Читать книгу Наші дракони вбивають нас - Оля Зубарєва - Страница 2

Осінній дощ шмагав чорні тіла друзів та родичів, здавлених скорботою. Похоронна процесія рухалася так, наче бажала віддалити цей невідворотній момент, коли труну опустять в змочену дощем землю.

«Дурні люди – думала Тереза – вони відмовляються вірити у близькість кінця, хоча він давно настав. Невже вони вірять, що те, що лежить там в чорній, і до речі досить елегантній, коробці – бабуся!? Вона вже давно з ангелами чи зі зміями. Кожен потрапляє туди, у що вірить. Але ж вона вірила лише в людей та їхній безкінечний потенціал. Вона була ідеалісткою, занадто доброю та милосердною… продовжувала любити цей світ, незважаючи на всю його жорстокість до неї, незважаючи на це сіре місто, яке засмоктує своєю рутинністю, змушує втратити себе, іноді навіть не знайшовши. Тисячі обивателів день у день марнують безцінний час на справи, якими не горять, задля грошей, які не приносять їм щастя. Людство еволюціонувало, а людські стосунки навпаки: щирість зустрічається рідко й стикається зі стіною нерозуміння та глуму, дружба стала поняттям відносним. Чорт, створено стільки книг та хіба вони оживають в чиїхось розумах!? Невже і мені написано безплідно животіти…? Ні, на це я не згодна. Й не була згодна на це вона. До останнього подиху намагалася додати цьому світові барвистих фарб, до останнього давала людям шанс, до останнього залишалася людиною. «У 18 я побачила дракона» – такою була її остання фраза сказана мені. Я так ніколи і не дізнаюся, що це значило…! Поети завжди кажуть, що коли йде дощ, то це означає, що світ втратив часточку добра… насправді ж просто в атмосфері накопилась критична кількість вологи… проте, так, сьогодні світ став ще сумніше… всі ці люди у чорному горюють не за бабусею, а тому що самі залишилися без неї… чому я так і не зуміла полюбити це місто?» – метушливі думки плутались у втупленій в стіну дощу голові.

– Вона була великою жінкою…

«Бреше, він ніколи не розумів її!»

– Всім нам невимовно не вистачатиме Уляни Франківни…

«Бреше, вона завжди нехтувала бабусиною турботою!»

– Вона навчила нас завжди залишатися людьми…

«Брешеш, він не навчився у неї анічогісінько!»

– Та прийме Господь грішну душу, раби своєї…

«Бреше, бреше, бреше вона була свята! Для священика проводжати тіло в останню путь така сама звична справа, як лікування поламаної руки для травматолога, як упаковування придбаних кимось товарів для продавця… А як на мене, вони просто дурисвіти, які вводять в оману і людей і себе! Якби Господь хотів прийняти, як вони кажуть «раба свого», він би це зробив і без їхньої допомоги. До того ж це вони раби, бабуся була вільної, мов птаха! А взагалі, хто такий Господь? Де він? Я не вважаю себе вповноваженою судити про такі глобальні речі та, на мою думку, суспільству просто треба у когось вірити, аби перекладати свою провину за невдачі та просити допомоги. Я не заперечую, що є хтось вищий, хтось, хто управляє цими дурними створінням, проте я не сприймаю, коли цій істоті дають імена, зводять храми, поклоняються…»

Тереза вперше за довгий час заплакала… гірко і беззвучно…

– Дивна була вона, ця Ульяна…

– Отож бо: погляд такий, наче знала щось доступне їй одній, раптово зникала кожні півроку і так само без попередження поверталася у вир подій.

– Дурна вона, вірила у свої ілюзії, а їх за 50 років назбирала чимало.

– Зате які вірші писала…

– Я тебе прошу, просто це було єдине, до чого була спроможна, університету не закінчивши, сплуталась з тим, як його, Данилом чи що… археолог був великий… подорожувати їм, ти диви, здумалось. Чесні люди щоденною працею собі хліб здобувають!

– Заздриш ти, стара дурепо, от і все.

– Може і так…

Дві жіночки під п’ятдесят, дві далекі родички, ще ті пліткарки, які зараз жили сварками та пересудами, так само як у двадцять гулянками та випадковим сексом.

Чорна маса похилила голови у скорботі, втупила напівпорожні очі у глевку мішанину, з якої діти у дворах цього міста бува після дощу ліпили калачики, а романтичні особи називають «мати-сира земля». Печаль сідала на плечі, юні, старі – без різниці, міцно обіймала, висмоктуючи усі живильні соки, кров, лімфу, сперму – хто, що цінував. Дивна річ – поховання, купка істот тужать над бездиханним тілом, лише тому, що так прийнято. Страх сковував груди кожного: колись і їхнє єство стане предметом лицемірних промов та сліз (треба встигнути привести себе у форму\ написати книгу\ внести благодійний внесок до фонду захисту вимираючих кенгуру\ треба ВСТИГНУТИ). Та цього разу інший страх цілував усіх, він був якийсь підсвідомий, непояснювальний. Можливо давалось в знаки, те що тіло було не лише бездиханне, а й безсердечне, хто зна…