Читать книгу Адеман. Орбітальне фентезі - Олівія Глейс - Страница 11

Знають руїни: правду закопують під фундамент або з кінцями топлять у в’язі боліт.. Палять, травлять, розстрілюють. Трапляється, їй вдається вижити і сховатись. Рукописні тексти – ненадійні місця, вогнедоступні. У їх рядки не втечеш – нишпорки винюхають, підмінять. Ось і замуровують пам’ять у скельний бетон.

Буденні реалії Знайдення не суперечать капризним законам світобудовної гойдалки: галантний лицар на пробу одержимий хробаком ігроманії, мрійлива красуня – хизою і лицемірством, чуйний батько – маніакальний правитель-монарх. Голошкірі не втомлюються ідеалізувати або винищувати собі подібних, відривають і перефарбовують хвости на списах, руйнують стовпи пам’яті, перетасовують слова. А швидкі вітри змітають крихти і кістки усіх земних бенкетів. Ніщо ніколи не біле – лиш світла замало, щоб побачити пляму. І ніщо не чорне, якщо звільняє від болю.

Пустеля далеко котить піщані гребні. Той пил забиває вітром шпарини, проникає скрізь. І в смугастих землях Знайдення світова гармонія творилася не добрими перемогами, не зваленим у прірву драконом – у її підмурках палахкотів незгасаючий вогонь протиборства, непримиримої війни не між протилежностями, а між кровними родичами.. Не чорне бруднило біле.. Просто сірі змагались зі смугастими..

За пультом абсолютної влади у середніх і крайніх смугах Знайдення сидів Тригор Триликий – один із тих довгожителів, які ховаються за товстою ширмою і змінними масками. Будні владотворця – нескінченна низка потворних суспільних реалій, які він довго терпів і нарешті перерізав. Бо світ підніжних мандрівок міжчассям розширював приховані горизонти.

Завдячуючи випадку, Тригор об’єднав жменьку відокремлених середніх феодальних провінцій із крайніми. У них процвітала торгівля підніжними вояж-ресурсами, технологічними і людськими. Йому не вдалось підняти планку у мистецтві управління, зате він зміг скоротити чисельність підданих. Населення Тригорії рідшало, бо утікало із середніх смуг у верхні – адеманські або в Геолійські гори в силу періодичних набігів крагунських легіонів, які викрадали дітей для військових і наукових потреб свого монарха. Людські ресурси не вичерпувалися лиш із огляду на безперевні міграційні процеси у цьому краї.

Життя Тригора знало два періоди, розділених обертами часових витків. Він не мав люблячої матері, тому що був продуктом генетичних маніпуляцій свого батька – Тригора Дволикого і з’явився на світ із нутра біонічного інкубатора. Хлопчик мав стати зразковою копією старшого Тригора, але від помилок не застраховані навіть бездоганні системи.

Немовля викрала біснувата дочка його підсліпуватої покоївки і продала кочівному табору за дрібку якихось магічних спецій. Дволикий зі своїми крагунами гнався за кочівниками чотири доби. Не ївши і не спавши, лютував і карав усіх без розбору. Він передушив увесь дорослий люд табору. Не пошкодував навіть дітей, але.., але свого сина так і не знайшов.

Коли бездітний володар нижніх смуг Оллеяр віддавав погребальній церемонії свою молоду дружину, повз нього прохромала стара худюща юлка. Із рваної торби, що гойдалась на рельєфних ребрах, донісся дитячий плач. Ніхто з юрби не виказав свого права на вичахлу голодом в’ючну тварину та живий її багаж. Царською милістю охлялого хлопчика залишили при дворі. Примхлива доля дарувала малому те, чого він би не отримав від свого генетичного батька. Його любили..

У пам’ять про сум’ятну ніч Оллеяр виростив і виховав дитину, мов власну. І вже на порозі смерті передав юному Тригорові владу над землею, яку він заприсягся боронити.

Тим часом Дволикий не зміг повторити експеримент із продукуванням нового спадкоємця. Він віддавався люті і шаленству, не відаючи, що його генетична копія росте в оточенні турботи і людської ласки, а не осмислює способи впливу на психіку рабів.

Пустелі було завгодно, щоб вони знайшли один одного. Власне відображення важко не упізнати. Дволикий не відмовився від гонитви за втраченим, але абсолютного впливу на сина-монарха не міг мати.

Дволикий не припиняв спроби улестити сусіда. Він ділився сакральним і відкривав очам незбагнені для розуму та безмірні у силі можливості втручання у чужі світи та долі. Вони стали політичними спільниками, об’єднавши їх землі, тільки молодому Тригору цей новий тандем приніс розчарування.

Юний правитель смугастих земель занадто швидко підхопив синдром престольної втоми. Він приймав отруту премудрих знань не дозами, а великими спраглими ковтками, що мало його не задушили. Це була ціна, яку платять владолюбці: тримати у правиці мільйони повідків і боятися, що вони вислизнуть, залишивши його самого у путах.

Звівши до мінімуму видиме спілкування із його реальністю, вихованець Оллеяра піддався манливому зову чужих нових берегів. Він зникав так часто і так надовго, що піддані зажадали від нього пояснень. Щоб втримати васалів у покорі, знадобились тиранічні методи.

Його чекала участь самітника і доля монарха-вигнанця. Лиш крагунські легіони його батька допомагали втримувати провінційних правителів від бажання розпочати внутрішню війну. Коли Дволикий отримав свій передоз старості і назавжди попрощався зі Знайденням, син віддалився від реальності крайнім чином.

Триликий пішов далі свого наставника. Він домігся більших успіхів в експериментах із гордонітною породою. Якщо старший лиш переселяв людей із потрібними йому навиками, здібностями та хистом, то його молодша копія розпочала спорудження власного кишенькового світу міжчасся.

У такий спосіб Триликий позбудеться галасливої юрби, залишивши при собі лиш жменьку найвірніших. Він відгородиться від дурнів і невдах – нехай виживають, як уміють. Його амбітна велич збудує внутрішній світ із новими законами і його правилами. Населить його слухняними васалами, істотами рідкісного дару.

Дволикому забракло умінь обдурити смерть, але Триликому вона ще викаже свій подив. Коли великий маніпулятор поглядав у недалеке майбутнє, він тривожився: на північному сході від його досяжних кордонів пускала корені нова цивілізація. Чорнокрилі грихани еволюціонували у нову расу і змогли розширити кордони власної імперії далеко на північ. У них було небо і дивне місто на пагорбі крайньої суші Надмор’я, а відтак, вони підкорювали нові острівні землі. Без армій, без війн, без технологій..

Найбільше Триликого непокоїв симбіоз двох рас. Той виток міг дати надто сильні паростки. Близьке сусідство сильного конкурента – це та загроза, яка відбирає сон у владотворців. Тригорова влада підтримувалася страхом його надможливостей. Новітня могутність на адеманських пагорбах вибухне натхненним джерелом із земних глибин, щоб проникнути у свідомість різних рас і виростити нове покоління. Це буде епічна хода грандіозних задумів і гориходних держав.