Читать книгу Кентервільський Привид (збірник) - Оскар Уайльд, F. H. Cornish, Lord Alfred Douglas - Страница 3

Вранці за столом тільки й було розмов, що про привида. Посол Сполучених Штатів трохи образився на те, що його дарунок не прийняли.

– Я ні в якому разі не хочу засмутити привида, – сказав він, – і в зв’язку з цим мушу зауважити, що, з огляду на його багаторічне перебування в цьому домі, дуже нечемно кидати у нього подушками. – Це вельми слушне зауваження, на жаль, викликало у близнюків напад сміху. – З іншого боку, – вів далі посол, – якщо привид рішуче відмовиться використати машинне мастило «Зоря незалежної демократичної партії», нам доведеться зняти з нього ці кайдани. Просто неможливо заснути, коли в коридорі такий шум.

Проте до кінця тижня їх більше не тривожили, і єдиним, що привертало увагу сім’ї, була кривава пляма на підлозі бібліотеки, бо вона щоранку з’являлася знов. Це справді було дуже дивно, оскільки двері звечора замикав сам містер Отіс, а вікна були щільно зачинені. Хамелеоноподібний характер плями також лишався незбагненним. Подеколи вона була тьмяна, майже коричнева, часом яскраво-червона, іноді набувала пурпурового кольору, а одного разу, коли сім’я зібралася внизу до молитви за спрощеним ритуалом Вільної Американської реформаторської церкви, виявилася смарагдово-зеленою. Ці калейдоскопічні зміни, звичайно, тішили всіх, і з цього приводу щовечора укладалося парі. Тільки Вірджинія не брала участі в цих розвагах, бо вигляд кривавої плями чомусь дуже бентежив її. Того ранку, коли пляма стала смарагдовою, вона ледь не заплакала вголос.

Друга поява привида відбулася в неділю вночі. Невдовзі після того, як усі лягли спати, з передпокою почувся жахливий грюкіт. Збігши вниз, Отіси побачили на кахлях підлоги лицарські лати, зірвані з підставки, а в кріслі з високою спинкою – Кентервільського Привида, який, скривившись від болю, потирав коліна. Близнюки, що завжди мали напоготові рогатки, вмить поцілили в нього з тією влучністю, яка досягається лише тривалим і наполегливим тренуванням на вчителі письма, а посол Сполучених Штатів навів на привида револьвер і, за каліфорнійським етикетом, гукнув: «Руки вгору!» Привид з диким криком зірвався з місця і промчав повз них, мов туманний вихор, загасивши свічку в руці Вашингтона, так що всі опинилися в цілковитій темряві. На верхній сходинці він зупинився перепочити і вибухнув своїм славетним демонічним сміхом. Це був перевірений засіб. Казали, що від цього сміху парик лорда Рейкера посивів за одну ніч, а три французькі покоївки леді Кентервіль звільнилися, не пробувши в домі й місяця. Тому зараз він розреготався на славу, аж луна пішла замком. Та щойно змовкло останнє відлуння моторошного сміху, двері розчинилися, і на сходи вийшла місіс Отіс у ясно-голубому халаті.

– Боюся, вам справді зле, – сказала вона. – Ось, я принесла вам мікстуру Добелла. Якщо у вас розлад шлунка, це якраз те, що вам потрібно.

Привид люто зиркнув на неї і вже хотів обернутись на великого чорного собаку – вміння, яким він славився по праву і яке, на думку домашнього лікаря, було причиною невиліковного ідіотизму дядька лорда Кентервіля, вельмишановного Томаса Хортона. Проте кроки, що наближалися, змусили його облишити цей намір, і він вдовольнився тим, що блідо засяяв у темряві, а коли близнюки вже були поруч, з тяжким замогильним стогоном зник.

Діставшися своєї кімнати, він зовсім занепав духом, водночас шаленіючи від люті. Грубість близнюків і примітивний матеріалізм місіс Отіс його надзвичайно вразили, та найсумніше було те, що він не зміг одягти лицарський обладунок. Він-бо гадав, що навіть американці збентежаться, побачивши Привида в латах, – принаймні з поваги до свого національного поета Лонгфелло, чиї вишукані та звабливі рядки він перечитував годинами, коли Кентервілі від’їздили до міста. До того ж це був його власний обладунок. Він мав гучний успіх, з’явившись у ньому на турнірі в Кенілворті, і не хто-небудь, а сама Цнотлива Королева зробила йому комплімент. Але зараз важкий нагрудник і сталевий шолом виявилися для нього непосильним тягарем, і, впавши на кам’яну підлогу, він розбив собі коліна та пальці на правій руці.

Кілька днів по тому він почувався недобре і сидів у своїй кімнаті, покидаючи її лише для того, щоб належним чином потурбуватись про криваву пляму. Однак, старанно подбавши про себе, він врешті одужав і вирішив, що таки вдасться до третьої спроби налякати посла Сполучених Штатів і його рідних. Для цього він обрав п’ятницю, сімнадцяте серпня, і напередодні ретельно переглянув свій гардероб. Зрештою він обрав великий крислатий капелюх з червоною пір’їною, широкий саван з оборками на рукавах і комірі та іржавий кинджал. Надвечір почалася злива, і всі віконниці та двері старого будинку рипіли й трусилися під поривами вітру. Таку погоду він просто обожнював. План його дій полягав ось у чому. Він тихцем прослизне до кімнати Вашингтона Отіса і, стоячи у нього в ногах, тричі проштрикне собі горло кинджалом під звуки моторошної музики. Вашингтон був йому особливо неприємний, бо ж саме він узяв собі за звичку виводити знамениту Кентервільську Криваву пляму Супер-очищувачем «Пінкертона». Коли цей нерозумний та зухвалий юнак зовсім очманіє з жаху, він перейде до спальні подружжя Отісів і, поклавши холодну руку на чоло дружини посла, зашепоче на вухо її чоловікові жахливі таємниці склепу. Що ж до Вірджинії, він так і не вигадав нічого особливого. Вона ніколи його не кривдила, вона мила й розумна. Кілька глухих стогонів з шафи, та й по всьому, а якщо вона не прокинеться, можна смикнути за ковдру судомно тремтячими пальцями. Зате близнюків він провчить по-справжньому. Спершу, звичайно, сяде їм на груди, щоб їм примарилися нічні жахи, а потім – оскільки їхні ліжка стоять поруч – заціпеніє між ними у вигляді позеленілого трупа. А коли вони перелякаються як слід, він скине саван і пройдеться по кімнаті, виблискуючи оголеними кістками та витріщивши єдине око, як того вимагає роль Німого Даниїла, або Скелета-самогубці. У цій ролі він кілька разів досягав надзвичайного успіху, не меншого, ніж у ролі Одержимого Мартіна, або Таємниці у Машкарі.

О пів на одинадцяту він почув, що родина вкладається спати. Якийсь час його ще дратував дикий регіт та галас близнюків, що з суто школярською безтурботністю веселилися на сон грядущий. Проте о чверть на дванадцяту в домі все стихло, і опівночі він взявся до справи. За віконницями шаруділи сови, крук каркав на старому тисі, і вітер стогнав, блукаючи навколо будинку, мов пропаща душа. Але родина Отісів мирно спала, ні про що не підозрюючи, і навіть крізь шум дощу та вітру було чути розмірене хропіння посла Сполучених Штатів. Привид тихо вислизнув з панелі стіни, скрививши вуста у злостивій посмішці. Місяць сховав своє лице за хмарою, коли він крався повз високе вікно, на якому лазур’ю і золотом були намальовані його власний герб і герб убитої ним дружини. Наче зловісна тінь, він прокрадався все далі, і сама темрява, здавалося, позирала на нього з огидою. Раптом він почув, ніби хтось кличе його, і зупинився; та це загавкав собака на Червоній фермі. І він рушив далі, шепочучи химерні прокльони шістнадцятого сторіччя і штрикаючи нічне повітря іржавим кинджалом. Врешті він опинився на розі коридора, що вів до кімнати бідолашного Вашингтона Отіса. Якусь мить він зволікав. Вітер тріпав його сиве волосся і скручував у страхітливі складки саван. Пробило чверть на першу, і він зрозумів, що пора діяти. Він усміхнувся до себе і звернув за ріг; та наступної миті з жалісним криком сахнувся назад і затулив поблідле обличчя довгими кощавими руками. Просто перед ним стояв жахливий привид, непорушний, мов статуя, страшний, наче марення божевільного! Голова в нього була лиса, блискуча, обличчя – кругле, гладке та біле – немовби навік застигло в облудній посмішці. З очей струменіло жарке світло, рот був наче бездонна вогненна криниця, а страхітливий саван, схожий на його власний, сніжним покривалом огортав кремезну постать.

На грудях висіла дошка з дивними письменами старовинного вигляду – мабуть, то була ганебна оповідь його злодіянь, список нечуваних гріхів, жахливий літопис пороку. А в правій руці привида блищав сталевий меч.

Досі ще не стикавшись з примарами, він, звісно, неабияк перелякався і, ще раз крадькома кинувши погляд на цю страшну мару, кинувся навтьоки. Заплутавшись у своєму савані, він промчав по коридору і впустив іржавий кинджал у черевик посла, де його вранці знайшов дворецький. Сховавшись у своїй кімнаті, він безсило впав на жорстку постіль і накрився з головою. Однак трохи згодом у ньому ожив дух безстрашних Кентервілів, і він вирішив, що на світанку піде до привида і заговорить з ним. Тому, щойно ранкова зоря посріблила пагорби, він повернувся на те місце, де побачив жахливу мару. Хай там як, а два привиди – краще, ніж один, і, можливо, новий приятель допоможе йому впоратися з близнюками. Та коли він прийшов на місце, перед його зором постала моторошна картина. Певно, з привидом скоїлося якесь лихо, бо в його порожніх очницях згасло світло, сяючий меч випав з його рук, і він якось недоладно спирався на стіну. Кентервільський Привид кинувся до нього, охопив його руками, і тут сталася жахлива річ! Голова примари відлетіла геть і покотилася по підлозі, тіло розчахнулося навпіл, і він побачив, що стискає в руках біле покривало, а біля ніг у нього лежать віник, кухонний ніж і порожній гарбуз. Не в змозі осягнути цього дивного перетворення, він гарячково схопив дошку з написом і при тьмяному ранковому світлі прочитав жахливі слова:

ПРИВИД ФІРМИ «ОТІС»,

єдиний справжній і оригінальний привид

Стережіться підробок!

Усі інші – фальшиві!

Тепер він усе зрозумів. Його підманули, обдурили, з нього насміялися! В очах Кентервільського Привида спалахнув колишній вогонь; він зціпив беззубі щелепи і, простерши до неба висохлі руки, поклявся в пишномовній старовинній манері, що, ледве Шантеклер двічі просурмить у свій ріг, звершиться криваве діяння і Вбивство нечутно ступить у цей дім.

Щойно він вимовив останні слова цієї страшної клятви, на червоному черепичному даху віддаленої ферми заспівав півень. Привид засміявся довгим, глухим і гірким сміхом і став чекати. Він чекав багато годин, та півень, хтозна чому, більш не співав. Урешті-решт о пів на восьму прийшли служниці, і, змушений покинути страшну варту, привид повернувся до своєї кімнати, сповнений гірких роздумів про свої марні надії та невдачу. Потім він перегорнув кілька своїх улюблених книг про старовинне лицарство і довідався, що, коли так присягалися, Шантеклер завжди співав двічі.

– Хай згине це оманливе створіння! – пробурмотів він. – Настане день, коли кинджал кривавий встромлю я у твою лиху горлянку і слухатиму твій останній спів.

Потім він ліг спочити у зручну свинцеву труну і лишався там до вечора.