Читать книгу Зламані речі - Ольга Саліпа - Страница 3

У дитячому будинку Регіни не любили. Задерикуватий характер додавав проблем і вихователям, і дітям. Тут ніхто не називав її Соколятком, хіба що Циганкою за жорстку довгу чорну косу і темно-карі очі. Худа й постійно голодна, вона дивилася на світ навколо з-під густих довгих вій. Але не так, як решта дівчаток у її віці. Якось особливо гостро… По-злому…

Регіні було сім, перший клас – позаду. Наука дівчинці давалася легко – цифри, букви і вірші, здавалося, самі осідали в чорнявій голівці. Вчителі дівчинкою тішилися, а їй самій, схоже, було байдуже до своїх успіхів. Після уроків окремо від усіх Регіна йшла в їдальню, швидко проковтувала нехитрий обід і ховалася на своєму ліжку. В дитячому будинку бути в спальні вдень не дозволялося, але Регіні ніхто не перечив. Дівчинка лягала горілиць і годинами дивилася в стелю.

Учителі намагалися прищепити їй любов до рукоділля, музики, танців чи ще чогось, чим би малá могла зайняти свій час після уроків, але марно. А з часом махнули рукою: зрештою, добре, що не робить збитків.

Кілька разів на тиждень до дитячого будинку приїздили «потенційні мами». Хитріші дівчатка в цей час акуратно розчісували кіски, надували губки і широко розплющували очі, щоб бути схожими на милих лялечок. Бо лялечок беруть додому. А розпатланих дівчат з утомленим поглядом – ні. Жалісливі «мамочки» завжди велися на ці вистави. А от Регіна в такі ігри не грала. Вона не хотіла в сім’ю. Хтозна-чому – може, просто не знала, що це таке? А невідоме вже наперед не подобалося. Тут, у дитячому будинку, все їй знайоме. Вона живе за режимом, ніхто її не чіпає, окрім задиркуватих хлопчаків, але вона вміє дати собі з ними раду.

Часом її виводили як один з останніх варіантів, «для годиться», а одного разу дивна пара навіть захотіла її взяти.

Тоді було літо, субота, у кімнатах дитячого будинку стояла особлива тиша. На вихідні розбирали додому всіх тих, хто мав родичів, а також тих, кого майже всиновили. Залишалися лише «нічийні». Регіна в простенькій синій сукеночці сиділа на траві, притулившись до кам’яної огорожі, і прикладала подорожник до розбитого коліна, з якого юшила кров. Кілька хвилин тому вона ганебно перечепилася через корінь дерева, що росло неподалік, і, під регіт старших хлопців, розпласталася на траві. Тож лікувати доведеться не лише рани, а й свою репутацію.

– Вставай, нарешті тебе знайшла, – одна з виховательок узяла Регіну за лікоть і потягнула на себе, навіть не чекаючи її відповіді.

Зрештою, дівчинка б нічого й не сказала – хіба їй не байдуже, куди поведуть? Що нового й цікавого може трапитися в цих стінах? Концерт для благодійників? У самодіяльності вона участі не брала ніколи. Приїзд чергової перевірки? Тут обійдуться й без неї. Словом, нічого нового бути не могло.

Перед кабінетом директора вихователька зупинилася, критичним поглядом оцінила Регіну. Пригладила волосся і смикнула вниз трохи закоротку сукеночку. Значить, чергова «показуха» потенційним батькам. Ну що ж, не вперше.

Вихователька обережно постукала, трохи відхилила двері й заглянула всередину. Отримавши схвальний кивок від директорки, підштовхнула поперед себе в спину Регіну, і дівчинка, ступивши два кроки, зупинилася посеред кабінету. Директорка всміхалася як ніколи приязно. Регіні від цього було навіть трохи страшно. З іншого боку директорського стола сиділа пара. Якби Регіна тоді вже могла на око визначати людський вік, то сказала б, що чоловікові та жінці десь під сорок. Не дуже й молоді. Він – високий та худий, з трохи гострим носом і непоказною зовнішністю. Зате його дружина – справжня красуня. Жінка мала білу-пребілу шкіру, темні очі, великі губи і довге, чорне, як смола, волосся. Ну точнісінько як Регіна. Коли їхні погляди зустрілися, мала аж випрямила спину. Ніби перед нею – справжня королева.

– Це Реґіна, – директорка чомусь вимовила її ім’я на закордонний манір. – Дуже тямуща і слухняна. І чорнявенька, як ви й хотіли.

«Королева» встала зі свого місця і підійшла до малої, розглядаючи її з різних боків. Коли її рука легенько опустилася на плече дівчинки, ту наче вщипнуло током. Уперше за багато років захотілося, щоб її вибрали.

У ті короткі хвилини, коли жінка торкалася її волосся й обличчя, Регіна уявляла, як гулятиме з нею містом. Усі перехожі оглядатимуться, а дівчатка-однолітки із заздрістю запитуватимуть: «Ось це – твоя мама? Справді? Така гарна! Як у кіно!» У думках лежала з мамою у великому ліжку з білими простирадлами, обоє були в мереживних нічних сорочках і читали кольорову книгу. Їхні розпущені довгі коси падали одна на одну і створювали блискучу атласну хвилю.

Тим часом «королева» присіла перед малою і, заглянувши в очі, запитала:

– Регіно, а що ти вмієш?

Дівчинка запитально глянула на директорку, і та, все ще всміхаючись, схвально кивнула, мовляв, говори.

– Нічого… – Регіна опустила очі додолу.

– Може, ти співаєш, танцюєш чи малюєш? – «Королева» однаково запитально дивилась і на директорку, і на дівчинку.

– Не вмію, – Регіні хотілося розплакатися від розпачу. І раптом вона згадала про те, що не розповідала нікому. Про те, чого боялася. Але зараз їй так хотілося, щоб її вибрали, що потрібно було діяти. – Я вмію ламати речі поглядом! – Дівчинка різко підняла голову й переможно подивилася на присутніх.

– А це як? – «Королева» здавалася розгубленою.

– А дивіться! – Мала знайшла очима більш-менш підходящу річ на директорському столі – склянку, з якої хтось щойно пив воду, – і втупилася в неї поглядом. Щічки дівчинки почервоніли від напруги, але нічого не відбувалося.

– Принаймні я бачу, що ти вмієш фантазувати, – спробувала розрядити ситуацію директорка. Регіна була в розпачі.

Далі дорослі розмовляли так, наче її взагалі не було в кімнаті. Про якісь документи, умови, про те, що все це забирає час. Дівчинка стояла в кутку й не наважувалася нагадати про свою присутність. Вона з насолодою вдихала аромат жіночих парфумів, який принесла із собою «королева». Схоже, директорка і потенційні батьки справді забули про малу, бо невдовзі почали говорити про неї.

– Я не впевнена, що хочу саме цю дівчинку, – «королева» розтягувала слова, наче нудку гумку. – Занадто вже вона… проста. Я б хотіла, щоб моя донька співала або ще краще – танцювала. А ця… Вона звичайна. Знаєте, є цуценята породисті, а є – дворняги. Породисті легко вчать команди, з ними гарно вийти на прогулянку, а дворняги – дурне дурним. Я не хочу образити цю малу, але вона – як дворняжка. Гарна, але якась кострубата… Пошукайте мені іншу.

У душі Регіни розгорявся вогонь. Пеклó зсередини так, як ще ніколи. Вона – дворняга… її не вибрали… «Королева» в очах дівчинки повільно перетворювалася на відьму: в темних очах світилося щось зле, довге блискуче волосся виявилося синюватим, біла шкіра віддавала холодом. Потвора. А ще хвилину тому була красунею… Регіна дивилася на неї й ціпеніла від жаху, не розуміючи, що відбувається. Невже її уява й реальність так сильно переплелися, що зараз вона бачила наяву ці страшні метаморфози?

Директорка з дивною парою вийшли, а по столі вузькою цівкою потекла вода. Стакан таки тріснув…

Вихователька, що досі чекала за дверима, знайшла Регіну в кутку кімнати і легенько обійняла за плечі:

– Дурна, не плач, ну не вибрали, ну і що, хіба тобі в нас погано? Ще хто знає, як би тобі в них жилося.

Регіна й не плакала, вона стояла мовчки з розплющеними очима і, здається, навіть не моргала. Вона – дворняжка. Занадто проста, щоб…

А вже за кілька тижнів «королева» та її чоловік з’явилися в дитячому будинку знову. У дітей саме були уроки. Регінина парта стояла впритул до вікна, тому вона чудово бачила, як ці двоє заходили у ворота закладу. У душі щось ворухнулося: невже повернулися, щоб таки її забрати? Серце шалено гупало. Якщо все правильно розрахувати, то десь за двадцять хвилин вони можуть зайти в клас по неї. Вона встане зі свого місця, гордо дасть руку красивій мамі й піде назавжди.

– Дивіться, малого забирають! – крикнув хтось із дітей, і весь клас, наче по команді, припав до вікон. Алеєю, що вела до воріт, ішла директорка, а за нею «королева» зі своїм чоловіком і… кучерявим чорненьким хлопчиком років п’яти.

У класі було так тихо, що чулося, як діти дихають. За ці моменти учнів ніколи не сварили. Учителі, хоч і загартувалися на такій роботі, але добре розуміли: кожен із цих малих зараз бачить себе на місці кучерявого хлопчика. Кожен відчуває на своїй долоні руку «мами». І хіба їх можна за це сварити?

Серце Регіни втекло у п’яти, боляче вдарилося в дитбудинківську плитку і заскочило на місце. Правда, здається, трохи розпухле, бо не помістилося в стару рамку й боляче тиснуло. Дівчинка почервоніла.

– А щоб вони звідси не поїхали! – викрикнула обурено, голосно сіла на стілець і накрила голову руками.

Однокласники здивовано відірвалися від ідилічної картини за вікном і перевели погляди на неї.

– Ти чого, заздриш? – спитав хтось із хлопців.

Раптом за вікном щось тріснуло. Діти прилипли обличчями до скла.

– Колесо! У них вибухнуло колесо! – Хтось з учнів встиг роздивитися пригоду. – Регіно, та ти справжня відьма!

Однокласники обступили дівчинку, а вона повільно підняла голову з парти.

– Не знаю, може. Може, й відьма! – Дівчинка вибігла з класу. Їй хотілося сховатися.

Забігла в єдине місце, де в дитячому будинку можна було усамітнитися, – у дівчачий туалет, зачинила за собою кабінку. Серце калатало. Що це було? Навіщо воно було знову? І чому не спрацювало тоді, коли хотіла похвалитися в кабінеті директорки?

Уперше Регіна відчула, що з нею щось не так, коли одного разу хтось із старших хлопців захотів забрати в неї шматок яблучного пирога, яким пригостили з нагоди якогось свята. Щойно вона зібралася відкусити шматочок, як її штовхнули в спину.

– Віддай! – За нею стояв вищий на півтори голови хлопець.

– А то чому?

– Пошкодуєш.

Хлопець уже простягнув руку до пирога, а Регіна чітко уявила, як було б добре, якби вона мала силу зі всього розмаху вдарити його ногою в живіт. Раптом хлопець скорчився від болю.

– Що ти зробила?

– То… То не я! – Регіна не на жарт злякалась і відійшла на два кроки.

– Ненормальна! Боляче ж.

– Та вона до тебе навіть не торкалася, – реготали Регінині однокласники, що мовчки спостерігали за конфліктом.

– Значить з’їв щось не те. Ай-й… – Хлопець тримався за живіт і здивовано роздивлявся навколо.

А Регіна по-справжньому злякалася. Вона ж не била, лише уявила, як би то могло бути. А хлопцеві боліло…

* * *

Сонце нетерпляче світило крізь фіранку на обличчя дванадцятирічної дівчинки, що спала. І хоч субота – то був день для відпочинку, але не для Марі. Сьогодні в неї – музичний конкурс. Не перший у житті і не надто важливий. Але програвати його не можна. Чому? Бо програвати не можна взагалі. Ніколи. Принаймні – їй.

Дівчинка розплющила очі й перші кілька секунд задоволено роздивлялася, як промінчики сонця проціджуються через тюль і розсипаються по її ліжку. Біла підковдра, простирадло та подушка від цього здавалися ще білішими. Мама каже, що коли обирала, яку ж кімнату переобладнати під дитячу, то відразу зрозуміла: доньці потрібна та, вікна якої виходять на схід, щоб із самісінького початку дня маленьке личко освітлювали золоті промінці. Марі любила прокидатись у своїй кімнаті у вихідний, коли не треба було нікуди поспішати. Але то не сьогодні: концерт не чекатиме.

Дівчинка ліниво вилізла з-під ковдри, запхала ніжки в біло-блакитні хатні капці й накинула на плечі махровий халат. Найімовірніше, мама вже чекає зі сніданком, тому одягатися можна буде пізніше, по тому, як поїсть. Відразу у святкове.

Марі провела рукою по ніжній блакитній сукні, яка висіла ще з учорашнього вечора попрасована на дверцях шафи. З-під тумбочки виглядали носики таких самих блакитних туфель. Глянула на себе в дзеркало: бігуді стирчали в різні боки, і Марі була схожа на маленьку клоунесу. Але це нічого – за годину вона стане юною принцесою, на яку задивлятимуться всі. У часи, коли для дітей кожна нова пара колготок чи, тим паче, взуття – справжнє свято, те, у що одягається вона, – без перебільшення диво. Ніхто достеменно не знав, як вдається мамі дівчинки діставати сукні, взуття та майже лялькові пальтечка з-за кордону, але у цьому всьому красивому та кольоровому вона вирізняється не те що з натовпу – відрізняється від радянських дітей узагалі.

На кухні пахло солодко. У важливі дні мама чомусь завжди готувала сирники, поливала їх медом і посипала горішками. Може, щоб донечці краще думалося?

Тарілка Марі вже парувала на столі поруч з великою чашкою чаю.

– Сніданок англійської королеви. – Тетяна, мама дівчинки, усміхалася. Батько, як це часто бувало в таку пору, вже сидів у кріслі з газетою.

Малá обняла по черзі обох батьків і взялася наминати солодке.

Марі вчилася добре. Батьки, хоч у ті часи це було не надто прийнято, винаймали їй хороших учителів для додаткових занять відтоді, як зачинилися двері за першою вчителькою, котра хотіла, щоб семирічна дівчинка покинула навчання в елітній школі. До шостого класу мала добряче підтягнулася в знаннях і вже обходилася без допомоги педагогів. Після уроків ішла на танцювальний гурток і в музичну школу – грала на фортепіано.

Чорний старий інструмент привезли у квартиру наступного дня після того, як Марі записалася на заняття. Спочатку дівчинка навіть боялася до нього підійти. Мама легенько штовхала в спину, щоб додати впевненості, і просила: ну покажи!

Що могла показати Марі після першого заняття музикою? Дівчинка обережно одним пальцем натискала на клавіші, а ті ліниво видавали звук.

– Ну, сильніше! – підбадьорювала мама.

Мала, захопившись, натискала все підряд, а батьки плескали в долоні:

– О, в тебе вже так гарно виходить! Ну що тут скажеш – талант! Недарма витратили гроші на інструмент – гратимеш.

Марі точно не знала, чи хотіла грати, але перспектива бути «талантом» і найкращою їй подобалася. Тому на уроки ходила старанно. Учила ноти, гами, акорди, теорію. Справно приносила хороші оцінки за старання.

У свята, коли до батьків приходили гості, щоб поласувати «дефіцитними» продуктами, які тато діставав «по блату», Тетяна садила малу за фортепіано і просила грати. Дівчинка вчасно зметикувала, що в такі моменти може виконувати будь-що, навіть твори за перший клас чи імпровізацію. Її однаково всі хвалили. А особливо – батьки. Тому надто напружуватися не доводилося.

У музичній школі ж усе було по-іншому. Стара вчителька Людмила Петрівна, інтелігентка в хтозна-якому поколінні, цінувала старанність Марі до вивчення нот і теорії, але постійно вимагала незрозумілого – душі. І як би точно дівчинка не запам’ятовувала ноти, як би чітко не рахувала їхню тривалість та довжину пауз, як би граційно не водила пальцями, Людмила Петрівна зітхала – технічно все гаразд, але…

Марі не розуміла, що не так. Де їй шукати цю душу і як навчитися з нею грати? Батьки, виховані на радянському ідеалі про невтомну працю та стабільність, ніколи не прагнули до чогось іще. Їх цілком влаштовувало жити «технічно правильно».

Дивацтва Людмили Петрівни про «душу» швидко списалися на її похилий вік, а Марі продовжувала чеканити пальцями по клавішах відомі мелодії. І навіть подавала надії.

У двері подзвонили.

– Це Катька, – прокоментувала Марі з повним ротом сирників. – Ми домовилися разом іти на концерт, а я вже трохи запізнююся.

– Нічого, почекає. Їж, не поспішай. – Мама відчинила антресолю кухонного гарнітуру і дістала щось із найвищої полиці. Шоколадка! – Це тобі. З’їж кілька шматочків, кажуть, додає сил. А решту сховай на потім.

Справжні шоколадки, а ще цукерки «Червоний мак» мама діставала через бабусю татового студента-двієчника, що працювала на продуктовій базі. Тягнучи не надто розумного нащадка до червоного диплома, його рідні стали найкращими друзями всіх педагогів інституту.

– А можна я Катьку пригощу? – Марі вдихала аромат шоколаду крізь обгортку.

– Хіба на всіх твоїх Катьок настарчишся? – Мама дивилася суворо. – Вона тобі щось дає?

– Так. Хліб з цукром, коли робимо уроки в неї.

Тетяна розсміялася:

– Оце ласощі! Та і що та бідота бачила? Ти б не дружила з нею. – Жінка глянула на Влада, шукаючи підтримку. Батько подивився поверх газети і схвально кивнув. Мовляв, дружити не варто.

Катька – єдина подруга Марі. Однокласниця, яка живе в «хрущовці» – будинку, що незрозуміло як «затесався» на вулицю зі старовинними австрійськими будинками. Мама Катьки виховує малого братика, а тато їх покинув. Вона – одна з тих, кого взяли в їхню школу як обдаровану дитину, котра ще в садочку виявляла неабиякі здібності до навчання. Вихователі, що розгледіли талант дівчинки, порадили Катьчиній мамі спробувати щастя й подати доньчині документи до одного з кращих закладів міста. І дитину взяли. Бо саме такі учні й створювали репутацію школи. Марі не раз чула, як родину подружки називали «неблагополучною», але що це означає – не знала. Натомість із задоволенням бігала з Катькою в магазин, коли там щось «викидали», вистоювала заради подружки довжелезні черги по продукти харчування, ласувала хлібом з цукром і дивними на смак «Бичками в томаті». Щоправда, мамі про це навчилася не розказувати – боялася, що не пустить. Тому «за легендою» Марі з Катькою-відмінницею довго робили уроки.

Разом дівчата пішли й у музичну школу на клас фортепіано. У Каті вдома інструмента не було, тому вона приходила грати до подружки. Тут уже батьки Марі не перечили: неозброєним оком було помітно, що дівчинка розумна, а їхня донька за нею тягнеться.

Катька стояла перед вхідними дверима, обпершись спиною на пофарбовану синім стіну під’їзду. Дешеве пальтечко з блиском на ліктях було їй трохи закоротке, туфлі, навпаки, ледь завеликі – «на виріст». Картина була ще та.

– Я ще їм, зачекай. – Марі прочинила двері, висунула голову до подруги і відразу ж повернулася в кухню. Подружка слухняно залишилася зовні.

Два шматочки шоколадки розтали на язиці й додали настрою. Дівчинка поспіхом забігла у свою кімнату й розкрутила бігуді, на яких спала всю ніч. Золотисте волосся слухняно впало на плечі. Заскочила в блакитну сукню, одягла білі колготи, взула туфлі. Тетяна, котра вже кілька хвилин стояла у дверях, не могла намилуватися донькою.

– Йди-но сюди, застібну тобі сукню і пов’яжу пояс.

– Але ж я не маленька, – дівчинка вередливо надула губи.

– Не маленька, але це мені в радість. – Тетяна обережно просувала блискучі ґудзики в петельки. – Ми з татом будемо за годину. Сподіваємося на твою перемогу. Не підведи. – Торкнулася губами доньчиної скроні й повернулася до звичних справ.

Марі накинула на плечі пальто – можна йти.

Катька чекала в тій же позі – спиною до пофарбованої стіни. Її мама на конкурс не прийде – ні з ким залишити дворічного малого.

Дівчатка побігли сходами вниз, як раптом перед самими дверима, що вели на вулицю, Марі щось згадала:

– Стій! У мене для тебе дещо є! – запхала руку десь під пальто, у кишеню сукенки, і витягла звідти… шматочок шоколадки.

Катька дивилася в руку подружки як зачарована.

– Ти мене пригощаєш? – не йняла віри.

– Пригощаю, ми ж подруги. Тільки їж тут, щоб мама не побачила, бо сваритиме.

Катя обережно взяла вже трохи розталий шматочок шоколаду і поклала до рота.

– Блі-і-ін! – Марі роздивлялася свої брудні від ласощів руки. – Сукня! Якщо я її замастила – мама мене вб’є!

Дівчата удвох взялися швидко розстібати пальто. Внизу кишені блакитної сукні красувалася невелика коричнева пляма.

– Мене вб’ють. – Марі ледь не плакала.

– А якщо ми зараз не підемо – то вб’ють ще й за запізнення на репетицію.

Варіантів не було: треба йти в музичну школу.

Дорогою обидві мовчали.

Стара будівля музичної школи розташовувалася на сусідній вулиці. Тут завжди був особливий аромат – пахло сирою тканиною і трохи олією, якою натирали підлогу, щоб блищала. Широкий коридор зазвичай був серцем школи: на холодних дерев’яних лавках тут сиділи ті, хто чекав своєї черги на урок. З-за дверей класів долинали невпевнені звуки музичних інструментів і голоси вчителів. Ті, що чекали на лавці, підпирали бороди дерматиновими папками для музичного приладдя і насолоджувалися короткочасним спокоєм. Ще кілька хвилин – і підуть вони під ось ці вчительські голоси і лінійки, що боляче били по неслухняних пальцях.

Сьогодні в музичній школі – конкурс піаністів. У кутку коридора поставили новесеньке коричневе фортепіано, а під стінами – рядки стільців для глядачів. Окремо чотири – для суддів, ближче, ніж решта, бо вони мають не лише слухати мелодію, а й стежити за порядком пальців виконавця, оцінювати його поставу й рухи.

Дівчатка зайшли у свій клас і зняли пальта. Марі дістала з папки нотний зошит і тримала його так, щоб він повністю затуляв пляму. Ніхто не помітив. Здається, все йшло не так уже й погано.

Стільці поволі заповнювалися слухачами – здебільшого педагогами цієї ж школи і батьками учнів, – і діти раз у раз визирали за двері, виглядаючи «своїх».

Маму з татом Марі побачила відразу, щойно ті з’явилися біля дверей школи – більше автівкою не приїхав ніхто. Тільки-но вони увійшли в будівлю, голова Марі сховалася за двері. Тепер головне – не потрапляти їм на очі до виступу. А далі – якось уже буде.

Першою грала Катя. Її соната для фортепіано Бетховена звучала чудово. Мелодія давалася дівчинці легко й без напруження, звуки просто вилітали з-під пальців. Після заслужених оплесків дівчинка зайшла до класу:

– Твої вже тут. Сидять справа від фортепіано. Тому якщо закинеш спідницю по лівий бік від своїх ніг, то вони нічого не побачать, – інструктувала подругу.

У Марі тремтіли коліна. Коли ведуча оголосила її прізвище, дівчинка ледь не зомліла. Про музику не думалося. Треба було зробити все, щоб мама не побачила плями на сукні.

Грала вона невпевнено. Пальці від хвилювання задубіли й не слухалися. У голові було єдине: коричнева пляма на блакитній сукні. Її «Менует» Глезера вийшов кострубатим. Про перемогу можна було забути. Вклоняючись, Марі тримала руку на плямі й крадькома глянула на батьків: ті мали задоволений вигляд – у тонкощах музики вони не зналися.

Поки судді радилися щодо переможця, учасники терпляче чекали у своїх класах, а глядачі слухали показові виступи.

З результатами визначилися, і всім, крім переможців, дозволили сісти до слухачів. Перша премія дісталася Каті. Марі не виграла нічого – ще раз хвилюватися за пляму при виході по грамоту не доведеться. Дівчинка накинула на плечі пальто, старанно ховаючи поділ сукні, і сіла біля батьків.

– А ти чому прийшла? – шепнула їй на вухо мама, поки на сцені старанно вигравали Халаімова.

– Нам дозволили.

– А нагородження?

– Я не зайняла місця. А Катя перемогла. – Дівчинка байдуже спостерігала за руками музиканта за фортепіано.

Тетяна щось шепнула на вухо чоловікові, той незадоволено хмикнув, піднявся зі стільця і рухом голови покликав директора школи, котрий стояв неподалік.

Батько Марі з директором зналися – все через той же інститут: хтось із близьких-рідних учився. За кілька хвилин Влад повернувся на своє місце. Починалося нагородження.

Марі без особливого ентузіазму спостерігала за всім, що відбувається, аж поки раптом під час оголошення переможця замість Катьчиного почула своє ім’я.

Ні, цього не може бути, їй точно здалося! Але чому тоді всі дивляться на неї?

Мама легенько підштовхнула в спину: йди.

Марі вийшла на сцену, навіть не знявши пальта. Чемно взяла грамоту, відповіла на потискання руки директора й оглянула зал. Їй аплодували. Їй, переможниці. Найкращій. Батьки просто сяяли від гордості. І це було приємно. Дівчинка зовсім забула про пляму: переможцям прощається все.

У класі її чекала похнюплена Катька:

– Ти знаєш, чому грамоту дали тобі, а не мені? Бо твій тато попросив директора. За оцінки для сина.

– Не бреши. Програвати треба вміти.

– Програвати, бо бідна й без батька? – Здавалося, Катька ось-ось розплачеться, а Марі зовсім не хотілося псувати цей день чиїмись сльозами.

До класу увійшли Тетяна і Влад, узялися вітати доньку з перемогою.

– Наша гордість! – показував на дівчинку чоловік іншим батькам, що заходили по своїх дітей.

Марі була щаслива. Вона зовсім забула про бридку пляму, бо хіба це важливо, коли ти – найкраща?

Раптом Тетяна присіла перед донькою.

– А це ще що? – провела рукою по подолу сукні, показуючи на пляму.

– Це… – дівчинка запнулася. – Це Катька мені кинула цукерку на спідницю, – й опустила очі.

Тетяна презирливо глянула на доньчину подружку:

– Я ж казала, що не треба з нею водитися. А за сукню її мама нам заплатить. – Жінка взяла за руку доньку, жестом покликала чоловіка, і всі разом вийшли з класу.

Ошелешена Катька залишилася стояти з відкритим ротом.

За кілька днів мама Марі справді навідалася до її дому. Гидливо оглянула квартиру і попросила гроші за зіпсовану сукню.

Мама Катьки, знаючи, що її донька могла бачити шоколадну цукерку хіба що на Новий рік, все одно погодилася загладити провину. Щоправда, не грошима, а роботою: за кілька днів вишила на подолі блакитної сукні красиву синю квітку, яка сховала пляму. Так було навіть краще, ніж раніше.

Регіна прокинулася від гавкоту Бровка. Це означало, що була рівно сьома ранку. На годинник можна навіть не дивитися. Дурний пес щодня в один і той же час вигавкував на сонячне проміння, що пробивалося крізь шпарини в огорожі біля його будки. Хіба що в похмурі дні його не будили ці «диверсанти».

У селі всі прокидаються раніше. У людей – худоба, родина, справи. А Регіна може собі дозволити поніжитися в ліжку довше. Сказано ж – ненормальна.

Жінка погрозливо постукала до Бровка в шибку, і той замовк. Можна відпочивати далі.

Сьогодні їй снився не сокіл, а діти. Багато дітей, близько десятка. Вони бігали зеленим садом, перечіпляючись за яблука під ногами. Запах від паперівок стояв неймовірний. Діти реготали й гралися в «ослінчика»: бігали навколо маленького блакитного стільця і за командою намагалися на нього всістися. Переможцеві діставалася цукерка. Солодощі були в кишені красивої жінки, одягнутої в довгу світлу сукню. Жінка сиділа під розлогою яблунею і всміхалася. З неї можна було малювати картину. Одна її рука лежала на ледь округлому животику.

Раптом хтось із дітей необачно штовхнув стілець, що був центром гри, і впав на нього. Ніжка стільця відламалася. Діти почали плакати. Жінка повільно, зважаючи на стан, піднялася і взялася обіймати кожного по черзі. Сонце зайшло, і стало холодно. Регіна прокинулася.

Треба б заварити чаю і братися до роботи. Зламаний дитячий стілець, який вона знайшла на сільському смітнику, стояв у кутку кімнати. Блакитна фарба на ньому злущилася, але дерево не прогнило. Прихилений до стіни, на трьох ніжках, він здавався втомленим і забутим.

На плиті закипів чайник, і Регіна залила окропом трохи ромашки і сушених суниць – сьогодні такий настрій. До чаю розрізала яблуко. Пахло, як у її сні. Треба братися до роботи.

Жінка знайшла потрібний шматок дерева за коморою, розклала інструменти й узялася витесувати стільцю нову ніжку. Дві години роботи – і все готово. Останній штрих – гострим ножем підігнати випуклий кінець під розмір впадини в сидінні стільця. Ніжка стала, як рідна.

Регіна відійшла вбік, щоб оглянути роботу. Годиться. Завтра пофарбує стілець у блакитне – буде як новий. Зможуть діти з її сну знову гратися.

Бровко обнюхував стілець і задоволено крутив хвостом – мовляв, гарно.

Було вже поза полудень, сонце світило, як ніколи восени. Якби Регіна мала дітей, то в такі дні точно хотіла б напекти їм пиріжків і наварити какао. А так – ремонтує стільці для тих, що сняться.

«Фарбу попрошу в Марії», – вирішила жінка. Помила руки, одягла куртку й поволі пішла в село.

Маріїна хата потопала у квітах. Її можна було фотографувати для журналів. Клієнтів на свою розсаду жінка мала вдосталь. Навіть зараз двоє чоловіків завантажували в мікроавтобус десяток різнокольорових кущів хризантем у горщиках.

Марія побачила Регіну здалеку. Та терпляче чекала, поки чоловіки поїдуть.

Щойно їхня машина сховалася на сусідній вулиці, жінка підійшла ближче.

– Привіт, – озвалась упівголоса. – Я до тебе з проханням. Маєш трохи блакитної фарби? Треба стілець помалювати.

– Маю. Зараз наллю. – Марія завжди ніяковіла в такі хвилини. Регіна була дивною, наче з іншого світу. Зовсім не тією, з якою вони зналися в юності…

Переселившись у це село, Марія не раз чула про чи то відьму, чи місцеву божевільну, яка живе в далекій хаті. А коли зустрілася з нею вперше віч-на-віч – уклякла: то була її Регіна.

Жінка досі не розуміла, чи впізнала її давня знайома – заговорити про це не наважувалася. Часом здавалося, що так, бо дивилася в очі особливо пильно, бо говорила на «ти» й ні про що не розпитувала. А інколи видавалася зовсім чужою – не підходила близько, не зачіпала спогадів.

– Слухай, давно хотіла спитати, – господиня вийшла із півлітровим слоїчком фарби, – а навіщо ти ремонтуєш те, що зламалося? Чи воно тобі пригодиться?

– Мені – ні, – Регіна говорила повільно, пильно дивлячись на Марію, наче хотіла щось прочитати в її рухах. – А їм – так.

– Кому це – їм?

– Та ж самим зламаним речам. Чи ти думаєш, в них нема душ?

– Це ж речі, вони неживі…

– Твої квіти – теж неживі. А чомусь до них говориш. І лікуєш, коли «захворіють».

– Квіти – то інше. Вони з насінини ростуть і насінням плодоносять – дають своє продовження.

– А речі старіють, хоча можуть жити вічно. Я допомагаю. Чи ти б не хотіла вміти давати вічність тому, що любиш?

Марію кольнуло біля серця: невже впізнала? На питання не відповіла, але мовчки пішла до теплиці.

– Візьмеш собі? – Жінка винесла пластиковий лоток із кволою розсадою пеларгоній. – Хотіла викидати – не продалися, а перезимувати їм ніде – місце під фітолампами – дефіцит. А ти, може, і врятуєш.

– А візьму. – Регіна обережно обхопила контейнер лівою рукою і притисла до себе. У праву взяла слоїк із фарбою. – Не вмирати ж їм.

Марія стояла біля хвіртки і дивилася, як віддаляється постать Регіни. Дивна штука – доля. І чого б то звела їх в одному селі знову? Чи просто випадковість…

Жінка стенула плечима. Пізня осінь подула холодним вітром. Збиралося на дощ. Марія запнула сильніше куртку біля шиї і пішла в теплицю – там у неї завжди тепло та світло, всесезонна радість. У великих дерев’яних коробках сохли цибулини тюльпанів на вигонку. Пора садити, щоб на Новий рік мати квіти. Власні «Дванадцять місяців».