Читать книгу Змова чужих - Олексій Кацай - Страница 2

Наступного дня, після уроків, Микитка стояв на проспекті Братів Стругацьких, роздивляючись величезну темно-синю вивіску. «ВАК» – було написано на вивісці, не менше величезними, срібними літерами. А внизу дрібнішими – «Вищі Астрологічні Курс». Тому «курс», що в останньому слові від нього літера «и» відпала.

«Упс!» – сказав сам собі Микитка, і щосили потягнув на себе двері на «Курс», намагаючись не бути схарапудженою мавпою. Двері були важкі і явно не хотіли пропускати мавпу всередину. Як і весну, що вже давно буяла навкруги.

Адже всередині було не по-весняному прохолодно й похмуро. Як у розбійницькому кублі. На стінах мерехтіли картини з гороскопічною фауною і геометричними фігурами. Під ними, в буді, приліпленій просто до стіни, сидів бородатий охоронець. Аби його ні з ким не переплутали, слово «охорона» було виведено і на бейджику, і на спині чорного комбінезона. А біля буди висіло античне зображення сузір’я Стрільця – кентавр з величезним луком. Був кентавр теж по-розбійницькі бородатий і дуже схожий на самого охоронця.

Микитка навіть навшпиньки підвівся, аби зазирнути через скло буди униз: а, може, в цього пана тулуб теж кінський, як і в кентавра? Одначе, кінським у пана був тільки голос:

– Ги- ги-ги, ти куди це, хлоп’я? Звіздар, чи що? Так не схожий, ги.

– Я це… того… я на курси записатися хочу.

– Ги-ги-ги… Треба ж, яка молодь просунута пішла. Коридором прямо й ліворуч. Приймальна там. У секретарки запитаєш, ги.

Над секретаркою, блідою дівчиною з синім волоссям, висіло, природно, зображення сузір’я Діви. У приймальні ще якісь картини висіли, але Микитка на них уваги не звернув. Ніяковів дуже Микитка. І навіть побоювався якось.

– Здрас-с-с… – видихнув.

– Бам… бам… бом-м-м… – відповів за спиною дзиґар з циферблатом у вигляді Зодіаку. Микитка здригнувся навіть. І розлютився.

– Здрастуйте, – зчепив зуби. – Здоровенькі були. Я б хотів записатися на ваші курси. Щоб знайти ментальне заспокоєння і налагодити життя своїм близьким.

– А близькі вам дозволили?

– Я вже давно, чи знаєте, самостійна людина.

– А чи знаєте ви, що навчання на Вищих Астрологічних Курсах обходиться у досить пристойну суму?

– Умови навчання я хотів би обговорити з вашим безпосереднім керівництвом, – не розгубився Микитка, який про гроші, взагалі-то, навіть і не подумав.

– Дуже добре. Але, на жаль, керівництво зараз зайняте, – секретарка кивнула на двері з табличкою «Бузина Р.І., директриса ВАК». – Чи не бажаєте почекати?

– Бажаю, – буркнув Микитка голосом роздратованого мільйонера.

Судячи з батькових фільмів, секретарка мала б зараз запропонувати клієнту філіжанку кави. Але в сузір’ї Діви батькових фільмів явно не бачили. Тому що секретарка тільки й того, що глузливо кивнула клієнту, вказуючи на величезний шкіряний диван, що хижо завмер навскоси від входу до приймальні.

Клієнт вередувати не став, а, трохи підстрибнувши, плюхнувся на холодну неживу шкіру, намагаючись кінчиками пальців ніг дістатися до підлоги.

Секретарка ще раз кивнула невідомо кому й схилилася було над клавіатурою ноутбука, але… Але зненацька скам’яніла, втупившись на прочинені вхідні двері. Микитка простежив за її поглядом і… і відразу ж перестав діставатися ногами до підлоги. Навпаки, він різко підігнув їх, обхопивши коліна обома руками.

У прочинені двері просунулася велика собача голова і уважно подивилася на Микитку. А потім перевела погляд на секретарку.

– Ой! – зойкнула та. – Ой, що це таке!? Хто це таке? Стрільцо-о-ов! – заверещала так, що її, напевно, й на сузір’ї Стрільця почули. – Стрільцов, хто тварину до приміщення пропустив? Ти чим там, на посту, займаєшся, Стрільцов?

У коридорі залунав кінський тупіт. Собака, що до половини був протиснувся у приймальню, здав назад. Був він трохи рудуватим, з підпалиною. Тулубом схожий на німецьку вівчарку з великими важкими лапами. А цікавим довгастим писком – на шотландського колі. І було в ньому ще щось дивне, але Микитка не зрозумів – що.

– Пішов! – загаласували в коридорі. – Пішов звідси, ссавець! Ось я тебе зараз…

Собака остаточно зник за дверима, і там почулося повискування та звуки боротьби.

– Ах, ти, шавко! Ніно, Нінко, а нумо йди сюди, допоможи мені!

– Ото ще, – фукнула перелякана секретарка, але, зиркнувши на екран ноутбука, труснула синім волоссям та й кинулася таки до коридору. – Зараз. Вічно я за всіх працювати маю! Давай, давай швидше, а то Рафлезія почує, разом з собакою на вулиці опинимося.

Звуки боротьби почали віддалятися. Микитка обережно опустив ноги й посовався на місці. Зітхнув. Незадоволеним собою був Микитка: то охоронця злякався, то секретарки, то собаки он. А ще із забобонами боротися хоче.

Сердито пирхнувши, хлопчина почав розглядати картини. Встав. Обійшов стіл з ноутбуком.

На одній з картин звіздар у високому ковпаку, натхненно піднявши руку до зірок, стояв біля телескопу доволі антикварного вигляду. Із зоряного неба падала величезна, аж катастрофічна, комета. Саме зображення було стилізовано під середньовічну гравюру, а звіздар обличчям був схожий на молоду Бузину. І лише за декілька хвилин Микитка зрозумів, що це – і не звіздар зовсім, а й дійсно сама звіздарка.

Микитка схилив голову набік і краєм ока помітив якийсь рух на екрані ноутбука секретарки. На ньому значно постаріла героїня стародавньої гравюри розмовляла з кимось, хто сидів спиною до екрану. Звуку не було.

Серце у Микитки закалатало дуже-дуже. Але ж він не схарапуджена мавпа, ні? І тому, прислухавшись до тиші, що настала за дверима приймальні, Микитка увімкнув звук комп’ютера. Наскільки він вже зрозумів, на ноутбук виводилося зображення з камери спостереження, встановленої в кабінеті директорки ВАК.

– Тож, може, хоч кави вип’єте, містере Паблішер? – запитувала якраз Рафлезія Ізольдівна у спини, обтягнутої теплим, не за сезоном, вовняним піджаком.

Спина якось надто вже злякано здригнулася.

– Ні, ні! – мало не закричала вона. – Ніколи! Ви чуєте, ні-ко-ли, не пропонуйте мені вашої огидної кави!

– Гаразд, гаразд, – манірно вигукнула директриса. – Який ви нервовий, одначе, сьогодні, пане докторе.

– Будеш тут нервовим! – змахнув Паблішер, довгими, немов у павука, руками. – Зайнята вами позиція гальмує увесь проект. Увесь, ви розумієте?

– Моя позиція залежить тільки від ваших можливостей. Я вам вже пояснила, що недофінансування з вашого боку нашого руху…

– Гаразд, гаразд! – вигукнув вже Паблішер. – Я ж вам сказав, що вже відсьогодні гроші почнуть надходити на ваш рахунок. Але я вимагаю – чуєте? вимагаю! – аби вже завтра вами була зроблена основна заява.

– Основна заява буде зроблена найближчим часом опісля того, як я побачу гроші. І тоді, повірте, шановний докторе, влада над світом буде нашою дуже скоро!

– Тс-с-с! – злякано озирнувся містер Паблішер і Микитка побачив його вилицювате обличчя з хижо виступаючою уперед щелепою. Немов у роті в нього не вміщалися величезні ікла, випинаючись там уперед і в боки. Ніс, навпаки, був малесенький, піпочкою, на якій влаштувалися такі саме малюсінькі окуляри без оправи. – Тихіше, Рафлезіє Ізольдівно! В більшості зірок є величезні вуха…

У Микитки навіть теж щелепа відпала. Влада над світом? Змова?! Глобального масштабу змова?!? Ну, нічого собі, звіздарка! Нічогенько собі, кубло астральне!

– Ц-це що таке!? – пролунало зненацька над самим вухом Микитки і він мало не впав під стіл з переляку. – Це хто тобі дозволив до мого комп’ютеру лазити?

Діва з синім волоссям була розлючена не на жарт. У неї навіть і обличчя теж посиніло.

– Ах, ти, ш-шкет! Ш-шпигуєш-ш-ш? – засичала вона, хапаючи хлопця за плече напрочуд сильними пальцями. Немов залізними.

– Ой, – пискнув Микитка, зовсім забувши, що тільки-но вирішив більше нічого й ніколи не лякатися, – пустіть! Я згадав! Я пізніше зайду. Я праску вдома не вимкнув. Мене мама лаяти буде.

І, вивернувшись, рвонувся щодуху до виходу з приймальні. Але спізнився. На порозі вже стояв бородатий Стрільцов.