Читать книгу Наші дракони вбивають нас - Оля Зубарєва - Страница 1

Рудоволоса дівчина, немовби витанцьовуючи химерний танець, йшла по скелястому березі моря. Її сміх весняною повінню розливався по літньому вечорі й перегукувався з древніми горами. Її безтурботне волосся, в якому путався вітер, різко контрастувало зі строгими правильними рисами обличчя хлопця. Який проте також сп’янів від свіжості та щирості цього вечора і, забувши все на світі, побіг на зустріч пінистим хвилям, що здавалось бились в істериці, слід за Уляною.

На горизонті вже догорав день, даруючи останні спалахи сонця цим шаленцям. Темно-синя глибина моря зачаровувала та лякала, яскраво-помаранчева глибінь цього вечора вселяла віру в життя.

– Негайно припини бризкатись, Улько!

– А не припиню!

– Тоді я оголошую морську війну! – двоє залились сміхом, підіймаючи навколо водяні смерчі.

Підлітки й не помітили як вже значно віддалились від берегу і раптом очі Уляни наповнились невимовним жахом, все тіло здавалося паралізувало, а ця секунда тривала вічність. У намаганні закричати дівчина зрозуміла, що на якусь хвилю онімила, почала жадібно ловити ротом повітря. Руслан відразу виніс Уляну з води. І хоча дівчина одразу прийшла до тями як тільки торкнулась суші, вона до останнього помаху вій триматиме в таємниці, що саме трапилось того прекрасного вечора.

– Який прекрасний камінь, – здивовано мовив Руслан, підіймаючи з ще гарячого, від денного сонця, каміння незвичайний камінь смарагдового відтінку формою з коло.

Якщо придивитися, в середині можна побачити щось схоже на тисячі зір, проте 19- річному хлопцю було далеко не до розглядання дивної знахідки. Уляна ж зачаровано взяла дивну річ до рук і від неї відразу відколовся невеликий шматочок, схожий на серпик молодого місяця.

– Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарешті, що тебе так налякало!?

– Пообіцяй мені, що збережеш цей смарагдовий серпик як пам'ять про мене.

– Що ти таке говориш, ми завжди будемо разом, ти мабуть ще не зовсім оговталась.

– Пообіцяй! – твердо наполягла вона. З ї погляду Руслан зрозумів всю важливість цього для неї.

– Обіцяю.

Рудоволоса вклала камінчик хлопцеві в руку і побігла геть. Заходяче сонце грало на її тоненькому силуеті всіма можливими фарбами. Роман раптом усвідомив, що мабуть більше ніколи не зустріне цю дивну Уляну.