Читать книгу Кентервільський Привид (збірник) - Оскар Уайльд, F. H. Cornish, Lord Alfred Douglas - Страница 7

За чотири дні після цих дивовижних подій, близько одинадцятої вечора, з Кентервільського замку виїхала поховальна процесія. Катафалк везли вісім чорних коней, і в кожного на голові розвівався пишний плюмаж зі страусового пір’я; свинцева труна була вкрита розкішним покривалом з пурпурової парчі, із витканим золотом гербом Кентервілів; по обидва боки від карет ішли слуги з палаючими смолоскипами. Уся процесія справляла надзвичайно сильне враження. Розпорядником похорону був лорд Кентервіль, що спеціально прибув з Уельсу. Він їхав у головній кареті разом з Вірджинією. За ними їхали посол Сполучених Штатів і його дружина, потім – Вашингтон і троє хлопців, а в останній кареті сиділа місіс Амні. Усім було зрозуміло, що, оскільки привид лякав її більше п’ятдесяти років, вона має право віддати йому останню шану. У кутку цвинтаря, під тисовим деревом, була викопана глибока могила, і превелебний Оґастес Демпір дуже проникливо виголосив надгробну промову. Коли відправа скінчилася, слуги, за давнім звичаєм роду Кентервілів, загасили світочі, а коли труну опускали в могилу, Вірджинія ступила вперед і поклала на труну великий хрест, сплетений з білих і рожевих квіток мигдалю. Цієї миті місяць виплив з-за хмар і залив маленький цвинтар срібним сяйвом, а в далекім гаю заспівав соловей. Вірджинія згадала слова привида про Сад Смерті, очі її затуманилися сльозами, і по дорозі додому вона не зронила ні слова.

Вранці, коли лорд Кентервіль збирався до міста, посол завів з ним розмову про коштовності, які привид подарував Вірджинії. Вони були прекрасні, особливо рубінове намисто у старовинній венеціанській оправі, справжній витвір мистецтва XVI сторіччя; і цінність цих прикрас була така велика, що містер Отіс вважав дещо незручним дозволити своїй доньці прийняти подібний дарунок.

– Мілорде, – сказав він, – я знаю, що в цій країні право «мертвої руки» стосується фамільних коштовностей так само, як і земельних володінь, і я переконаний, що ці прикраси належать – чи то повинні належати – спадкоємцям вашого роду. Тому я прошу вас забрати їх з собою до Лондона і вважати просто частиною вашої власності, що була повернена вам за деяких незвичайних обставин. Що ж до моєї доньки, то вона ще дитина і поки, на щастя, не надто цікавиться такими предметами розкоші. До того ж місіс Отіс сказала мені – а вона, мушу зауважити, знається на мистецтві, оскільки ще в юні роки провела кілька зим поспіль у Бостоні, – що грошова вартість цих прикрас надзвичайно висока і продати їх можна дуже вигідно. У зв’язку з цим, лорде Кентервіль, ви, звичайно, розумієте, що я в жодному разі не можу дозволити комусь із членів моєї родини їх прийняти. Власне, весь цей марнотний лоск, хоч він і необхідний для британської аристократії, виглядає цілком недоречним серед тих, хто вихований у суворих і, я гадаю, безсмертних принципах республіканської простоти. Однак слід сказати, що Вірджинії дуже хотілося б, з вашого люб’язного дозволу, лишити собі скриньку – на пам’ять про вашого горезвісного предка. Скринька дуже стара, стан її лишає бажати кращого, і, можливо, ви згодитеся на це прохання. Я ж зі свого боку, щиро кажучи, вельми здивований, що моя дитина виявляє таку прихильність до середньовіччя, і можу пояснити це хіба що тим, що Вірджинія народилася в одному з передмість Лондона, невдовзі після повернення місіс Отіс з Афін.

Лорд Кентервіль вислухав шановного посла з надзвичайною серйозністю, хоча раз у раз покручував сивого вуса, щоб сховати мимовільну посмішку. Коли ж містер Отіс скінчив говорити, він дружньо потис йому руку і відповів:

– Дорогий сер, ваша чарівна донька зробила дуже велику послугу моєму нещасному предкові, серу Симону, і я та вся моя родина вельми зобов’язані їй за таку сміливість і душевне благородство. Ці прикраси належать тільки їй, і, на Бога, якби я був таким безсердечним, що наважився б забрати їх у неї, старий лиходій уже за два тижні постав би з могили і обернув моє життя на пекло. А щодо їхньої приналежності до спадщини, то до неї не входять речі, не згадані в заповіті чи іншому юридичному документі, а про ці коштовності ніде немає жодної згадки. Запевняю вас, у мене на них не більше прав, ніж у вашого дворецького, і коли міс Вірджинія підросте, я гадаю, вона з радістю носитиме ці чудові прикраси. Між іншим, ви забули, містере Отіс, що купили привида разом з меблями, і все, що належало привиду, таким чином перейшло у ваше володіння. Яку б активність не виявляв сер Симон уночі, з юридичної точки зору він лишався мертвим, і ви прийняли його власність по праву.

Містер Отіс був вельми засмучений відмовою лорда Кентервіля і просив його ще раз обміркувати своє рішення, але добросердий пер лишався непохитним і врешті умовив посла, щоб той дозволив доньці прийняти дарунок привида. І коли навесні 1890 року молода герцогиня Чеширська була представлена королеві з нагоди свого шлюбу, її прикраси привернули загальну увагу. Адже Вірджинія отримала герцогську корону, яку дістають у винагороду всі милі американські дівчатка, і вийшла заміж за свого юного кавалера, щойно він досяг повноліття. Обоє вони були такі чарівні, такі закохані одне в одного, що всім було любо дивитися на цю пару – окрім хіба що старої маркізи Дамблтон, яка марно намагалася видати за герцога одну зі своїх семи незаміжніх доньок і для цього дала щонайменше три розкішні обіди, і, як не дивно, окрім самого містера Отіса. Попри всю свою прихильність до молодого герцога, він з теоретичних міркувань плекав відразу до титулів і, за його власним виразом, «мав деякі побоювання, що властива аристократії любов до розваг чинитиме згубний вплив на одвічні принципи республіканської простоти». Проте дуже скоро від його побоювань не лишилося й сліду, і я гадаю, що коли він вів свою доньку по сходах олтаря в церкві Святого Георгія на Ганновер-сквер, у всій Англії більш ніхто так не пишався собою.

По завершенні медового місяця герцог і герцогиня повернулися до замку Кентервіль і наступного дня по обіді пішли на маленький самотній цвинтар біля соснового лісу. Спочатку вони ніяк не могли вирішити, яку ж епітафію написати на надгробному камені сера Симона, і зрештою дійшли згоди, що слід просто вибити там його ініціали та вірші, написані на вікні бібліотеки. Герцогиня принесла з собою чудові троянди і прибрала ними могилу. Трохи постоявши, вони увійшли до зруйнованої каплички, що лишилася від стародавнього абатства. Герцогиня присіла на повалену колону, а її чоловік, запаливши сигарету, сів поруч і дивився в її ясні очі. Раптом він кинув сигарету, взяв дружину за руку й мовив:

– Вірджиніє, у жінки не повинно бути секретів від чоловіка.

– Сесіле, любий, у мене й немає від тебе секретів.

– Ні, є, – заперечив він з посмішкою. – Ти ніколи не розповідала мені, що сталося, коли ви замкнулися удвох з привидом.

– Я нікому цього не розповідала, Сесіле, – серйозно відповіла Вірджинія.

– Я знаю, але ж мені ти могла б сказати.

– Будь ласка, не розпитуй мене, Сесіле, я не можу тобі цього сказати. Бідний сер Симон! Я стільким йому завдячую! Авжеж, не смійся, Сесіле, це справді так. Він допоміг мені зрозуміти, що таке Життя, і що значить Смерть, і чому Любов сильніша, ніж Життя і Смерть.

Герцог підвівся і ніжно поцілував дружину.

– Можеш тримати це в таємниці, поки я володію твоїм серцем, – прошепотів він.

– Ти завжди ним володів, Сесіле.

– Але ж ти колись розкажеш усе нашим дітям, правда? Вірджинія зашарілася.