Читать книгу Казки мого бомбосховища - Олексiй Чупа - Страница 4

– Яким це чином?

– Сам подивися, – старший із чоловіків раптом відкрив шухляду й ефектним театральним рухом кинув на письмовий стіл пачку паперів.

– Що це? – Рашид потягнувся до них, зібрав докупи, постукав об стіл, вирівнюючи пачку. Він любив, аби в усьому був порядок.

Махмед запалив сигарету і, швидко зганявши до кухні по приготований кількома хвилинами раніше чай, повернувся на своє місце. Він пускав дим у стелю з таким щасливим та загадковим виглядом, що Рашид тільки й підіймав на нього очі, хмикав, хитав головою та знову витріщався в документи. Нарешті він не витримав і повернув папери товаришеві.

– Хорош знущатися з мене. Я зрозумів тільки, що це юридичний документ, і нічого більше. Ти ж знаєш, я слабенько розумію цю їхню українську. Що це?

– Це, брате, наш квиток у щасливе майбутнє.

– Не мороч мені голову!

– Дивись уважно.

Махмед знову поліз до шухляди і за якусь мить видобув звідти книжечку з планом міста. Покопирсався в сторінках, знайшов потрібний район і, розгладивши брошурку, поклав її на столі. Дві волохаті чорні голови схилилися над планом.

– Минулого тижня, Рашиде, відбулася в мене зустріч із Жоріком. Пам’ятаєш його?

– Це той, що базарами рулить? Звісно, пам’ятаю.

– Так, той самий, що кілька років тому викупив усі ринки в Макіївці. Монополіст, блядь.

– Ну, і що?

– А те, що восени він пройшов до обласної ради від правлячої партії, а навесні він щось там не поділив із нашими і його хотіли порізати, як свиню. А я його відмазав.

– Пам’ятаю.

– Коротше, минулого тижня я з ним зустрівся і сказав, що хочу на території його ринку побудувати великий магазин. Хочу в нього під це землю купити.

– Це на Пушці?

– Так-так, – погодився Махмед. – Ну, тут найближче до нас. Вигідне місце.

– А він що? Невже продав?

– Та він, Рашиде, впирався спочатку, типу якась там є проблема чисто юридична, що я, Махмед Султанов, не можу купити шматок української землі. Але я йому нагадав, скільки наших є в місті і що в дуже впливової їх частини на Жоріка зуб. І що, власне кажучи, він живе тільки тому, що я, Махмед Султанов, попросив його не чіпати. Ну, а він зараз наче як при владі і все таке.

– Ну так.

– Ну і порадив щось придумати, і якомога швидше.

Рашид покосився на пачку документів перед ними і посміхнувся:

– Але він нас боїться! Так швидко зробив?

– Нас усі бояться, – зловісно зиркнув очима на папери Махмед. – Усі без винятку. Але не про це мова.

– Угу.

– Цей гівнюк так налякався нашої розмови, що вже вчора вранці проштовхнув у місцевій раді їхній якийсь закон, який ту юридичну проблемку усуває. Тепер можна купити. І я купив.

– Ого, вже? Вітаю!

– Чекай-чекай, – жестом зупинив його Махмед. – Ти ще навіть не уявляєш, що за цим ховається!

– Та, – махнув рукою Рашид, – ну що там може ховатись? Ще один бізнес. Побудуєш магазин, краще навіть кількаповерховий, так прибутковіше. Будеш мати ще більше грошей. Якщо потрібна моя допомога – ти знаєш, я тобі завжди допоможу. І людьми, якщо треба буде сторожити чи відбиватись, і будматеріалами. Це все не проблема, можеш покластися на мене, брате.

– Ти, Рашиде, зелений ще. Настільки зелений, що тобі треба все пояснювати.

Рашид відкинувся на спинку стільця і ображено замовк. У квартирі було тихо, лише крізь прочинене кухонне вікно долинали з вулиці вже цілком літні звуки.

– Ти, брате, не ображайся, нам це ні до чого. Краще послухай, – Махмед склав руки, немов до молитви, і дивився товаришеві просто в перенісся, – цей гівнюк Жорік так боїться за власне життя, що готовий продавати шматками свою рідну землю. Нам дуже пощастило, що зараз тут керують такі продажні шкури. Ми ось що зробимо, слухай.

Махмед знову розгладив долонями план району і поманив пальцем Рашида. Той миттю забув образу і знову напружено схилився над столом.

– Ось тут, – палець старшого вперся у місце на мапі неподалік від їхнього будинку, – починаємо будівництво ми.

– Пушка, – уточнив Рашид.

– Саме так. Дивись далі, – Махмед прошурхотів сторінками і зупинився на іншому районі міста. Ось тут, – тицьнув він, – вимагатиме землю наш друг Абдул. Ось тут, – він знову погортав сторінки, – брати Ахмед і Рашид Ахмудови. Вони недавно сюди перебрались, їх Жорік не дуже знає, тому боїться найменше. Ось якраз тут можуть твої хлопці згодитися – залякати цього барана. Розумієш?

– Так, розумію. На всіх ринках Жоріка стоятимуть наші магазини. Чудово, Махмеде, чудово! Усі наші озолотяться!

– Чекай. Далі дивись. Це лише по Макіївці. А рішення прийнято по області, отже, ми по закону можемо купувати землю по всьому Донбасу! Де вийде – будемо шантажем і погрозами задешево брати, де не вийде – тупо купувати дорого. Головне, аби в кінці літа вже було розпочато будівництво наших магазинів по якомога більшій кількості ринків.

– Ого… ти в олігархи зібрався?

– Ні. Це буде частина чогось більшого, серйознішого.

– Поясни! – Рашид аж напружено потер собі чоло.

Замість відповіді Махмед пройшов до іншої кімнати і всівся перед комп’ютером. Рашид попрямував за ним.

– Вікіпедія стверджує, – розповідав він молодшому товаришу, поки пальці барабанили по клавіатурі, – що, згідно з останнім переписом населення, у 2001 році наших в Україні налічувалося 45,2 тисяч осіб, основна частина проживала у містах. Найбільше мешкало в Донецькій області – 8 тисяч, Харківській – 5,6, Дніпропетровській – 5,6 тисяч осіб. У цілому чисельність зростала дуже швидкими темпами – від 1960-го до 1990-го вона збільшилась у 5 із половиною разів. Шариш?

– Ну, припустимо.

– Після 2001 року перепис населення не проводився. Я не знаю, що там у цих українців – грошей нема або часу. Але, швидше за все, тим, хто зараз при владі, просто по барабану, що відбувається з їхньою країною. Саме тому вони і не хочуть займатися цим усім. Але, Рашиде, – Махмед показав відповідну сторінку Вікіпедії, яка нарешті завантажилася, – я вже жив тут, коли проводили цей перепис. Нас тут було щонайменше вдвічі більше, ніж стверджує статистика. Не знаю, як в інших областях, про які вони там кажуть, але на Донбасі – точно. Вже тоді тут половина наших братів жила нелегалами.

– Ну, я пізніше приїхав.

– Я в курсі, в курсі. Так от я про що. З часу останнього перепису нас стало набагато більше. Ну, ти ж бачиш – весь дрібний бізнес фактично робимо ми, ринками керуємо також ми, хоча земля і належить місцевим. За великим рахунком, коли ми захочемо, можемо захопити владу в регіоні.

– Ти це вже казав. Але повторюю питання: яким чином?

– В одному регіоні, в нашому, мешкає офіційно найбільша кількість наших по усій Україні. Офіційно і станом на 2001 рік, майже п’ятнадцять років тому, – вісім тисяч. Зараз, за моїми припущеннями – тисяч сорок-п’ятдесят!

Рашид у відповідь тільки присвиснув. Відірвав погляд від монітора, пройшовся кімнатою, розім’яв ноги. Запалив, дав вогню і Махмедові. Дим підіймався під стелю відремонтованої сталінки, і протяг виносив його на вулицю.

– Слухай, це серйозно. Я зрозумів нарешті, що ти задумав.

Рашид аж змінився на лиці. Його рухи стали рвучкими і гострими, в очах з’явився хижий блиск.

– Я зрозумів. Ми викупаємо якомога більше точок, нібито під магазини. Ясно, чому тобі залежить саме на ринках – вони і так усі наші, цим на ринку нікого не здивуєш.

– Молодець, Рашиде, молодець!

– За допомогою офіційно дозволеного будівництва, – провадив далі Рашид, щосекунди надихаючись планом свого друга, – ми виводимо зі стану нелегалів усіх наших братів, вони стають офіційно працевлаштованими…

– …Але ж сам розумієш, нелегалів у країні, де влада безвідповідальна, завжди однакова кількість…

– І тому, – аж захлинувся здогадкою Рашид, – тими ж каналами, якими колись ми з тобою сюди приїхали, на місце легалізованих прибудуть іще тисячі наших братів!

– Браво!

Рашид схвильовано заходив кімнатою, щохвилини наштовхуючись на крісла і стіл, натикаючись на стіни, але від хвилювання не звертаючи на це уваги.

– То що, зрозумів, що далі, малий? – під’юджував його Махмед.

– Так! Кожен із нас з дитинства вміє тримати зброю в руках. Ну добре, не кожен, – виправив сам себе, – але більшість! І коли ми всі будемо на позиціях, то достатньо буде лише сигналу, щоб захопити владу!

– Молодець, брате! Я не сумнівався в тобі! То що, ти мене підтримаєш? Треба буде зібрати усіх впливових наших, декого треба буде переконувати, – пояснив він, – але я думаю, що більшість погодиться одразу. Донбас давно уже наш, прийшов час офіційної передачі всієї влади в руки нашого народу!

Цієї миті з під’їзду почувся постріл і майже одночасно з ним – жалісливий крик. Рашид із Махмедом швидко пірнули до комірчини біля кухні і помчали до вхідних дверей свого помешкання. Обидва стискали в руках куплені нещодавно на Центральному ринку бейсбольні бити, Рашид запхав за пасок джинсів здоровенного ножа з кривим лезом.

Чоловіки напружено вклякли обабіч від входу. Махмед схопив зі столика якийсь папірець і повільно провів ним перед вічком, перевіряючи, чи зброя не націлена в їхню квартиру. У відповідь нічого, лише з-за дверей, оббитих важким залізом, долинуло кілька голосів.

– Що там? – пошепки запитав Рашид.

Махмед мовчки подивився на нього і в кілька нечутних кроків наблизився до вічка. Ще раз провів папірцем і лише потім обережно зазирнув.

На підлозі сидів, опершись спиною на двері сусідньої квартири, якийсь молодик у білій, але залитій кров’ю сорочці. Над ним нависала їхня сусідка Вєрка Лабуга з рушницею на плечі і якийсь чувак із сокирою. Чувака цього Махмед час від часу зустрічав біля перукарні на автостанції та на ринку, біля розкладок із котячим кормом. Звали його якось тупувато і, типу, кримінально – чи то Колян, чи то Толян.

Толяно-Колян простягнув хлопцеві почату пляшку горілки, той добряче приклався до неї, а потім видихнув. Усі троє про щось там говорили, але крізь двері чути не було. Відчувалося тільки, що пораненого можуть добити просто тут, на сходах.

– Що там? – повторив Рашид, уже голосніше.

Махмед у відповідь тільки мотнув головою, мовляв, заспокойся, нічого небезпечного. Але від вічка не відірвався.

Тим часом на площадці підстрелений потрапив у справжню халепу: усі троє учасників сцени запалили сигарети, а корєш Лабуги різко підняв поранену руку хлопця, притис її до стіни та розмахнувся своєю сокирою. На цьому композиція застигла.

– Свині, – констатував Махмед і, відірвавшись від спостереження, дав подивитися товаришу.

Рашид, моментально оцінивши ситуацію, запитально подивився на старшого.

– Що? – не зрозумів той.

– Може, допоможемо хлопцю? Якось вони нечесно, нє?

– Ще вчора я би ні секунди не чекав, брате. Ми би вже загнали цих алкашів старих до їх квартири. А хлопця доправили би до лікарні.

– А зараз що заважає?

– А зараз нам треба себе берегти для більшої, важливішої справи.

– Блядь, точно, – процідив крізь зуби Рашид. – Але, може, спробувати? Я ж тільки відчиню двері – і ці двоє втечуть!

– Ти глянь на них. Їм усе пофігу! Ніхто нікуди не втече. А в Лабуги рушниця, а в того старого – сокира. Побережися, ти мені потрібен для справи.

– Добре, – Рашид неохоче погодився, і його рука відпустила ніж.

Він лише напружено вдивлявся крізь дверне вічко у напівморок під’їзду, від злості стискаючи кулаки. Там сцена стрімко котилася до фіналу, всі, крім пораненого, допалили, та і йому залишалося дві-три затяжки. Мужик уже замахнувся своєю сокирою, на лиці Лабуги проступила хижа п’янюча посмішка, аж тут двері під’їзду розчахнулися – і всередину вбігли кілька міліціонерів.

Рашид рефлективно відскочив від дверей, знову схопившись за ніж. Вони з Махмедом перекинулися кількома довгими настороженими поглядами, після чого Рашид невпевнено повернувся до дверей. Але в під’їзді було вже порожньо. Він побачив лише спини міліціонерів, що зникали у світлому прямокутнику прочинених дверей, і темну калюжу крові, яка своїми берегами майже сягала їхніх дверей.

Знову все затихло.

– І що це було? – запитав Рашид старшого.

– Та що. Сусідка наша знову фестивалить. Коли її вже шайтан забере…

Змовники заспокоїлися. Напилися чаю, ще покурили, аби відволіктися, поговорили на якісь відсторонені теми, запхали назад до комірчини бити та ніж. Кілька разів поверталися до дверей, прислухалися до випадкових голосів із під’їзду, виглядали назовні, але там було спокійно.

– Отже, на чому ми зупинилися? – мовив Махмед, повертаючись до столу.

– На тому, що Донбас буде нашим.

– Він уже наш, брате. Залишилося тільки взяти владу, так би мовити, офіційно.

– Чекай, це все добре. Але навіщо нам Донбас? Що ми з ним робитимемо?

– Логічно, – погодився Махмед. – Скажімо так, ми тут влаштуємо свою республіку, будемо торгувати, як хочемо, зможемо наших скільки завгодно сюди привезти – клімат тут краще, ніж у нас на батьківщині.

– Так нас же просто знищать. Фізично знищать. Не здається?

– Ні, – засміявся старший, – я достатньо слідкую за новинами, аби знати, що з терористами – а вони назвуть нас терористами – ведуть переговори до самої усирачки, і якщо тільки зовсім нічого не вийде, тоді починають стріляти. От під час цих переговорів ми собі щось виторгуємо. У всякому разі, умови в нас будуть кращі, ніж зараз.

– Хм, ну добре. То коли? Коли ми це зробимо?

– Я все розрахував уже, – пояснив Махмед, – якщо наші схвалять план, то все буде розгортатися наступним чином. Зараз середина липня, так?

– Так.

– Зараз розгорнемо якісь там підготовчі роботи, в серпні розпочнемо будівництво. На точках, які викупимо, зробимо таємні склади для зброї.

– Зброю де будемо купувати? Зацікавляться ж, якщо вогнепали тисячами брати.

– У Жоріка є дружбан один, він тобі рідну маму продасть і не спитає нічого. Будемо брати в нього.

– Що за люди…

– Саме тому, що вони такі мудаки, вони і не мають права тут жити. Ми займемо їхнє місце. Ладно, не відволікай мене… Восени розпочнемо прийом нових людей з нашої землі. На будівництво можна не витрачатися дуже, все рівно воно нам тільки для прикриття.

– Так, само собою.

– Ну і все. А владу ми захопимо тоді, коли ці люди будуть в такому розслабленому стані, що їм буде на все начхати.

– Це коли?

– Новий рік, брате. Годині о п’ятій ранку першого січня наступного року ми вирушимо невеликими загонами на стратегічно важливі точки.

– Це буде великий заколот! – уже не стримував радості і збудження Рашид.

– Так! Місто буде переходити до наших рук цілими шматками! Ти колись думав, скільки озброєних осіб треба для того, аби захопити залізничний вокзал уранці першого січня? Вистачить п’ятьох! Обеззброїмо міліцію й охорону – вокзал наш. Так само буде з автостанціями, міськрадою і так далі! Але в першу чергу візьмемо під контроль зв’язок. За годину до основного виступу захоплюємо офіси мобільних компаній, знищуємо стаціонарний зв’язок! Уранці першого січня вони й не помітять, що місто вже наше. А ті, хто помітить, не зможуть опиратися.

– Але в першу чергу – Інтернет, брате! Вимкни цим українцям Інтернет – і вони будуть безпорадні, як сліпі кошенята.

– Ти думаєш?

– Я впевнений, брате. Ти слідкуєш за ними? Останнім часом вони зовсім розучилися боротися за себе. Уся їхня боротьба обмежується коментарями та лайками в соціальних мережах. Ні на який інший опір вони не здатні! Вимкни українцям Інтернет – і вони втратять сенс життя остаточно. Їм просто не буде потреби захищатися. І ми це використаємо на повну, Махмеде!

– Так, ми почнемо з Інтернету. То що? Я сьогодні зв’яжуся з кількома серйозними людьми з наших, на днях зберемося десь, обговоримо це все.

– Брате, це буде успіх, я впевнений!

– То що? Будьмо!

Змовники підняли склянки з давно уже вистиглим чаєм за успіх свого задуму. Пили до дна, з гуркотом поставили порожні склянки на стіл.

Так прозвучав перший сигнал попередження, який, звичайно ж, ніхто не розчув у розжареному, виснаженому липнем місті.