Читать книгу Пустотливі оповіді - Оноре де Бальзак - Страница 3

У часи, коли церква була могутня й багата, князі церкви не вирізнялися ні апостольською простотою, ні прохолодним і виваженим лицемірством теперішніх прелатів.

Тоді, як оповідали давні автори, для учасників якогось церковного собору мати відповідну кількість свіжих і життєрадісних куртизанок, пишно вбраних і причепурених, було необхідністю настільки ж нагальною, як і необхідність насичуватися й напиватися. Тих прегарних створінь повсякчас можна було зустріти на усіх шляхах, коли вони їхали на церковні собори, щоб обслуговувати святих отців. Вони перевертали догори дригом усі заїздні двори, забираючи найкращі припаси для своїх коней-ступаків, мавп, негритят, карликів і коханців. Шановані, як королеви, бо вони уособлювали всю могутність якогось кардинала, сеньйора, князя чи папи, вони звеселялися у вірі християнській, як чернець у жіночій обителі, і мали тільки одну турботу – не старітися. До того ж, вони позбавляли панотців їхніх мантій, знущалися з митр і віддавали червоні ієрейські покривки своїм мавпам, й усе те – ad majorem dei gloriam11. От як уміли розважатися в ту епоху вірувань і стійких переконань!.. А як втішно було б сьогодні розказати веселу оповідку про архієпископа паризького!.. Анекдот має спочатку політичний характер, потім переходить у сфери бюджету, і з єпископського палацу ви потрапляєте врешті-решт у таку царину, як питання про шістдесят чотири франки сімдесят п’ять сантимів або дев’яносто п’ять франків двадцять п’ять сантимів, або як рухомий державний борг й усілякі інші приємності. Тут уже доведеться попрощатися з поезією.

Повертайтеся ж у глиб століть і подивіться на пречудову Імперію, ту відому римську куртизанку, чиї запашні принади змалював Вервіль12, подивіться, як під вечір млосно лежить вона в маленькому містечку Трієнті.

Довкола неї оксамитні меблі, завіси із золотими китицями, різні світильники, турецькі килими, запашні свічки, мавпи, що б’ються з папужками, венеціанські свічада у філігранних оправах, – тобто всі дивогляди, усі шедеври епохи, у якій почали розвиватися мистецтва. У кутку величного будуара вивищувалося сластолюбне ложе, усе в мереживі, на якому пані Імперіа, виставиши назовні всі свої принади, вислуховувала компліменти молодого архієпископа, його високопреосвященства Сальвіаті. Чудова Імперіа щойно втратила маленьку канарку й у своєму відчаї навряд чи помічала, стискає їй архієпископ руку чи ногу. Вона любила Сальвіаті не за жіночний колір його обличчя, не за його чорні очі, не за його волосся, не за його величезні статки, не за його молодість, бо свіжих, молодих, багатих і вродливих абатів вона мала за ніщо й могла жбурляти тих у вікно на потребу побожним паніям, яким тих не вистачало.

До прелатів вона взагалі ставилася так, як витончений гастроном ставиться до солдатської пайки хліба.

Вона любила Сальвіаті за те, що він без найменшого шуму зумів прикінчити ударом кинджала одного французького капітана, чий необережний язик поширював небезпечні плітки про її куртизанські чесноти. Той нещасний молодик погано зрозумів чудові пригоди, до яких закликали її приховані принади, й, помиляючись у визначенні органа, стверджував, що чудова Імперіа, розкриваючи рота, вбиває мух у польоті.

Сальвіаті, що намагався сподобатися тій пречудовій діві, швидко наказав одному зі своїх найманих убивць покінчити з капітаном Бонпаром, що й було зроблено.

Вередлива й небезпечна, Імперіа ненавиділа в цю мить ще одного чоловіка. То був кардинал Матусека делла Генга, котрий від самого відкриття собору переслідував її своїми дарунками й хотів купити її, як купують борзу суку, не вдаючись у своїй непокірливості ні до якої попередньої ніжності, тієї платонічної передмови, якої куртизанка вимагала наполегливіше, ніж будь-яка герцогиня. Але Сальвіаті не насмілювався наказати без церемоній вбити кардинала.

– Я втратила те, що я більше за все любила!.. – вигукувала вона плачучи. – Маленька мила істота, яка ніколи не засмучувала мене… Єдина! Ось моя мавпа… вона дуже мила, але кусається… Як ви всі… Папуга… він кричить, а канарочка…

– Пані моя, ви надто жорстокі зі мною! – вигукнув Сальвіаті.

Раптом зі зляканим обличчям увійшов один із пажів пані Імперії – адже вона мала й пажів.

– Що сталося? – запитала вона.

– Ви маєте за честь приймати монсеньйора кардинала Матусека, – сказав паж. – Він стоїть біля дверей, дивиться, як прив’язують його мула.

– Я помру, якщо ще раз побачу ту людину!.. – скрикнула чудова Імперіа. – Він лякає мене, це мій злий геній. Ах! Як любила б я того, хто б мене від нього звільнив. Ось що, я покличу герцога Пармського із його влучною шпагою. Ось подивитеся, бути цьому бикові-кардиналу на тому світі! Але що ж робити?.. Не прийняти його?.. Він посадить мене до в’язниці. Прийняти?.. Краще смерть!!!

Імперіа, розгублена, не при собі, сіла на ложе, залишивши неприкритими свої схвильовані від гніву груди.

– Ви нагородите мене, – сказав архієпископ, – якщо я позбавлю вас того жаху на сьогоднішній вечір?

– Ви залишитеся тут! – відповіла вона із невимушеністю, що була варта тих героїчних і галантних часів.

– У такому разі, – сказав архієпископ, – заховайтеся у вашій молитовній, ляжте там і будьте спокійні, але дайте мені ваш головний убір і приберіть один із тих світильників.

Імперіа розсміялася й швидко, швидше, ніж можна про те розповісти, надягла свій головний убір на архієпископа, вклала його високопреосвященство на своє ліжко, грайливо покрутила його у постілі та зникла, виносячи із собою ризи панотця.

– Отакої! – вигукнув кардинал, заповнюючи громовим голосом усю кімнату хворої. – Ми, виявляється, в ліжечку, красунечко! Слово грішника, це дуже доречно, ви позбавляєте мене необхідності розривати ваші гаптовані золотом корсети.

Регочучи зі свого грубого жарту, він підійшов до постілі, схованої за муаровою завісою, яка її щільно притіняла.

– Залицяння не має сенсу in articulo mortis13, – відповіла пригаслим голосом фальшива Імперіа.

– Щось тут бісівське, якщо ти говориш латиною, – сказав кардинал.

– О! Як би я вас любила, – продовжувала куртизанка, – якби ви ставилися до мене так само поштиво, як до маркізи Пескер!.. Справа в тім, мій дорогий кардинале, що ми, куртизанки, не те, що світські жінки: ми не любимо, щоб з нами нечемно поводилися…

– Я обожнюю вас сьогодні увечері.

– Ну, то і добре, якщо ви так люб’язні, то завтра…

– О! Завтра! Ось уже два місяці – все завтра. Дайте мені поцілувати вашу руку.

– Ви дуже самовпевнені. Але обіцяйте мені піти, і я дозволю вам поцілувати мені руку…

– Клянуся Євангелієм.

– Ви в Євангеліє не вірите.

– Вічним прокляттям.

– Теж не вірите.

– Чим же ти хочеш, щоб я клявся? Папою?

– Не треба клястися, а просто йдіть геть, – сказав Сальвіаті, простягаючи з ліжка білу пещену руку, яку кардинал у захваті поцілував. Але губи його боляче вдарилися об щось: він не остерігся архієпископського персня й ось тепер, цілуючи удруге ту чоловічу руку, нахилився так, щоб світло від свічки впало на перстеник, який він і впізнав: розмір його відразу викликав у кардинала підозру.

– До завтра, – сказав він люб’язно.

«Він упізнав мене, – подумав архієпископ, – треба буде його випередити».

«Бути мені гугенотом, якщо завтра ти ще будеш живий», – сказав собі кардинал.

Наступного дня, після засідання собору, вони запросили один одного на обід до патріарха аквілейського, і оскільки обидва були тонкі пройдисвіти, то отруїли один одного, кожний озброївшись тими засобами убезпечення, якими мали намір захистити себе один від одного.

Імперіа дуже втішалася тією пригодою й оповіла всю історію якомусь туренському абату, який, до того ж, нічого в тій не зрозумів.