Читать книгу 18+: Парафрази й переклади. Книга 2 - Олексій Кононенко - Страница 2

Кондуктор не запалював свічок,

В тісне купе темрява заповзала,

Стемніле небо в кліпанні зірок…

Повіки важчали… на очі майже впали…

Терпка одноманітність теплих мрій,

Таке ж одноманітне торохтіння…

Аж раптом сон кудись майнув з-під вій,

Напав неспокій, до головокружіння.

Ледь голову звела… у серці щем…

Ще вдень відчула дивний пильний погляд…

З кутка навпроти знову блиск очей,

Мов троє їх: лиш він, вона і поїзд.

Сусідці випадковій вільно вдень

Про скорий шлюб безпечно торочила,

Що наречений на перон прийде,

Що іспити на курсах закінчила…

Навпроти ж – легкий усміх в бороді,

Пухкі і ніжні губи, мрійні очі.

Зійшла сусідка… поїзд в ніч летів…

Боялася і не боялась ночі…

Коли в купе залишились удвох

В темря́ві – почувалась сміливіше.

Неспокій зник, пропав переполох,

Ховалася в утомі, як у ніші.

Пронизливий гіпноз очей палких

Оволодів підвладно, невідступно.

Даремний рух відбитися од них…

Згадалося: ще ніч – і буде шлюбна…

Не думалось про шлюб… То дивна річ!

Про нареченого… набігли нові хвилі.

Тривога потонула… ось і ніч…

Противитись очам його не в силі…

І радо підкорялась владі тій,

Коли він взяв тремтячу руку тихо.

І на руці цілунок затремтів,

І тіло охопила дивна втіха.

Гарячих поцілунків теплий рій

На руку сів… десь кроки залунали…

Запалені свічки… кондуктор… збій

Лише на мить… і знов нашестя шалу.

Без перепону віддана, без слів,

В його руках усе – душа і тіло…

Локомотив протяжно засвистів…

Напівпритомна в тиші затремтіла…

– У місті N., – кондуктор сповістив, —

Зупинка…

Перед нею на колінах…

Цілунками її обличчя вкрив:

– Ми сходимо удвох… це неодмінно…

Покірна в щасті… волі – ні на гріш…

Накрили хвилі радості невпинні…

Пасивна і знесилена, хоч ріж,

Належала йому, немов рабиня.

Зійшли з вагона в пахощах весни.

Акації… жасмин… дощу дрібнота…

Травнева ніч… у світі лиш вони.

І екіпажем, хоч готель навпроти.

Сиділа тихо… міцно пригортав…

Неначе оловом все тіло налилося…

Аби лиш хоч на мить спочити дав…

А потім вже нехай би все збулося.

Вона на другий поверх ледь зайшла…

Нарешті номерний послав постелю…

Аж раптом – диво дивне – стався злам,

В ній дика хітка проросла із лелі.

Немов шаленство вдарило крилом,

Неначе вихор, пристрасть налетіла…

Утоми миттю як і не було,

В очах – жага, енергія і сила.

Зірвала одяг і білизну теж…

Ледь незнайомець поспівав за нею…

Вона в безодню пристрасті без меж

Пірнула вся, і тілом, і душею.

Мов у пропасниці, дівчи́на віддалась —

Скажена оргія, обійми, шепіт, крики.

Достоту раюванням обпилась,

Вливаючи жагу у чоловіка.

Заснув нарешті. Ранок у вікно.

Легенько встала. Швидко одягнулась.

Все, що було, – було примарним сном,

Приснилося – привиділось – забулось.

По аркушу пробіглась олівцем:

«Спасибі. Не шукай. Прощай навіки…»

Хотіла йти. Схилилася тихцем.

В уста поцілувала чоловіка.

Всміхнулась… Вийшла… По світах – весна…

Гучний пташиний хор святкує днину…

Депешу: «Їду», – жениху, щоб знав…

До потяга лишалось з півгодини.

Умилася в уборній. Кава. Все —

Ось поїзд. До канапи. Не вагалась.

Лиш прилягла – в безодню сон несе.

У сні чомусь безвинно посміхалась.

І день, і ніч летіли в небуття…

Маленька станція в степу згубилась…

Раділо сонце буйності життя…

Вервечка поїзда на хвильку зупинилась.

Серед зеленої святкової краси

Перон і будка, сонечком умиті,

Четвірка кóней в екіпажі – зиск,

І парубок з букетом білих квітів.

В обіймах тиші, світла і тепла,

Вуста несуть усмішку променисту —

Облита сонцем наречена йшла

До нареченого… і непорочна й чиста.