Томи для справи з’єдинення». Серед подальшого науково-богословського доробку Йосифа Сліпого – статті «Прагматизм у філософії і теології» у журналі «Нива», «Святий Тома з Аквіну і схоластика» у «Богословії». Завдяки Й. Сліпому книгарня Ставропігійського інституту стала постачати для римо-католиць-ких студентів богослужбові книги східного обряду.

П’ять неповних років плідної науково-викладацької праці дозволили заснувати 1928 р. на основі семінарії Богословську академію, в якій через три роки було відкрито філософський факультет, запроваджено викладання археології та історії мистецтв. Ще через п’ять років після заснування Богословської академії тут навчалося 360 студентів, які брали участь в археологічних розкопках Я. Пастернака, вивчали історію рідного краю, провадили наукові дослідження, були організаторами урочистостей на честь знаменних подій українського національного життя. Засновано літературно-музичну трупу студентів, які виступали зі своєю програмою під час проведення різноманітних громадських заходів. У Центральному історичному архіві Львова збереглися документи про гастролі цієї трупи з нагоди вшанування пам’яті Маркіяна Шашкевича 1933 р., а також про музично-драматичний вечір при читальні українських богословів «Ревія. Доля б’є, та не все» 1936 р. 20 грудня 1933 р. у Богословській академії урочисто відзначалась пам’ять Мелетія Смотрицького.

Під час святкувань 10-ліття Богословської академії Й. Сліпий у своїй промові заявив, що здійснено значну частину підготовки для відкриття правничого факультету. Для цього 1935 р. ректор Академії вивчав досвід Кембриджського та Оксфордського університетів Англії. Під впливом наукових контактів із англійськими колегами він написав низку праць з теологічної, філософської, літературної та історичної тематики, а також про мистецтво і церковне право, які були опубліковані у серії «Праці Греко-Католицької Академії».

Успішний розвиток Львівської духовної семінарії та Богословської академії привернув увагу західних колег. Тут навіть було організовано стажування 14 німецьким богословам, які цікавилися східним обрядом і українськими народними звичаями. А Міністерство внутрішніх справ навіть висловило думку, що Богословська академія може стати зародком майбутнього українського університету.

Поступово Духовна семінарія і Богословська академія перетворювались на самоокупні установи, які самостійно могли оплачувати певні мистецькі та ремонтні роботи. Найперше була відреставрована семінарська каплиця і церква Святого Духа, інтер’єр яких збагатився новими мистецькими творами. 3 лютого 1929 р. відбулись урочисті заходи з нагоди посвяти молитовниці, розмальованої пензлем Петра Холодного. Художник уже був знаний у Львові своїми іконами та знаменитим вітражем у церкві Успіння Богородиці. Його знали не тільки як художника, але і як ученого-хіміка, українського державного та громадського діяча Української Центральної Ради та міністра народної освіти Української Народної Республіки. П. Холодний також намалював іконостас, а різьбярські роботи іконостаса з червоного кедрового дерева виконав Андрій Коверко. Витончений каліграфічний стиль ікон П. Холодного – добре гармоніював із делікатною ажурною різьбою по дереву А. Коверка, у якій майстерно інтерпретувались старовинні переплетені орнаменти, гостро зламані поверхні та геометричні мотиви романського, візантійського і народного українського мистецтва. Як учасник українських визвольних змагань А. Коверко в оздобленні використав герб України Тризуб, що було дуже сміливо для того часу. На сьогодні іконостас із церкви Святого Духа не зберігся, але окремі його фрагменти є у Національному музеї ім. Андрея Шептицького.

Оздоблення аудиторій виконували інші відомі українські художники: Святослав Гординський, Юрій Магалевський, Павло Ковжун, Михайлина Стефанович-Ольшанська. Окрім того, ректор Й. Сліпий закупив багато ікон, які були розвішані в коридорах Академії.

1930 р. у семінарській церкві було встановлено Божий Гріб, вартістю 1 тисяча злотих. З цього часу ректор запровадив традицію обряду співу єрусалимської утрені семінаристами в Страсну п’ятницю [33]. У жовтні 1932 р. у саду Греко-католицької богословської академії на вул. Коперника, 36, встановлено пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому роботи скульптора Андрія Коверка. Знаменність цієї події полягала в тому, що це був перший український пам’ятник у Львові.

Співпраця і контакти із відомими українськими митцями спонукали Йосифа Сліпого організувати при Богословській академії семінар церковного мистецтва. В рамках мистецької секції він працював над дослідженням візантійської традиції в українській культурі. Підтримуючи тісні контакти з випускниками семінарії, що несли службу у греко-католицьких парафіях Галичини, Йосиф Сліпий звертав їхню увагу на потребу виявляти цінні історичні пам’ятки матеріальної культури, зокрема церковні ікони. З цього приводу ректор розіслав до духовенства УГКЦ листи з проханням передати до Академії старі церковні образи. Один з таких листів, датований 20 вересням 1930 р., звернутий до пароха с. Орава (біля м. Сколе) Івана Яблонського, у якому Й. Сліпий висловлює вдячність за переданий у Академію образ св. Миколая і просить отця розшукати старий образ Божої Матері, який він бачив у пароха і який той віддав до якогось сусіднього села. У фондах ЦДІАУ у Львові знаходимо ще один лист Й. Сліпого такого ж змісту до декана і пароха с. Лисовичі о. Штайдена. Зібрана таким чином колекція старовинних ікон послужила основою заснованого при Богословській академії музею. Так у іншому листі до пароха с. Довге (біля Моршина) Северина Яминського Й. Сліпий наголошував, що «музей – це найкраще місце для збереження старинних пам’яток мистецького смаку наших предків». Не всі пам’ятки вдавалося придбати безплатно. Деякі цінні ікони з Волині, де греко-католицька церква не мала поширення, куплялися. Не на всі вистачало грошей. Зокрема, у листі від 25 вересня 1932 р. Й. Сліпий повідомляв священика с. Туричани на Волині о. Маце-йовського, що затребувана за образ ціна 120 злотих є зависокою для музею Богословської академії і радить отцю запропонувати ікону директорові Національного музею Іларіону Свенціцькому. Так було зібрано цікаву колекцію Музею релігійних старожитно-стей. Окрім того, Йосиф Сліпий з 1926 р. входив до складу кура-торії Українського національного музею у Львові.

У другій половині 30-х років ХХ століття за сприяння митрополита Андрея Шептицького ректор Сліпий домігся, щоб польський уряд передав для Львівської семінарії 180 гектарів поля в Якторові (тепер – Золочівський район). Річ у тім, що за договором між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. (так званим Конкордатом) Римо-католицька церква, а заодно і греко-католицька, здобували право отримати від держави певні земельні володіння, прибутки від яких використовувались на потреби церкви. У 1936 р. за позичені у митрополичої консисторії 15 тисяч злотих семінарія закупила ще 40 га землі й придбала молочне господарство у селі Андріївка та у Винниках поблизу Львова. З допомогою цих господарств семінарію вдалося зробити самоокупною, бо тут вирощували пшеницю, овочі та корм для тварин, випікали хліб, а окрім того, вигодовували близько 12 корів, які давали молоко, та близько 20 свиней на м’ясо. Таким чином забезпечувалось безплатне харчування для семінаристів.

Коли 1934 р. до Львова з перевіркою приїхав апостольський візитатор для Галицької церковної провінції Ян Гудечко і 4 грудня відвідав Духовну семінарію та академію, він був вражений її порядком, красою оздоблення та високим науковим рівнем викладачів [23, с. 592–595].

Розбудова духовного науково-освітнього закладу відбувалася в умовах суспільного протистояння, яке тривало протягом усього міжвоєнного періоду. Його ректорові доводилося балансувати між зростанням радикальних настроїв молоді та гострою реакцією влади на будь-які прояви опозиційності серед семінаристів.

Одне з таких протистоянь відбулося в день 10-ї річниці ЗУНР 1 листопада 1928 р., який усі українські установи проголосили вихідним днем. З цієї нагоди на панахиду в церкві Св. Юрія зібралося близько десяти тисяч людей. Але польська поліція розігнала маніфестацію, а шовіністично налаштована група стала громити українські установи, товариства та редакції газет. Врешті, натовп ринув до Академічного дому, пошкодивши там виставку робіт художника Олекси Новаківського. Серед студентів, що організували оборону Академічного дому, було декілька членів УВО. Це послужило приводом до масових арештів. Більшість заарештованих через кілька днів відпустили на волю, але трьох семінаристів Духовної семінарії притягли до суду, звинувативши у шпигунстві і «намірах викликати неспокій та заворушення всередині держави».

Наступне загострення польсько-українських протистоянь у вересні-листопаді 1930 р. було пов’язане з репресивною акцією проти українського населення, яка дістала назву пацифікації. Й. Сліпий згадував, що тоді «польська боївка напала на семінарію, повибивала вікна, вдерлася досередини, повикидала постелі та порозрізувала подушки так, що хмари пір’я уносилися на вулиці Коперника й Оссолінських» [26, с. 51]. Йосифа Сліпого закидали камінням, і він, як ректор семінарії, повідомив про цей прикрий інцидент Ватикан, долучивши до інформації фотографії нападу. Після того як їх побачив Папа Римський, до Галичини відрядили апостольського нунція Філіппо Кортезі. Оглядаючи українські установи у Львові, апостольський нунцій увесь один день присвятив Богословській академії, яка зустріла його бурхливими оваціями. Але після цього візиту польський уряд ревно стежив, щоб у семінарії під впливом радикалізації суспільства не поширювався український національний дух. Згодом Й. Сліпий згадував, що йому були відомі навіть наміри організувати на семінаристів напад військових із гарнізону, який розташовувався поблизу семінарії на «Цитаделі» [26, с. 4]. Тому всі організаційні справи з відбудови українського духовного закладу слід було робити дуже обережно, щоб не спровокувати репресій з боку польської влади.

Щоб відвернути українську молодь від радикальних націоналістичних настроїв, митрополитом Андреєм у 30-х роках було засновано мирянський рух «Католицька акція», який ставив своїм завданням перебудувати громадське життя на християнських засадах любові та моральності. Критикуючи «вічне українське невдоволення», керівник цього руху М. Дзерович вважав, що «національний організм хворий», а духовна й світська інтелігенція «покликані цей організм лікувати». Ідеї Католицької акції стали активно впроваджуватись у Львівській духовній семінарії. 6-7 травня 1933 р. семінаристи взяли активну участь у проведенні релігійно-національного свята української католицької молоді з нагоди 1900-ї річниці смерті і воскресіння Ісуса Христа. На демонстрацію до Львова прибуло близько 50 тис. молоді. У програмі були Польова Служба Божа на площі Сокола-Батька, після якої єпископ І. Бучко прийняв присягу молоді на вірність Христові й посвятив прапори. Відбувся маніфестаційний похід вулицями міста до митрополичих палат на Святоюрській горі. Однак акція, яка мала на меті об’єднати суспільство на християнських морально-етичних засадах, викликала протистояння між різними таборами. Націоналісти гостро засудили проведення такого свята під кутом звинувачень греко-католицького духовенства у пропольській політиці, а польська громадськість сприйняла це свято як вияв українського протесту та сили і звинуватила греко-католицькі товариства у симпатіях до радикальної Організації українських націоналістів (далі – ОУН).

Щоб нейтралізувати активність молодого ректора, Й. Сліпому пропонували очолити кафедру догматики у Львівському університеті за тієї умови, щоби семінарії перейшли на польську мову викладання. Для деяких викладачів ця пропозиція була спокусливою, бо тоді їм би зараховувався державний стаж. Але Й. Сліпий рішуче відмовився від такої пропозиції.

1934 р. Йосиф Сліпий здійснив паломництво на Святу Землю. У фондах Львівського музею історії релігії зберігається його книжка із серії «Аскетична бібліотека Греко-Католицької Духовної Академії у Львові», написана на основі вражень від подорожі до Єрусалима. Духовні переживання на Святій Землі надихнули ректора на щомісячні реколекції зі студентами. Нотатки про подорож та духовні роздуми над життям Ісуса також опубліковані у часописі «Мета». Цікавими є й інші розповіді Й. Сліпого, зокрема «Подорож в Сицилію» 1937 р.

Завдяки великій працездатності Йосиф Сліпий скрізь встигав і одночасно вирішував багато справ: організовував матеріальну допомогу багатьом церквам і священикам; вів переписку і здійснював розрахунки із окружними союзними кооперативами. Є приклади його приязних контактів і з римо-католицьким духовенством. Зокрема, він лобіював перед митрополитом УГКЦ питання виділення о. Зєльському 3 тисяч злотих на бляху для ремонту даху латинської плебанії [80].

Ректора Академії запрошували на різні наукові та громадські заходи: у музичний зал ім. М. Лисенка – на Академію в честь Святішого Отця Пія ХІ; в семінарію сестер-василіанок – на виставу «Клюб суфражисток» та на концерт, присвячений опікунові митрополиту А. Шептицькому; в учительську семінарію – на виставу «Кукіль св. Ольги і св. Тереми» та на концерт, присвячений Тарасу Шевченку; на літературно-музичний вечір літературної секції товариства «Читальня українських богословів»; на святкування 25-річчя свого існування марійської дружини; на святковий вечір для вшанування 950-річчя хрещення Русі-України, на концерт із нагоди 40-річчя літературної і громадської діяльності Василя Щурата. Його також запрошували приїхати до Золочева і виступити там на могилі січових стрільців. У вересні 1937 р. Й. Сліпий представляв Львівське богословське товариство на Міжнародному конгресі істориків у Цюріху.

А ще він мав обов’язок допомагати родині на Теребовлянщині. Іван і Анастасія Коберницькі-Сліпі наголошували своїм дітям, що вони повинні жити дружно і допомагати одне одному. Ця закладена у дитинстві відповідальність за долю братів та сестер спонукала Йосифа Сліпого віддавати родині майже усі свої статки. У Центральному державному історичному архіві Львова збереглася частина родинного листування, з якого довідуємося про регулярну матеріальну допомогу рідним. Й. Сліпий пересилав грошові подарунки своїм братам і сестрам на свята; покривав всі витрати на лікування туберкульозу і поїздку на південь братові Миколі; оплачував лікування двоюрідного брата Романа та племінника Романа; іншому племіннику дав гроші на велосипед; племінник Володимир просив дядька-ректора позичити 700 злотих на купівлю поля.

Вагомою подією стало проведення Богословським товариством 1936 р. у Львові унійного з’їзду, приуроченого 300-річчю пам’яті митрополита Йосифа Рутського. Це був період, коли офіційна богословська наука Римо-католицької церкви – томізм – негативно сприйняла виникнення у середовищі католицьких та протестантських теологів релігійного модернізму. У свою чергу боротьба з богословським раціоналізмом і з деякими тенденціями в неотомізмі відродила в католицькій теології схоластичну течію, і томізм знову зайняв провідне місце у богословській науці РКЦ. Черговий унійний з’їзд мав примирити західне і східне богослов’я, апелюючи до абсолютних вартостей, здатних об’єднати «розділений світ», надати йому цілісності і гармонії. Українська греко-католицька богословська школа під проводом Йосифа Сліпого продемонструвала оригінальний національний феномен, що полягав у визнанні заслуг східної теології, особливо Іоана Дамаскіна, і одночасному вияві переваг традиційної схоластично-томістичної католицької теології та поєднанні її з поглядами західноєвропейських філософів-неотомістів. Найбільш помітною ознакою філософування львівської школи богословів УГКЦ стала їх особлива увага до гносеології та онтології, зокрема, до сформульованих Томою Аквінським принципів «гармонії віри і розуму», а також до його обґрунтувань теоцентризму і філософсько-антропологічних положень про сутність людини, душі, свободи, щастя.