Читать книгу Таємниця святого посоха - Олексій Кацай - Страница 3

Андрійко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому ніхто не вірить. Навіть рідний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що він бачив та чув, але не усвідомив.

Але хлопець відкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так він і робив. Бо вірив старшому брату. На відміну від того.

Мамі, звісно, вони нічого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого їй зайвий раз хвилюватися та оті самі погані думки притягувати. І так їх вистачає. Татко он ніяк не оклигає.

…І Андрійко щосили погнав від себе поганючі думки.

Він стояв біля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звідси він вирішив розпочати своє власне розслідування. Сире повітря було холоднішим, ніж учора, і сколочена трава на місці бійки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся їх, колупаючи носками черевиків, ніщо цікавого не знаходив.

Раптом під ногами щось зблиснуло. Андрійко рвучко нахилився і, не знімаючи рукавичок, витягнув з торішнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дістав з кишені носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.

На його долоні, обтягнутій рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кіммерійський!? Археологи проґавили? Але ж ні! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.

На камені сріблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна річ.

Андрійко покрутив перстень у руці. Наблизив до очей. Побачив в середині срібного ромбу англійську літеру G. Знизав плечима. Роззирнувся. Навколо нікого не було. Угорі студений вітер гойдав чорне кістляве гілля. Гілля іноді нагиналося до хлопця, начебто хотіло вихопити з його рук дивовижну знахідку. По спині чомусь пробігли дрижаки.

Але Андрій пересмикнув плечима, відганяючи від себе усілякі погані думки та фантазії. Знову обдивився перстень. Цікаво, звісно. Але, що воно дає для розслідування?… Треба буде вдома помити гарнесенько та Петрусеві показати. Хоч і не вірить той йому, але, може, щось і порадить. А поки…

А поки що хлопець засунув знахідку до кишені, ще раз роззирнувся знічено, та й почвалав з місця події, абсолютно не знаючи, що йому робити далі.

Пішов колами. Біля музею суднобудування зустрів знайомих хлопців, і тут… Тут йому пощастило неймовірно! Чуваки, виявляється, теж бачили вчора Святого Миколая, що кудись дуже поспішав. А через деякий час в тому ж напрямку пробігло четверо кремезних чоловіків у камуфляжах. А напрямок той вів до Дикого Саду.

Те, що там сталося, Андрійко знав. Тому вирішив піти в зворотній бік. І виявилася дуже дивна річ. На чудацьку компанію, яка пересувалася містом не громадським транспортом, а пішки, звернуло увагу доволі багато людей. В основному, робочих одиниць зі сфери торгівлі та обслуговування. Їм, чи то з яток, чи то з вікон магазинів та перукарень, усе видно.

– І бігають, і бігають, – жалілася одна одинця Андрійку на Наваринський вулиці. – А нічого не купують!

– Хоч би купили щось, – підтримувала її інша одинця з вулиці Рюміна. – А то ганяються один за одним, нібито робити їм більше нема чого.

– Паніку створюють, – бідкалася третя вже на Центральному проспекті. – І це в наш майже військовий час! Он звідти вони прибігли, звідки автобуси ходять.

Тобто, як зрозумів Андрійко, вчора в самому центрі міста відбувалося справжнісіньке тобі переслідування. А почалося воно, можливо, з території приміського автовокзалу.

Тож, саме на ньому Андрійко і почав шукати чергову одиницю, яка змогла б допомогти йому в подальшому розслідуванні злочинів камуфляжної банди. І вчинків дивного Святого Миколая.

Одиниця сиділа за скляною перегородкою й продавала квітки на автобуси. Народу в цей будній день було мало і одиниці кортіло побалакати.

– А як же! – відповіла вона на запитання Андрійка. – Були, були тут такі. Я ще подумала: волонтери чи військові з АТО. Чи може наші, місцеві? Хоча, ні. Вони з парутинського транспорту зійшли. З Ольвії. Та на туристів зовсім не схожі. Та й які туристи взимку?