Читать книгу Гарем османських султанів. Доба «жіночого султанату» - Олександра Шутко - Страница 4

Назва «гарем» походить від арабського слова «харам» і означає – «заборона», «заборонене місце». Так називали жіночу половину султанського палацу, яка містилася у його третьому дворі. За двері гарему не мав права зайти жоден чоловік, окрім султана та служників-євнухів. Останніми були переважно африканці із Судану, яким відтинали статеві органи православні християни з Ефіопії та копти з монастирів Єгипту. Білошкірі євнухи походили з балканських і кавказьких родин, що не могли сплатити джизьє (податок з іновірців). Їх хлопчиками привозили до султанського палацу в Стамбулі, де лікарі-євреї проводили операцію з кастрації, бо закон забороняв це робити мусульманам. Пророк Магомет зауважив: «В ісламі кастрація можлива тільки у формі посту».

Імперія багатіла, зростали вимоги жінок до комфорту, у монарха більшало нащадків. Це стимулювало попит на кастратів. У другій половині XV століття в гаремі працювало 20 євнухів, на початку наступного століття – 40, далі часом і по 600–800.

Серед видів кастрації були позбавлення яєчок, пеніса або всього разом. Євнухам відрізали яєчка до середини XV століття. Тоді ж султан Мехмед II – завойовник Константинополя, побачив, як мерин покриває кобилу. Відтоді служити до султанського гарему брали тільки чоловіків із повністю видаленими статевими органами.

Для перетворення обирали хлопців, у яких ще не почалося статеве дозрівання. Ідеальним віком вважали 8 років. Жертву прив’язували до столу, орган перетягували мотузкою і різали гострим лезом. Рану припікали розжареним залізом або заливали смолою, у канал для виведення сечі вставляли бамбукову трубочку. Потім дитину на кілька днів закопували по шию в гарячий пісок.

Загоєння і нестерпний біль при сечовипусканні тривали кілька місяців. Чимало кастрованих помирало від шоку, втрати чи зараження крові. Серед десяти прооперованих хлопчиків виживав лише один. Тому вартість євнуха була вдесятеро більшою за звичайного раба. Після кастрації чоловіки набували тонкого голосу, жіночних рис і будови тіла, а також довічних проблем із сечовипусканням. Тому про наближення євнуха у гаремі можна було почути здаля, через їдкий аміачний запах, який утворювався внаслідок нетримання сечі. Для того, щоби помочитися, євнухи носили в тюрбанах срібні трубочки, які прикладали до місця відтину пеніса.

Кизляр-ага султанського гарему. Ф. Сміт. XVІІІ ст. 54, 6 х 38,7 см. Єльський центр британського мистецтва (США)

За султана Мурада ІІІ африканські євнухи отримали при дворі чисельну перевагу та найважливішу роботу: наглядати за гаремом. Вважалося, що вони мають міцне здоров’я, тому можуть довго служити султанові. Та й їхня присутність істотно обмежувала можливість інтимних стосунків із наложницями, бо народження у них чорношкірого малюка одразу ж свідчило про адюльтер з євнухами. Білошкірим кастратам довіряли зовнішній периметр гарему й адміністративні покої султана.

Африканські євнухи мешкали у приміщеннях Нового палацу, який ще має назву Топкапи, тобто «гарматні ворота», поряд із ташликом (двориком), через який пролягав центральний шлях до султанського гарему. Вони займали три поверхи. На першому поверсі, ошатно оздобленому кахлями, були кабінки, відведені під вбиральні, та кімнати із піччю для високого рангу кастратів. На другому в менш презентабельних кімнатах мешкали євнухи-охоронці покоїв гарему, які не мали власних вбиралень, тому сходами спускалися до тих, що містилися поверхом нижче. Найвище, на третьому поверсі, у простих кімнатах мешкали новачки – аджеми. Вони не могли дозволити собі «брататися» зі старшими за рангом євнухами, тому мали власні вбиральні, обладнані, як і на першому поверсі, підлоговим унітазом, що зараз називають турецьким, або «чашею Генуя». Та лише в головного євнуха (кизляр-аги) був персональний сантехнічний пристрій із золоченими кранами, з яких текла холодна й гаряча вода, і навіть свій невеличкий хамам. Такими привілеями користувалися лише султан, валіде й хасекі.

Кизляр-ага мав одночасно доступ до султана і його гарему, передавав усі повідомлення між ними і, таким чином, контролював найважливіший канал комунікації. Він знав усе і був найбажанішим джерелом інформації для європейських послів, від яких отримував чималі хабарі.

Утім, жодний хабар не міг принести так багато грошей, як доручений начальникам чорних євнухів контроль над вакфами (благодійними фондами), до яких члени султанської родини закладали земельні ділянки та нерухомість, а прибутки від користування cпрямовували на доброчинні справи. Кизляр-ага пильнував за багатими вакфами, через які імперія фінансувала утримання священних міст Мекки та Медини та кількасот мечетей. Керуючи величезною власністю, він щомісяця одержував по 20 тисяч курушів (понад $1,5 млн) і налагоджував по всій імперії широку мережу корупційних зв’язків, тому мав вплив на державні справи. Таким, наприклад, був Узун Сулейман, кизляр-ага валіде Хатідже Турхан, за протекції якого малолітній султан Мехмед ІV призначав підлеглих на високі державні посади.

Попри це, серед головних євнухів були й меценати. Яскравий приклад – босняк Хаджи Мустафа, який став кизляр-агою в гаремі Ахмеда І. Після кастрації хлопця виховували у Ємені, що дозволило білій людині очолити чорних євнухів. На цій посаді Хаджи Мустафа здобув славу мецената: підтримував поетів, архітекторів та здібних державних службовців. За його сприяння здійснилася мрія 19-річного Ахмеда І про будівництво величної Блакитної мечеті на площі Іподром. На заваді стояв головний муфтій, який застерігав від витрат у часи фінансової кризи, коли всередині країни тривало селянське повстання, а також війни з Іраном та Австрією. Хаджи Мустафа переконав його аргументом, що саме ці складні обставини вимагають умилостивити Аллаха.

Блакитна мечеть стала візитівкою Стамбула. У внутрішньому дворику можна побачити напис – присвяту султанові Ахмеду І та кизляр-азі Хаджи Мустафі. Вперше в імперській мечеті увічнили ім’я людини, яка не належала до роду правителів.

Головних євнухів, які досягали поважного віку, відправляли на пенсію до Єгипту. Туди ж їх виганяли й у заслання за проступки. Про долю таких євнухів нагадує напис, виведений на стіні першого поверху їхніх помешкань на початку 1600-х і відновлений після пожежі 1665 року головним євнухом Аббасом-агою: «У наш час та після нас наші брати, гаремні аги (євнухи. – О. Ш.), прислуговуючи його величності султану, мають пожертвувати своєму товаришеві, якого звільнили зі служби, три місячні платні. Це давній звичай, якого повинні дотримуватися усі наші товариші…» Ті ж головні євнухи, які помирали на службі султана, поховані на найпрестижнішому кладовищі Стамбула, поряд із мечеттю прапороносця пророка Магомеда – Еюба (Абу Еюба аль-Ансарі), який тут загинув під час облоги Константинополя у 674–678 роках. Це четверте за значенням священне місце для мусульман.

Султанські гареми поповнювалися українками, грекинями, албанками, грузинками й черкесками, яких полонили кримські татари або ж османські пірати. Коран забороняє брати в полон мусульманок і утримувати їх як наложниць. Найгарніших християнських і юдейських рабинь султанові зазвичай дарували кримські хани та османські сановники.

Ташлик (дворик) євнухів Нового палацу (Топкапи)

Загалом, гарем – не будинок розпусти, а складний механізм співіснування султанської родини, зі своєю ієрархією, де найнижчий рівень посідали новенькі рабині – аджеми (у перекладі з турецької – недосвідчені новачки). Їх розміщували в палаці разом з їхніми однолітками в загальних кімнатах гарему, призначених для полонянок. Деякі з цих кімнат були настільки великими, що в них могли перебувати до 100 людей.

Полонянки спали на матрацах, які вдень прибирали та ховали у спеціальні місця. Щоб запобігти небажаним стосункам між молодими наложницями вночі, серед них спали старші жінки, які наглядали за ними. Матраци робили з вовни, тож вони були жорсткими. Усю ніч у кімнатах горіли свічки.

Про те, що в гаремі панувала сувора дисципліна, свідчать і написи на стінах арабською. Гіди у Новому палаці Топкапи помилково стверджують, ніби це рядки любовної поезії. Насправді – сури Корану. Наприклад, над різьбленими мармуровими воротами до приміщень гарему написано: «О, ті, які увірували! Не входьте в чужі будинки, поки не запитаєте дозволу і не привітаєте миром їхніх мешканців. Це краще для вас» (сура «Ан-Нур», аят 25). Таким є попередження про те, що стороннім чоловікам сюди – зась!

Наступні аяти, виведені на стінах опочивальні султана, стосуються подружнього життя жінки з чоловіком, народження та виховання дітей, а також правил здійснення намазу (молитви). Серед них також можна побачити найвеличніший, за свідченнями пророка Магомета, з коранічних аятів, тому що він містить свідчення єдинобожжя, величі й безмежності якостей Всевишнього Творця: «Аллах – немає божества, крім Нього, Живого, Вседержителя. Ним не оволодівають ні дрімота, ні сон. Йому належить те, що на небесах, і те, що на землі. Хто стане заступатися перед Ним без Його дозволу? Він знає їхнє майбутнє та минуле. Вони осягають із Його знання тільки те, що Він побажає. Його Престол осягне небеса і землю, і не обтяжує Його оберігання їх. Він – Піднесений, Великий» (сура «Бакара», аят 255).

І такими каліграфічними написами, виведеними переважно золотом, оздоблені всі стіни кімнат і коридорів гарему Нового палацу. Читаючи їх щодня, його мешканки не могли думати ні про що інше, крім дотримання благочестивого життя мусульманки, яке належало Аллаху та його тіні на землі – султану.

Ще однією важливою умовою перебування у султанському гаремі була… тиша, за порушення якої карали. Мандрівник Турнефо 1770 року зазначив: «У перший двір Сераля (палацу Топкапи. – О. Ш.) може увійти кожний… там панує така тиша, що можна почути, як летить муха. Якщо хтось підвищить голос або виявить іншу неповагу до резиденції султана, він одразу ж отримає удар палицею від одного з офіцерів, який стежить там за порядком. Здається, що навіть коні розуміють, де вони перебувають; немає сумнівів: їх навчають ступати тихіше, ніж на вулицях. У третьому дворі тиша досягала максимуму, і це було не дивно, оскільки тут починались особисті покої султана».

Загалом, гарем був складним багатоярусним світом із жорсткою ієрархією. На вищому за аджемів рівні перебували фаворитки султана та матері його дітей – хасекі. Найбільша влада належала матері султана – валіде, яка мала дуже великий вплив і за межами палацу. Валіде отримували дохід із султанських земель у різних частинах імперії та володіли різними літніми й зимовими маєтками.

Серйозне багатство надходило до них у вигляді подарунків від іноземних дипломатів та османської знаті. Стосовно ж аджемів, то вони підкорялися жінкам, які очолювали різні служби в гаремі: уста, тобто майстриням, їхнім помічницям – калфам (залежно від досвіду роботи і «стажу», вони поділялися на старших (кімнатних) калф, середніх та молодших), а також кетхюда-кадин, яка була керуючою справами гарему, його церемоніймейстеркою. Вона спілкувалася безпосередньо з валіде й султаном, його фаворитками та дітьми.

Через це жодна новенька рабиня не могла відразу ж опинитися в обіймах султана: роль та можливості кожної наложниці, залежно від рангу в гаремній ієрархії та волі обслуговуючого персоналу, а найголовніше – бажання валіде, тут були чітко розписані й регламентовані.

До того ж немає жодної гарантії, що нова невільниця, яка потрапила в гарем з невільничого ринку або ж полону кримських татар та османських корсарів, здорова не лише фізично, а й психічно, і не завдасть шкоди султанові, який вважається тінню Аллаха на Землі. Тому, щоб не трапилося лиха, всіх дівчат, які потрапляли в гарем у підлітковому віці (за традиціями шаріату шлюбний вік для жінок настає з 14–15 років), серйозно оглядав лікар.

Спершу перевіряв їх на відсутність інфекційних захворювань шляхом насадження вошей, які не приживаються на хворих проказою, чумою та холерою. З’ясовували також, чи були вони цнотливими, оскільки незайманість – це найголовніша чеснота рабині. У гаремі ж розуміли, що за час перебування в полоні работорговців з молодими привабливими жінками могло будь-що трапитися…

Кімнати фавориток султана в гаремі Нового палацу (Топкапи)

Водночас лікарі оцінювали і психічний стан, і врівноваженість полонянок. Для цього відстежували їхню поведінку навіть уночі: якщо невільниця хропе чи розмовляє уві сні, то її вважали непридатною для султанського гарему.

Перш ніж побачити султана, наложниці мали пройти серйозне навчання у гаремній школі порядності та моралі, яке тривало від двох до трьох років. Серйозну увагу вчителі приділяли читанню Корану, вивченню арабської, османської та перської мов, каліграфії, а також літератури. Наложниць також навчали музики (гри на сазі), співів і танців, кулінарії, гаптування, придворного етикету та мистецтва дарувати насолоду чоловікові.

Султани та їхні сини здобували знання про фізіологію жінок і статеві зносини зі спеціальної праці «Бахнаме», тобто книги про лібідо або статевий акт, перського математика й астронома Насіра ад-Діна аль-Тусі, який помер 1274 року. Вона містила медичні й еротичні трактати, що охоплюють широкий спектр тем: від таксономій (виду, форми) геніталій і переліку поз під час сексу – до вульгарних історій. І все це – з наочним матеріалом у вигляді ілюстрацій – яскравих османських мініатюр.

Цікаво, що «Бахнаме» розпочинається історією з Індії – батьківщини «Камасутри», де давно мешкала відома блудниця Алфія, яка мала статеві стосунки з тисячею чоловіків. «Насправді її майстерність у мистецтві коїтусу (статевого акту) була на такому рівні, що серед тих, хто претендував на те, щоби стати бабієм, не залишилося жодної людини, яка не була б віддана її спідниці та не бажала бути поруч із нею. З цієї ж причини деякі жінки, котрі прагнули стати повіями, приїжджали і вчилися у неї коїтусу…»

Саме від особи цієї блудниці Алфії і ведеться розповідь у «Бахнаме». Вона описує різні сексуальні пози, які поділяє на шість груп, у кожній з яких було до десяти основних поз: жінка лежить на спині, а чоловік – на ній, партнери сидять для здійснення статевого акту, жінка лежить на боці, жінка лежить обличчям униз, жінка – у «позі собаки», обоє партнерів стоять…

Після детального обговорення цієї теми Алфія продовжує розповідь про мистецтво спокусливої розмови, перераховує місця на тілі жінки і чоловіка, які можна пестити й цілувати, та хитрощі, які вона використовує для уповільнення або прискорення настання задоволення під час статевого акту.

Імовірно, саме ці знання допомагали султанам справлятися із коханками з багатолюдного гарему. Ті ж мали дарувати їм найвищу насолоду під час інтиму, бути покірними в ліжку та народжувати нащадків.

Як же жінки потрапляли в обійми султанів?

Після тривалого курсу навчання наложниць для вінценосного сина обирала валіде. Щасливу обраницю спершу відправляли до хамаму, де готували до ночі з правителем Османської імперії. Щоб тіло стало гладеньке, як мармур, з нього видаляли за допомогою воску всі волосинки, чарівними пахощами мастили шкіру та волосся, а потім під співи й танці доправляли до спальні султана. Іноді дівчину таємно приводив чорний євнух. Вона входила в кімнату сама й повзла до султанського ложа. Поцілувавши ногу султана, залазила під ковдру…

Більшість тих наложниць, які лишалися незайманими в гаремі, через 8–9 років звільняли з рабства й видавали заміж із посагом та особняком. Але були й такі, які до смерті продовжували служити в адміністрації гарему економками, церемоніймейстерками, няньками, годувальницями і здобували не лише повагу, а й чималі статки.

Кожна наложниця у султанському гаремі від початку отримувала платню. Найменше, 6 акче (срібних османських монет) на день, мали наложниці найнижчого рангу – аджеми. За сучасними розрахунками, це $18[1].

На додаток до цієї платні їх двічі на день годували, щодня виділяючи кожній наложниці 6 кг м’яса, 3 курки, 4 курчат, близько 3 кг масла, 2 яйця, 1 тарілку вершків, 4 буханки хліба, 600 г меду, 12 кг фруктів, узвар, сезонні овочі та лід для охолодження напоїв, який спеціально доставляли до Стамбула з гір Улудагу, а ще дарували одяг та прикраси.

Додамо також, що 1526 року їжу для мешканок султанського гарему готувало 277 кухарів. Наприкінці XVI століття їхня кількість зросла до 490 осіб, а у XVІІ столітті – до 1370 осіб. В одному з реєстрів за травень 1528 року є відомості про закупівлю кухнею гарему султана Сулеймана продуктів на місяць: меду – 3 520 кг, курей – 544, рису – 14 000 кг, гусей – 61, шафрану – 24 кг, устриць – 116 штук, креветок – 87 штук, риби – 400 штук, мускусу – 48 г, перцю – 12 кг, олії – 13 кг, пекмез (вид сиропу із виноградного та шовковичного соку) – 18 кг, солі – 108 кг, крохмалю – 17 кг, бузи (хмільний напій з ячменю або проса) – 51 бутель, баранячих голів – 616, тельбухів – 180 наборів, яєць – 649, куликів – 229 459. І це – не враховуючи овочів, хліба, вершків, йогурту, кондитерських виробів та фруктів…

Наложницям також видавали одяг і взуття. Як відомо, вони ходили здебільшого в шльопанцях (терлік) із плоскою підошвою та ледь піднесеним миском. Таке зручне взуття давало змогу пересуватися нечутно, оскільки не мало підборів. Виготовляли ці шльопанці з будь-якого матеріалу будь-якого кольору й гаптували золотом, перлами та коштовним камінням. Часто в місці підйому їх оздоблювали прикрасами, наприклад, розетками з перлів чи золотого шнура тощо.

Виходячи на вулицю, гаремні жінки одягали туфлі з жовтої шкіри на товстій підошві – пабуч. Третім видом взуття були зручні черевички із жовтого сап’яну із загнутим догори на кілька сантиметрів носком – чедік. Для прогулянок у саду їх могли виготовляти з оксамиту абощо.

У гаремі жінки носили шовкові ентарі, або єлек, тобто сукню із декольте, яка щільно облягала фігуру та сягала підлоги, зі східним орнаментом і візерунками, гаптованими золотими нитками. Це вбрання трохи нижче талії, майже на стегнах завжди перехоплював багато оздоблений дорогоцінним камінням, золотом або сріблом широкий пасок – кушак.

Головною відмінною рисою вбрання жінок султана були шаровари. Саме вони зображені на кожному малюнку чи картині з наложницями як раннього періоду – з ХІІІ століття, так і пізнього. На голову, замість корон, фаворитки султана одягали хотоз. Цей головний убір зображений на портретах Роксолани та її послідовниць – така собі трапеція чи конус, всипані перлами та прикрашені великими смарагдами й рубінами. До нього зазвичай кріпили шовкові накидки, якими султана мала прикривати обличчя, хоча в гаремі жінки не робили цього. Та й султан був єдиним чоловіком в Османській імперії, який мав право бачити обличчя всіх жінок, у тому числі заміжніх мусульманок.

На жаль, про хотоз, окрім його зображення на картинах європейських художників, не збереглося більше жодних відомостей з гарему. Подейкують, що його могли одягати лише знатні жінки під час великих свят і визначних подій, як-от весілля чи святкування обрізання синів та онуків. Знавець османського гардероба Pешад Екрем Кочу зазначив, що хотоз походить із Туркменістану, де такі головні убори прикрашали хвостами волів або коней.

Однак в археологічному музеї Анатолії зберігається мармурова фігурка жінки у схожому на хотоз головному уборі. Ця знахідка походить із часів Давньої Греції, міста якої розміщувалися на території нинішньої Анатолії – прабатьківщини османів. Тож можливо, що вони запозичили у греків такий предмет жіночого гардероба.

Але найчастіше гаремниці намотували за арабською традицією тканину на голову, утворюючи щось на кшталт тюрбана. Його форма та розмір залежали не лише від смаків людини, а й від її соціального статусу.

Окремо наложницям видавали прикраси. Новачкам-аджемам – разки із перлів та сережки, а фавориткам султана – золоті каблучки з діамантами, рубінами та смарагдами, кольє та соргучі (егрети), тобто золоті брошки зі шпилькою і золотими ланцюжками, які кріпили до тюрбана.

Що вище жінка піднімалася в ієрархії гарему, обійнявши високу посаду служниці, то багатшою вона ставала. Щоденна платня управительок гарему – кетхюди, залежно від стажу на посаді, варіювалася від 140 до 250 акче ($750). Найвідомішою серед них стала служниця валіде Сафіє, Джанфеда. Її щоденна платня становила 100 акче, тобто $300. Мехмед ІІІ наділив її пенсією у 200 акче ($600). Надходження з маєтків у Стамбулі, Ізміті та Каїрі, які були у її власності, становили 300 тис. акче ($900 тис.) на рік. Зароблені кошти Джанфеда витрачала на будівництво мечеті, водограїв у передмісті Стамбула та мосту.

Тронна зала Нового палацу

Найбільше грошей отримували фаворитки, які народили султанові синів, тому вважалися найближчими членами його родини. Приміром, щоденна платня Роксолани, яка стала матір’ю п’ятьох синів та однієї доньки, складала 2 тисячі акче ($6 тис.). Це понад $2 мільйони на рік – дохід невеликої провінції у тогочасній Франції. Якби Роксолана дожила до сходження свого сина Селіма на престол, то її платня подвоїлася б.

Дружини й матері султанів не вели затворницьке життя у покоях гарему. Приміром, Роксолана їздила в Манісу до сина Мехмеда, який був намісником провінції Сарухан. Побувала 1543 року в сина Селіма в Коньї. У серпні 1544-го він завітав до Бурси, коли переїжджав із Коньї до Маніси, де посів місце померлого брата Мехмеда. Там на нього чекали мати з батьком. Разом у Бурсі вони пробули сорок днів, очікуючи, доки в Манісі згасне епідемія чуми, та відвідували цілющі термальні джерела. У березні 1546 року Роксолана та її наймолодший син Джихангір провели місяць у Селіма в Манісі.

Відомо також, що вона відвідувала й сина Баязида в Кютах’ї та Амасьї. Але її перша тривала поїздка за межі Стамбула відбулася 1 грудня 1540 року. Тоді Роксолана з помпою та величезним почтом приїздила на відпочинок до Едірне. Звідти до столиці вона повернулася разом із султаном 4 квітня 1541 року.

Подорожувати любила й інша султана-українка Хатідже Турхан (Надія з Поділля), яка стала валіде Мехмеда ІV. Вона відвідувала разом із сином-султаном та його гаремом затишне Едірне й Бурсу. Щоправда, не завжди її перебування там було безпечним. Приміром, у листопаді 1657 року в Едірне почався снігопад. Через нестачу дров для опалення приміщень палацу довелося знищити навколишні сади, вирубуючи дерева горіхів. Згодом зі снігом пішов ще й дощ, через що почала розливатися річка, вода якої дісталася подвір’я палацу.

Наприкінці ж червня 1659 року шлях до Бурси Хатідже Турхан ускладнила надмірна спека. Не витримуючи її, люди, які супроводжували екіпаж валіде та султана, почали вмирати. А 1675 року в Едірне, якраз під час святкування весілля доньки Мехмеда ІV і хасекі Гюльнуш, Хатідже, яку видали заміж за візира Мусахіб Мустафу-пашу, й обрізання синів Мустафи та Ахмеда розпочалась епідемія чуми, котра щодень забирала життя 900 осіб. На щастя, хвороба не дісталася султанського палацу. Померла Хатідже Турхан теж в Едірне. Її тіло перевезли до столиці, де й поховали.

Її невістка Гюльнуш (грекиня Євгенія) узагалі супроводжувала чоловіка – султана Мехмеда ІV під час більшості військових кампаній. Свого другого сина, майбутнього султана Ахмеда ІІІ, вона народила 31 грудня 1673 року в поході на польський Хотин.

Нагадуванням про Гюльнуш мешканцям Кам’янця-Подільського служить мусульманський мінбар (місце, звідки мусульманські духівники читають проповіді) у костелі Святого Миколая, який під час панування османів було перетворено на мечеть. Султан Мехмед ІV назвав її на честь фаворитки.

Загалом, життя наложниць у султанському гаремі докорінно відрізнялося від рабської праці на плантації. «Усі рабині мали на диво багато вільного часу, яким могли розпоряджатися на власний розсуд, свободу слова та дій усередині гарему», – зауважує американська дослідниця турецького походження Асли Санджар.

Після смерті султана його гарем переїздив до Старого палацу, який збудував султан Мехмед ІІ Завойовник. Спершу він там і розміщувався. Нових наложниць для султанів привозили зі Старого палацу. Наложниця переїжджала в Новий палац і деякий час мешкала там, у кімнатах, які мали назву «saray-ı duhteran», тобто палац жінок, зустрічаючись із султаном. Якщо за цей час вона вагітніла, то поверталася до Старого палацу, де їй виділяли апартаменти й невільниць, щоб вона могла підготуватися до пологів. Після народження дитини наложниця залишалася в Старому палаці, виховуючи її. Якщо народжувала дівчинку, то могла знову стати інтимною партнеркою султана. Коли ж народжувала сина, могла розраховувати на від’їзд із ним у провінцію, керування якою тому доручали.

Із появою Роксолани в султанському гаремі з’явився новий тип зв’язків: тривалі стосунки з однією наложницею, яка почала більше часу проводити в султанських покоях Нового палацу. Відомо, що жіночу частину палацу на прохання султана Сулеймана головний архітектор Аллаеддін відремонтував у 1527–1528 роках. Він додав окрему кімнату, жіночий хамам, вихід у сад із залізними дверима, дерев’яний будиночок, павільйон, шадирван для омивання ніг, джерело та водограй, мармурові сходи з боку стайні й нову кухню. У покоях поклали дерев’яну підлогу, вмонтувавши у стіни шафи і придбавши крісла та скрині для одягу.

Туди остаточно перевели султанський гарем після 1541 року, коли в Старому палаці спалахнула пожежа. Тоді ж архітектор Сінан звів для Роксолани розкішні кімнати з молитовнею, персональними хамамом, вбиральнею та садом, через який пролягав шлях до особистих покоїв султана. У Новому палаці мешкали і її наступниці – Нурбану, Сафіє та інші. Від XVII століття зі смертю султана його жінок відправляли до Старого палацу, який ще дістав назву «Палац сліз». Там доживали віку матері, дружини та наложниці покійних правителів Османської імперії.

Наложниці з валіде. Інсталяція у гаремі Нового палацу

Утім, життя у Старому палаці було не таким уже й поганим. За свідченнями сучасника Ахмеда І, скарбника британського посольства в Стамбулі Сандерсона, це місце «разом з гарними маєтками, високими фруктовими деревами, лазнями та водограями» нагадувало райський сад. Старий палац, що розміщувався на площі Баязида, із суходолу оточували три, а з моря – дві стіни. До нього вело три брами: зі сходу – ворота Дивану, з півдня – ворота Баязида, а із заходу – Сулейманіє. Двері охороняли по 40 вартових. Усі апартаменти всередині, разом із кімнатами та кухнями, не перетинались, оскільки були розмежовані коридорами. Загалом цей палацовий комплекс складався із 25 будівель.

Італійський прочанин, котрий на той час перебував у Стамбулі, написав, що жінки в Старому палаці мали солодке життя, адже там здійснювали всі їхні побажання.

Відповідно до звичаїв, новий султан завжди відвідував Старий палац на третій день свят і вручав їм коштовні подарунки. А проте гаремниці не надто квапилися туди переїздити: у Новому палаці вони провадили активне соціально-політичне життя. Про це докладніше розповімо в наступних розділах нашої книги.