Читать книгу Адеман. Орбітальне фентезі - Олівія Глейс - Страница 6

«Струшувати із дерев яблука, чи рвати їх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвіртку, кинув з рук почорнілого сікатора, бо зібрався додому. Тихий вечір обіцяв мені скласти пару, але з діри у небі вилилася гроза. Вручила мені символічний двозубець, накресливши ніч на обрії. «Воюй!» – додала, і я підкорився, опустивши плечі: пішов з ним у бій косити нетрі і русла відводити. Невдовзі молоді яблуні, розкішні і щедрі, розквітли новим Еденом.

Потім приліз варан зі сльозливими очима, роззявив землисту пащу і став хлебтати живильні соки. Я кинув двозубця. Поцілив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звір вигинався, клацав зубами і бив хвостом. Ні піти, ні вмерти він не міг. Я залишився його стерегти. Знову чекатиму вечора і нової грози, і рум’яних яблук, омитих дощами. Доки їх стерегтиму, цвістимуть нові дерева, і нові садівники не проситимуться додому..

Що люди бачать уві сні, хранителі виловлюю із пилових бурь і гроз. Бачать і пишуть подібні історії. Про себе і для подібних собі. Слідами негероїв вистелені і блудливі стежки Знайдення, і швидкісні траси Втраченого світу.. Моїй в’язі довелось довго плутати.. у формулах між чисел і знаків, у Тригорових лабіринтах, між барханами штучних пустель, у трясовинах смугастих земель, в рядах крагунських легіонів, між горянських стріх Геолії і злітних смуг агорійських грозольотів.

Задуми прагнуть тиші, а люди, які беруть на зберігання чужі таємниці – чистого сумління. Звичка спокушених – не розголошувати деталей незакінченої справи. У Знайденому світі стратегічно цінна гра у стару мовчанку. Чи легше змусити грозу випити сироп від кашлю, ніж забілити вуха стінам? Чотирма руками погоджуюсь. Гроза вилікується, людина від тієї жаги – ніколи.

Танали, тригори, олівії – вінценосці і претенденти на кровний їх спадок, які тиражують вухастих нишпорок. Кожному мариться змова, кожен змагається з власними демонами, але викошує буйні сади і вітряні довгокосі діброви.

Правду шукати у рядках красиво кривих і між ними – гідна справа книжників, та оманливий її післясмак. Бо повірять вони у власну мудрість, одурені вродженим хистом поводиря.

Запах – спокусник звиватиметься між руїн мертвого міста. До підземної кав’ярні – лиш пригнути голову. З порогу пригощатиме фісташковим пломбіром, приправленим стронцієм. Смоляну кіптяву назве квітковим пилком, оплавлений чорний камінь – скандинавським стилем. Чиюсь зігнилу кінцівку цілуватиме і слухатиме убогу мелодію іржавої гітари-труни. Убога кліть примариться шипшиновим садом – не бійся зів’ялих голівок, вони – людські.

Поводир на тих руїнах – сутулий спеціаліст по зв’язку із суспільством, облисілий на скронях, але з живими очима-револьверами. Як варіант, найманий літописець для нарощування слави і клонування героїв, у засаленій бороді якого застряли обідні крихти. Обоє вимушено коряться, але почуваються майже щасливими: вони заслужили своє місце в загальній ніші. Хто шукатиме першу іскру, нехай спробує протиснутись між хитрими штуками-уламками, якими списані листки.

Полотна для писання у Знайденні виткані із жовтих волокон польових царинок. Якщо слова не читаються, ненаситні згризають краї, шукаючи сенс між тороками. Голод – сильний штовхач. Чорнило зволікає висихати – п’ють його. Настирливі листконоші не втомляться вимагати чергового епізоду, чигаючи під вікнами. Шкода газон. Дожени їх, Пустеля.

Це перегони. На дистанцію без фінішної мітки. На трибунах – восковані усмішки і тіні двійників, на лицях вершителів – пробіли. Палець вгору – лицедій, униз – будь хранителем у Знайденні. Чи втомишся ти колись, рука зі стартером?»

* * *

«Записувати події із кінця – один із нехитрих способів вберегтися від спокуси домальовувати гарних кучерів персонажам сірим і помноженим. Але ще – це єдина можливість перестати заглядати наперед.

Молодого і зухвалого ліплять із білої глини, щоб випалити героя. Бо не шляхетно якось це: відкопувати з-під купи бруду та сміття майже мертвого і ледве відважного, аби потім, виміряючи його, гратися ним у солдатика.

Життєвий цикл рафінованих персонажів незмінний: народитись, змагатись, перемогти і в світлі софітів покинути сцену. Не досягне промінь того, хто, довго ховаючись в тіні, не може пірнути за лаштунки, щоб просто піти.

Моя з’ява тут вплітається надтріснутою жилою у стару рибацьку сіть, безмірну кількість разів латану і рвану. І має закінчитися там, де був колись зав’язаний перший вузол, що позбавив мене спогаду. Як ослаблюються канатні мости над головою і починає знову кришитися нитками небосхил, забута мить спалахує і освітлює на мить мою темну печеру.

Беруся з фіналу, щоб встигнути до початку відліку. На той самий край зародження давнього протистояння. Підозрюю, цей лист зітліє задовго до того, як зірвуть із нього восковий відтиск.

Колись пізніше я подумаю, що робитиму це для звільнення, але тут, сидячи під склепінням із мотузяних петель, де фінішує старт і торочиться нитками пам’ять, знаю: тюремні мури не обмежуються стінами. Вихід – не там, де маячить світло чи прощупується подвійне дно. Визволення на вивернутому боці сот спогадів. Коли спаде останній вузол, і я пригадаю те, що знав до початку себе, доведеться перейти на інший, безжальний бік цензури.

Печерник-упорядник помітить тіні проти літер, вистелить зі своїх підозр нішу в стіні, черкне «пташку» біля імені і.. замурує. Згадки про стару обіцянку обпікають надкушеною правдою: сонця народжуються парами.

Це гра, у якій відсутні овації і переможці. Сенс якої в тому, щоб ніколи не спинятись. Де нема списку із правилами, бо важлива невпинність. А Пустеля – її вісь.»

* * *

«Одної зухвалої зоряної доби засвітиться багряний карлик. Віку його ніхто не пам’ятатиме, бо тьмяних не помічають. У тіні сяючого брата, довгожитель не викаже млявої присутності. Розуміючи призначення сонць, своєї причетності не пригадає. Нудьгуючи, довго дивитиметься, як буянить і вигинається зірваний повзунок пісочного життя. Абсурдно будити Пустелю, закидаючи її жменями місячного гравію.

Земні кривди – не нові, та й перемоги – тлінні. Просвітлення, мов м’ячики більярдні, – колись закочуються. Кожна ява булькне каменем, залишивши хвилі. Читати ці кола на воді – не найнудніше у світі діло, коли зайнятись особливо нічим.

Усе нове, що написане, і старе.. знайдені задовго до початку. Немає змісту в історії та її повчаннях для того, хто застряг на узбіччі, звівши скам’янілий погляд до світла, що більше не гріє. І нема більшої надії, ніж та, що одвічно штовхає пірнати у заграву незмінно нових світанків.

Нинішній день буде іншим. Не схожим на вчора і завтра.

Ранок повториться ковтком води, але із новим смаком. Вже інша хвиля сильніше притягнеться зграйкою місяців, і, не перестаючи бути просто водою, почне убивати, щоб потому творити нинішній рельєф і дарувати території новим видам. У всіх своїх загрозливих змінах вона – лиш крапля, крихта льоду, що прагне стати кипучим океаном життя.

Іскра воліє творити. Запалювати, сяяти і рости. Лиш пожежі і попіл замітають шлейфом траєкторію її епічного ходу.

В одвічних таких мандрах, багато разів втрачаючи, щоб заново віднайти, бачиш сенс не в сяйві світового порядку, а в розумінні необхідності усіх на світі змін. Грати на старих заіржавілих струнах – іще одна спроба дати старій мелодії нові слова.

Як одна жила обірветься, заплямувавши краплями інші, я повірю не в звуковий ряд і не в гармонію порядку. Я повірю у пісню крові, якій не треба голосу, щоб розбити лід чи роздмухати полум’я. Як камінь зависне, уперто долаючи канони фізики, не бажаючи булькати, я повірю не в закон. А повірю у гравій..

Вона – той пил і крапля, що сама не падає і мені.. не дає.

Нехай у новому часі випурхне летючкою із сіро-жовтими очима – я упізнаю її усякою. Такою, що тікає сумнівно, полює незграбно, та не прогинається під заточеним вістрям знайомого вбивці. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вміє натхненно. Вона сміється до мене текучим білим світлом і обіцяє.. не закінчуватись.

Колишню я знав її надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь років. Іншу не пізнаю, мабуть, ніколи. Уламки зі спогадів про таку, як вона, стали щілиною іскри для подібних мені.

Тягнутись до дверної клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Перші спроби пізнавати світ виколупують із каменів серця.

Єдині у своєму прагненні вирости, земні діти однаково безпечні і зухвалі. Граючись із паперовими муляжами на воді, торкаючись стиглої м’якої глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають істини чи сенсу. Їм природно грузнути ногами в багнюці і полохати тишу, злизувати росу на підвіконні і копіювати поведінку степового канюка. Із вітром змагатись, від грози під ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись і питати про все на світі. Коли нічне травневе небо розпорює блискавка і заходиться мокрим кашлем грім, біле світло повертає мені її дитячі фото.

Інша вона ривком тенісистки зіштовхнула планету. Біль, що додає мужності і сили, назавжди відбирає дитинство.

Більше земля не змусить гойдатися. Білий океан не топитиме, сонця не засліплять, ніч не схвилює. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вільна.

Покликав би її. Якби знав.., як.

Наречені соціумом знають свої імена. Озираються на вібрації знайомих їм звуків. А ті, що ховаються під високими стелями Тригорових зелених лабіринтів, голови не повертають. Заручники власної унікальності, не пам’ятають ані іншого ігрового поля, ані власних імен. Не кожному випадає осяяна здогадом мить, щоб зупинитись і зміряти відстань до перегородки. Ті, що змогли, стали безіменними. Нехай землю успадковують смиренні – сміливці переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.

Руйнування ширм – добрий її дар. Не відає, куди мчить, і не знає інших горизонтів крайніше крайніх. Її зір приваблюють тіні невидимих ниток і лякливих силуетів, занедбані стежки, відлюдні майдани і сяйво парованих зірок.

Дотягнувся б до тої самої. Якби.. міг.

Що зорі уміють зваблювати, знають усі. Зваблені, ті, що кидають гральні кості, знають лиш пошепки: траєкторії визначені, швидкість зміряна, а місце падіння помічене старим білим хрестиком. Усі вірять, тому що страхаються не вірити. Не про неї це.

Я люблю її. Не тому, що знаю давно і впізнаю у пітьмі її кроки. Тому, що вона інша. Не схожа ні на мене, ані на свою земну матір, і завжди буде триматися осторонь. Якщо до цілісності склеїти усі шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий. Цим уламком буде вона. Частиною від іншого і не цілого, не мого.

Я не знаю, як її називати, не знаю, чи загляну колись знов у ті піщані озера, чи обійму і скажу, що люблю і вірю в неї. Лишень відчуваю незриму її присутність у затяжних спалахах грози. Чую сміх, який обіцяє розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи і вивіряння довгого погляду – поруч із нею вона.. Спи Пустеле.. Онде кришаться твої береги.. Дитяча рука набирає гравію повні жмені.. Ану, як.. долетить.»

* * *

«Володарко, не маркуй світлом приречених на темну гру. Не сліпи тих, хто, живучи у пітьмі, не бачив ніколи тіней. Благослови оселю, ту що без вікон. Вона не видасть.

Рудокрилі пустельники, діти тихих літніх сутінків безшумно приходили зі світлої темряви, щоб позолотити вечірнім співом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосі скльовували із пісні слова й акорди. Несли їх Пустелі.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом із трави і квітки, з іншого ткали свої епоси вершителі між людьми.

Уперше я почув її з дитячих вуст. Незнайомі слова покладені на старий мотив у виконанні володаря із сором’язливою усмішкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, білий кіт і нев’янучі квіти співали в один голос:

«Зимовий ранок не проспи. Відкинь липку утому – дивись за обрій, відчувай: повернемось додому. Зоря – зрадлива, що вгорі, лишень затиснута в руці навчить тебе простому…»

Той мотив і слова знав кожен жовторотий адеманин, але я їх тоді не розумів.

У дорозі з мелодією легшає чоловіча ноша, стає світлішим горизонт. Ніхто не шукає підтексту в словах. Їх автор, безликий і безіменний, давно розтанув у темних провулках старого Знайдення. Я так думав тоді.

Але іскра ще жевріла на зотлілих підмостках. Звірина заманила хлопця на хиткий мотузяний місток, латаний павутинням з історій. Щоб розум втратив опору, а серце приловчилося до бігового ритму. Вдивляючись у рятівну темряву, він побачив райдужний ореол обіцянки.

Видав погляд. Довгий, чіпкий, обрамлений попелястими віями і ламаною лінією вигорілих брів. Хижак був його двійником, а звірина його суть удаваною.

– Маю дещо передати… Відкрий для мене свою пам'ять – деякі слова повторюються. Щоб не забутись…

– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несміле відлуння вдарилось об камінь. – Ти знаєш, ти можеш мені сказати все.

– Ні, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вій письмовий стіл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потім ти покличеш його. Лише єдиний раз. Лови! – оголилась до ліктя кістлява правиця, і холодний лоск металу навпіл розідрав завісу півтемряви. Гарячий дотик вогнем обпік долоню, а в голові спалахнула рухома картинка. Він упізнав її. Це була його обіцянка…

Він знав, що собі не брехатиме. Вірив йому, бо вірив собі. Більше було нікому. Петля більше його не лякала – рубець від олов’яної монети залишиться на згадку. А з ним іще дещо. Він ще не знає, як це – відчиняти найпотаємніші дверцята. Розумів єдине: його дорога вистелена камінням зради і скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упіймати на брехні. Його, без роду і племені, ніхто не запідозрить у причетності до справ Архітектора. Темних справ і кривавих. Заради того, щоб мотузка історії не обірвалася, щоб Знайдений світ приймав втрачених, а втрачені знаходили і поверталися додому.

Відтепер він рубатиме вузли і в’язатиме нові хитромудрі. Розуміючи причини усіх обривів, намагатиметься вдавати байдужість. Тут, на острівку пам’яті, він ще не самотній, а там, за межею невагомості думки, змагатиметься із тими, кому сам дозволить дихати і сумніватись.

Жаль було і буде цього сіроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку він мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивів. Нас змусили повірити у власну унікальність, викрали, підмінили цінності, перейменували для ролі некласичної і для мети туманної. Я радий із того, що Рун не буде сповна самотнім. Він талановитіший за всіх своїх попередників і єдиний, хто зможе тераформувати Пустелю.

Про негероїв.. Вибір тої історії не впадає на сміливих, сильних чи розумних. Критерії відбору хранителів ті самі: захудалі дворняги, викинуті на узбіччя, яких травили і давили колесами, але вони доповзли до хідника. Не тому, що хотіли жити, просто пісня в крові так веліла.

Нехай скарби та зброя – незмінні об’єкти героїчних хронік, що пливуть до рук дужих та вправних сміливців, а приблуди і мрійники несуть у запиленій дорожній торбі крихкі знання та олов’яні відповіді. Перші візьмуть гору над життям, другі здатні вхопити за горло смерть. Кожен із них може стати героєм, якщо ітиме вузькою стежкою над велінням натовпу; чи антигероєм, якщо із цієї висоти кине камінь у пророка. Неважливо, любитимуть земні створіння своїх правителів чи боятимуться. Викарбують їхні імена чи затруть потім на каменях. Гучні імена та переможні вчинки врешті-решт зітліють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пітьмі – одна лиш іскра.

Закони виживання у недосконалому світі породжують шаблони поведінки: якщо ти – світило, маєш бути єдиним, якщо – гора, тільки до найвищої рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнім і безжалісним. Легенди скажуть: боги знищують суперників. Коли зійдеться клином світ Знайдення, щойно один дізнається про існування іншого, котресь із двох сонць згасне над горизонтом. Хтось видихне, втішившись прохолодою. Дивитись не жмурячись в небо – життєва потреба кожного птаха. Хтось змахне жалісну сльозу, спостерігаючи скорботний обрій, чи прокляне довгі ночі і бліді світанки. Байдужих серед вцілілих не залишиться. Це те, що буде…

Чужинець не збагне ні темної семантика старого тексту, ні дивного звичаю засмаглого народу із Медового Надмор’я – наспівувати немовлятам дикого змісту колискову. Ніхто не назве це варварством, бо нікому: приблуди – рідкість у цьому краї. Минули часи панування лиховісних гриханів. Відколи війни у Знайденні перестали горлати в сурми, світ врівноважився і більше не штормив. Дивлячись на високий кам’яний мур, ніхто більше не наважиться на подвиг. Це те, що було…

Літописні історії не дадуть забути часи страху і криваві спустошливі століття. Нащадки палених сонцями північних мореплавців зі шрамованими долонями слів на вітер не кидають: «Зоря, що світиться в тобі, запалить іскру в темноті – візьми її з собою..»

Зачувши їх, край битого шляху прокинеться зі сну чорноока макова квітка. Непоказна і яскрава водночас. Тендітна, із прихованим вмістом і силою сотень життів. Десь на далекій півночі трісне крижина, оголивши прихований від очей суходіл.. У гарячій пустелі вітер здмухне бархан над критим колодязем.. Заб’ється серце у дерева.. Пристарілий сивий ворон усміхнеться.. Зацвітуть голі скелясті береги.. Безрукий коханець обійме..

Вона – це спалах.. Якого, шукаючи, не знайдеш. Побачивши, не впізнаєш. Сліпа юність чи зряча старість.. Для декого і час – не союзник. Якщо за нею і озиратися, то в дитинство світу, якщо кудись і повертатися – не додому, а на голос.

Можливо, ідучи навпростець бездоріжжям, перестрибуючи через висохлі рівчаки, приземляючись на копиці зі скошеної кропиви, продираючись крізь колючі ожинники, приглядаючись, упізнаєш власні сліди, зрозумієш: вона стрибала з тобою поруч, співаючи. Сіяла позаду бите щастя, не оглядаючись на нього. Кружляла в осінніх листопадах, танула снігами на чорних зораних полях, поливала сльозами спалені прерії, дихала прохолодою у спекотних пустелях, сипала жаринки у скуті кригою серця.

Ту, що не відгукується на жодне ім’я, не вдасться приручити. Як чорно-біла картинка зі старого німого кіно, ковзне її тінь в сучасному мегаполісному натовпі, ніким не помічена, і розтане. Упізнавши її, не окликуй – безіменні не оглядаються. Вклонися самим поглядом і промовчи серцем. Вона відчує, якщо воно зупиниться, збившись з ритму, хоч виду не подасть. Змахне рудими горобиними крилами і знову зникне в пташиній галасливій банді. Ходу – на один квартал. Льоту – на секунди. Зауважиш сповільнений ритм міста, безвітряний день, і вдихнеш гіркуватий запах її близької присутності, відчуєш ворсинками шкіри наближення грозових спалахів у безхмарному іще небі; спинишся, щоб зазирнути у бездонно мудрі із золотавою поволокою очі, пірнеш в їх провалля, щоб захлиснутись, і стати назавжди тією маленькою піщинкою, яка ростиме і вибухатиме знову і знову. Зі знанням того, що не може бути іншої, ріднішої і більше, ніж справжньої. І, можливо, станеш сам таким – рудокрилим, безіменним, забутим, ні на кого не схожим. Із вибуховою здатністю думки руйнувати, щоб заново творити. Це те, що Є.

Правда… Без лушпиння.

Зі мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бік, вона не перестане сяяти.»