Читать книгу Малхут - Остап Українець - Страница 4

12 вересня 1683 року під Віднем загинув Станіслав Потоцький. Його смерть не стала ні першим, ні найважливішим етапом історії, яка триває і донині.

Проте смерть під Віднем є точкою, від якої зручно відлічувати час уперед і назад.

Станіслав Потоцький стояв на горі Каленберґ, на узліссі. Вітер був легенький, проте сталий, тож полковник раз у раз незручно потирав шкіряною рукавицею вуса, які, приховані металевим наносником із напівмаскою, немилосердно лоскотали. Панцерна хоругва стояла трохи позаду нього, напівзахована в лісі. Поруч нервово переминалися з ноги на ногу коні дванадцяти ротмістрів і полковників, підпорядкованих Миколаю Сенявському. Тут був і Фелікс, його стрий. Далі по хребту Віденського Лісу, доки було видно, стояли центральні штандарти короля Собєського, ще далі – розвивалась Ґжимала Яблоновського.

Сонце вже давненько перейшло зеніт. Судячи з усього, попереду було ще три-чотири години світлового дня, потім можна буде нарешті злізти з коня і відійти в кущі справити малу нужду. У сталевому панцирі було парко, але пити не хотілося – воду йому підносили. Їсти теж. Хотілося тільки спішитись і, розпрямивши ноги, відійти на кількадесят сажнів у ліс, відвернутися від усіх і вперше за день розслабитися. Пахвина, натерта від довгого сидіння в сідлі, нестерпно свербіла. Спиною стікав піт і, не знаходячи виходу, просочував одяг та промочував сідло під полковником, спарюючи ще сильніше, домішуючи зайву нотку до густо-кислого букету людських тіл, який неминуче супроводжує будь-яку похідну колону.

Вони сформували наступальний стрій ще вдосвіта, коли на піхоту, що йшла під проводом Карла Лотаринзького, напали кілька орд яничар із війська Ібрагім-паші, не даючи німцям змоги вишикуватись бойовими порядками. Проте тоді піхота встояла, тим паче, що через кілька годин бою оборонці міста, раптом опинившись у тилу битви, наважились на вилазку. Турецька армія виявилася зв’язаною в боях з обох кінців, але здебільшого зоставалася бездіяльною. Османські сили все ще мали суттєву кількісну перевагу, тому несподівана поява союзних військ та i пов’язана з нею невдача османів під час спроби підірвати стіни для прориву не давали такої потужної тактичної переваги, як на початку. Загони Кара-Мустафи та Гусейн-паші досі були настільки численними, що лобове зіткнення навіть при атаці з пагорба не могло гарантувати полякам перемоги.

Станіслав витягнув шию, намагаючись зрозуміти, що за метушня починається в центральному таборі. Судячи з того, що інші офіцери теж засовались у сідлах, а Сенявський навіть виїхав трошки вперед, цей маневр помітили всі. У підзорну трубу можна було бачити, що поле бою з боку Відня поволі вигинається крутим луком, – і без того ослаблих за тижні облоги захисників куди більші сили яничар тиснуть до стін. Загони Гусейн-паші та Кара-Мустафи поволі шикувалися, готуючись іти на допомогу і на прорив міської брами. Взяття Відня навіть порівняно невеликим загоном турків означало, що облогу довелося би продовжувати тепер уже визволителям. Проте схоже пожвавлення в строю запанувало і під штандартом короля Яна, поступово поширившись на всі сусідні загони.

Нарешті від центру пролунала команда, багатоголосо повторена всіма командирами:

– Szable na temblaki![2]

Стиснувши на грудях маленький медальйон із викарбуваним драконом, Станіслав повісив шаблю на зап’ястя, озирнувся, переконуючись, що всі гусари його хоругви зробили так само, і взяв до рук піку. В голові зринув безликий чернець, який з’явився йому вві сні, за довгим столом, що стояв у Залі Бастіону під фортецею. Він тримав облатку, ніби на літургії Дарів, і мовив: «Де скарб твій – там буде і серце твоє». Станіслав розумів сон. Скарб його був перед ним – святий союз і надія на ясне майбутнє. Він прибув до Відня битися за це.

Наказу до наступу він не почув. Усі три лави наче одночасно рушили вниз ярами з-під прихистку лісу. Схил гори, як виявилося, не давав суттєвих переваг: увесь поораний лісистими байраками, він вимагав неабиякого вміння маневрувати. Коли ж униз таким схилом рухається двадцятитисячна армія, найменший крок не туди може спричинити велике стовпотворіння, яке, навіть якщо обійдеться без жертв, зведе нанівець усю атаку. Тож коні ступали повільно, а вершники до крові закушували губи в передчутті кількох наступних годин.

Щоб розігнатися для нападу, в них було не більше сотні сажнів досить безлісого пологого схилу, на підніжжі якого зразу починався турецький табір. Минула добра година, поки передня лава кавалерії вийшла на узлісся. На щастя, схил був достатньо широким, щоб солдати могли спускатися, не розтягуючись довгою колоною. Тому, щойно вони зійшли униз, без жодної затримки пролунала команда:

– Dalej![3]

Станіслав повторив команду своїй хоругві та пустив коня риссю. В битві на відкритому полі ця команда потрібна, щоб набрати швидкість і максимально скоротити відстань до супротивника, не виснажуючи коней. Проте в таких умовах, як і сімдесят років тому під Клушиним, кількадесят сажнів стартового розгону давали можливість заднім наздогнати передніх та вирівняти лаву. І як тільки всі кіннотники вийшли на відкрите, засурмив ріжок, а вслід пролунав останній наступальний наказ:

– Złóżcie kopie![4]

Ця команда означала, що коня слід пустити повним галопом, а піку опустити навпереваги на рівень кінської голови. Якщо суперник дізнається про присутність ворога лише по цій команді – битву можна вважати виграною.

Перед ними буквально на відстані витягнутої руки тримали позицію шеренги ар’єргарду Кара-Мустафи, які не рушили на підмогу в бій із оборонцями міста. Вони помітили удар настільки пізно, що не встигли навіть узяти до рук і зарядити аркебузи. Озброєна ятаганами піхота стояла у три ряди, широко розтягнувшись за укріпленнями облогового містечка. Як і будь-який військовий табір, воно було оточене земляними валами, перед якими із землі стирчало «свиняче пір’я», подекуди було встановлено рогатки. Проте ця ділянка тилу, прикрита схилом, вважалась безпечною, тому-то між валами деінде залишались широкі, нічим не захищені проходи. Оскільки нападу з цього боку турки не чекали, то й ризику натрапити десь на замасковані редути теж не було. Не сповільнюючись, гусари кинулися в бій.

У першій атаці загинуло кілька коней і двоє вершників, які випадково напоролися на рогатки, проте в загальній масі цього ніхто навіть не помітив. Кіннотники змели ар’єргард і, навіть не сповільнившись, рушили далі крізь табір, уклинившись у ряди турків і зв’язавши їх боєм. Коли до Станіслава долинув чийсь окрик «Szable w ręku!»[5], він давно вже рубався шаблею. Зламана піка зосталася в грудях якогось яничара.

Кожен бій завжди супроводжується неприємними запахами. У спекотні дні пролита кров закипає на обладунках і зброї, рани в живіт, від яких найчастіше гинуть кавалеристи, атакуючи піхоту зі списами, додають до цього різкий сморід екскрементів та напівперетравленої їжі – те саме стосується і багатьох убитих коней. За всім цим майже губиться гострий запах поту, який незмінно супроводжує будь-який похід. Нехай трупи хворих тварин уже майже не використовують під час облоги, проте дизентерія залишається супутником тривалих штурмових операцій. Коли ж битва триває від світанку до вечора, як оце зараз, солдати, не маючи можливості вийти з бою, змушені справляти свої природні потреби просто на ходу. Спершу ці смороди збивають із пантелику свіжих солдат, котрі тільки-но вступають у бій, проте вже за кілька хвилин чутливість притуплюється, а запал бою – у тих, хто переживає перше зіткнення, – вимикає всі органи чуття, крім зору і слуху. Байдужою стає навіть страшенна спека, що панує на всьому бойовищі поміж десятків тисяч розігрітих тіл, які рухаються так швидко, як тільки можуть, але все одно помирають.

Станіслав, як і всі кіннотники, компенсував млість, що охоплює вояка на початку бою, великою швидкістю, яка не дає змоги думати – ба навіть діяти – і цілком віддає вояка на волю і вміння бойового коня. Пірнувши на добрих кількасот сажнів у глиб бойовища, він уже не відчував ні смороду, ні спеки. Тільки запал бою. Багато хто вже спішився і продовжував бій на землі, але він і досі був на коні, врізався в ряди турків на чолі найбільшої кавалерійської атаки в історії. Позаду нього – двадцять тисяч добірних кінних вояків. Попереду – ворог. Потужним ударом вони змогли протиснути турецьку армію настільки глибоко, що їхній лівий фланг опинився зовсім поряд із фронтом, який тримали німці, а осердя бою змістилось майже до Пратера. Тут стояли загони, рекрутовані у Валахії та Трансільванії. Бічним зором полковник помітив спис, що у нього мітив якийсь волох. Крутнувся в сідлі, щоб відбити, – і таки уникнув смертельного удару. Сковзнув у промоченому потом сідлі та завалився на бік. На щастя, нога легко вийшла зі стремена, кінь побіг собі уперед, а пан хорунжий важко звівся на рівні перед озброєним коротким ятаганом волохом.

Битися волох не вмів і після кількох ударів кинувся тікати. Але пробігти встиг заледве п’ять кроків, коли його підняв на піку якийсь вершник, що на повному скаку промчав повз них. Воювати піхотою під валом кавалерійської атаки удвічі небезпечніше, бо свої стають загрозою чи не більшою за ворогів. Станіслав роззирнувся, шукаючи можливого прихистку від ошалілих коней. Трохи віддалік, у глибині бойовища, стояв чималий кругляк, який обступили турки чи валахи в турецьких латах – вочевидь, хтось із поляків чи німців там оборонявся. Полковник важко кинувся до скелі – крилата гусарська кіраса, що була корисною на коні, тут немилосердно заважала, але без допомоги зняти її було неможливо.

Перш ніж турки звернули увагу на нового супротивника, він устиг покласти трьох. Тоді навколо самого Станіслава утворилось нове осердя бою, а від кругляка турки почали відступати. Хто б там не стояв, він був дуже талановитим фехтувальником. Відбиваючись, полковник намагався поволі відступати до кругляка під його прихисток, коли принаймні можна буде не остерігатися удару зі спини. До того ж удвох із таємничим фехтувальником вони мали неабиякі шанси на успіх, хоч їх оточив добрий десяток далеко не найгірших у військовій справі волохів.

Ударом знизу Станіслав убив одного із супротивників і коротким розкроком перейшов на його місце, ближче до кругляка. За цю мить він устиг побачити коротке сивувате волосся і горбоносий профіль свого стрия – Фелікса Потоцького. Встиг побачити, як той відбиває удар зліва, зливаючи його досередини. Встиг побачити, як інший вояк заносить шаблю з правого боку, мітячи в незахищену шию.

Полковник кинувся вперед, ні про що більше не думаючи. Лівим плечем відштовхнув волоха, який відділяв його від каменю, і впівоберта вдарив занесений ятаган під ефесом, урятувавши своєму стриєві життя. Обертаючись, він не помітив другий ятаган, який пройшов за кілька дюймів від його голови, вибивши з кругляка велику скіпу. Не помітив він і другого – влучного – удару того самого ятагана, який розрубав йому череп.

Коли 12 вересня 1683 року близько шостої вечора Станіслав Потоцький загинув у районі Пратера під Віднем, граф Імре Текелі, котрий бився на чолі трансильванців проти хоругви його стрия Фелікса Казимира Потоцького і завдав молодому полковнику смертельного удару, виборов у Кара-Мустафи своє життя. Той факт, що саме Текелі став убивцею спадкоємця Андрія Потоцького, насправді не є чимось надзвичайним. Проте це краще, ніж будь-що інше, знаменує зв’язок, який існував між ними уже не одне покоління і справжню суть якого мені вдасться відкрити, можливо, лише тепер. Ця історія без початку і кінця для мене починається саме під Віднем, коли її сторони вперше і востаннє зійшлись настільки тісно.