Читать книгу Гарем османських султанів. Доба «жіночого султанату» - Олександра Шутко - Страница 5

Дружиною Селіма І Грізного та матір’ю султана Сулеймана, Хатідже, Бейхан та Фатьми була Хафса. Про її походження, на жаль, майже нічого не відомо. Є версія, що ця жінка – донька кримського хана Менглі І Гірея. Проте вона помилкова. І ось чому.

У благодійному фонді (вакфі) Хафси містяться відомості про те, що на утримання доньки кримського хана Менглі І Гірея, Айше, яка спершу була дружиною сина султана Баязида ІІ, Мехмеда (він помер молодим), а потім перейшла до гарему іншого сина – Селіма, надсилали кошти. Тому турецький дослідник Мустафа Чаатай Улучай дійшов висновку, що Айше і Хафса – це одна й та сама жінка.

Однак якщо взяти до уваги той факт, що Мехмед помер 1504 року, то версія про її перехід до гарему його молодшого брата Селіма видається малоймовірною. Останньому вона вже 1494 року народила сина – майбутнього султана Сулеймана.

Насправді ж, овдовіла після смерті чоловіка Мехмеда донька кримського хана, Айше, після заручин у серпні 1510 року в Кафі (нині Феодосія у Криму) вийшла заміж за Селіма у квітні 1511 року. Такі відомості від шпигунів отримав польський король Сигізмунд І (Старий). Мабуть, тому посол Священної Римської імперії Ож’є Гіслен де Бусбек у «Турецьких листах» зауважив, що тестем султана Селіма І Грізного був кримський хан.

Таким чином, матір’ю султана Сулеймана була черкеска Хафса (Хафісе) – донька Абдюльмуїна, тобто потурченого черкеса. Утім, турки помилково називають її Айше Хафса. А проте це дві різні жінки.

На ранніх портретах син Хафси, юний Сулейман, зображений із типовим черкеським профілем. Одне із таких зображень авторства учня (ім’я невідоме) художника Джентіле Белліні, який малював з натури у Стамбулі Мехмеда ІІ Завойовника, нещодавно продали на аукціоні «Сотбіс» за 5 млн 323 тис. 500 фунтів.

Ще у Трабзоні син Хафси, Сулейман, навчався ювелірної справи у грека Костянтина. Загалом, він здобув блискучу освіту та навіть писав вірші під псевдонімом Мухіббі, тобто Закоханий. Також відомо, що Сулейман полюбляв гарно вдягатися, чим якось викликав невдоволення батька, Селіма І Грізного, котрий був скромним у побуті. Той, побачивши свого нащадка ошатно вбраним, заявив йому: «Сину мій! Ти залишив свою матір без одягу».

Зберігся список речей Сулеймана, які він перевозив із Кафи до Маніси. Серед них – здебільшого гаптовані золотом каптани зі зеленого та червоного оксамиту із золотими застібками, вишукані шовки, позолочений меч, оздоблений коштовностями кинджал, золотий ніж, два золоті персні: один із діамантом, інший – із рубіном. Ставши султаном, Сулейман надсилав до Московії посланців, аби придбати соболине хутро. Польські посли також дарували йому хутро та мисливських собак.

Його мати, Хафса, за свідченнями венеційського посла П’єтро Брагадіна, у свої 48 років була дуже гарною жінкою. Чи кохав її султан Селім І Грізний?

Той був мужнім чоловіком і сміливим полководцем. Перебуваючи намісником султана Баязида ІІ у Трабзоні, Селім переміг військо перського шаха, яке не давало спокою теренам османів. Він принципово не мав бороди і ось як жартував із цього: «Я голюсь і не хочу мати таку довгу бороду, як мій батько (Баязид ІІ. – О. Ш.), бо не бажаю, щоби мої паші мене так, як мого батька, водили за бороду». Відтоді поголеним чоловікам османи почали приписувати лідерські якості безстрашних воїнів і ватажків.

Турецькі історики на підтвердження палких почуттів султана Селіма І Грізного до Хафси наводять його поетичні рядки, бо він ще був і поетом. Зазвичай писав філософські й релігійні вірші. А втім, у його творчості знайшлося місце й любовній поезії:

Той факт, що з появою Хафси Селім виселив зі свого гарему в Трабзоні інших наложниць, свідчить про особливе ставлення до неї. Серед вигнанниць була і мати Ювейса-паші. Коли вона завагітніла, Селім чомусь видав її заміж. Ім’я цієї жінки не збереглося до наших часів. Невідома доля й іншої наложниці Селіма, яка народила йому сина Саліха та доньку Камер-султан. Вони померли в дитинстві й поховані у Трабзоні в саду музею Святої Софії. Їхню матір також відправили з гарему Селіма, бо про неї нема жодних відомостей, окрім надісланого їй[2] 1503 року правлячим султаном Баязидом ІІ співчуття через смерть дитини. Така ж доля спіткала й інших жінок, які народили Абдуллаха, Махмуда й Мурада. Цих синів скарав на горло Селім за те, що вони проявляли непослух і самостійність.

Лише мати зведеної сестри султана Сулеймана, Шах Іхубан, залишилася в гаремі Селіма І Грізного й до смерті мешкала у Старому палаці. Вона була донькою кримського хана Менглі І Гірея на ім’я Айше, яку, як ми вже писали, майбутній султан Селім І Грізний пошлюбив 1511 року. На той час Хафса також перебувала у Криму, позаяк намісником Кафи настановили її сина Сулеймана, який там із матір’ю мешкав три роки – із 1509 до 1512-го. Можна собі уявити, що вона тоді відчувала…

Того ж року Селім розв’язав боротьбу за владу, адже знав, що за законом Мехмеда ІІ Завойовника він як найменший син султана за життя старших братів не може претендувати на трон. У разі смерті батька Баязида ІІ його разом із синами мали стратити. Тому він і вирішив силою захопити трон.

Для реалізації цього плану наприкінці жовтня 1510 року він самовільно переїхав із Трабзона до Криму, де перебував його син Сулейман. Там Селім заручився військовою підтримкою майбутнього тестя – кримського хана Менглі І Гірея. Дізнавшись про це, Баязид ІІ надіслав наказ Селімові повертатися до провінції Трабзон, але той відмовився. Ба більше! Маючи чимало шпигунів при дворі старших (зведених) братів Ахмеда та Коркуда, він діставав потрібну йому інформацію та готувався до рішучих дій.

Селім почав вимагати від Баязида ІІ наділити його престижнішою провінцією у Силістрії (землі колишнього болгарського князівства Добруджа). Діставши відмову, він одружився із ханською донькою Айше та почав готуватися до військового походу. Разом із кримськими татарами морем, а потім суходолом дістався Едірне. Щоби уникнути сутички та кровопролиття, Баязид ІІ надіслав Селімові посланця Саригюрза Нуреттіна. Той умовив його укласти з батьком мирову угоду. За це Селімові пообіцяли провінцію Семендіре в османській Сербії. Але невдовзі Баязид ІІ викликав до столиці старшого сина Ахмеда і проголосив його наступником трону.

Щойно дізнавшись про це, Селім рушив із військом, яке складалося переважно з кримських татар, із Кафи до Румелії. Але там, неподалік від провінції Чорлу, у липні 1511 року зазнав поразки від полків Баязида ІІ, тому із залишками війська змушений був тікати через Варну до Кафи.

Примітно, що, попри втрати, яких зазнав Селім, кримський хан Менглі І Гірей відмовився на вимогу престолонаступника Ахмеда ув’язнити його молодшого брата Селіма. Невдовзі той здобув підтримку яничарів, які втомилися від бездіяльності старого та хворого султана Баязида ІІ. Вони відмовилися служити його виваженому та освіченому старшому синові Ахмеду. Баязид ІІ під натиском війська зрікся трону й визнав своїм наступником сина Селіма за умови, що той не чіпатиме батька та старших братів.

Але угоди султан Селім І Грізний не дотримався. Незабаром, 24 травня 1512 року, дорогою до Едірне помер його батько. Подейкують, що того отруїли. Згодом було страчено його старших братів Ахмеда та Коркуда, нібито за найтяжчий гріх в Османській імперії: зраду та організацію повстання.

Ставши султаном, Селім І Грізний пішов у завойовницькі походи на Схід, де після Чалдиранської битви 1514 року захопив столицю Сефевідської держави в Ірані Тебріз та підкорив у 1516–1517 роках Левант, Хіджаз і Єгипет. Тож майже десятиліття Хафса перебувала в розлуці із чоловіком. Вона на той час жила із сином Сулейманом у Манісі, центрі провінції Сарухан, куди правлячі султани надсилали престолонаступників здобувати навички керування державою. Султан Селім І Грізний щомісяця виділяв їй 6 тис. акче ($18 тис.), що в шість разів більше за платню, яку вона отримувала під час перебування у Кафі.

На той час ця сума була втричі більшою за платню, виділену на утримання її сина. Незаміжня донька Хафси, Хатідже, яка разом з нею і братом тоді перебувала в Манісі, одержувала щомісяця лише 1200 акче ($3600). Серед списку речей, які Хафса везла, переїжджаючи до Маніси, були атласні й оксамитові сукні зеленого й червоного кольорів з підкладкою та візерунками, зокрема й зірчастими, і коштовні прикраси.

Відомо, що перед відправленням до Маніси Сулейман на прохання батька – новоспеченого султана Селіма І Грізного – 1512 року переїхав до Стамбула разом із матір’ю Хафсою. Через рік, коли з Маніси прибрали брата султана Селіма І Грізного, Коркуда, Сулеймана перевели туди разом із гаремом як престолонаступника. 1514 року він знову поїхав до Стамбула як заступник на час відсутності батька-султана, який перебував в Іранському поході. Наступного року Сулейман відбув до Маніси. З 1516 до 1518 року він також заступав султана, щоправда, не у Стамбулі, а в Едірне. По тому кілька років, до смерті батька, мешкав у Манісі.

Перебуваючи в розлуці із Селімом І Грізним, Хафса писала йому листи, бажаючи перемог і скаржачись на самотність. Ось уривок одного з них:

«Побажання недосвідченої наближеної таке: ваша величносте – падишаху, у благословенній державі, хвала та дяка Аллахові, усі наложниці вам вклоняються. Сподівання, що невдовзі ця слабка разом з іншими благодатному падишахові підкоряться. До сьогодні була лише одна надія: уявляти, як після повернення до султанського трону вашої величності, володаря світу, ватажка правовірних і спадкоємця пророка, вдасться стати тією щасливицею, яка прикладеться із вдячністю до пилу ваших ніг. На жаль, ми позбавлені такої шани й честі…»

Хафса підписувала листи як «Валіде-султан Сулеймана-шаха». По смерті Селіма І Грізного на трон зійшов її син Сулейман. Тоді ж вона стала вільною жінкою та отримала печатку з написом «Валіде володаря султана Сулеймана-шаха, яка сподівається на Аллаха».

Як зазначає османський хроніст XVІІ століття Евлія-челебі у «Книзі мандрів», 1520 року султан Сулейман відіслав свою матір до Трабзона із державною місією: утворити новий еялет[3] шляхом приєднання батумських земель. Можливо, звідти вона писала йому листи, в яких просила матеріально допомогти донькам померлого від алкозалежності сина Баязида ІІ та наложниці Гюльрух, Алемшаха, а також дружині відданого намісника Єгипту Хайр Бая, яка після його смерті залишилася без засобів до існування.

Як господиня гарему султана Сулеймана, Хафса тривалий час дбала про його жінок. Вона уміла покласти край сваркам своїх невісток – черкески Махідевран та українки Роксолани. Водночас Хафса підтримувала старшого онука Мустафу. Про це свідчать, зокрема, рядки її листа до султана Сулеймана: «На завершення, ваш раб Мустафа прикладає обличчя до пилу ваших благословенних ніг, цілує ваші благословенні стопи, поміж нас немає гіднішого за нього…»

Померла Хафса 19 березня 1534 року в п’ятдесят із лишком років. Її поховали на території мечеті султана Селіма І Грізного в окремій гробниці, яку побудував син – султан Сулейман. За його життя її обслуговувало 40 осіб.

Поряд із гробницею Хафси на цвинтарі – могила пасербиці Шах Іхубан, чиїй матері султан Сулейман надсилав дарунки. Її чоловіком був великий візир Лютфі-паша, з яким вона розлучилася. Останньою краплею для Шах Іхубан стало його рішення випалювати статеві органи всім схопленим повіям, тобто карати у страшний спосіб без ухвали кадія (судді шаріату). На той час навіть султан не міг страчувати, не діставши дозволу духовного лідера – шейхульіслама, тобто муфтія. Та й покаранням для повій за султана Сулеймана було заслання зі столиці, до якої вони знову поверталися. Тому Шах Іхубан почала вимагати від чоловіка, погрожуючи йому розлученням, пояснення такого жахливого вчинку, про який гомонів увесь мусульманський світ.

Для цього вона могла лише тричі промовити слово «розлучаюсь», і їхній шлюб одразу ж вважався анульованим. А це негативно позначилося б на кар’єрі її чоловіка. Лютфі-паша, не стерпівши таких погроз дружини, підняв на неї руку. Це побачила прислуга й донесла султанові Сулейману. Лютфі-паша втратив не лише статус султанського зятя, а й посаду великого візира. Його відправили в заслання на ферму в Едірне. Від цього шлюбу залишилася донька Ісмахан. Другим чоловіком Шах Іхубан став духівник – шейх Меркез-ефенді, який помер невдовзі після весілля, 1552 року. На той час ще була жива її мати – кримська принцеса Айше. Перебуваючи у Старому палаці, вона щодня отримувала лише 75 акче, тобто $225.

Чоловіком рідної доньки Хафси, Хатідже, був друг дитинства Сулеймана, Паргали Ібрагім, який вислужився до великого візира. Проти цієї версії виступав турецький історик І. Х. Узунчаршили. Та доводи його опонента М. Ч. Улучая на користь того, що дружиною Паргали Ібрагіма була султана Хатідже, а не онука намісника османської Боснії Міхалоглу Іскендера-паші, Мухсіне, є переконливішими. Про це ми докладно розповімо далі.

Інша донька Хафси, Бейхан, після страти 1525 року її чоловіка Ферхада-паші відмовилася виходити вдруге заміж і померла вдовою. Її сестра Фатьма вперше вийшла заміж за анатолійського намісника Мустафу-пашу, який прославився гомосексуальними оргіями. У листі вона жалілася батькові, Селіму І Грізному:

«Я потрапила в руки того, хто поводиться зі мною гірше, ніж із собакою… З моменту приїзду сюди я не мала ні дня, ні години щастя. Я не вбиралася у свій каптан. Я не бачила ошатного одягу, воскресла із мертвих, наче вдова…

Мій самодержцю-падишаху, мій гріх-провина такий, я сказала б, най не страждають [так] мусульмани. Зі мною ворогуючи, ваш слуга Мустафа разом із кетхюдою (скарбником-секретарем. – О. Ш.) Давудом, об’єднавшись, вдень і вночі п’ють та їдять, з юнаками, соромлячи мене, вчиняють різні пустощі. Мій самодержцю щасливий падишаху, не знайду вихід із цієї ситуації…

Якщо мій самодержець і щастя моє, мій таточку-султане, [у цьому] є хоча б зернятко моєї провини-гріха та мені ви не вірите, то анатолійського кадія запитайте: він знає, що я переживаю. Мій султане, дорогий батьку, дозволь мені одягатися краще в ганчірки з грубої вовни, ніж у ганчірки грубості, дозволь мені їсти ячмінний хліб, просто дозволь мені жити у твоїй тіні…»

Після такого листа доньки султан дозволив їй розлучитися. Вдруге Фатьма вийшла заміж 1553 року за великого візира Кара Ахмеда-пашу, якого через два роки стратив султан Сулейман. Невдовзі вона померла або ж, за іншими даними, прожила ще 15 років і втретє вийшла заміж за… євнуха Ібрагіма-пашу, який помер 1563 року. На думку дослідників, це був фіктивний шлюб. Можливо, Фатьма не бажала повертатись як удова до гарему султанського палацу, де з родиною мешкав брат-убивця її другого чоловіка – султан Сулейман. Тому знайшла спосіб обійти цю традицію…

Але повернімося до біографії Хафси. На жаль, не залишилося її прижиттєвих портретів, адже іслам забороняє зображати жінок. Європейські посли намагалися обходити ці заборони, доручаючи своїм художникам малювати жінок султанів за розповідями їхніх слуг-євнухів. Утім, навіть такого портрета Хафси не зберегла історія. Маємо лише її уявне зображення турецького художника ХХ століття Муаммера А. Сагунера, яке він створив на замовлення професора медичного історичного факультету університету в Анкарі Ферідуна Нафіза Узлука. Його копія зберігається у Манісі, а оригінал – в інституті Анкари.