Читать книгу Зламані речі - Ольга Саліпа - Страница 4

– Ненавиджу вас обох! – Марі насуплено забилася в куток на сидінні батькової «волги». – Тільки й можете, що псувати мені життя!

– У свої ледве п’ятнадцять ти занадто розумна! – Батько говорив, не відриваючи погляду від дороги.

– Постригтися коротко – не можна, у джинсах до школи – не можна, на дискотеку – не можна! Я живу, як у тюрмі!

– А язик не всохне? – Тетяна повернулася з переднього сидіння і пильно дивилася на доньку. – Магнітофон тобі купили? Купили. Плеєр японський захотіла – маєш. Куртку джинсову, спідницю, блузку з Польщі дістали? І це тільки цього року! У санаторій їздила? Їздила. Добра тобі тюрма.

Марі притулилася до дверцят «волги» і здирала нігтем зображення якоїсь кінозірки, перебите на пластик.

– Бач, чого захотілося – день народження святкувати без батьків! Думаєш, я не знаю, що там буде? – Батько просто кипів від люті і щосили тиснув на газ. Дорога за містом була майже пустою. – Горілку дістанете! Понапиваєтеся, соромно буде глянути сусідам в очі.

– Бачиш, тобі не щастя дочки важливе, а те, що люди скажуть! Типовий раб! Гвинтик у системі! Ніякої індивідуальності! – Марі майже кричала. Стосунки з батьками останнім часом були жахливими. Дівчина навіть навмисне не готувалася до уроків, щоб учителі мали змогу викликати маму з татом у школу і полаяти за «непутьову» доньку. Хай знають.

Сім’я, як і кожної п’ятниці, їхала на дачу, що колись була бабусиною домівкою, але після її смерті два роки тому перетворилася на місце для вихідних на природі. А кілька хвилин тому Марі набралася сміливості попросити батьків дозволу організувати вдома вечірку на честь свого дня народження. Зрештою, їй буде п’ятнадцять – уже не дитина, щоб наминати торт з мамою-татом. Однак батьки на пропозицію не пристали.

– От виповниться вісімнадцять – робитимеш що захочеш! – Мама була невблаганною.

– Та з такими батьками я до вісімнадцяти не доживу!

– Ти замовкнеш чи ні?! – Батько розвернувся обличчям до Марі і, здавалося, хотів дати їй ляпаса.

Звук гальм, світло фар змішалося з Тетяниним криком: «Ма-ши-на!»

Наче у сповільненому кіно, Марі чітко бачила, як на їхню «волгу» летить вантажний «ЗІЛ». Мама схопилася за кермо, яке тато відчайдушно намагався вивернути. Автівку смикнуло вбік. Двотонна «волга» маневрувала погано. Марі відчула, що машина кудись падає. Сильний удар знизу примусив дівчину притиснути ноги до грудей і обхопити коліна руками – так, як учили на уроках ОБЖД. «Волгу» перевернуло на бік. Марі сильно вдарилася правим плечем та головою і, схоже, поранила руку об ручку, якою опускали віконне скло. Мама з татом мовчали.

Марі лежала нерухомо і бачила татове плече, що неприродно впиралось у пасажирське сидіння. В очах потемніло.

Розплющила очі, бо стало холодно. Вона лежала на вологій траві. Спробувала підвестися – сильно нудило, і боліла голова.

– Мала прийшла до тями!

Марі перевела очі туди, звідки почула голос. Побачила понівечену «волгу», що стояла вже на чотирьох колесах, автомобіль «швидкої» і якихось людей.

– Лежи, не рухайся. – Жінка в білому халаті присіла поруч і шукала щось у величезній медичній валізі. – Я ще не встигла обробити твої рани.

Марі повільно лягла на траву. Сильно нудило. У голові паморочилося.

Удруге розплющила очі вже в лікарні. Палата із синіми стінами пахла медикаментами.

– Мала прокинулася. Побіжу по лікаря. – Жінка років п’ятдесяти встала з сусіднього ліжка і вийшла в коридор.

– А тій би лише бігати. Уже добігалася до травматології. – На ліжку біля вікна лежала хвора з ногою на витяжці.

– Я в лікарні? – Марі роздивлялася навколо.

– А де ж інакше, дитино. Дуже болить?

Дівчинка доторкнулася лівою рукою до забинтованої голови. Права була в гіпсі.

– Не дуже. А мама з татом теж тут?

– А мені звідки знати. Лікар прийде – усе розкаже. – Жінка повернула голову до вікна. – Як щось треба – ти кажи, ми допоможемо. Ну, не я, – хвора кивнула на свою ногу, – я неходяча, а от дівчата поможуть. Не соромся.

У палату повернулася жіночка, що «добігалася» до травматології, а за нею зайшов лікар. Чоловік років сорока розгублено оглянув палату і знайшов очима Марі:

– Як почуваєшся? Не нудить?

– Та наче ні. Я ще не зрозуміла.

– Буде зле – клич санітарку. Це минеться за кілька днів.

– А мама з татом?

– У тебе ще родичі є? Ну, там бабусі-дідусі?

– Нема. Ми самі. Їм щось потрібно?

– Та вже нічого. – Чоловік над чимось напружено думав. – Значить, так. Встати ти зможеш днів за п’ять. На той час ми їх у морг відправимо. А з похороном щось придумаємо. Я начальству батьковому вже подзвонив – мають організувати.

Марі уривками вловлювала зміст почутого.

– То їх – немає?

– Загинули на місці.

Лікар вийшов з палати, щось шепнувши медсестрі, яка саме заглянула у двері.

Дівчинці стало страшно. Їй не хотілося плакати. Зовсім. Вона просто боялася. Боялася всього, що може трапитися завтра, післязавтра, у день похорону, потім… Досі все було так стабільно і прораховано: мама з татом, вихідні на дачі, день народження невдовзі… Вона навіть замовила у батьків подарунок – набір косметики… І що тепер? Страшно…

Дівчинка вкрилася з головою лікарняною ковдрою, одягнутою в сіру від часу підковдру. Страшно…

Сусідки по палаті в той день не говорили голосно, тільки перешіптувалися. Жаліли. Чи її всі тепер жалітимуть?

Скільки разів потім Марі намагалася згадати день похорону своїх батьків – не могла. Пам’ятала, що тоді моросив дощ. Хтось раз у раз підтягував на її плечах велике чорне пальто, яке спадало, бо загіпсоване плече не дозволяло одягти його добре. Ось це і всі спогади…

Здатність сприймати світ навколо повернулася, коли всі розійшлися, а вона залишилася сама у квартирі. Посуд після поминок хтось помив, холодильник був завалений залишками їжі.

І що тепер робити? Ну ось, запрошуй друзів, скільки заманеться – ніхто не заборонить. А хіба це важливо?..

Марі з острахом прочинила двері у спальню батьків. Пусто. На спинці стільця – мамина нова блузка. Біла в чорний горох. Привезена на замовлення, здається, з Туреччини. Тоді, у п’ятницю, мама вперше одягла її на роботу в інститут, щоб похвалитися колегам.

Дівчина взяла блузку в руки, сіла на край ліжка і притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахи – ось справжні кати, котрі ще довго ятритимуть рану. Мамою і татом тут пахне все.

Марі заплющила очі, вдихнула аромат, і по її щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неї більше немає мами. Цей запах, який з дитинства відчувала в її обіймах, скоро назавжди вивітриться…

Відчинила комод, щоб заховати блузу подалі. У верхній шухляді – новенький чеський набір косметики. Подарунок їй на день народження. Можна тільки уявити, скількох знайомих татові довелося обдзвонити, щоб його дістати. Хотіли потішити доньку.

Дівчинка поспіхом зачинила комод і скрутилася калачиком на ліжку. Загіпсоване плече нагадувало про себе тупим болем. Сльози закінчилися і змінилися безсиллям. Марі заснула.

Одного ранку дівчинка прокинулася від звуку вхідних дверей, що зачинилися. Сонячне проміння лоскотало її обличчя крізь фіранку, і було так добре, що хотілося всміхатися. І куди це тато пішов так рано в суботу? Можна ж іще спати.

Раптом вона сіла на ліжку. Батьків уже немає. Сьогодні – сороковий день. Мабуть, то їхні душі назавжди вийшли з дому, щоб уже ніколи не повернутися.

Марі взулася в капці, накинула халат і підійшла до вхідних дверей. Замкнено. Відчула, що тепер вона остаточно сама.

У холодильнику було пусто. Запаси їжі за ці півтора місяця вичерпалися цілком і повністю. Сусідки й мамині подружки час від часу приносили їжу, але так не могло тривати довго.

У двері подзвонили. На порозі стояли дві жінки невизначеного віку – зачіски-«хвостики» і сірі мішкуваті пальта, певно, мали додавати їм солідності.

– Марійка?

Дівчинка мовчки кивнула.

– Збирайся, поїдеш з нами.

– Але куди?

– У дитячий будинок.

– Я вже доросла, цілком можу обходитися сама!

– Не можеш. За законом не можеш. Але ти не хвилюйся, це лише на рік. Після дев’ятого класу вступиш в училище – буде тобі самостійне життя.

– Але я хотіла в консерваторію…

– Може, і в консерваторію. – Жінки переглянулися. – Усяке буває. Збирайся. Ми зачекаємо.

Марі дістала з шафи велику валізу. З нею вони з батьками їздили відпочивати в санаторій. Поскладала одяг і ледве зачинила: чого-чого, а суконь і кофтинок мала вдосталь. В іншу валізу склала взуття і деякі дрібні речі – косметику, фотографії, плеєр з касетами й ноти. Обвела поглядом кімнату. Наче нічого не забула. Зрештою, квартира все одно належатиме їй – ще повернеться. Ключі віддала сусідці по сходовому майданчику. На зберігання.

Це ж лише на рік. Ненадовго.

– А куди ви її? – У дворі будинку до Марі та жінок із соцслужби невпевнено підійшла сусідка, мама колишньої подружки Каті, тієї самої, в якої дівчинка забрала перемогу в музичному конкурсі.

– Ясно куди – в дитячий будинок, – кинула недбало одна з жінок.

– Та вона ж там пропаде!

– Усі живуть – і вона житиме, ще одна цяця!

Жінки відчинили двері робочої «ниви» і вже хотіли сідати всередину, але мама Каті схопила одну з них за руку:

– Залиште Марійку зі мною. Хоча б на місяць. А я тим часом на неї опіку оформлю.

Жінки переглянулися:

– Ти що, дурна? На злочин нас штовхаєш? – але дверей не зачинили. Чогось чекали.

– Ось, то вам за клопоти. – Кілька купюр непомітно перейшли до кишені однієї з жінок.

– Добре, – сказала одна з них після кількасекундної паузи з таким виразом обличчя, наче робила велику послугу. – Керівництву скажемо, що дівчинки вдома не застали. Але майте на увазі: наступного разу до вас прийдуть з міліцією.

Двері «ниви» гучно захряснулись, і автівка повільно виїхала з подвір’я будинку.

Марі так і залишилася стояти на тротуарі з великою валізою, ошелешена тим, що відбулося.

– Ходімо додому. А там щось придумаємо. – Катина мама, здається, теж здивувалася своїй сміливості.

– Ходімо. – Марі не мала ні сили, ні настрою протестувати.

* * *

П’ятнадцять. Сьогодні Регіні п’ятнадцять. День народження в дитячому будинку трохи не такий, ніж якби ти святкував його вдома.

Бухгалтерка закладу, яка часом на канікулах забирала Регіну до себе, точніше – допомагати глядіти трьох малих дітей, – принесла трохи різних цукерок. Ось і все свято.

Ще кілька років тому майже всі ці солодощі довелося б віддати «старшакам», а зараз вона сама вже в останньому класі. Проте молодших не «пресує». Нецікаво.

Цікаво читати. У бібліотеці дитячого будинку не залишилося жодної книги, яка б не ночувала під подушкою Регіни – ковтала їх спрагло й похапцем, наче боялася, що не встигне. А в дев’ятому класі їй дозволили записатися в міську бібліотеку й ходити туди без вихователів. Раз на тиждень, після уроків, дівчинка збирала прочитані книги в потертий заплічник і йшла пішки більше чотирьох кілометрів, щоб узяти нові. Кишенькових грошей дитбудинківцям не давали, тому громадським транспортом не користувалася. Ходила пішки навіть у дощ чи мороз.

Того дня в бібліотеці її чекали. Зрештою, це чи не єдине місце, де дівчинку справді раді були бачити. Для решти світу вона залишалася невидимою. Блідою тінню без імені й обличчя.

Дитбудинківців завжди трохи побоювалися й намагались обходити десятою дорогою. Не пристосовані до суспільства, вони росли й виживали ніби десь на узбіччі, чіплялися за будь-яку ілюзію кращого життя.

Бібліотекарка Тамара, повновида жінка років сорока, по-змовницьки покликала Регіну в маленьку службову кімнатку, що прилягала до читацької зали. Там на столі стояв справжнісінький торт! І неабиякий, а цілий «Наполеон»!

– Це – мені? – Регіна не йняла віри.

– А що, то в мене сьогодні день народження? – Жінка голосно розсміялася, закидаючи голову назад. – Вибач, без свічок, зате домашній. Сама пекла. Зараз поставлю кип’ятильник і питимемо чай.

Поки Тамара поралася з окропом, Регіна роздивлялася свій торт. Ні, вона не з лісу вибігла й торти бачила не раз – і куштувала. Із солодощами до них приїздили представники владної верхівки, а часом – просто багаті люди, які хотіли потішити свою душу допомогою сиротам. Але щоб ось так – увесь торт був її. Цілий. Не поділений на шматки за кількістю учнів у класі – то справді вперше.

Тамара принесла дві великі чашки з чаєм.

– Ну що, імениннице, нумо різати? – Жінка простягнула Регіні ножа, і та несміливо доторкнулася ним до крихкого тіла «Наполеона». Спочатку – надвоє, потім половинку – ще на дві, кожну четвертину – ще на дві. – Ти ріж, ріж, не бійся. Що не з’їмо – забереш із собою.

Регіна злизувала з пальців крем і всміхалася. Просто тому, що їй було добре. Просто тому, що вперше за багато років мала справжнє свято.

Тамара витягнула з-під стола пляшку з чимось алкогольним і щедро налила собі в чай:

– За твоє здоров’я! Тобі не пропоную – мала ще. А сама вип’ю.

У маленькій кімнатці пахло солодким. Справжнім днем народження. Повертатися в дитячий будинок не хотілося, але треба було. Тамара зібрала Регіні в коробку залишки торта й напакувала ранець новими книгами.

На вулиці вже встигло стемніти. Дівчинка йшла знайомими вулицями з коробкою в руках, наче зі скарбом. Думалося про майбутнє – от уже за рік дитячий будинок випустить її в доросле життя. І буде там стільки солодощів і тортів, скільки захочеться. І не треба повертатися «на територію» до восьмої і їсти за розпорядком. Почнеться справжнє життя.

Свій дитячий будинок Регіна побачила здалеку. Сіра «стандартна» будівля, облицьована плиткою. Бетонна огорожа навколо заввишки два з половиною метри. Щоб сховати той світ від очей перехожих.

– О, «дитдомівка»! А ти що так пізно в місті робиш? – Троє хлопців, мабуть, студентів, нудьгуючи, підпирали бетонні блоки спинами. Звісно, відрізнити сиріт від місцевих діло нехитре: по одягу не за розміром. Трохи більшому чи трохи меншому – то вже як пощастить.

Регіна втягнула голову в плечі й пішла далі.

– Ти не чуєш мене чи що? – Один з хлопців підійшов ближче і смикнув Регіну за лікоть.

Коробка з тортом випала з рук, і дівчина крикнула з розпачу:

– Придурок! Ти що наробив!

– Я придурок? Ти ж мала сучко! Вас що там, у дитбудинку, не вчать поважати старших? То ми зараз навчимо. Правда, хлопці? – Він підійшов настільки близько, що Регіна відчула запах міцного алкоголю. – Борза? Ще й не таких обламували.

Двоє, що досі спостерігали за другом, з реготом підійшли ближче.

– То що, пацани, допоможете?

– Та запросто. Не вперше ж.

– Навчимо малу життя. Ще колись подякує.

Регіна кинулася тікати, але раптом хтось із хлопців боляче смикнув її за ранець і повалив на мокре листя біля огорожі.

– Пацани, я кричатиму! – Дівчина відбивалася щосили, хоча сама розуміла абсурдність цієї фрази: сторож дитбудинку, єдиний, хто може її тут почути, не вийде на захист, навіть якщо почує постріли.

– А кричи, так навіть прикольніше, – реготали хлопці, притискаючи її плечі до землі. – А ми тебе за це – ножичком. – Щось холодне торкнулося її шиї. Подих перехопило. Надії на порятунок нема. Регіна заплющила очі. Куртка задерлася високо, і вона лежала голим попереком на листі з болотом. Але холод від металу на шиї лякав більше. Двоє хлопців нахилилися над нею й сильно натискали на плечі, не залишаючи можливості рухатися. Дівчина чула шурхіт їхніх «балонових» курток і відчувала огидну суміш запахів алкоголю, одеколону, поту й карієсних зубів.

Коли натиск холодного металу на шию послаб, вона повернула голову й розплющила очі. Перед самісіньким обличчям лежала коробка з її першим власним тортом. Шматки «Наполеона» попритулялися спинами до болота. І їм теж було холодно, страшно й боляче…

– А тепер бігом звідси! Комусь ляпнеш – пошкодуєш, що не вбили!

Регіна повільно встала, сяк-так поправила одяг і, не оглядаючись, мовчки пішла до воріт. А вже в дівочій спальні швидко зняла все, що на ній було, переодяглася в чисте. Плакати немає сенсу. Жалітися вона не вміла, бо нíкому. У міліцію заявляти не збиралася: дитбудинківським там не вірять.

«Вважай, стала дорослою», – сумно всміхнулася сама до себе дівчина, засинаючи.

Тієї ночі їй снилась улюблена лялька. Колись вона випросила її в котроїсь із дівчаток, яких на вихідні забирали до себе бабусі чи інші родичі. Такі часто поверталися з подарунками – іграшками та одягом. А в дитбудинку ділитися було правилом. Регіна не мала інших ляльок ніколи. Тому цю, з білим волоссям і блакитними очима, що заплющувалися, якщо її покласти на спину, любила особливо. Спати з іграшками в дитбудинку не дозволяли, і Регіна щовечора ховала свою пластмасову подружку під подушку, а вихователі вдавали, що цього не помічають. Вона, як дівчинка слухняна і здібна, мала перед іншими привілеї – їй дозволялося трохи більше, ніж урвитлям-двієчникам. У сні лялька була одягнута в красиву блакитну сукню. Дівчинка тримала її в руках перед вікном і милувалася, як виграє світло на крихітній парчевій спідничці. Раптом дівчинка відчула, як ляльку з її рук вихопили. Вона чітко чула хрускіт пластмасових ручок і ніжок, що ламалися. І чула, як лялька плакала. Перед Регіною лежала спотворена іграшка. Сльози потекли по щоках дівчинки, а десь біля серця стиснуло.

Регіна залишила слоїчок із фарбою біля порога, а розсаду квітів занесла в хату й поставила на стіл. Дістала із сусідньої кімнати пластикові відерця, які колись купувала, щоб квасити капусту, набрала в саду пухкої землі-кротовиння й обережно висадила паростки пеларгонії. Квіти на новому місці наче аж повеселіли. Може, і будуть жити.

Жінка помила руки й перенесла відерця на найсвітліше вікно – хай ростуть.

Дістала з комори пензлик, винесла відремонтований стілець посеред двору і взялася фарбувати – треба встигнути до дощу. Блакитна фарба лягала на дерево рівним шаром. А коли справу було завершено, Регіна, дивуючись сама собі, дістала з комори залишки білої й жовтої фарби, залила розчинником – і вже за кілька хвилин обережно вивела на спинці стільця, що вже підсохла, величезні ромашки. І чого б то?

Ворони над головою мовчали – значить, скоро буде дощ. Жінка обережно переклала стілець під шиферний дашок перед входом у хату, щоб не змок. Ото вже діти з її сну будуть раді!

Бровко заглядав в очі – просив їсти.

– От зовсім розуму катма – забула про тебе, – схопилася за голову жінка. – Добре, що не маю господарки – усе б повиздихувало.

Регіна дістала з хлібниці пів буханки хліба, залила кислим молоком і винесла Бровкові – мовляв, пригощайся. Пес приречено понюхав страву і сховався в будку.

– Не хочеш – не їж, теж мені пан, – говорила сама до себе жінка. – Можу віднести тебе назад до лісу, де взяла.