Читать книгу Гість Дракули - Олексій Вікторович Щуров - Страница 2

ПОХОВАННЯ

Року 17.., присвятивши деякий час мандрам по краях, куди не так вже й часто навідувалися мандрівники, я вирушив одного разу у супроводі приятеля, якого я визначу під іменем Оґест Дарвелл1. Він був старшим од мене на кілька років, а також людиною з величезними багатствами й давнього шляхетного роду – переваги з непереборною здатністю убезпечувати його від недооцінювання та переоцінювання. Деякі окремі обставини з приватного життя цієї особи перетворили її на предмет моєї уваги, цікавості і навіть поваги, проте ані церемонність його манер, ані рідкі напади тривоги, яка майже межувала з божевіллям – ніщо з цього не могло загасити моєї цікавості.

Моє парубоцтво тільки розпочалося – а сталося це дуже раннього віку; але з тією особою я зблизився нещодавно: ми навчалися в одних й тих же школах і закінчили той же університет; його ж успіхи все ж перевищували мої, і він вже був глибоко обізнаний з тим, що називають світським життям, в той час як я був тільки неофітом. Опинившись у його вирі, я чув багато про минуле та теперішнє буття тієї особи; і хоча в тих чутках було занадто непереборних протиріч, все ж я зміг скласти усе до купи й прийти до висновків, що він – вельми непересічна особа і не належить до кола посередностей, і через які муки не намагався він приховуватися – він все одне був занадто помітним. Згодом я підтримував знайомство з ним і навіть намагався здобути його дружбу, проте останнє виявилося недосяжною метою; яку би приязнь до мене він зараз не виявляв, його деякі пристрасті його, здавалось, зараз згаслими, а інші зачаїлися глибоко в його серці: його відчуття були настільки загостреними, що я мав нагоду спостерігати за їх проявами – як би не намагався він стримати свої почуття, все рівно йому не вдавалося повністю їх приховати. Проте він так майстерно видавав одну пристрасть за іншу, що майже неможливо було вгадати її таємне походження, а вираз обличчя змінювався так швидко, що годі було вже й гадати по ньому про справжні причини. Напевно, він був жертвою непозбутньої тривоги; що спричиняло її – честолюбство, кохання, докори сумління, скорбота – щось одне з переліку або просто через його хворобливий темперамент я так і не зміг зрозуміти; усі обставини свідчили на користь кожної з причин, проте, як я вже казав, причини були настільки суперечливі та багатозначні, що про жодну неможливо було стверджувати напевно. Там, де існує таємниця, зазвичай має чаїтися зло: я не знаю, як це стосується справи, але в тій особі точно було щось подібне на перше і майже не було другого, як мені хотілося вірити. Мої знаки уваги приймалися підкреслено холодно; проте я був молодим і мене важко було відмовити від мети, і врешті-решт я здобув його певну прихильність і помірну довіру – стиглий плід спільних справ та коротких зустрічей, який називають близькістю або дружбою, залежно від змісту, який пов’язують з цими словами.

Дарвелл вже встиг багато помандрувати широким світом; і я звернувся до нього по відомості з бажанням вирушити у заплановану подорож. У моєму потаємному бажанні я сподівався, що Дарвелл супроводжуватиме мене. Ця вірогідна надія також була породжена похмурим неспокоєм, який я помітив у Дарвеллі разом з тим піднесенням, яке моя пропозиція збурила у його душі, а очевидна байдужість до усього, що зараз оточувало його, тільки надавала моїй надії свіжих сил. Про своє бажання я спочатку натякав, а далі висловив його прямо, і хоча я майже не сподівався на відповідь, вона приємно здивувала мене: Дарвелл дав згоду; завершивши усі необхідні збори, ми вирушили у мандри. Ми проїхали кілька країн південної Європи, а потім скерували нашу увагу на Схід, адже там була з самого початку була кінцева точка наших мандрів; і саме під час моєї мандрівки тими землями сталася та пригода, до наслідків якої я маю пряме відношення.

Здоров’я Дарвелла, – а за зовнішністю він у молодості виглядав міцніше за будь-кого, – з того часу сильно похитнулося без зовнішнього втручання будь-якої відомої хвороби: він не кашляв і його не мучили сухоти, проте щодня він ставав все кволішим. Він поводився все байдужіше та не зважав або скаржився на втому – натомість він впевнено втрачав вагу; він ставав все більш мовчазним і втратив сон, і врешті він настільки змінився, що моя стурбованість про Дарвелла стала такою ж безмежною, як і мої здогадки про небезпеку для нього.

По прибутті в Смірну2 ми визначили кінцеву мету наших мандрів – подорож до руїн Ефесу3 і Сардів4, під час якої я мав намір вивести Дарвелла з теперішнього хворобливого стану – проте марно: здавалося, що розум його чинить супротив, а раптова урочистість його поведінки та жага продовжити те, що я вважав простою подорожжю заради задоволення, мало скидалася на поведінку іпохондрика і могла зашкодити хворому; проте я більше не давив на Дарвелла – і через кілька днів ми вирушили разом у супроводі тільки місцевого конюха і єдиного яничара.

Ми проїхали півшляху до руїн Ефесу, залишивши позаду більш родючі околиці Смірни, і прямували дикою і знелюднілою глушиною по стежці через болота і урвища до кількох халуп, що тулилися до зруйнованих колон храму Діани5, – бездашних стін зруйнованих церков вигнаного християнства і ще більш нещодавно покинутих на милість повного занепаду мусульманських мечетей, – коли раптова й швидкоплинна хвороба мого компаньйона змусили нас зупинитися на турецькому цвинтарі, на якому могильне каміння у тюрбанах було єдиною ознакою людського життя – рідкісного гостя у цій дичині. До єдиного караван-сараю6, що трапився на нашому шляху і вже залишився далеко позаду, було кілька годин їзди, а на сподіватися на ознаки найближчого поселення або самотньої хатини марно, і саме це «місто мертвих» стало єдиним прихистком для мого нещасного друга, який незабаром мав стати одним з його новоприбулих мешканців.

В такому становищі я озирнув місцевість найбільш придатну для найзручнішого відпочинку: на відміну від звичайних магометанських поховань, бо кипарисів було мало і ці дерева було розкидано усім цвинтарем. Надгробки здебільш давно впали на землю і їх нещадно сплюндрували віки, і саме на той, який ще стояв під одним з найбільш розкидистих дерев, Дарвелл притулився спиною, коли з ледве сів і прийняв напівлежаче положення. Далі він попрохав води. Я сумнівався, чи зможу знайти поблизу хоч якесь джерело і приготувався вирушити на пошуки під тягарем зневіри, проте мій компаньйон волів, аби я залишився при ньому; він, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, який стояв коло нас і безтурботно люльку, вимовив: «Сулейман, вербана су» (тобто «Сулеймане, принеси води»), і докладно описав місцевість, до якої можна було дійти за кілька хвилин, адже там була криничка для напування верблюдів – усього за кілька сот ярдів праворуч від нас, і яничар скорився. Я спитав Дарвелла:

– Звідки ви про неї дізналися?

А він відповів:

– Підказала місцевість; ви, певно, здогадалися, що колись тут вирувало життя, отже має бути й джерело. Я також бував тут раніше.

– Ви вже були тут! Як сталося, що ви ніколи про це не згадували? І що ви робили у глушині, де ніхто би не наважився надовго залишитися без потреби?

На це питання я не отримав відповіді. Того ж часу повернувся з водою Сулейман, залишивши лікаря і коней у джерела. Здавалося, що вгамувавши спрагу, Дарвелл на якусь мить повернув собі сили; і я не полишав надії, що він зможе продовжити, або, щонайменше, витримати зворотною подорож – о як я прискорював у думці таку можливість! Проте він втратив дар мовлення і, здавалося, збирав останні сили, щоб мати спроможність заговорити. Незабаром він почав.

– Це кінець моєї подорожі і мого життя… Я прибув сюди помирати, але мушу вимагати, наказувати… бо такою має бути моя остання воля… Ви виконаєте її?

– Звісно, виконаю, але маю надії на краще.

– Не маю надій та бажань, але це… жодній людині не кажіть про мою смерть.

– Сподіваюся, того не трапиться; ви одужаєте і…

– Годі!.. так мусить бути. Обіцяйте.

– Обіцяю.

– Заприсягніться усім цим…

І він з великою урочистістю вимовив слова клятви.

– Для цього не має потреби… я виконаю вашу волю, а сумніватися у мені – це…

– Мені вже не допомогти, маєте заприсягтися.

Я прийняв клятву, моєму компаньйонові немовби від того полегшало. Він зняв з пальця перстень з печаткою, вкритою арабським письмом, і віддав його мені. А далі продовжив:

– Дев’ятого дня місяця рівно у полудень (місяць на ваш розсуд, але час мусить бути точним) ви повинні кинути цього перстня в солоні потоки, що впадають в Елевсинський залив7, наступного дня у той же час ви мусите прибути до руїн храму Церери8 і чекати там рівно одну годину.

– Чому?

– Ви зрозумієте.

– Ви сказали дев’ятого дня місяця?

– Дев’ятого.

Не встиг я зрозуміти, що саме сьогодні був дев’ятий день місяця, вираз обличчя Дарвелла змінився і мій компаньйон замовк. Поки він так сидів, вочевидь стаючи все кволішим та блідшим, на могильний камінь, що стояв поруч, опустився лелека зі змією в дзьобі і, не кваплячись пожерти свою поживу, птах, здавалось, спокійно й зосереджено спостерігав за нами. Не знаю, що змусило мене прогнати його, але моя спроба була марною; лелека зробив кілька кіл у повітрі і повернувся на той же самий камінь. Дарвелл вказав на нього і, посміхаючись, не значю, чи до мене він звернувся в ту мить або до себе, вимовив таке:

– Це добре!

– Що добре? Що ви маєте на увазі?

– Неважливо: мусите поховати мене тут цього вечора, і саме в тій могилі, на яку опустився птах. Інші мої вказівки вам відомі.

Далі він почав казати мені, як саме його слід поховати. Після цього Дарвелл збуджено запитав:

– Помітили того птаха?

– Звісно.

– А змію в його дзьобі?

– Без сумніву, але в цьому не має нічого надзвичайного: це природна пожива птаха. Проте дивно, що птах не їсть її.

Дарвелл посміхнувся якимось моторошним вишкіром, а потім ледве прошепотів:

– Ще не час!

Поки він шепотів, лелека здійнявся та відлетів. Я слідкував за його польотом і ледве зміг би дорахувати до десяти, бо я відчув як раптово Дарвелл ліг на моє плече тягарем. Повернувши його голову до мене і поглянувши йому в обличчя, я зрозумів, що він помер!

Мене вразила ця раптова очевидність, у якій неможна помилятися: обличчя Дарвелла за кілька хвилин майже почорніло. Я міг би приписати таку швидку зміну дії отрути, якби достеменно не знав, що отруїти Дарвелла таємно було неможливо. День згасав, тіло померлого швидко торкнувся тлін, і нічого не залишалося, як виконати останнє бажання небіжчика. Сулеймановим ятаганом9 і моєю шаблею ми викопали неглибоку яму на тому місці, куди вказав Дарвелл: рили ми легко, бо в тій землі було вже поховано якогось магометанина. Рили ми так глибоко, наскільки дозволив час, а потім, закидавши землею єдину ту істоту, що відійшла так рано, ми зрізали з ділянки, яка не була такою висохлою, кілька шарів зеленого торфу і вкрили ними могилу.

Скорбота і відчай так вразили мене, що я не міг плакати.

1

Оскільки фрагмент, який розповів Дж. Байрон на віллі Діодаті не має назви, то літературознавці умовно називають його «The Burial» або «August Darwell». Саме «Поховання» вважають тим уривком, яким скористався Дж. Полідорі, створюючи «Вампіра» – Прим. перекладача.

2

Смірна – давньогрецьке місто в Малій Азії, нині – руїни на території сучасного турецького міста Ізмір. – Прим. перекладача.

3

Ефес – давньогрецьке місто в Малій Азії, славетне завдяки одному з семи див світу – храму Артеміди (по тексту – Діани), також було центром поклоніння цій богині. – Прим. перекладача.

4

Сарди – давня столиця Лідії, країни Малої Азії. – Прим. перекладача.

5

Діана – давньоримська богиня охоти та тварин, а також пізніше відома яка Трівія, богиня трьох шляхів, тому її зображення розташовували на перехрестях у знак її влади у над землею, на землі та під землею. Не оминуло Діану й ототожнення з Целестою, богинею місяця. Так чи інакше, давньоримська Діана в цьому поєднує риси давньогрецьких богинь Артеміди та Гекати. – Прим. перекладача.

6

Караван-сарай – велика громадська будова в Азії та на Сході, яка розташовувалася в містах, поселеннях та перехрестях шляхів і була місцем зупинки мандрівників та великих торгівельних караванів. – Прим. перекладача.

7

Елевсинський залив – залив біля давньогрецького міста Елефсіс (стара назва – Елевсин), яке було розташовано на північно-західному напрямку від Афін і названо на честь міфологічного героя Евлевсіна. Згадка Дарвелом про залив важлива, оскільки у І тисячолітті до нашої ери в Елефсісі царював культ Деметри і Персефони, і саме там проводилися обряди, відомі як евлевсинські містерії. Саме руїни храму Церери і є руїнами храму Деметри. Людина, яка була посвячена в таїнства, за віруваннями, могла отримати вічне життя та владу у потойбіччі. – Прим. перекладача.

8

Церера – римський аналог давньогрецької богині родючості Деметри, яка пішла до міста Елефсіс і впала в скорботу після того, як Аїд вкрав її дочку Персефону. З того часу жоден пагінець не міг пробитися з-під землі. Тільки з короткими поверненнями доньки на землю з царства померлих Церера раділа, а разом з тим на землю приходили весна та літо. З поверненням Персефони до Аїда Церера знову поринала у журбу і на землю приходили осінь та зима. – Прим. перекладача.

9

Ятаган – холодна турецька зброя з довгим однолезовим вигином, щось середнє між тесаком і шаблею. Помилково вважається кинджалом. – Прим. перекладача.