Читать книгу Post Mortem - Олексій Щуров - Страница 2

Повільно я приходив до тями, в очах стояла темрява, у вухах – рипіння та скрегіт, немов ножицями проводили по склу. Я люто зненавидів той звук: ще у дитинстві спробував – хрусь! – малий шмат скла відскочив і пробив мені око. Скільки тоді крику і крові було. З того часу кров ненавиджу. Не боюся і водночас ненавиджу усіма фібрами. А зараз, балансуючи між цим на нижнім світом, я відчуваю солоний присмак своєї крові у роті.

Кінцівок не відчуваю, не знаю, чи вони віднялися, чи так здається. Адже не пам’ятаю нічого і не розумію, хто я і де.

Мене щось тримає у вертикальному стані. Поворухнутися не можу.

Тіло зовсім не слухає команд мозку. Здається, що воно існує окремо від нього. Хоча в одному тіло і мозок співіснують. Це грудка м’яса, сповнена болю.

Ледве розплющую єдине око, що залишилося з дитинства. Денне світло ріже зіницю, немов скальпель п’яного хірурга чи краще хірурга-різника. Крізь розбитий ніс ледве потрапляє холодне повітря. Кожний подих – короткий удар чимось гострим по ніздрям.

Намагаюся щось проказати – у роті порожньо. Тільки кров цівчить. З горлянки виривається хрип. Авжеж, мабуть відтяли язика.

Помічаю мотузку, якою я прив’язаний до стовпа у підвалі. Тому не можу поворухнутися. Навіть бажання такого не маю. У голові все ще туман. До кінця не розумію, що сталося, не пам’ятаю подій. Тільки окремі пазли висвітлюються.

***

Таких малих селищ та містечок багато розкидано: тільки й знай, що вичитуй, в якому штаті та окрузі знаходиться те єдине, що потрібно. Скільки я проїздив та згаяв часу на своєму старому Харлеї, щоб зі ста тридцяти п’яти Маунт-Вудів – знайти б того, хто таку назву придумав, та власними руками придушити! – дістатися до того самого у штаті Мен не згадаю, бо не рахував. Для мене згаяний час – втрачені гроші, а справа тут не своя, чуваче. Доручення довбаної адвокатської контори, де стирчу помічником тупого Ройса, одного з юристів. Готую всілякі папірці, хай їм грець. Дістали. Бо жодної реальної справи, а перспектив – та ж кількість. Ну й платня відповідна. Зависаю у вільний час по байк-барах, розважаюсь з чувіхами, останнього разу така прикольна чорна була. Казала, що її моя пов’язка на оці заводить.

Полетів я до цього бісова Маунт-Вуду за наказом: прийшла якась дурня на фірму, що у Маунт-Вуді якісь Юстаси отримали спадщину від далекого родича. Час вступу в наслідування спадку ось-ось сплине, а Юстасів треба шукати, бо кляті повідомлювачи не написали у листі, ані про округ, ані штат. Чому полетів? Обридла ця офісна дурня та однакові дні. Тільки, якщо спочатку ловив кайф на трасах, то далі скрутніше з баблом: ну там перехопити, Харлей накачати, в мотелях потрахатися. Там потроху, тут потроху, а фірма не платить – тільки по завершенню справи. Мудаки!

І жодних Юстасів! Жодних!

Так от, сиджу я в задрипаній забігайлівці в якійсь дупі: ну, розумієте, мале містечко, людей мало, середина дня. За барною стійкою худорлява білявка (з вигляду неповнолітня ще) наливає воду в домашню кавоварку з таким плюскотом, що й мені чути. Пара старих сидить навпроти мене. Лисий дід у картатій сорочці та шортах і кросах на босу ногу, а поруч його жінка – колись, певно, гаряча штучка з перчинкою була, а зараз – товсте одоробло у рожевому. Сміються, життю радіють, пивку з гамбургерами. І тут дід своїй: «Чула про Юстасів з Маунт-Вуду?»

Я ледве тоді з власної шкіри не вискочив, нашорошив вуха, слухаю. А стара йому, каже, не прожувавши шматок гамбургеру: «Вони свою халупу не продають. Там траса буде, з’їхали усі, а вони – ніяк не хочуть. Навіть за гроші. За таку халупу – шалені, а що з них скажених взяти?» Щоб не втратити інфу, підходжу до стійки і дивлюся на білявку. А що, можу запросити поганяти на байку, я хоч куди рейсер. Неголений, волосся брудне, одноокий та ще брутальний у своєму прикиді – чоботи, шкіряна куртка, джинси, ще сигари бракує. А вона дивиться перелякано і не розуміє, що від неї хочу: я ж не зняти її хочу, а спитати, у якому боці той бісів Маунт-Вуд і як знайти тих Юстасів. Вона кліпає очима і не розуміє ані слова. Я повторюю питання: вона тупить.

На моє плече лягла важка рука. Озираюся. Той старий підійшов.

– Не чіпай Тріш, – сказав він. – Вона німа та ще й хвора на голову. Ми тут прості і говоримо, що у думці.

– Гей, Бобе, твоє пиво втікає! – раптом покликала старого жінка. – Програв? Ну так я цей кухоль вижлукчу.

Вона кричить голосніше за радіо, яке транслює довбане кантрі на усю забігайлівку. Тріш Іма Олова – як вам таке прізвисько?

Задовбатися можна! А дід мене тягне до своєї одоробли з порожньою склянкою пива. Пів-пінти знищити за мить – це вміти треба. Так, ще я расист: не люблю чорних, старих особливо. А ця точно мамбо-джамбо!

Ця негритоска вперилися в мене очима, як на ляльку вуду, чи що в них там. Я почав відчувати, як раптом в моє тіло втикають невидимі голки, як показують в сеанси акупунктури – в китайоз жовтих я теж не вірю: знаю кількох – ідеально слизькі гади. А відчуття голок посилювалося, поступово тіло пронизав біль. Ниючий, як зубний. Раптом він зник. Голки теж, бо нігерша відвела від мене важкий погляд.

– Бобе-обе, цій уді-вуді Юстаси-Устаси потрібні, еге ж? – запитала вона старого, який плюхнувся на диван на стіл поруч з нею. Ненавиджу багато чого. Ці довбані римовки теж. Я – людина справи і конкретики, а не всілякої маячні.

– Угу ж, – просурмив Боб, щоб його можна було почути. – А чому ти Тірше, його уді-вуді назвала?

Тірша закрила важкі чорні повіки. Уявіть темну пику в ореолі рідкого білого волосся і посеред неї дві чорні дірки – від такого надзюришь в штані, не те що втечеш.

– Бо я так бачу, – прошепотіла вона Бобові. – Чергове буде уді-вуді, гарне уді-вуді, до бридоти гарне уді-вуді… У мене все. Нехай не їде до Маунт-Вуду. Нехай втікає чимдуж від уді-вуді-петро-лоа. Там нема життя – тільки вони! Нікого живого, тільки вони! Втікай, бо за тобою прийдуть тільки вони!

І ця чорна курка розсміялася. Прямо на моїх очах усі її білі зуби почорніли і випали з рота, немов відмерлі кістки, а з рота полилася кривава піна. А Боб вдавлювався своїм клятий гамбургером, немов нічого не було.

Мене ледве не знудило. А через мить ця чорна курва посміхалася мені – і усі зуби на місці.

– Маунт-Вуд скоро зникне. Там викупили землю великі боси і уряд штату за безцінь. Прокладатимуть магістраль чи щось таке, – відповів Боб, давлячись шматом котлети з кетчупом.

– Я чув, – нетерплячка вибішувала мене, але я стримувався. – Як туди дістатися?

– Ми в бік заправки, вона на північ звідси, а тобі – суто у протилежний напрямок, – чітко проказала Тріш, знову блискуче посміхнувшись. – Я б на твоєму місці до Юстасів не їхала. І знайомства з ними не побажала б. Сам потім зрозумієш, аби пізно не було.

Я дочекався поки пара не поїхала. А шлях на Маунт-Вуд не важко потім було визначити. Прямо на південь. Туди я й понісся на своєму Харлеї.

Місцевість навколо змінювалася кожної години, немов горталися картинки, ну ті, що на заставках, які під час зйомок попси використовують. Спочатку – зелена місцевість. Ліс і все таке. Потім вказівник до Маунт-Вуду, і за дві милі шлях поступово побіг угору – до охайних невеличких будинків, одно- та двоповерхових, для невеликих родин. Увесь час, що я їхав через нього, я не бачив ні душі. Маунт-Вуд був мертвим. Такий собі люб’язний мрець, якого ще не торкнулися тлін і занедбання. Але мені треба було далі – шукати Юстасів.