Читать книгу Олег Блохін - Олексій Сільвестров - Страница 2

Чоколівка була одним із перших у місті районів, забудованих по війні п’ятиповерховими цегляними будинками – знаменитими «хрущовками». Нині «хрущовки» здаються застарілими й малопридатними для житла, але тоді, в 1950-х, така забудова дозволила масі людей, які тулилися в підвалах і комуналках, відчути, що таке власна окрема жилплоща. Для дітей і підлітків на Чоколівці взагалі було роздолля – багато простору, сади й парки, десятки дворових спортивних майданчиків, свої вподобані футбольні поля.

«Королем» ігор на Чоколівці був, без сумніву, футбол. У безкінечних дворових футбольних поєдинках Блохіна тішила роль форварда, який забиває голи. Втім, за його власними словами, вболівальником Олег тоді не був, відвідувати футбольні матчі не полюбляв – дивитися футбол йому здавалося нудним.

«Футбольні університети» Олега Блохіна почалися на стадіоні Київського інженерно-будівельного інституту, куди хлопчика вперше привела мама. Помітивши захоплення сина футболом, Катерина Захарівна відвела його до футбольної секції кафедри фізичного виховання та спорту рідного інституту. Олег почав регулярно ходити на тренування, та за два тижні тренер звільнився, заняття припинились і хлопчаки знову розбрелися по своїх дворах. Тоді за справу взявся батько.

Щоліта Олег Блохін, як і багато радянських дітей, їздив до піонерського табору. Влітку 1962 року в піонерському спортивно-оздоровчому таборі «Ракета» проходила спартакіада. Перше місце в турнірі з футболу посіла команда п’ятого загону, в якій грав Олег. Так він здобув свою першу грамоту за успіхи в футболі. А вже у перші дні вересня 1962 року Володимир Іванович одвів сина до дитячої футбольної школи «Динамо».

У ті роки дитяча школа була розташована на місці нинішніх тенісних кортів стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. На стадіоні «Динамо» збиралися на перегляд хлопчики у віці від дев’яти до одинадцяти років, і кожний тренер набирав собі групу з двадцяти осіб, покладаючись на якісь йому одному відомі ознаки, а просто кажучи, «на око» визначаючи дані претендентів. Але щоб знайти два десятки таких, які подавали б надії, доводилося переглядати до трьох тисяч хлопчаків!

Багато хто дотепер упевнений: Олег Блохін потрапив до цієї елітної школи, що називається, «по блату». Дійсно, його батько працював тоді начальником навчально-спортивного відділу Українського республіканського спортивного товариства «Динамо» й міг просто наказати керівництву школи взяти Олега до групи – ніхто б не посмів ослухатися високого начальника. Але він цього не зробив.

Олександра Васильовича Леонідова, одного з дитячих тренерів школи «Динамо», Володимир Блохін знав особисто. Кілька разів просив його подивитися сина, і якось Леонідов сказав йому: «Хочу глянути на твого пацана».

На контрольних випробуваннях тренер пропонував хлопцям виконати найпростіші технічні елементи. Приміром, просив їх якомога сильніше пробити по воротах. Для Леонідова було дуже важливо знати – чи боїться юний футболіст сильно бити по м’ячу?

Як згадував сам Олег Володимирович, тренер сказав йому: «Ну, Алику, показуй, що ти вмієш», – відміряв п’ять великих кроків од дерев’яних стійок, які позначали маленькі футбольні ворота, поставив на відмітку м’яч і сухо скомандував: «Бий!» Олег розігнався й ударив з лівої. Влучив!

Чому Олег Блохін бив лівою ногою? За словами його батька, в сім’ї шульгою ніхто не був – ні він, ні Катерина Захарівна, та й Олег завжди був правшею. Але з дитинства йому зручніше було бити по м’ячу лівою ногою. Щоправда, сам Олег Володимирович пізніше говорив, що єдиний факт, відомий цілком певно, – це те, що в чотири роки він усе ж таки був шульгою. Надалі ця обставина багато в чому визначила його ігрове амплуа – форвардів, які б’ють лівою ногою, не так уже й багато, і шульги вічно завдають зайвого клопоту захисникам.

Леонідов скомандував хлопчику: «Тепер бери м’яч і ставай напроти мене. Знаєш, як оддавати пас щокою?» Потім поплескав долонею по внутрішній стороні стопи й додав: «Зробиш мені передачу, а я зупиню м’яч і поверну тобі. Отримаєш од мене, також зупини й поверни мені». – «Чи й не штука – вдарити щокою», – подумав Олег. Погляд його весь час мимоволі падав на сусідній майданчик, де хлопці вже грали в футбол. Як же йому хотілося замість усіх цих нудних ударів і пасів скоріше кинутися з головою в футбольну битву!

Нарешті Леонідов зібрав усіх хлопчаків, включаючи Олега, в групу й одвів їх на інший майданчик, де було встановлено маленькі, схожі на хокейні ворота. Поділивши групу на п’ятірки, Олександр Васильович сказав: «Ну, бомбардири, показуйте, на що ви здатні!» – й дав свисток. Почалася п’ятнадцятихвилинна гра в міні-футбол, під час якої тренер уважно придивлявся до своїх майбутніх учнів.

Олег Володимирович признавався пізніше – якби він відчув хоч на мить, що за ним пильно спостерігають, у нього, мабуть, нічого б не вийшло. Та він про це навіть не замислювався – був м’яч, були ворота, і його п’ятірка вийшла грати проти такої ж команди бажаючих учитися «на футболістів». Значить, треба було забивати!

Після гри тренер поділив кандидатів на групи по троє-четверо. Вони мусили наввипередки пробігти тридцять-сорок метрів. Олександр Леонідов пізніше розповідав, що в цьому забігу Блохін легко – навіть занадто легко! – втік од усіх своїх ровесників, хоча не вирізнявся ні зростом, ні фізичними даними і на вигляд здавався кволеньким сором’язливим хлопчиком. Одразу після цього, без найменших вагань, Олександр Васильович подумки записав Олега до своєї групи – дуже вже підкупала його швидкість!

Після забігу почалося останнє випробування – Леонідов поставив хокейні ворота на відстані десяти метрів і дав кожному десять спроб. Олег увесь час бив лівою ногою і влучив усі десять разів.

По закінченні контрольних випробувань щасливців, серед яких опинився й Олег, було відділено від решти, й після короткої бесіди та напучувань їм пояснили, що їх прийнято до дитячої спортивної школи «Динамо», в групу Олександра Васильовича Леонідова, й оголосили, по яких днях треба з’являтися на тренування.

За словами Володимира Блохіна, Леонідов сказав йому тоді: «Тобі його назад не віддам. Серйозно. У мене таких хлопців немає». Додому Олег повернувся, сяючи від щастя. Щоправда, коли спробував пояснити мамі, чим же він відзначився і що робив під час конкурсу, до пуття звітувати так і не зміг – сам іще нічого не розумів…