Читать книгу Малхут - Остап Українець - Страница 5

Як і щороку, восьмого травня в Микитинцях був ярмарок худоби. Ярмарок великий – на Святого Станіслава до міста торгувати приїздили не лише з Коломиї та Снятина (у якому, правду кажучи, тільки кури нормально й ростуть, а худоба ніяка), а й з буковинських Чернівців, Сучави та Сірета. Саме останніх тут пантрував середнього зросту вусатий чоловік, одягнений у фірмове, хоч і вельми зношене, пальто, прості шкіряні черевики та пошарпаний капелюх. Він, поза сумнівом, намагався здаватися перспективним заможним покупцем, але йому це не дуже вдавалося. Почасти через одяг, але переважно тому, що всі купці на обох міських ринках і на цьому торговищі знали його як облупленого. Точніше, місцеві купці. Саме тому він приглядався до волохів, багато з них тут було чи не вперше, та ще й виглядали вони обдертішими за місцевих гуцулів та покутян – поруч із ними він був як свій.

Внутрішні кишені пальта йому відтягували два гаманці – порожній та повний. Порожній, звісно, був його власний. Повний йому передав бойко Орест, із яким він зараз займався справами. Справи, і про це на всю площу кричав його костюм, ішли не дуже. Адвокатська практика останнім часом приносила копійки, а ще ж 1861 рік видався хоч і вельми врожайним, але політично невдалим, тож разом із цінами на худобу впали і його заробітки в конторі. Тепер Орест обіцяв йому дещо більше. Принаймні, казав він, про це «більше» говорив іще якийсь його приятель-німець, що жив у Стрию. Жодних деталей про цього приятеля Орест не повідомляв, а сам він не розпитував – не любив влазити занадто глибоко. За останні п’ятнадцять років чоловік устиг уже кілька разів посидіти в тюрмі за участь у різних конспіративних товариствах, а зараз його мала на оці вся жандармерія Станіслава. Цю пильну увагу до своєї, загалом безпечної, персони він приписував частково єзуїтському імені, частково просто любові до Польщі, яку він ніколи особливо й не приховував. А що зараз на півночі пожвавлювався рух «червоних», то й австрійський уряд став уважніше придивлятися до ненадійних елементів.

Те, чим він займався зараз, назагал до забороненої діяльності не належало. Схема була проста: він одержував від посередника гроші, сторговувався з купцями за худобу і клав до своєї кишені різницю, попередньо поділивши її навпіл із Орестом. Тепер, коли Станіслав опинився на півдорозі з Лемберґа на Черновіц, наживатися на різниці в цінах можна було вже практично без контрабанди. Покутяни продавали волів по 18 ринських за голову, а за породисту, сильну тварину можна було віддати всі двадцять. У волохів виходило дешевше: гарного молодого вола можна було знайти за 16 ринських, та ще, маючи добре підвішеного язика, сторгуватися на крону дешевше. Головне – перейняти купця на підході до ринку, поки той іще не сплатив гроші за торг. Коли з купцем було домовлено, той клав виручку до кишені та переганяв худобу на передмістя у домовлене місце. Там худобу переймав Орест і гнав через Калуш і Долину до Стрия, де і залишав її на обійсті німця. Звідти воли, за яких так і не було сплачено ні крейцера мита, прямували на Відень чи Пресбурґ.

У врученому Орестом гаманці лежало десять асигнацій по двадцять крон і кілька золотих ринських. Цього мало вистачити на шістьох молодих воликів і відступне для нього з посередниками. На таку суму він приглядів собі небагато вбраного селянина, з виду – волоха, який саме вийшов із-за повороту путівця з трьома парами волів. Той досвідченим оком перехопив погляд Іґнація, який рушив назустріч, і закричав на ціле село:

– Bună ziua! Vin să ia o privire, ce vite frumoase![7]

Іґнацій приклав пальця до губ і швидко підбіг до чоловіка, на ходу згадуючи ту єдину фразу, яку знав по-їхньому:

– Nu înțeleg. Poți vorbi poloneză?[8]

– Русинський троха знаю, – його «и» звучало геть на волоський лад, глухо, наче із глибини грудей.

– Скільки хочеш за голову?

– А? – не зрозумів волох.

– За вола. Bou! – пригадав він потрібне слово.

– Сімнадцять за один. За всіх va fi дев’ядесят п’ять.

– Піде. Тут маєш гроші, волів жени до Галицького передмістя. До субурбії, şti?[9] До Ратуші, далі направо. Там буде чоловік, Орест. Він худобу забере. Будеш тікати – знайду. Suntem de acord?[10]

Іґнацій закінчив бесіду ще однією волоською фразою, яка йому щойно випадково пригадалася. Погроза знайти була, загалом, порожньою. По-перше, Станіслав був на тому березі Бистриці, а перейти її інакше, як через кладку, селянин ніяк не міг. По-друге, тікати через поля з шістьома волами могла тільки дуже дурна людина. На випадок зовсім непередбачуваних обставин можна було телеграфувати знайомому жандарму в Отинію і попросити його перейняти буковинця з краденою худобою «до з’ясування». Всі питання законності таких оборудок Іґнацій досі залагоджував сам і, з огляду на те, що все ще був на свободі, робив це доволі успішно.

Селянин закивав, ховаючи гроші до тайстри, тоді відв’язав волів та погнав їх на той берег – до міста.

Іґнацій неквапом пішов за ним до кладки, біля якої нудився хлопчак років дванадцяти, мнучи в руках засмальцьованого картуза. Сягнув до кишені та, видобувши з неї припасені на такий випадок два крейцери, вкинув їх у шапку малому. Той, ніби вжалений, накинув картуз на голову, примудрившись не розгубити при цьому монети, і кинувся за селянином. Іґнацій же, спершись на кладку, натоптав люльку і закурив – його робота тут закінчиться, коли малий прибіжить назад із повідомленням, що вуйко Орест волів забрав.

Курячи, Іґнацій роздумував про прибутки, які він гіпотетично отримує з такого ґешефту. У ті часи ринський (або, як його називали освіченіші люди, райнський – повна назва була Rheingulden,тобто райнський золотий) рівнявся двом кронам. У кроні було п’ять шісток, а кожна шістка складалася з десяти крейцерів, що на них замість профілю найяснішого цісаря карбували хрест. Як можна посудити з назви дрібних монет, шісток раніше було шість, але перехід на десяткову систему лічби змусив владу трохи форматувати гроші. Річний прибуток у шістсот ринських вважався високим і за старою системою дорівнював прибутку в дві тисячі чотириста польських злотих. Річний прибуток Іґнація з урахуванням контрабанди не дотягував навіть до чотирьохсот.

Малий повернувся за годину з добрими новинами – волів передали, рушили на Стрий. Далі, сказав він, треба почекати наступного вечора, коли Орест, передавши десь у Калуші чи Долині волів своєму шваґрові, має повернутись назад і зустрітися з ним у корчмі на Галицькому тракті.

Назавтра Іґнацій, залагодивши всі свої нечисленні справи у конторці на Липовій, де й винаймав квартиру, загодя рушив до Пасічної, розраховуючи підоспіти саме до Орестового приходу. Під Княгинином, на Галицькому передмісті, досі висів міцний кислий запах гною, який ніхто й не думав прибирати після вчорашнього торжища. Обережно ступаючи, щоб не вляпатись у щось на дорозі (благо, що погода стояла суха і сонячна, а сніги посходили ще зо два тижні тому), він перейшов кладку на той бік Надвірнянської Бистриці та попрямував далі узбіччям тракту, за першим поворотом якого і стояла корчма. Хоча торговий шлях був дуже і дуже жвавий, пополудні в середу тут було порожньо. Останні купці, змушені після ярмарку заночувати в місті, перш ніж вибиратися на Тарнополь чи Лемберґ, уже поїхали, і у всій чималій залі сиділа єдина компанія з трьох чоловіків і різалася в карти. Ореста ще не було.

Іґнацій замовив гальбу темного пива і сів біля віконечка, розкуривши люльку. Ніяк не міг позбутися думки, що щось десь пішло не так. Орест мав би передати йому гроші на завтрашній щотижневий ярмарок, досі, якщо він не встигав особисто забігти в контору, просто кимось пересилав гаманця. Зустріч у відлюдній корчмі до звичного перебігу справ не належала. Але які варіанти? Накрилася підпільна торгівля з Віднем? Та навряд чи місцеві промисловці визнали за краще доплачувати зайві два-три золотих із голови за легально куплену худобу. На них вийшла жандармерія? Теж ні, бо фактично вони не порушують закону, навіть купуючи худобу, за яку не було сплачено мито, за межами ринку. За ці операції нікого з них посадити не могли, тим паче у цьому конкретному випадку – там оберталися такі смішні суми, що ніхто б не брав собі до голови за них чіплятися. Хіба що десь у самому Відні прижучили тих, хто утримував цю торгову мережу у всіх віддалених провінціях Імперії, наживаючись на різниці в цінах. Там, у Відні, їхня діяльність справді перетворювалась на контрабандний промисел, за який можна було цілком спокійно загриміти до криміналу чи принаймні напоротися на солідний штраф. Які гроші взагалі оберталися в цій справі, Іґнацій не знав і, намагаючись триматися від гріха подалі, не цікавився.

Двері до корчми скрипнули, на Іґнація впала смуга денного світла, яку негайно заступив Орест. Він увійшов, кілька секунд пильно дивився на свого партнера, тоді рушив до шинквасу. Коли і йому націдили пива до олив’яного кухля, він повернувся до столу, поставив кухоль на стільницю зі свого боку. Тоді скинув камізельку, так само мовчки відсунув стільця, всівшись, знову взяв до рук кухля, зробив один довгий ковток і, гримнувши оливом об стіл, гаркнув:

– Ти патріот?!

– Тобі зле, Оресте? – прошипів русинською Іґнацій, який замалим не захлинувся від несподіванки.

– Мені добре. Тебе питаю – ти патріот? – Орест наче схаменувся і вимовив останню фразу пошепки.

– Чого патріот?

– Польскі. Жечи Посполітей. Як ви ще на неї кажете?

– Оресте! Ти що від мене хочеш? Я думав, розмова буде про роботу.

– Ая, про ню й буде. Мав я в Калуші спотканя з одним паном, який дуже цікавився, чи ти не хтів би попрацювати на благо ойчизни.

– Якої ойчизни? Ти хочеш зі мною разом загриміти? Бо якщо мене зараз провокуєш, май на увазі – я тебе потягну за собою.

– В однім місцю я мав те’ провокувати! – Орест уже починав нервувати, але, видно, не знав, з якого боку починати розмову. – Ти ж колись принюхувався до політики – тоді, як другий раз із криміналу вийшов. Акурат коли пішов від Грегоровича і відкрив свою контору. Хтів бути послом до крайового Сейму.

Було таке? То я тобі хочу дати таку можливість. Словом, мій знайомий отримав телеграму від такого собі Аґатона Ґіллера. Чув про такого?

– Усе може бути, – насправді це ім’я промовляло до нього подіями останнього року, коли той поширив прокламацію «До всіх співвітчизників на польській землі» після розправи над учасниками демонстрації у Варшаві. Іґнацій до пізньої ночі перечитував відозву та новини про різанину, водночас безсило співчуваючи співвітчизникам та тішачись із того, що йому пофортунило жити у порівняно безпечній Австрійській Імперії. – Це ж якийсь журналіст із Королівства, який писав про бійню на демонстрації?

– Ая. То було акурат у тамтім році, на Святого Станіслава. З тих пір Аґатон – ну, відколи відійшов від ран – активно займається революційною діяльністю. І, судячи з телеграми, аж надто активно. Тепер таке – що ти чув про Тисменицю?

– А Тисмениця при чому? Ну, шкіри, віск, мед. Що він має до Тисмениці?

– А вже нічого. Колись на початку сорокових від-там до Фрайбурґа переправляли зброю. Такий собі Якоб Фройд. Тут до нього почали приглядатися, то в сорок четвертому він з родиною перебрався до Моравії. Його неньо, Соломон, умер пару років тому, але варшавські панове про то не знали. Їм до сраки, що та контрабанда чехам ніяк у повстанню не помогла. Лишень шукають тут кого, хто буде готовий із ними гендлювати. І дали знати моєму колєзі з Калуша, який мав щось до діла ще зі старим Соломоном. Той, ясне діло, вхопився за мене, бо більше нема за кого, а гроші виходять грубі.