Читать книгу Таємниця святого посоха - Олексій Кацай - Страница 2

– Бруд. Біссаріон Іванович Бруд.

– Де ви працюєте?

– Артист Херсонського палацу культури. Ансамбль народної творчості «Скіфські Скарби». Кобзарі ми.

– А що в нашому місті у такому вигляді робите?

– Так гроші заробляю. На свята. Миколаєм. А то, знаєте, в Херсоні незручно. Відомий артист, все ж таки. А тут в мене квартира. Я сам родом з Миколаєва.

Біссаріон Іванович Бруд скривився, наче був незадоволений тим, що він родом з цього давнього кіммерійського міста.

Взагалі, коли він зірвав свою чарівну бороду й перетворився на звичайну людину, то відразу став чимось не подобатися Андрійкові. Обличчям, може? Тонкогубим, з бровами, кинутими в розліт над якимись трикутними очима. Наче в дракона-покемона Гаярдоса.

Він і тілом своїм худезним був на нього схожий. Бо було в ньому щось зміїне. Наче малий Драгонейр, виріс і перетворився на дорослого роздратованого чоловіка. «Невже всі діти, коли зростають, отак змінюються?» – чомусь подумав Андрійко і здригнувся від раптового доторку.

– Все, все, – стурбовано погладила його по плечу поліцейська жінка. – Не лякайся. Все скінчилося. Ти пий, пий чайок-то. Он як тремтиш.

Хлопець сидів на задньому сидінні патрульної автівки, обома руками тримаючи кришку термоса із запашним міцним чаєм. Поряд з ним лежав червоний каптан Святого Миколая. Пан Бруд в теплому спортивному костюмі незадоволено совався на передньому сидінні. Поліцейський чоловік складав протокол.

– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – і досі цокочучи зубами, вдесяте повторив невідомо для кого Андрійко.

– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й поліцейська жінка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.

– А чого ж ти сам туди поліз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоїм побили? – запитально пробурмотів поліцейський чоловік, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.

– Так Святий же Миколай… – жалісно шморгнув носом Андрійко. – Свято же. Подарунки.

– Так! – раптом пожвавішав Біссаріон Іванович. – Подарунки! Звісно, що подарунки! Цілий лантух. Ці хулігани забрали в мене лантух з подарунками. От що їм треба було! А мені й невтямки!..

– Який такий лантух?! – здивувався іззаду Андрійко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!

– Який посох? – в один голос спитали поліцейські.

– Так! Який такий посох? – приєднався до них і Біссаріон Іванович.

– Ну, як же! – зовсім вже вразився Андрійко. – Ну, той… довгий такий… він ще блискавками стрілявся. Ледь мене не поцілив.

– Посох? Блискавками стрілявся?

– Та ні! Біссаріон Іванович з нього вистрілив. А я поряд був.

В автівці настала тривала мовчанка. Пан Бруд дивним поглядом свердлив Андрійку з дзеркала заднього виду. Наче погляд і пан Бруд раптом окремо існувати стали. Аж моторошно.

– Бідна дитина! – врешті решт, кахикнув Біссаріон Іванович. – Перехвилювався хлопчик. Дуже, дуже емоційна дитина.

І потягнувся було до Андрійка своєю довгою, наче щупальце, рукою, аби погладити його по голові. Але той сіпнувся убік.

– Ну, чого ви!? Чого ви брешете?! Чого не вірите? Адже був, був посох!..

– Бідна дитина! – повторив пан Бруд. – Її додому терміново доставити треба. О! – зиркнув у віконце. – Вже й таксі моє приїхало. Тож я, з вашого дозволу…

І, миттєво схопивши каптан, почав вибиратися з патрульної автівки.

– Куди?! – вигукнув поліцейський чоловік. – А протокол? А матеріальні збитки у вигляді подарунків?

– Ні, ні!.. Я жодних претензій ні до кого не маю. А збитки? Що збитки? В лантусі вже майже нічого й не було. Я всі подарунки вже майже й роздарував. А з подарунковою фірмою я сам розберуся. Не треба поважну фірму поліцією лякати. А хлопчика, – вигукнув він, вже ляскаючи дверцятами таксі, – додому, додому терміново треба!

Жовта машина зірвалася з місця й зникла в холодному бузковому присмерку, хижо блимаючи червоними габаритами.

– Ну, як же… – розгублено мовив поліцейський чоловік. – А протокол підписати?

– Ти де живеш? – нахилилася поліцейська жінка до Андрійка.

– Та тут, недалеко. На Спаській.

– Нічого собі, недалеко! Ми зараз підвеземо тебе.

– Батькам краще зателефонуй, – невдоволено буркнув чоловік. – А то вже й темно, а вони анічичирк. І, взагалі, як в школах – карантин, то дитина має вдома карантинити, а не по вулицях вештатись.

– Батьки, мабуть, хвилюються, Андрійко? – спитала жінка. – Може, заспокоїмо?

– Немає батьків зараз, – буркнув хлопець. – Я з братом зараз живу. Зі старшим.

– Отакої! А де ж вони?

– В Києві.

– А чого це вони там?

В Андрійка, який ще не відійшов від останніх подій та нахабного звинувачення у брехні, настрій взагалі упав нижче плінтуса.

– Татка поранили. На Донбасі. Важко. Він у Києві в шпиталі лежить. А мама до нього поїхала.

Поліцейська жінка обійняла хлопця, притискаючи його до себе. Андрійко запручався було, але потім розслабився і ледь стримався, аби не схлипнути.

– А… а ви мені вірите? Про посох? Що він блискавками стріляв?

Поліцейський чоловік зітхнув згорьовано.

– Отаке от… А брату нашому скільки? – запитав.

– Вісімнадцять. Він в університеті, на першому курсі. В цьому році поступив.

– І на кого вчиться?

– На перекладача.

– А батьки ким працюють?

– Мама – лікар. Татко – рибалка. Був. Поки добровольцем воювати не пішов. Мама теж до нього на війну їздила. Волонтером. Тож ми з Петрусем звикли.

– Зрозуміло. Ну, що ж, поїхали до Петруся твого. Заодно подивимось, як він з тобою вправляється.

Доїхали швидко. До Андрійчиного будинку на Спаській було зовсім поряд. Якщо автівкою їхати. Двері хлопець відчинив своїм ключем. В Петровій кімнаті негучно співав «Океан Ельзи». А сам він на кухні розмовляв з кимось телефоном.

– Андрію? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожій. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.

– Це квартира Коваленків? – кахикнув поліцейський.

Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.

– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобілку. – Що сталося?

– Та все нормально, пане Петре, – мовив поліцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибраній квартирі. – Тут он який трапунок трапився…

І коротко розповів про бійку в Дикому Саду.

– Коротше, дякую вам за брата. Сміливий і кмітливий боєць росте.

Петрусь в усмішці аж розплився від задоволення. А потім вони вдвох сиділи на старому дивані й Андрійко, захлинаючись, ще раз оповідав Петрусеві про події цього грудневого вечора.

– От тільки поліція, здається, мені не повірила, коли я про блискавки з посоху розповів. А ти мені віриш?

– Я тобі, дружище брате, звісно, завжди вірю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.

– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалі чогось виляти почав: не було, каже, ніякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усім!