Читать книгу Наші дракони вбивають нас - Оля Зубарєва - Страница 5

У країні Драконів зараз літо, там завжди літо, там завжди цвітуть анемони. Де знаходиться ця країна вам не скаже ніхто, навіть її жителі. Хоч би тому, що воно цього не знають і, адже розуміють всю безкінечність простору.

– … Дракони, брати, воїни…! Наше коріння йде в історію, аж до створення світу та до народження цінностей у ньому. Наше коріння дало міцні пагони, розрісшись у цілий Всесвіт. Та зараз наш цвіт уражає розбрат та жадоба. Наші раніше вірні союзники звернули зі стежки миру та процвітання і витягнули братні народи на криваву стежку війни. Золоті Дакони! Я закликаю вас усіма силами обороняти Анему. Не піддаватись підступним вигадкам наших непутніх братів Червоних Драконів! Захистимо Анему: не дамо порушитися Всесвітній рівновазі!..

Бризки вогню виривалися з вуст Клана, коли він промовляв до своєї, такої нечисленної, аудиторії. Проте тут зібрались лише ті Дракони, хто пам’ятаючи Уляну, вірив у Всесвітні цінності та у силу охоронюваних ними ідеалів.

– Червоні Дракони повсякчас чинили наругу над нами, цькували нашу історію, глумилися над нашою здатністю літати, нищили наші скарби. Маскуючи свої скверни кличем бажання допомоги нам прирівнятися їхній расі. Та жодного слова ними не було сказано про те, що саме ми першими заселили Анему, що ми вміємо літати і тому нам належить право охороняти космічні світила, тоді як їм дісталися земні надра. Усіма силами ми хотіли жити у мирі. Йшли на поступки. Не нищили їхніх аур у відповідь на руйнацію наших. Ба ні, їм мало! Вони хочуть захапати наше одвічне право охороняти небесні світила, аби скористатися їхньою могутністю і заволодіти не одним Всесвітом. Вибору у нас немає, окрім відібрати силою те, що належить нам поправу, але відібрано також силою… – натхненний мовою Клана, натовп Драконів ремствував, дихав вогнем.

Тисячоліттями Дракони жили у гармонії з горами, морями, небом та собою. Жили єдиним неподільним народом. Доки Великий Струс не сполохав їхньої гармонії: зовсім поруч зі світом, де вони були господарями, народжувався абсолютно новий, досі невідомий простір. Простір був цей у стократ прекрасніший Анеми: лани, яким краю не видно, океани, які не кожен Дракон перелетить, і небачене досі море над головою, пізніше його назвуть «небом». Повсякчас воно вкривалося пухкими хвилями, які бігли, бігли, як скоро на цій планеті метушитимуться люди. Бува воно ставало сіро-червоним – тоді уся рослинність вкривалась зранку прозорим щитом, який невдовзі танув. Цей сусідній світ був чимось більшим, ніж прекрасним, він мав Душу, те чого так не вистачало Драконам… Безмежні замети снігу на високих гострих штиках, котрі протикали небо. Блакитні глибини, які таїли не одну розумну земну цивілізацію та ще більше Всесвітів. Пустелі, жилами яких тече пристрасть. Усе це, ба навіть більше, було у тим дивні, новоявленім просторі. По правді кажучи, він не відрізнявся кардинально від Анеми. І навіть коли, після мільйонів років спокійного тріумфу природи та кохання, на ньому з’являться люди, котрі знищать геть усе це торжество, цей світ завжди манитиме Драконів тим, що має Душу…