Читать книгу Гість Дракули - Олексій Вікторович Щуров - Страница 3

Сталося так, що у самий розпал сезону розваг і свят, які буяють в зимовому Лондоні, на вечірках, влаштованих законодавцями моди, почав з’являтися невідомий шляхтич11 – його запам’ятали не стільки завдяки титулам, скільки зовнішності та особистості12. Він дивився на оточуючу радість таким поглядом, немов йому не було дано розділити її. І це не викликало сумніву, адже навіть безтурботний сміх представниць прекрасної статі притягував увагу незнайомця і раптово вмирав від його погляду, який натомість збурював страх у персах, де раніш владарювала безпечність. Ті, хто відчував цей страх, не могли пояснити, звідки він виникав: дехто відносив його до погляду мертвих сірих очей, який зупинявся на обличчі жертви, але не проникав у серце і не збурював у ньому усі потаємні бажання; цей погляд падав на щоку свинцевим променем і давив таким важким тягарем, немов шкіра перетворювалася на нездоланний мур. Завдяки цим особливостям цей шляхтич став жаданим гостем у кожному домі13; усі прагнули подивитися на нього, а ті, хто був пересичений гострими відчуттями і несамовитим збудженням і зараз мучилися від тягаря ennui, нарешті отримали саме ту особу, чия присутність була варта їх уваги. Незважаючи на мертвий та безкровний відтінок шкіри14, яка ніколи не знала навіть примарного спалаху скромності або сильної пекучої пристрасті, абрис та риси обличчя незнайомця були досконалі, і незлічене жиноче військо мисливців за знаменитостями намагалося привернути його увагу і отримати хоча б найменший знак того, що вони могли би називали прихильністю: леді Мерсер15 – а вона з першої миті свого шлюбу загравала і кокетувала з будь-яким чудовиськом у подобі чоловіка, що з’являвся в вітальнях та на прийомах – не залишала будь-якої нагоди і навіть одного разу вирядилася блазнем16, щоб завоювати увагу незнайомця – і усе марно – бо коли вона з’явилася перед ним у цьому вбранні, він скерував у її очі свій безпристрасно-мертвий погляд, чим звів безсоромну розпусту нанівець і змусив леді Мерсер ретируватися з поля бою. І хоча пересичена перелюбка не змогла навіть привернути до себе погляд незнайомця, це зовсім не означало, що чоловіка не цікавили представниці жіночої статі: проте у його промові до доброї дружини або цнотливої дівчини була така явна обачність, що мало хто знав про його розмови з жінками. Проте він здобув репутацію красномовця; і хоча би завдяки їй або його очевидній нетерпимості до пороків можна було здолати страх перед екстравагантністю незнайомця – а бачили його як у суспільстві окрас жіночої статі, яких вирізняла доброчесність та подружня вірність, так і у колі таких, що збезчестили свою стать пороками.

Того ж часу до Лондона прибув молодий джентльмен на ймення Обрі: він осиротів разом з єдиною сестрою, і з самого дитинства померлі батьки залишили йому величезні статки. Він був покинутий сам на себе опікунами, які вважали своїм святим обов’язком виключно примножувати його багатства і передали усю найважливішу турботу про розум наймитам з нижчих щаблів суспільства, і тому юнак розвивав свою уяву, а не тверезий глузд. Звідси у нього було високе романтизоване відчуття честі і неупередженості, які щоденно ведуть до згуби капелюшниць-підмайстринь. Юнак сприймав на віру усе, що пов’язано з доброчесністю, і мислив, що порок посіяло саме Провидіння тільки заради того, аби створити красномовну сцену з якогось роману: він думав, що злиденність хижі полягає виключно в одязі із блузочної тканини, який так само добре зігрівав тіло, а перем’яті складки та незліченні різнобарвні латки мали в очах митця певну живописність. Він вважав, – і щиро, – що мрії поетів втілюються у житті. Він був гарний, щирий і багатий, і саме з цих причин він – ледве юнак з’явився на веселих вечірках – його взяли в облогу незліченні матері, які почали одразу описувати йому своїх млосних або галасливих улюбленець, занадто відходячи від реальності, їх доньки водночас, розквітали посмішками, ледве Обрі наближався до них, або в їх очах спалахував вогонь, не встигав він розкрити вуст, – і таким чином юнак незабаром став дуже високої, проте хибної думки про свої таланти і заслуги. В години усамітнення він був прикутий до романів, і засиджуючись за книжками він раптово зрозумів, що, коли не брати до уваги сальні та воскові свічки, полум’я яких тріпоче не від появи примари, а від відсутності щипців для зняття нагару, у реальному житті немає місця для нагромадження дивовижних картин і описів, яких так багато в томах, з яких він саме й навчався життю. Знайшовши, однак, певну винагороду своєму задоволеному самолюбству, він був вже готовий проститися з мріями, коли його життєвий шлях перейшла саме та екстравагантна особа, про яку йшлося вище.

Обрі спостерігав за нею; і саме неможливість визначити характер незнайомця, який повністю занурився у себе, не звертав уваги на навколишні предмети, а тільки мовчки звітував собі про їх існування і не дозволяв собі доторкнутися до них, аби пересвідчитися в їх справжності поглинула юнака. Обрі дозволяв уяві домалювати будь-яких штрих, який ще яскравіше підсилював схильність незнайомця до екстравагантності, і незабаром перетворив об’єкт спостережень на героя з романів, і тому далі юнак спостерігав вже не над справжньою людиною, як раніше, а за плодом своєї уяви. Він зійшовся і познайомився з незнайомцем, виявляв до нього знаки уваги і так далеко просунувся, що той почав безпомилково і завжди впізнавати юнака. Трохи пізніше Обрі стало відомо, що фінансове становище лорда Рутвена17 значно похитнулося18 і той – як дізнався юнак з письмового розпорядження з приготувань на … -стрит – мав на меті скоро відправитися у подорож. Нездоланне бажання більше дізнатися про цю екстравагантну особу до цього часу тільки збуджувало допитливість юнака, і він звернувся до опікунів з тим, що пора вже відправитися в одну з тих необхідних подорожей, у які вже відправилися багацько з його покоління, аби швидко досягти у молодому віці успіхів на шляху пороку на рівні з досвідченими особами, а не здавався впалим на грішну землю з небес і набув досвіду у скандальних амурних справах, які є темою жартів або гордості, залежно від майстерності того, хто вправлявся у них. Опікуни погодилися, і Обрі, який одразу дав про це знати лорду Рутвену, здивувався, коли отримав від нього пропозицію приєднатися до нього у вояжі. Улещений знаком уваги від особи, яка не мала нічого спільного з іншими людьми, Обрі з радістю прийняв запрошення і за кілька днів вони перетнули бурні води. До того у Обрі не було можливості вивчити характер лорда Рутвена, а зараз він виявив, що вільні спостереження під час подорожі ведуть до зовсім інших висновків щодо явних мотивів поведінки шляхтича – і вони докорінно відрізняються від попередніх. Його супутник виявився навіть не занадто щедрою – а наймарнотратнішою особою: нероби, волоцюги і жебраки отримували від нього забагато – більше, ніж потребували грошей для поточних потреб. Проте Обрі не зміг не помітити, що з доброчесними цей аристократ поводився зовсім інакше – вони прагнули дарів від його щедрот, аби зменшити свої злидні, що породила недоля, яка полює на доброчесність, а він гнав доброчесних від своїх дверей у ще більш приниженому стані і зверхньо посміхався до них; коли ж до нього зверталися розпусники, які потребували грошей не для потреб, а заради угамування своєї хіті, він занурював їх у ще глибшу безодню, відсилаючи таких прохачів з багатими дарами. Тим не менш, Обрі відносив це на рахунок нахабства злодіїв, яке переважує скромність і сумирність доброчесних злидарів. Одна обставина, яка неминуче супроводжувала благочинність його світлості, все ж вкрай обурювала сумління юнака: усі без винятку обдаровані неминуче здобували прокляття разом з дарами, бо усі прохачі або закінчували на ешафоті, або тонули у безоднях найгірших і найлютіших злиднів.

В Брюсселі і інших містах, по яких пролягала їх путь, Обрі дивувався тій неприхованій легкості, з якою його супутник вишукував кубла усіх модних пороків19; і там він осягнув усі тонкощі гри в фараон: ставив – і переможно зривав куш, але якщо він програвав перед вмілим шулером, то втрачав набагато більше, ніж вигравав, але робив це з таким же незмінним виразом обличчя, з яким за звичай спостерігав за суспільством; а якщо на його шляху траплявся безрозсудний молодий новачок, або нещасливий батько величезної родини, тоді будь-яке слово його світлості здавалося законом долі – зникала апатичність і його в його очах загорявся вогонь – потужніший від того, який палає в очах кота, що грає з напівмертвою мишею. У кожному місті цей благодійник залишав колись багатого юнка, який прикрашав собою коло суспільства, але зараз був з нього вирваний і проклинав у на самоті у в’язниці недолю, яка відірвала його від колишніх друзів; а багато збожеволівших батьків оточували безмовні голодні погляди дітей, бо від колись незліченних багатств не залишилося навіть дріб’язку, на який можна було би придбати хоч щось, аби протримати своє теперішнє жалюгідне існування. Проте шляхтич не брав грошей після звитяг за ломберним столом; він втрачав і програвав їх в ім’я погубителя багатьох, і виривав ціпкою хваткою заради цього навіть останню монету з тремтячої руки невинного; це міг бути наслідок певної інтуїції, яка тим не менш, відступала перед більш хитрими і вправними гравцями. Обрі часто бажав відкрити на це очі компаньйону і благати його відмовитися від благочинності і розваг, які усіх знищують і не дають прибутку; він відтягував розмову щодня, сподіваючись, що друг сам дасть таку можливість відвертої і відкритої розмови; проте такої можливості ніколи не було. В екіпажі або серед різноманітних диких і багатих краєвидів лорд Рутвен був незмінним: його очі промовляли менш від вуст; і хоча Обрі знаходився поблизу об’єкта своєї цікавості, він так і не наблизився до своєї мети – розгадати таємницю незнайомця – і постійне марне збудження від того почало надавати цій таємниці відтінок чогось надприродного.

Незабаром вони прибули до Риму20, і Обрі на деякий час втратив свого компаньйона з поля зору; він залишив лорда Рутвена на милість щоденних ранкових аудієнцій в салоні якоїсь італійської графині, а сам розшукував пам’ятки іншого, майже покинутого міста. І коли Обрі був зайнятий розшуками старожитностей, він отримав листи з Англії, які він розпечатав з великою нетерплячістю; перший, від кревної сестри, не містив нічого, зокрема сестринської любові; але інший, від опікунів, неприємно вразив юнака; якщо він припускався думки про злу силу, якою одержимий його супутник, то цей лист, здавалося, тільки був прямим підтвердженням цієї здогадки. Опікуни вимагали від юнака негайно покинути свого приятеля і стверджували, що той має жахливий порочний норов, бо через одержимість нездоланою силою спокуси, яка виявляється в його ганебних і розпусних звичках, суспільство могла спіткати найгірша небезпека. Виявилося, що презирство лорда до перелюбки породжувала не його ненависть до розпусти; і саме лорд Рутвен вимагав, аби жертва, щоб отримати його прихильність, ставала партнеркою в його гріхах і падала з вершини безсумнівної доброчесності у найглибші безодні знеславлення і морального виродження; в підсумку виявилося, що усі ті жінки, спілкування з якими прагнула його світлість, бо вони вважалися взірцем доброчесності, раптово по його від’їзду зірвали з себе маски і без вагань та каяття оголили перед очима суспільства усі свої пороки у наймерзеннішому вигляді.

Обрі визначився з рішенням покинути того, в чийому характері не було жодної світлої плями, на якій могло би відпочити око. Він нарешті вирішив вигадати якусь поважну причину, щоб зовсім порвати зі своїм компаньйоном, а до цього продовжити за ним пильніше спостереження, щоб від його ока не приховалася щонайменша обставина. Обрі був представлений в салоні тієї графині, і незабаром помітив, як його світлість пристрасно спокушає недосвідчену доньку якоїсь синьйори, чий будинок він відвідував надто часто. В Італії рідко коли незаміжню дівчину приймають у суспільстві; і тому лорд Рутвен був вимушений тримати у таємниці свої задуми; але куди би він не потикавсь, усюди за ним пильнувало око Обрі, і незабаром Обрі дізнався, що юнці було призначене побачення, яке без сумніву згубить невинну, хоча і безрозсудливу юнку. Не гаючи часу, він прийшов до апартаментів лорда Рутвена і різко спитав, які той має наміри щодо дівчини і повідомив, що знає про зустріч, яку призначено цієї ночі. Лорд Рутвен відповів, що його наміри такі, які має кожний чоловік про подібний випадок; а на суворі вимоги відповісти, чи мав він намір одружуватися з дівчиною, він тільки розсміявся. Обрі залишив апартаменти; по тому він одразу написав листа, у якому він сповіщав його світлість, що з цієї миті він відмовляється супроводжувати її у цій подорожі. Він звелів своєму слузі відшукати інші апартаменти і також сповістити матір юнки про те, що було йому вже відомо не тільки щодо намірів її дочки, але й характеру його світлості. Побаченню запобігли. Лорд Рутвен наступного дня тільки відправив слугу, щоб повідомити про повну свою згоду з розставанням; але він анічим не натякнув про те, що має найменшу підозру про те, що втручання Обрі безславно зруйнувало його задум.

Залишивши Рим, Обрі скерував стопи свої до Греції21, і перетинаючи півострів, незабаром опинився в Афінах. Він оселився в хижі у грека; і одразу зайнявся пошуками згаслих свідоцтв древньої слави у пам’ятках, які достеменно – з сорому за славетні дії колись вільного народу, приреченого зараз на рабство – зачаїлися під рятівними шарами землі і різнобарвних лишайників. Під тим самим дахом, де оселився Обрі, мешкала істота – настільки чарівна і тендітна, що могла би бути натурницею для художника, який поставив за мету зобразити на холсті обіцяну надію22 для правовірного з раю пророка Магомета23, проте в її очах було занадто багато жвавості, аби ніхто не зміг подумати, що вона належить до бездушних істот. Коли вона танцювала на рівнині або легко бігла гірськими схилами, то навіть газель здавалася блідою примарою її краси; і хто би зміг проміняти погляд її очей – достеменно то були очі самої живої природи – на розкішний млосний погляд очей тварини, який догодив би смаку епікурейця24. Тендітна Іанте25 часто супроводжувала Обрі у його пошуках старожитностей, і часто недосвідчене дитя під час лову кашмірського метелика26 являло усю свою красу, немов той метелик тріпотів на вітру, пристрасному погляду юнака, який відривася від розгадування змісту письмен на майже затертих табличках і зупинявся на постаті, подібній на сильфіду27. Часто розпущене волосся дівчини хвилями тріпотіло під вітерцем, коли вона перепурхувала з місця на місце, і переливалося під сонячним світлом настільки блискучими, вишуканими і миттєвими відтінками, що це цілком вибачало молодого дослідника старожитностей, який забував про предмет своїх думок – а саме про життєву необхідність правильного тлумачення рядку з Павсанія28. Але нащо описувати чарівність, яку ми відчуваємо, але не здатні оцінити? Вона була невинна, юна і прекрасна, незіпсована скубленими вітальнями і задушливими балами. Коли Обрі знаходив руїни ї робив з них замальовки, щоб зберегти пам’ять для прийдешніх часів, вона ставала поруч і спостерігала за чаклунською дією його олівця, яка відтворювала рідну дівчині місцевість; далі вона розповідала юнакові про танці в колі на відкритих луках, змальовувала перед ним палаючими кольорами молодої пам’яті велич весілля, яке вона бачила в дитинстві; а потім зверталася до подій і предметів, які спричинила на неї більш глибоке враження, і переказувала Обрі усі байки та казки годувальниці про надприродне. Переконливість і щира віра дівчини в усе те, про що вона розповідала, ще більш збудила цікавість Обрі; і часто, коли вона розповідала йому оповідки про вампіра, який жив незліченні роки у колі близьких друзів і навіть своїх найближчих кревних, щороку змушений пожирати життя чарівної юнки, аби продовжувати своє існування протягом довгих місяців, кров застигала в жилах юнака, хоча він і намагався сміятися над її примітивними і жахливими фантазіями. Проте Іанте наводила йому імена людей давнини, які знаходили у своєму оточенні хоча би одного вампіра, після того, як декотрих з їх родичів та дітей знаходили з міткою апетиту ворога; і зрозумівши недовіру юнака, Іанте благала його повірити її словам, бо здавна відомо, що тих, хто сумнівався в існуванні вампірів, наздоганяли незаперечні докази, і ті нещасні, зазнавши скорботи і загибелі сердець, нарешті були змушені повірити в цю істину. Вона до дрібниць описала юнакові звичайний вигляд тих потвор – і жах Обрі зріс, бо він почув точний опис зовнішності лорда Рутвена; проте юнак, все ще намагаючись переконати дівчину позбутися вигаданих жахів, що переслідували її, водночас дивувався, як багато було співпадінь, які тільки підтверджували його підозри в надприродній силі його колишнього компаньйона.

Все сильніше і сильніше Обрі прив’язувався до Іанте; її невинність, яка так відрізнялася від спаплюженої доброчесності жінок, яких юнак обирав відповідно до свого бачення кохання, полонила його серце, і, спочатку кепкуючи подумки про шлюб молодого цивілізованого англійця з юною неписьменною гречанкою, дедалі йому ставало зрозуміло, що він все більше і більше не може існувати без цього дивного створіння – майже феї. Інколи йому вдавалося покинути її, і, поринувши у вивчення давнини, він повертався, тільки коли мету було досягнуто; проте Обрі завжди розумів, що не може зосередитися на навколишніх давніх руїнах, бо у його душі залишався образ, який здавався повноправним володарем його думок. Іанте не знала про кохання юнака і залишалася такою ж щирою дитиною, яку він побачив уперше. Здавалося, що вона розлучається з юнаком без будь-якого бажання; і дійсно, під час своїх улюблених прогулянок дівчина залишалася на самоті, поки її юний опікун замальовував або знаходив деякі уламки, які збереглися від руйнівної руки часу. Іанте звернулася до батьків з приводу вампірів, і вони, разом з кількома свідками, зблідлі від жаху, підтвердили їх існування. Незабаром по тому Обрі вирушив в одну з своїх подорожей, яка мала тривати кілька годин; коли місцеві почули назву тієї місцини, то почали благати Обрі не повертатися уночі, бо його шлях неодмінно йшов лісом, де не залишився би жоден грек за будь-яких обставин, коли сонце ховалося за обрієм. Вони описували ліс як місце відпочинку вампірів і їх нічних оргій і попередили, про найжахливіше зло, яке неминуче спіткало на тих, хто насмілювався стати у на шляху потвор. Обрі сприйняв це легковажно і намагався посміятися з цього забобону; проте, побачивши, як люди здригнулися від його спроби покепкувати з надприродної, пекельної сили, саме згадка про яку заморожувала кров у жилах, він схаменувся.

Вранці Обрі вирушив у подорож без супроводу; він здивувався, побачивши скорботу на обличчі хазяїв, і зрозумів, що його промова, у якій він насміхався над їх вірою у жахливих ворогів, призвела до такого страху. Коли Обрі вже вирушав, Іанте підійшла до його коня і щиро благала повернутися до того часу, коли нічний морок вивільнить могутність тих жахливих істот; юнак дав таку обіцянку. Проте його настільки поглинули дослідження, що він і не помітив, як денне світло незабаром змеркло і на обрії з’явилася одна з тих точок, які в теплому кліматі так швидко перетворюються у гігантську жахливу масу і виливають усю свою лють на підвладні землі. Нарешті, Обрі вскочив на коня, безжально підганяючи його за свою затримку – було вже занадто пізно. Південні країни майже не знають смеркання; не встигає зайти сонце – як раптово приходить ніч: і хоча юнак проїхав чималу відстань, буря була пруткішою: громовиці били майже без відпочинку, тяжка злива змусила Обрі шукати прихистку під пологом лисття, а рогаті блискавиці немов падали під ноги і освітлювали землю навколо. Раптом кінь злякався і від шалю полетів з юнаком на спині крізь непрохідні хащі. Нарешті тварина зупинилася через втому – і в осіянні блискавки юнак побачив, що знаходиться получ з халупою, поховану під купами мертвого лисття і навколишніми чагарниками. Обрі зіскочив з коня і побіг до халупи, сподіваючись знайти когось, хто підкаже дорогу до міста або сховає його від гніву бурі. Коли він наблизився, грім на мить закляк і з халупи пролунали жахливі жіночі крики, які змішалися з глухим торжествуючим глузливим сміхом – і злилися в один нерозривний звук; Обрі здригнувся, але гуркіт грому над головою змусив його раптовим зусиллям відчинити двері усередину. Він опинився у глупому мороку: проте звук лунав – і юнак спрямував до нього. На нього не зважали і не помітили, бо на його оклик ніхто не відізвався, а звуки лунали й далі. Обрі когось намацав і одразу схопив за руку; голос прокричав: «Знову ти!» – і пролунав гучний регіт; і юнак відчув, як його схопив той, чия сила здавалася надлюдською; Обрі приготувався віддати життя якомога дорожче й пручався з усіх сил – але марно: його підняли угору й зі страшенною силою жбурнули долу – і далі ворог накинувся на юнака, здавлюючи його груди колінами й стискаючи руки на його шиї, проте світло від смолоскипів, що прорвалося у дірку, через яку удень до халупи падало сонячне світло, завадило ворогу у пітьмі; він хутко зіскочив і, залишаючи здобич, зник у дверях, і через мить затих хруст у чагарях, бо він зник у хащах. Миттєво вщухла й буря; і через деякий час крики Обрі, який не міг поворухнутися, почули зовні. У халупу набилося юрмище – і вогні смолоскипів висвітили брудні стіни і худу очеретяну стелю, кожна соломинка якої була вкрита плямами кіптяви. За бажанням Обрі чоловіки почали шукати, ту, чиї крики почув юнак, і той знову на деякий час залишився у мороці; але яким був жах Обрі, коли до нього повернулися чоловіки зі смолоскипами: бо він впізнав у тендітному створінні свою чарівну провідницю, яку до нього принесли без жодної ознаки життя. Він зажмурився, сподіваючись, що це видіння – плід його збудженої уяви; проте відкривши очі він бачив все ту ж саму картину – труп, який поклали поруч з ним. На щічках Іанте – ані кровинки, навіть вуста були безкровними; але її обличчя тепер було спокійними, і цей спокій вабив так само, як і життя, яке її нещодавно покинуло: на шийці й персах палала кров, а на горлі жевріли сліди від зубів, які скрили вену – і на них вказували чоловіки, що кричали й водночас заклякали від жаху: «Вампір! Це вампір!» Швидко зробили ноші, і обрі поклали поруч з тією, яка нещодавно була предметом стількох світлих і чарівних видінь, але зараз лежала біля нього, бо її квітка життя померла разом із тілом. Обрі не розумів своїх думок: його приголомшений розум цурався думок і поринув шукати прихистку до порожнечі; майже несвідомо юнак стиснув у руці кинджал незвичайної форми, який він знайшов у халупі. Незабаром на шляху цього загону пошукувачів зустрілися інші, яких відрядила мати, яка сумувала за своїм дитям. На підході до міста їх скорботні ридання і стони вже попередили батьків про жахливе та невідворотнє лихо. Описати їх горе було неможливо; проте, упевнившись у справжній причині загибелі своєї дитини, вони подивилися на Обрі, а потім вказали на труп. Батьки Іанте були безутішні; обидва померлі через розбиті серця.

Обрі поклали до ліжка, бо його спалювала найлютіша пропасниця, і юнак увесь час провів у жахливих і безумних мареннях; у миттєвих проміжках між ними він кликав лорда Рутвена й Іанте – уривчасто і беззв’язно юнак благав колишнього супутника залишити у спокої свою кохану. А іноді у його голові народжувалися прокляття і юнак обрушував їх на лорда Рутвена, якого вважав згубником дівчини. Проте так сталося, що лорд Рутвен в той час прибув до Афін і – з незрозумілого мотиву, – почувши про стан Обрі, одразу поселився у тому ж будинку і почав невідлучно опікуватися його здоров’ям. Коли юнак прийшов до тями, то жахнувся, побачивши навпроти себе того, кого ототожнював з вампіром; але лорд Рутвен добрим словом та майже повним каяттям за події, що спричинили розрив, і ще більш відвертою увагою, занепокоєнням і турботою незабаром повернув о себе прихильність юнака. Здавалося, що його світлість змінилася на зовсім протилежне; він більше не був тією зверхньою особою, яка так приголомшила Обрі; проте юнак одужував швидко і його розум повністю одужав, і Обрі вже звик до того, що його світлість вже був зовсім іншою особою, хоча інколи юнак зустрічався з очами компаньйона – занадто пильно вони дивилися на юнака і на вустах його світлості інколи грала посмішка якогось недоброго тріумфу; і Обрі не розумів, чому саме ця посмішка перетворилася на якусь мару. Під час останнього етапу одужання юнака лорд Рутвен майже увесь час спостерігав, як вирують безприливні та безвідливні хвилі, які здіймає прохолодний вітер, або вираховував рухи небесних сфер, що обертаються навколо нерухомого сонця, подібно до нашого світу – насправді він бажав, щоб його не бачили нічиї очі.

Це потрясіння занадто ослабило розум Обрі, а гнучкість духу, якою він відрізнявся від усіх, покинула юнака назавжди. Зараз він перетворився на такого ж поціновувача самотності і тиші, яким був лорд Рутвен; проте, чим більше юнак прагнув самотності, тим сильніше його розум не міг знайти бажаного поруч з Афінами; коли ж він знаходив усамітнення серед руїн, то часто поруч він відчував присутність Іанте; коли ж юнак залишався на самоті у лісі, йому вважалися легкі кроки дівчини у підліску, де вона шукала непомітну фіалку; але вона раптово озиралася – і оскаженіла уява малювала перед Обрі знекровлене обличчя коханої з ранами на шиї і беззахисно-безпорадною посмішкою на вустах. Він намагався тікати від речей, що збурювали такі гіркі спогади та образи в уяві. Юнак запропонував лорду Рутвену, до якого він відчував зобов’язання через ніжну турботу, яку той виказав під час недугу, поїхати до тієї частини Греції, до якої ще не ступала нога мандрівника29. Вони з’їздили усю країну вдовж і впоперек, і відшукували кожну пам’ятку, яка могла би збудити згадки, але цього не відбувалося, бо компаньйони швидко переїздили з місця на місце, майже не помічаючи нічого навкруги. Вони багато чули про грабіжників, але незабаром припинили надавати цим чутками належне і почали вважати їх лише вигадками місцевих, які мали зиск з охорони щедрих мандрівників і тому вигадували неіснуючі небезпеки. У наслідку такого необачного ставлення до порад місцевих компаньйони якось вирушили у подорож, взявши кількох охоронців – скоріш у якості слуг та провідників, ніж захисників. Проте на в’їзді до вузької ущелини, по дну якої бігло русло річки і громадилися купи брил, які зірвалися у прірву, у мандрівників з’явилася причина розкаятися у власній недбалості; бо не встигли вони усі заїхати на завузьку стежку, як над їх головами почали свистіти кулі і залунало відлуння вистрілів з кількох рушниць. Провідники одразу покинули своїх винаймачів, і, притиснувшись до скель, розпочали стріляти у відповідь туди, звідки лунали ворожі постріли. Лорд Рутвен і Обрі, наслідуючи їх приклад, на мить затрималися за рятівним поворотом ущелини; але, стидаючись затримки з милості ворогів, які обурливими криками спонукали мандрівників показатися і розуміючи усю неминучість різанини, якщо вороги підкрадуться зверху і нападуть ззаду, лорд Рутвен і Обрі вибігли зі сховку у пошуках грабіжників. Однак ледве вони покинули прихисток, як лорда Рутвена поранили пострілом у плече, і чоловік впав на землю. Обрі поквапився з допомогою, і, більше не зважаючи на свою власну безпеку, він раптом побачив навколо себе обличчя грабіжників: побачивши, як лорда Рутвена було поранено, провідники одразу кинули рушниці і здалися.

Пообіцявши велику нагороду, Обрі незабаром домовився про те, що грабіжники перенесуть його компаньйона до найближчої хижі, а після угоди про викуп вони більш не турбували полонених своєю присутністю: на варті біля входу вони залишили охоронця, доки не повернеться їх товариш з обіцяною сумою, на яку йому видали вексель. Сили лорда Рутвена стрімко згасали; за два дні розвинулася гангрена, і смерть швидко наближалася до нього. Але його зовнішність і манери не змінилися; здавалося, що він байдужий до болю і навколишнього світу; проте наближався останній вечір, і розум його зазнав неспокою, а погляд зупинявся на Обрі, який з почуття обов’язку запропонував свою допомогу і був в тому особливо наполегливий. «Допоможіть мені! Ви можете врятувати мене, ви можете набагато більше – я не про порятунок власного життя, мене не турбує швидке наближення смерті, як не турбує й цей вмираючий день; проте ви можете врятувати мою честь, честь вашого друга». – «Як? Підкажіть, як? Я усе зроблю», – відповів Обрі. – «Мені так мало потрібно, життя залишає мене… Не можу усе пояснити – але якщо ви промовчите про все, що знаєте про мене, мою честь буде врятовано від ганебного лихослів’я, а якщо про мою смерть деякий час не буде відомо в Англії – я… я якби там мене вважали живим»… – «Ніхто не дізнається!» – «Дайте клятву! – викрикнув помираючий, з несамовитою люттю підвівшись у ліжку. – Заприсягніться усіма прагненнями вашої душі, усіма природними жахами, заприсягніться, що рік і один день ви ніяким засобом не розділите ваших знань про мої злочини і смерть з будь-якою живою душею, що би не трапилося або що ви би не побачили». Здавалося, що очі лорда Рутвена випадуть з очниць. «Клянуся!» – відповів Обрі; лорд Рутвен розсміявся і відкинувся на подушки вже бездиханним.

Обрі пішов спати, але йому було не до сну; багато обставин, які було пов’язано з померлим, сплили у його пам’яті, і юнак, не розумів чому; коли ж він пригадав свою клятву, то здригнувся від холоду, немов від передчуття чогось справді жахливого. Прокинувшись рано вранці, він пішов до хижі, де лежало тіло, але грабіжник, якого він зустрів, повідомив, що трупа там вже немає, бо він разом з поплічниками відніс лорда Рутвена, як тільки той відійшов, на вершину найближчої гори і залишили там, бо його світлість взяла з них таку обіцянку, і зробити це було потрібно з першим холодним промінем місяця, який встав одразу після смерті його світлості. Обрі був вражений, і у супроводі кількох грабіжників, він пішов на гору, щоб закопати у землю покинуте тіло. Але діставшись вершини, він не побачив ні тіла, ні залишків з одягу, хоча грабіжники присягалися, що залишили небіжчика саме на цій скелі. На мить розум Обрі відвідало якесь припущення, але він повернувся у долину, вважаючи, що грабіжники закопали тіло, а його одяг привласнили.

Втомлений від країни, де з ним сталося стільки жахливих подій, що підсилили і без того цілковиту меланхолію і марновірство, які охопили розум юнака, Обрі вирішив поїхати і незабаром дістався Смирни30. В очікуванні на корабель до Отранто31 чи Неаполя юнак зайнявся упорядкуванням речей, що належали лорду Рутвену. Серед них віднайшлася скриня з різноманітною зброєю для нападу, деякі з тих предметів більш або менш була пристосовані для вбивства жертви. Серед зброї було кілька кинджалів і ятаганів32. Беручи їх до рук і розглядаючи їх незвичайні форми, Обрі здивувався, помітивши піхви, оздоблені орнаментами так само, як і кинджал, який він знайшов у халупі, де загибла Іанте; юнак здригнувся; у прагненні швидко відшукати доказ він знайшов зброю і уявіть його жах, коли зброя, незважаючи на химерні обриси, ідеально підійшла до піхв у руці. Очі юнака не потребували інших доказів – здавалося, їх було прикуто до кинджалу, хоча Обрі все ще вважав це неймовірним; але особлива форма, подібність візерунку на руків’ї і піхвах у своїй пишноті не залишали місця сумнівам; бо кинджал і піхви вкривали плями крові.

Обрі залишив Смірну і проїжджаючи через Рим перш за все поцікавився долею юнки, яку він спробував врятувати вію мистецтва спокуси лорда Рутвена. Її батьків поглинула безодня відчаю, їх статки було знищено, а про юнку так нічого і не чули відколи його світлість поїхала з Риму. Розум Обрі зламався під тягарем жахів, що повторювалися так часто; йому було моторошно від думки, що та молода панянка стала жертвою того, хто вбив Іанте. Юнак перетворився на мовчуна і відлюдника; він тільки й робив, що підганяв форейторів, немов відчував, що від його повернення залежить порятунок життя декого, хто був для нього найдорожчою людиною. Обрі примчав до Кале; вітер, який немовби підкорився його прагненням, незабаром пригнав судно до англійських берегів; і звідти юнак чимдуж поїхав до батьківського маєтку і там на деякий час він зміг звільнитися від спогадів минулого завдяки обіймам і піклуванню рідної сестри. Якщо раніш вона отримувала його любов за дитячих пестощів, то зараз, коли в ній прокинулася жінка, вона була єдиною і найближчою компаньйонкою юнака.

Міс Обрі не мала звитяжної чарівності, яка вабить погляди і отримує оплески у вітальнях на асамблеях. Не мала вона і того наносного блиску, який притаманний розжареному середовищу з’юрмлених вітальнь. В її блакитних очах ніколи не спалахувала легковажність, що ховається у глибині душі. Була в ній та меланхолійна чарівність, яка, здавалося, походила не від нещасть, а з якогось глибинного відчуття, що насправді виказувало на усвідомлення її душею якогось щасливого світу. ЇЇ хода не відрізнялася легкістю, з якою можна побігти вдогін за метеликом або на звабливий відтінок кольору: йшла міс Обрі завжди повільно і з гідністю. Коли вона залишалася наодинці, то її обличчя ніколи не осяювала радісна посмішка; проте коли брат виявляв до сестри свою приязнь і в її присутності забував про свої біди, що, наскільки вона знала, зруйнували його спокій, хіба знайшовся би той, хто проміняв посмішку міс Обрі на ту, що притаманна сластолюбній кокетці? Здавалось, що очі і обличчя міс Обрі в такі миттєвості випромінюють власне світло, віддзеркалене від вищих сфер. Їй ледве виповнилося вісімнадцять, і її ще не представили у світі, бо опікуна вважали кращим відстрочити цю мить і дочекатися, доки повернеться з мандрів на континенті її брат і стане захисником своїй сестрі. Тому саме зараз вони вирішили скористатися найближчим прийомом при дворі, який перетвориться на епохальну появу міс Обрі на суєтній сцені світського життя. Обрі вважав кращим залишитися в батьківському маєтку і поринути у безмежність меланхолії, яка оволоділа ним. Він не відчував цікавості до фривольностей модних бовдурів, коли його розум було розтерзано тими подіями, свідком яких він був; проте він мусив принести у жертву свій спокій заради захисту власної сестри. Незабаром вони прибули до міста і розпочали приготування до офіційного прийому, що мав відбутися наступного дня.

Натовпи і з’юрмлення – ось що чекало на Обрі і його сестру, бо прийомів не влаштовували занадто довго, і усі тремтіли від хвилювання, бо їх прагнення потрапити сюди було тільки заради однієї монаршої посмішки. Так, брат з сестрою приїхали на прийом. Стоячи в кутку на самоті і байдужий до усього, що відбувається навколо, Обрі пригадав, що саме тут він вперше побачив лорда Рутвена – і раптом він відчув, як хтось стиснув йому руку і занадто знайомим голосом проказав на вухо: «Пам’ятайте про клятву!» Ледве Обрі вистачило мужності озирнутися, бо він боявся побачити страшну примару, що зараз нанесе удар, але вже на відстані побачив саме того, хто полонив його увагу в ту мить, коли Обрі вперше з’явився у суспільстві. Він дивився доки ноги не відмовили, тому, спершись на руку друга і проштовхуючись до виходу через юбри, Обрі, нарешті, опинившись у кареті, прибув додому. Він знервовано мірив кроками кімнату, стискаючи так сильно голову руками, немов від страху, що мозок розірве череп жахливим вибухом думок. Так, лорд Рутвен знову представ перед ним власною персоною – і обставини вишикувались у моторошну ланку: кинджал – клятва! Він повстав – і не міг Обрі повірити в таку можливість! – знову повстав мрець! Він думав, що це тільки гра уяви, яка породила образ того, про кого були усі думки юнака. І неможливо таке насправді – повстати мерцю з могили! Тому Обрі вирішив знову вийти в світ; і хоча там він намагався розпитати про лорда Рутвена, але саме ім’я його світлості залишалося у юнака на вустах – відтоді усі його намагання були марними. Кілька вечорів по тому Обрі разом з сестрою вирішив відвідати прийом у найближчого родича. Залишивши сестру під наглядом досвідченої матрони, він усамітнився в cуміжній кімнаті і поринув там у свої найгірші роздуми. Зрозумівши, нарешті, що гості роз’їжджаються, юнак відшукав сестру і побачив її в оточенні натовпу вочевидь щирих співбесідників; він спробував наблизитися до сестри і попрохав одного з джентльменів посунутися, але не встиг той озирнутися, як Обрі пізнав ті самі риси, яких він боявся понад усе. Обрі розштовхав натовп, схопив сестру за руку і витягнув її силоміць з будинку. Біля входу на нього витріщалися слуги, які чекали на своїх господарів; і коли Обрі біг з сестрою повз них, йому у зблизька прямо у вухо прошепотів голос: «Пам’ятайте про клятву!» Обрі не посмів озирнутися, але, змушуючи сестру бігти ще швидше, незабаром дістався домівки.

Обрі майже збожеволів. Якщо раніше тільки один предмет поглинав його розум, то зараз він був цілком схибнутий від впевненості, що монстр воскрес, і ця думка тягарем навалился на розум юнака. Навіть увага сестри залишалася непоміченою, а коли вона марно намагалася добитися від брата пояснень, що призвело до раптового погіршення його стану, він пробурмотів у відповідь кілька слів – і вони сповнили дівчину жахом. Чим більше юнак думав, тим більше ставав збентежений. Клятва переслідувала його; чи дозволить він вільно блукати потворі, дихання якої несе згубу і смерть, серед близьких і не завадити їй? Можливо, потвора навіть торкалася його сестри. Але навіть якщо Обрі й порушив би клятву і відкрив усі свої підозри, хто б повірив його словам? Він думав докласти рук своїх, аби звільнити світ від чудовиська; проте смерть, і Обрі не забував про це, вже зіграла лихий жарт. Багато днів перебував він у цьому стані; зачинився у кімнаті і нікого не бажав бачити, їв тільки тоді, коли приходила сестра, яка, з очима повними сліз, благала брата заради її неї хоч як-небудь підтримувати власне існування. Нарешті, більше не в змозі терпіти бездіяльність і самотність, Обрі виходив з будинку і починав блукати від вулиці до вулиці, намагаючись марно втекти від жахливого образу, який переслідував його. Одяг його занедбався, юнак взяв за звичку блукати і під денним сонцем і у вогкі нічні години. Його вже не пізнавали в обличчя; до того ж спочатку вечорами він повертався додому, але пізніше вкладався спати де завгодно – такою непереборною ставала втома. Сестра, переймаючись за безпеку брата, найняла слуг, щоб слідкувати за ним; але він зникав швидше, ніж вони могли до нього наблизитися – бо хто є найжахливішим переслідувачем, ніж думка? Проте поведінка Обрі несподівано змінилася. Одержимий нав’язливою ідеєю, що його відсутність тільки зашкодить друзям, серед яких бродить ворог, про присутність якого вони не відають, Обрі наважився знову з’явитися у суспільстві й всупереч клятві намагався вистежити ворога й неодмінно попередити про загрозу тих, з ким зблизився лорд Рутвен. Коли ж він з’явився в залі, його змучений та підозрілий вигляд настільки вражали, а внутрішнє тремтіння було так помітно, що сестра врешті-решт була зобов’язана заради свого блага вимагати, аби брат покинув суспільство, якого він так прагнув і яке так згубно вплинуло на нього. А коли благання та заперечення Обрі виявилися марними, опікуни вирішили за краще втрутитися і, боючись, що юнак не спав на розум, повернули собі управління усіма статками, на яке їх уповноважили свого часу батьки Обрі.

Бажаючи огородити юнака від ран і мук, що він щоденно зазнавав під час блукань, а також – від поглядів спільноти, для якої його витівки здавалися цілковитим божевіллям, опікуни ще наняли лікаря, який оселився в маєтку і мав зайнятися постійним піклуванням хворого. Обрі лікаря майже не помічав, настільки його розум був одержимим єдиним – і тільки ним – жахливими предметом. Його вислови стали такими безпорадними, що юнак зачинився у власній спальні. Там він лежав цілими днями, не маючи сил підвестися з ліжка. Його виснаження досягло краю, очі набули скляного блиску; і тільки візити сестри могли сколихнути у ньому єдині ознаки слабкої свідомості та прив’язаності; тоді він щось мурмотів, хапав сестру за руки і, кидаючи погляди, які вселяли у юнку жах і відчай, благав її не торкатися його: «О, не торкайся його – якщо моя любов до тебе чогось варта, навіть не наближайся до нього!» Проте, коли вона питалася у брата, про кого він говорить, то отримувала натомість єдину відповідь: «Так! Так!» – а потім Обрі миттєво охоплювала така байдужість, звідки навіть сестрі неможливо було його витягти. Тривало це багато місяців: проте, оскільки рік взагалі-то минав, напади безпорадності ставали рідшими, а розум потроху розсіював морок, хоча опікуни почали помічати, як Обрі підраховує на пальцях якісь цифри і відтоді починає посміхатися.

Строк майже сплив, коли в останній день року, що минав, один з опікунів увійшов до спальні і почав обговорювати з лікарем скорботні обставини, які призвели Обрі до такого жахливого стану, коли його сестра завтра мала вийти заміж. Ця новина одразу пробудила увагу Обрі; і він схвильовано спитав за кого. Радіючи, що до юнака повернувся здоровий глузд, який, за побоюваннями, було цілковито пошкоджено, вони згадали графа Марсдена33. Подумавши про молодого графа, якого він зустрічав у суспільстві, Обрі, здавалося, заспокоївся і вразив опікуна з лікарем бажанням бути присутнім на весіллі, або побачитися з сестрою. Юнак отримав відмову, проте за кілька хвилин сестра була поруч нього. Він знову міг відчути цілющий вплив її чарівної посмішки; він пригорнув сестру до грудей, цілував її у щоки, зволожені її сльозами, які потекли від думки, що нарешті брат знову ожив, щоб відчувати її приязнь і любов. Він почав промовляти до сестри зі звичною теплотою і привітав її з нагоди шлюбу з людиною, титул якої та чесноти були варті її руки; коли раптом він помітив на грудях сестри медальйон; відкривши його, уявіть тільки жах юнака, коли він побачив на протерті риси потвори, що так скалічила йому життя. Він зірвав медальйон у припадку люті і розтрощив його ногою. На питання сестри, чому Обрі таким чином знищив згадку про майбутнього чоловіка, юнак поглянув на юнку так, ніби зовсім не розумів її; далі, стиснувши їй руки і дивлячись на неї з моторошним виразом обличчя, почав благати юнку заприсягтися, що вона ніколи не стане за дружину тій потворі, бо він… – о якби ж Обрі міг продовжити: здавалося що у нього в голові знову лунає той глос і вимагає пам’ятати про клятву! – і тут юнак раптово озирнувся, немов очікував, що лорд Рутвен одразу повстане перед ним, але нікого, окрім любої сестри поруч не було. Тим часом опікуни і лікар, які усе чули, вирішили, що у юнака знову стався розумовий розлад; тоді вони увійшли й вирвали з його обійм міс Обрі аби вона залишила брата на самоті. Обрі впав перед ними навколішки, благав, молив, щоб вони відстрочили весілля хоча би на один день. Опікуни ж, списавши ці благання на рахунок повного божевілля, – і саме так вони вважали – яке остаточно зруйнувало розум юнака, швидко покинули його спальню, аби примусити його вгамуватися.

А наступного дня після прийому у короля прибув лорд Рутвен, проте йому відмовили, як і усім іншим. Коли ж його світлість дізналася про недуг Обрі, то блискавично зрозуміла, що саме він, лорд Рутвен, і є справжньою причиною хвороби; дізнавшись, що юнака вважають божевільним, він ледве зміг приховати свою радість і тріумф від очей тих, хто йому повідомив. Він знову поспішив до маєтку свого колишнього компаньйона і, ставши постійним і бажаним гостем, постійно виявляв удавану велику цікавість і турботу про долю юнака, чим остаточно здобув цілковиту прихильність міс Обрі. Хто ж зміг би пручатися його силі? Його язик був небезпечним й отруйним для оточуючих – бо казав він про себе як про самітника, що не отримує співчуття на землі, де навіть людським з’юрмленям не вистачає місця, і тільки вона, міс Обрі, обдарувала його, бо він цілковито присвятив їй себе; казав, що від тієї миті, як зустрівся з міс Обрі, почав цінувати життя і зрозумів, що варто берегти власне існування, аби тільки ще раз почути тихий голос юнки; врешті-решт він знав, як використати мистецтво змія34, або таким був присуд фатуму, – він здобув її кохання. Незабаром титул графа перейшов до нього за правом майората35, і тому він мав від’їжджати у складі важливої посольської місії – і це було вагомою причиною для прискорення весілля (оскільки брат був душевнохворим, то на нього не зважали), яке мало відбутися за день до від’їзду його світлості на континент.

Коли лікар і опікуни залишили Обрі, юнак намагався підкупити слуг – але марно. Він забажав пера і паперу – і отримав; Обрі написав листа сестрі, благаючи, якщо їй дорого власне щастя, власна честь і честь тих, хто вже у могилах і колись тримали її на руках як свою надію і надію їх дому, відкласти весілля, яке він проклинав найстрашнішими прокльонами, хоча би на кілька годин. Слуги погодилися доставити листа; проте одразу віддали його лікарю, який вирішив за краще не турбувати більше розум міс Обрі тим, що він вважав маніакальним маренням. Ніч пролетіла однією великою турботою для мешканців маєтку; і Обрі чув, з таких жахом, який можна не описати словами, а тільки відчути, звуки безперебійних приготувань до весілля. Зайнявся ранок, і до його слуху долетів шум екіпажів, що прибували. Обрі майже втратив останній розум. Цікавість слуг здолала їх пильність; вони усі покинули свої пости і залишили Обрі під наглядом немічної старої. Він же побачив у цьому цінну можливість: одним стрибком він опинився за порогом, а через мить – у вітальні, де зібрались майже усі гості. І першим, хто його помітив, був лорд Рутвен; він миттєво з’явився перед юнаком, схопив його за лікоть і потяг через усю залу, не вимовляючи жодного слова від люті. Опинившись на сходах, лорд Рутвен прошепотів на вухо Обрі: «Пам’ятайте клятву і знайте: якщо ваша сестра стане не нареченою – то стане збезчещеною. Жіноцтво таке крихке!» Промовляючи це, він штовхнув юнака до слуг, які кинулися шукати його одразу після того, як їх збурила стара. Обрі не міг надалі стримуватися; і оскільки його лють не знаходила виходу, у нього луснула кровоносна судина і стався крововилив, і юнак став прикутим до ліжка. Про це не повідомили його сестрі, яка поїхала ще до нападу, оскільки лікар не посмів турбувати її. Весілля пройшло утаємничено, і молоді одразу виїхали з Лондону.