Читать книгу Олег Блохін - Олексій Сільвестров - Страница 3

15 вересня 1962 року дев’ятилітній Олег Блохін власноручно заповнив облікову картку футбольної секції дитячої спортивної організації «Юний динамівець» і від цього дня офіційно став членом Українського республіканського спортивного товариства «Динамо». Хлопчик був сповнений великої гордості, йому було чим пишатись – адже 1961 року динамівці Києва стали першою немосковською командою, якій удалося виграти чемпіонат СРСР з футболу!

Київське «Динамо» зразка 1961 року являло собою чудовий колектив, створений молодим амбіційним тренером В’ячеславом Соловйовим (у минулому – партнером легендарних Григорія Федотова та Всеволода Боброва по нападу знаменитої «команди лейтенантів» – московського ЦДКА). У складі команди грав Юрій Войнов – один із лідерів збірної СРСР, яка виграла 1960 року перший в історії розіграш Кубка європейських націй (так до 1968 року офіційно називався чемпіонат Європи з футболу), визнаний потім одним із кращих центральних півзахисників в історії радянського футболу.

Кумирами всіх київських хлопчаків, у тому числі й Блохіна, були форварди «Динамо». Команди тоді грали за так званою системою «дубль-ве», що передбачала зразу п’ять (!) форвардів. Центральний нападник Віктор Каневський став кращим бомбардиром чемпіонату 1961 року, а Валерія Лобановського й Олега Базилевича називали кращими крайніми нападниками в радянському футболі першої половини 1960-х років. Гру Лобановського багато хто й досі вважає неперевершеною. Винайдений ним унікальний удар «сухий лист» сповнював жахом захист суперників і викликав захоплення у київських уболівальників. Не менш унікальним прийомом володів його партнер по атаці Віктор Серебряников. Цей удар навіть названо на його честь – «дуга Серебряникова». Олег був щасливий од усвідомлення одного того факту, що він тренуватиметься в одному клубі з цими уславленими футболістами, і потай мріяв коли-небудь вийти разом з ними на смарагдово-зелений газон стадіону «Динамо».

Перші тренування Олега Блохіна почалися на невеликому п’ятачку асфальту відразу біля входу на стадіон «Динамо», за високими круглими колонами. Премудрості цих тренувань давалися йому легко, та Олегу частенько вичитували за індивідуалізм, небажання поділитися м’ячем із товаришами й уперте прагнення самому пробити по воротах.

Одного разу після занять тренер видав Олегу білу як сніг футболку з великою синьою літерою «Д» на грудях. Хлопчик був просто щасливий – він вийде на поле у складі київського «Динамо»! Хай у дитячій команді, але все-таки в «Динамо»!

Перші матчі Олега Блохіна проходили на заводських стадіонах, розташованих далеко від центру міста. Вболівальники туди майже не заглядали. По неділях грали клубами на першість міста. В такі дні вся родина прокидалася рано. Катерина Захарівна швидко готувала сніданок, і Володимир Іванович з Олегом вирушали на стадіон.

За словами Олега Володимировича, за всі дитячі та юнацькі ігри його батько не пропустив жодного матчу на першість міста. При цьому Володимир Іванович був не тільки персональним уболівальником сина – він багато років на громадських засадах очолював батьківський комітет школи «Юний динамовець». Батьки допомагали тренерам контролювати успішність дітей, а в дні недільних матчів на першість міста були разом з ними.

Поступово зароджувалися гарні традиції: приміром, на кожну гру батьки приносили трилітрові банки з яблучним, томатним або виноградним соком. Після матчів юні футболісти не бігли хлебтати воду з-під крана, а з величезним задоволенням пили цей сік.

Щоправда, за спогадами Олега Блохіна, для нього батьківська турбота обернулася на маленьку драму – за ним міцно закріпилося прізвисько «татусів синочок». Багато хто з хлопців вважали, що Олега тримають у команді лише через високу посаду Володимира Івановича та його особисте знайомство з тренером Леонідовим.

Оливи до огню підливав і сам тренер, який не обмежував своїх підопічних жорсткими ігровими настановами і дозволяв їм вільно фантазувати на полі. Леонідов дуже цінував швидкість Блохіна, тому часто радив захисникам і півзахисникам давати Олегу довгі передачі за спини суперників. Блохін, отримавши м’яч, волів не вступати в єдиноборство із захисниками суперника, легко набирав швидкість, утікав од супротивників, виходив сам на сам із воротарем, забивав гол… і чув од партнерів по команді образливе слівце: «Боягуз!»

Боягузом Олега вважали не тільки хлопці. Навіть колеги-тренери, дивлячись на гру Блохіна, частенько говорили Олександру Леонідову: «Із цього футболіста не вийде – не боєць він!» Адже в тодішньому футболі силова боротьба на кожній ділянці поля, передусім у нападі, була загальноприйнятою практикою. Гарними гравцями вважалися футболісти рослі та фізично міцні, а Блохін був малим і худим, тому чисто за зовнішніми ознаками важко було очікувати від нього швидких спортивних злетів.

Бомбардирський талант Блохіна розкрився дуже рано, хоча позиція крайнього нападника, на якій він починав грати, не давала для того особливих підстав. Головними бомбардирами будь-якої команди в футболі початку 1960-х років були яскраво виражені центрфорварди, крайні ж нападники виконували функції «піднощиків снарядів» – здійснювали прохід по флангу і віддавали передачу в штрафний майданчик. Та Олег, маючи високу швидкість, сам користувався передачами від захисників або півзахисників і забивав голи, ставши одним із кращих бомбардирів команди. Тим більше що, за його словами, воротарі у хлоп’ячих командах завжди були слабенькі.

Одначе, незважаючи на величезну кількість забитих м’ячів, одставання Олега у фізичній підготовці відчувалось – у тринадцятилітньому віці він важив 43,5 кілограма, зріст був 158 сантиметрів, спірометрія[1] – 3200. Відверто кажучи, не атлет.

Тому Володимир Іванович вирішив збільшити навантаження під час щоденних занять сина перед школою. Подовжується маршрут кросів, тривалішими та різноманітнішими стають гімнастичні вправи після бігу – Олег присідає, віджимається, підтягується. Щоб сину не так швидко набридало, батько придумує різні ігри з м’ячем, наприклад, просто на маленькій кухні квартири Блохіних Олег із зав’язаними очима мусив контролювати м’яч то лівою, то правою ногою.

Істотний вплив на фізичну підготовку хлопчика справив і спортивно-оздоровчий табір поблизу районного центру Володарка, кілометрів за сто двадцять од Києва в бік Білої Церкви, куди щоліта на один місяць виїжджала футбольна секція школи «Юний динамівець». Свіже повітря, чисте озеро, мальовничі місця, затишний стадіон із відмінним полем – усі умови цілком задовольняли потреби дітей у активному відпочинку. Після ранкової пробіжки юні футболісти розвивали техніку гри, індивідуально працюючи з м’ячем, потім проходили тренувальні ігри. Увечері – риболовля та читання книг, узятих із собою з дому. Олег Володимирович згадував, що після місяця такого життя сам відчував, що повертається додому зміцнілим і поздоровілим.

Недивно, що вже в чотирнадцять років дані в медично-контрольній картці Олега Блохіна істотно змінюються: вага – 49 кілограмів, зріст – 165 сантиметрів, спірометрія – 3600. Однак єдиноборства із захисниками Блохін, як і раніше, уникав, голи забивав переважно на швидкості. Тому до складів дитячих і юнацьких збірних команд Києва, що їздили на республіканські змагання, Олега попервах не включали – ставка робилася в основному на юних футболістів, які полюбляли силову боротьбу.

Уперше в житті Блохін потрапив до складу збірної Києва в чотирнадцять років. Команда виїхала до Львова на розіграш Кубка «Юності». Цей всесоюзний турнір було вперше організовано 1964 року. В ньому брали участь збірні команди Москви, Ленінграда, а також усіх союзних республік і їх столиць, спочатку складені з футболістів сімнадцяти-вісімнадцяти років. Формат розіграшу Кубка змінився саме 1966 року – в ньому почали виступати юнаки чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Але вийти на поле Олегу так і не довелося – тренери знову віддали перевагу «бійцям», і він увесь турнір одсидів на лаві запасних.

Тоді Блохін виступав уже за юнацьку команду «Динамо». Тренувався він тепер двічі на день по дві години, чотири рази на тиждень (узимку – п’ять). Одне із тренувань проходило в манежі Київського суворовського військового училища (тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна), яке було розташоване на бульварі Лесі Українки, в центрі міста. Манеж юним футболістам надавали тільки з дев’ятої години вечора, тому після двогодинного тренування Олегові доводилося добиратися додому через усе місто – жив-то він на Чоколівці. Приходив він уже за північ, і вранці батьки будили його в школу з великими труднощами. Олег Володимирович згадував, що, прибігаючи зі школи додому, він старався швидше зробити уроки, щоб хоч трішечки… не попоїсти, ні, а поспати!

Граючи в юнацькій команді «Динамо», Блохін продовжував справно забивати голи в матчах на першість Києва. У п’ятнадцять років він нарешті ввійшов до основного складу юнацької збірної міста. Завдяки цьому Олег почав частіше виїздити на змагання до інших міст, поступово пробився до юнацької збірної України. До шістнадцяти років Блохін помітно зміцнів і виріс: його вага була вже 63 кілограми, зріст – 176,5 сантиметра, спірометрія – 4500. У першу чергу далася взнаки, звичайно, гормональна перебудова організму в період статевого дозрівання – Олег, як і будь-який юнак у віці від 14 до 16 років, швидко витягнувся і змужнів. Але величезну роль відіграли й роки напружених тренувань із батьком і в школі «Юний динамівець».

У шістнадцять років Олег Блохін уперше виїхав за кордон. И не куди-небудь, а до Франції! Це було, без перебільшень, справжнім чудом. На той час максимально досяжним для звичайної радянської людини закордоном була Болгарія, яку за вражаючу схожість із батьківщиною називали «шістнадцятою республікою Радянського Союзу». Та й туди потрапляли в основному передовики виробництва, партійні, комсомольські та профспілкові працівники. Процедура виїзду була дуже утруднена, необхідно було зібрати масу рекомендацій і пройти співбесіду в КДБ. У далеке зарубіжжя взагалі їздили тільки дипломати, вчені, артисти, і, нарешті, спортсмени.

Блохін згадував, що з роками зарубіжні вояжі стали для нього звичною справою, але таких яскравих вражень, які в нього склалися під час першої в житті поїздки за кордон, більше, напевно, ніколи не буде – тим більше що він був іще школярем.

Узимку 1969 року Олег дізнався, що юнацька команда «Динамо» у травні поїде до Франції, де в маленькому передмісті Парижа місті Круа щорічно проводився традиційний європейський турнір юнацьких клубних команд «Iris Club de Croix». Цей турнір, організований іще 1957 року маловідомим французьким професійним клубом «Ірис», під той час був популярний у Європі. Його переможцями були юнацькі команди відомих у Європі професійних клубів. Французькі «Реймс» і «Ресінг» (Париж), італійські «Інтернаціонале» (Мілан), більш відомий нам як міланський «Інтер», і «Торіно» (Турин), іспанська «Барселона» та англійський «Лідс Юнайтед» – ось далеко не повний список команд, які вигравали турнір у Круа.

Уявіть собі радянського дев’ятикласника, що потрапив за кордон, та ще й у Париж. Сена, Ейфелева вежа, собор Паризької Богоматері, Тріумфальна арка, Лувр, Пантеон… Олег Володимирович згадував, що батьківський фотоапарат був у нього весь час напоготові та клацав усе підряд, але майже все – з вікна автобуса. Зупинок у Парижі не було, тому в першій поїздці красоти міста промайнули перед Олегом як у прекрасному сні – більше запам’ятались автобус, готель, стадіон, матчі.

1969 року із багатьох країн Європи до Круа з’їхались юнацькі команди, від назв яких аж дух перехоплювало: португальська «Бенфіка» (Лісабон), бельгійський «Андерлехт» (Брюссель), англійський «Ковентрі Сіті», іспанська «Барселона». Більшість ровесників юних динамівців із цих та інших зарубіжних команд уже тренувались у професійних клубах.

У Західній Європі спорт, і футбол зокрема, був професійним. Футболісти офіційно працювали у своєму клубі й отримували гроші за гру у футбол. При цьому, природно, вони мусили серйозно й невпинно підвищувати свою майстерність – од видовищності гри залежав їхній добробут.

У Радянському Союзі офіційно спорт був любительським. Радянська людина працювала на заводі або в конторі, навчалася в інституті, служила в Радянській армії або в міліції, а у вільний од роботи або навчання час ходила на тренування та їздила на змагання, виступаючи перед публікою безкоштовно. Звичайно, спорт високих досягнень у СРСР був фактично професійним – спортсмени тільки отримували заробітну плату «за основним місцем роботи», віддаючи фактично весь свій час заняттям спортом. Наприклад, спортивне товариство «Динамо» курирувало МВС, тому всі динамівці, в тому числі й Олег Блохін, офіційно вважалися співробітниками міліції, отримували чергові звання.

За спогадами Олега Володимировича, він жадібно дивився всі матчі, що проходили на маленькому акуратному стадіоні «Анрі Санер», який уміщував усього шість тисяч глядачів. Олега та його партнерів по команді більше за все хвилювало питання: хто сильніший – вони чи юні професіонали? Своєю манерою гри іноземні юніори в чомусь нагадували старших «профі», матчі яких Блохін бачив тоді тільки по телевізору.

Типовими представниками англійського футболу були хлопці з «Ковентрі Сіті». Такі ж, як у дорослих, навісні передачі у штрафний майданчик, ті ж швидкі прориви форвардів у розрахунку на ці передачі, та ж відмінна гра головою та прекрасна атлетична підготовка всієї команди. Добрий вигляд мав «Андерлехт». Високі хлопці, що прекрасно володіють багатьма технічними прийомами, ішли в атаку групами по п’ять-шість гравців, форвардам допомагали крайні захисники. Витончено й темпераментно грала «Барселона», потужно – «Бохум» із ФРН. Кияни, вірні своїй тактиці, грали за рахунок колективних дій і зайняли третє місце, пропустив вперед «Андерлехт» і «Барселону».

Олег Володимирович говорив потім, що основний висновок, який він зробив під час поєдинків на стадіоні «Анрі Санер» у Круа: радянські футболісти загалом не гірші за європейських професіоналів, хоча, звичайно, де в чому їм поступаються. Юні спортсмени, підготовлені у професійних клубах, мали вигляд кращий, ніж у динамівців, у індивідуальній техніці, в культурі паса, у грі головою (особливо англійські клуби), зате радянські юніори не поступались їм у принципах організації гри, а деяких суперників переважали в атлетичній і швидкісній підготовці. Це розуміння лишилось у великого футболіста, а потім і тренера, на все життя.

Алла Анатоліївна Лакизо, класна керівниця Блохіна, згадувала, як радів дев’ятий «Д» клас поїздці Олега до Франції. А після повернення Блохін мало не викликав у Алли Анатоліївни сльози розчулення тим, що кожному однокласнику привіз який-не-будь особливий сувенір: одному – авторучку, другому – набір листівок, третьому – брелок. У класі було тоді тридцять два учні (разом з Олегом), і він привіз своїм товаришам тридцять один сувенір! Аллі Анатоліївні також дісталися подарунки – невелика гармоніка із краєвидами Парижа та якась дрібничка, сплетена із синельки.[2] «А що ти привіз матері?» – запитала вона Олега. «Точно таку ж, – відповів він. – Хотів мамі купити французькі парфуми, кинувся, а грошей уже немає». Алла Анатоліївна була знайома з деякими хлопцями з юнацької команди «Динамо», й вони розповіли їй, що в Парижі Блохін потратив на сувеніри всі гроші.

Очевидно, якраз після турніру в Круа на Блохіна вперше звернуло увагу керівництво юнацької збірної СРСР, яку тоді очолював один із найвидатніших тренерів світового юнацького футболу Євген Лядін.

Головна особливість і трудність тренерської роботи в юнацькій збірній полягали в тому, що наставнику щороку доводилось усе починати заново: віковий ценз – вісімнадцять років – був граничним для гравців його команди. Тільки тренеру, що має особливу прозірливість, дано побачити в юніорі майбутнього майстра, і Лядін мав такий дар у повній мірі. Радянському спорту невимовно пощастило, що саме Лядін у другій половині 1960-х – на початку 1970-х років опинився на своєму місці: через його руки пройшло багато гравців, які стали потім визнаними майстрами вітчизняного футболу. З-поміж них був і Олег Блохін.

Під керівництвом Євгена Лядіна юнацька збірна СРСР двічі поспіль – 1966-го та 1967-го – вигравала Юніорський турнір УЄФА (саме таку офіційну назву мав до 1980 року юнацький чемпіонат Європи з футболу), а 1969 року стала срібним призером європейської юнацької першості. Блохін дебютував у збірній якраз 1969 року, але восени, коли команда вже грала відбірний раунд Юніорського турніру УЄФА 1970 року, у складі «срібної» збірної його не було.

Саме тоді до Блохіна почав придивлятися тренер дубля київського «Динамо» Михайло Коман. За його спогадами, під час одного з матчів юнацької команди «Динамо» він звернув увагу на худорлявого хлопчину, що вирізнявся серед ровесників гарною швидкістю, націленістю на ворота, створював багато небезпечних моментів і забивав голи. Щоправда, помітив Коман і те, що Блохін уникав силової боротьби, не полюбляв уступати в єдиноборство із захисниками. Зате Михайло Михайлович відзначив у нього інші яскраві якості: крім швидкості, це відмінна координація, гарний удар зліва, прекрасне бачення поля та вміння мислити на швидкості. Досвідчений тренер добре розумів – далеко не кожному футболісту дано поєднувати в собі такі якості.