Читать книгу Зламані речі - Ольга Саліпа - Страница 1

Оглавление

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Шур-шур-шур…

Осінь цього року була теплою як ніколи. На календарі – листопад, а за вікном ще жовто від опалого листя.

Регіна сконцентровано змітала ці латки помаранчево-червоного покривала на одну купу в кутку подвір’я.

Шур-шур-шур. Мітла рухалася своєю траєкторією, залишаючи на вологій землі ледь помітні рівчаки. Неслухняне листя розліталося від легесенького вітру, і Регіні доводилося раз у раз повертатися туди, де вже щойно мела.

– От дурне! – сама до себе промовила жінка, коли невеличкий собака, білий у коричневу пляму, з розбігу кинувся в купу вже зметеного листя.

Зрештою, крім старенького пса Бровка, говорити їй не було до кого, тому й звикла вже балакати лише із собою. Часом – подумки, а інколи й ні, щоб зовсім не здичавіти.

Від голосу Регіни з верхівок дерев злетіли ворони. Бідні птахи, схоже, думали, що жінка німа – так рідко доводилося чути від неї слово.

Шур-шур-шур. Бровко наробив збитків – замітання додалося.

На вулиці сіріло. В селі вже хтось засвітив у хаті. З Регіниного горба було добре видно невеличкий Велеснів, де наразі жило всього кілька десятків сімей. Ще років десять – вимруть усі старенькі, і залишиться село пусткою. Буде тоді їй, Регіні, воля: роби що хочеш. Ніхто не подивиться косо, не покрутить пальцем біля скроні, не плюне в її бік.

Регіні до селян байдуже. Зрештою, це вона тут приїжджа. До людей ходить рідко, хіба раз на тиждень у магазин хліба купити. Або раз на місяць – на пошту: чи то по пенсію, чи по якусь соцдопомогу – бо хто ж знає, скільки їй, Регіні, років.

Відколи оселилася тут кілька років тому, завжди у хустці та просторій довгій сукні. Взимку поверх одягає «дуту» куртку, а на ноги – такі ж «балонові» черевики. Чи є в неї якісь інші речі – хто ж знає? У її хаті не був жоден з односельців. Колись там жила стара баба Дуня. Кажуть, була жінка відьмою, тому і хату поставила аж за селом. Нібито люди її до себе не приймали.

Хату ніхто не купував, аж поки не приїхала в село дивна жінка із маленькою валізкою і необхідною сумою грошей у кишені.

Регіна заплатила за хату готівкою і, оформивши документи, відразу й залишилася в ній ночувати.

Про те, що то відьмине обійстя, жінці розказували селяни ще дорогою на «оглядини», але та сприйняла інформацію на диво спокійно, навіть, здається, байдуже. Хіба може з нею трапитися щось страшніше, ніж уже було?

У відьминій хаті виявилося три кімнати: крихітна кухонька «на зиму» (бо на дворі була ще й літня), спальня і велика зала. Перші дві цілком обжиті старою бабою Дунею, а третя, здається, недороблена. Вона не мала підлоги, тому тут було завжди холодно. А ще кімната була просто завалена зламаними речами: стільцями, лавками, іграшками і навіть старенькою технікою – магнітофонами, годинниками, радіоприймачами.

Побачивши це звалище вперше, Регіна зраділа: буде чим зайнятися. Руки працюють – голові легше. І почала ремонтувати. А коли зламані речі баби Дуні закінчились – узялася й сама ходити по смітниках і вишукувати нові. За це її селяни й незлюбили. Такої дивної жінки тут ще не було.

– Тьфу, посмітюха! – кричали їй услід діти, що приїздили на літні канікули до бабусь-дідусів у село.

– Мама каже, що вона теж відьма, як і баба Дуня. Тому й привело її до тієї хати. – Регоче хтось із хлопців перед друзями.

Регіні байдуже. Вона любить свої зламані речі. Любить давати їм друге життя.

А сьогодні старанно мете подвір’я від осіннього листя й тішиться своїй неквапливій, але важливій роботі.

Бровко бігає навколо і береться воювати з мітлою.

– Тікай, бо дам по плечах! – Регіна погрозливо махає собаці довгою ручкою від вуличної мітли, і той налякано ховається під лавку. Але вже за кілька хвилин, сподіваючись, що загроза минула, обережно звідти вилазить і знову придивляється до мітли: атакувати зараз чи почекати?

Шур-шур-шур. Регіна зупиняється, щоб перепочити. У повітрі пахне осінню. Увечері вже прохолодно. Ще трохи – і треба буде розпалювати в хаті. У баби Дуні, як не дивно, була не звичайна грубка, а цілком сучасний твердопаливний котел. Регіна важко боролася з дровами для нього перший рік, а вже на другий усе пішло як по маслу. Якраз біля її хати – ліс. Бери дéрева, скільки хочеш. Тут ніхто не рахує й не забороняє. Люди кажуть, колись хтось із чиновників району хотів поставити ліс «на облік», але селяни стали горою: наше, не дамо. Мовляв, ми самі його садили – самі й керувати ним будемо. І справді, кожен рік кілька сільських чоловіків вправно пересаджують паростки, які дають старі дерева, на нові місця. Ліс не те що не зменшується – росте.

– А віддали б «на облік» – були б нам другі лисі Карпати, – твердили люди. – Знаємо ми цих чиновників. Ніхто не любить ліс більше, аніж той, хто росте разом з ним.

Шур-шур-шур. Регіна обережно обмітає стіну з дров, красиво вискладану біля хати, – цього року буде тепло. Усе. З роботою покінчено. Жінка розпрямляє спину і задоволено оглядає обійстя – чисто. Навіть Бровко, щоб не порушити ідилії, скручується калачиком на хіднику біля дверей і солодко позіхає.

Регіна дістає сірники й чиркає кілька разів. Вологе листя не хоче горіти, але трохи спроб – і біла цівка диму піднімається вгору. У місті за паління листя – штраф. А в селі це неодмінний атрибут осені. Та й, власне, якщо когось запитати, як пахне село восени, в один голос усі скажуть: димом.

Оглядається на Велеснів – білий дим, як і в неї, піднімається ще над одним подвір’ям, теж новосельців. Там, у крайній хаті, живе з чоловіком Марія, яка вирощує квіти.

Маріїне вогнище горить яскравіше. І чого б це її, Регіну, мало хвилювати? Байдуже. Хай горить.

Жінка ховає мітлу до невеличкої комори з дверима на вулицю і йде до хати заварювати чай.

Сьогодні Регіні сорок. Вона сховалася від усього світу в найзручнішу мушлю – у село. Тут лише вона визначає правила. Тут – її світ. Вона – майже бог, що дає нове життя зламаним речам. У цьому сенс Регіниного життя. І так їй добре.

Марія увімкнула світло над входом у будинок. Усе навколо стало жовтим. Що не кажіть, а лампи розжарювання таки часом підіграють осені, зафарбовуючи все кругом у її кольори.

Біля входу в будинок стоять два величезні горщики з кулястими хризантемами – сучасна мода. Марія більше любить звичайні, ті, що росли в бабусі на клумбі, особливо фіолетові, цибаті, з кількома квіточками на чубку. Вони росли прямісінько під вікном її кімнати, коли була мала. Бабця завжди казала: «От заглянуть квіти до тебе в шибку – тоді вже й зима скоро». Хризантеми дотягувалися до вікна якраз у листопаді, тому бабуся не брехала.

А оці «новомодні», що зараз біля входу в будинок, – то для реклами. Клієнти оцінюють роботу людей, які займаються квітами, якраз по тому, який вигляд має їхнє власне житло. То, так би мовити, найяскравіша вивіска.

Марія наближається до хризантем і гладить їх по вершечках, як дітей. Квіти за це щедро віддають свій терпкий аромат.

З будинку виходить Володимир. Шукає очима дружину, а знайшовши, поблажливо всміхається. Потім бере Маріїні долоні у свої руки й підносить до губ.

– Твої руки пахнуть спогадами про літо!

– Цікаво! – Жінка обнюхує власні пальці і також усміхається.

– Ти ніколи не помічала, що хризантеми пахнуть одночасно полином і рум’янком? Гірко й солодко водночас.

– А твоя правда! Щось у цьому є!

– То аромати-спогади про тепло. Останні квіти перед снігами. Мені часом здається, що вони кажуть нам, щоб не забували: після морозів знову буде сонячно. Тільки чекайте.

Чоловік обережно пробує пальці Марії на смак. Один за одним, повільно і ніжно. Очі жінки перетворюються на кришталь і виблискують. Повіки мимоволі прикриваються, а вуста судомно хапають повітря.

– Що ти робиш?

– Люблю свою жінку.

– Нам же не по шістнадцять.

– Байдуже.

Володимир загортає Марії за вухо пасмо волосся, що вибилося з нетугого «хвостика», й нахиляється до шиї. Гарячий подих примушує жінку стрепенутися. Хвилина-дві – і Марія, піддавшись спокусі, міцно хапає пальцями чоловіка за потилицю, вигинається в попереку і притискає до своєї шиї міцніше. Володимир зупиняється і легенько дує на ще вологу від його поцілунку шкіру. Тілом Марії пробігають мурашки.

– Ти здурів.

– Від тебе.

Володимир однією рукою обнімає дружину, а іншою відчиняє двері до будинку. Вони навіть не йдуть до спальні – зупиняються біля найближчого дивана, у передпокої. Роздягаються повільно й терпляче, допомагаючи один одному і насолоджуючись процесом, – у їхньому віці поспішати вже не цікаво.

А коли опиняються цілком голі одне перед одним, Марія обережно проводить рукою по спині чоловіка. Під пальцями відчуваються міцні м’язи – це її завжди збуджує. Біля правої лопатки – рубець. Рідний. Коханий. Перед тим як кохатися, Марія завжди пестить цей рубець вказівним пальцем і вдивляється в очі Володимира, читаючи в них цілковиту довіру.

Не витримуючи напруження від бажання, чоловік рвучко запускає пальці у волосся жінки, звільняючи його від гумки. Пасма падають на оголене тіло. Правою рукою він відгортає волосся з грудей своєї коханої, ледь торкаючись твердих коричневих перлин.

Марія смикається від несподіванки й тягнеться до уст чоловіка по поцілунок. Її руки шукають шлях до його плечей – по густо вкритих волоссям грудях та ледь випуклій ключиці.

Раптом Володимир упевнено відсторонює жінку від себе.

– Яка ж ти зараз красива… Хочу на тебе дивитися…

І майже тієї ж миті смикає її знову до себе так сильно, що шкіра в місці дотику тіл червоніє.

– Але не можу, – шепоче низьким голосом, цілуючи вухо.

Володимир штовхає дружину на диван і накриває її своїм тілом. Уже за мить Марія відчуває його в собі. Цього сильного і завжди серйозного чоловіка. Уособлення спокою та затишку. Уособлення щастя. З кожним новим рухом це щастя більшає, аж поки не розривається на дрібнесенькі шматочки, які розлітаються зірочками в очах на все довколишнє.

Марія й Володимир лежать голі на дивані, обійнявшись, наче молодята.

– Ну хіба ми не божевільні? – жінка всміхається, дивлячись у стелю.

– Ми – вільні. Вільні робити все, що хочемо.

На вулиці вже зовсім темно, потрібно увімкнути в кімнаті світло, але обоє бояться сполохати свої відчуття.

Володимир наосліп нахиляється над дружиною й ніжно цілує в скроню.

– З днем народження, кохана!

Марія обіймає його сильніше. Вона щаслива.

Сьогодні Марії сорок.

Уже два роки вона живе тут, у селі, поміж квітів, щоранку прокидаючись в обіймах найкращого на планеті чоловіка.

Саме зараз, у цей час, у цьому місці, з цією людиною вона щаслива. Щаслива безумовно.

Марія думає про те, як довго сюди йшла. Про власну хресну дорогу. І невідомо, чи знала б вона, що таке воскресіння душі, якби спочатку не довелося вмерти.

Подняться наверх