Читать книгу Канцелярія хрестових походів - Остап Українець - Страница 2

Найраніше, щойно відчинилася Вірменська хвіртка, до міста ввійшов молодий хлопець у вицвілій на темно-сірий колір сутані без жодних пожитків. Він пройшовся завулками, які відділяли хвіртку від Ринку, обдивився з усіх боків ратушу, зазирнув до палацу, котрий тоді вже почали розбирати, потинявся трохи біля галицької брами, розглядаючи ще недобудований кам’яний костел, покрутився біля університетської колонії і, не знайшовши для себе наразі нічого цікавого, повернувся назад тим само шляхом, яким зайшов.

Позаяк вози, що їх муляри орендували в місцевих вірменів, їздили виключно через Галицьку браму, дорога на Заболотів була вільна і не розбита колесами. Тому спудей, котрого, до речі, звали Тиберій, спокійнісінько пройшов стежкою до села, що лежало, може, хвилин за десять ходу від міських валів. Він завертав у кілька хат, аж поки знайшов собі притулок у жінки, котра радо впустила його до себе за плату, до якої вельми вдатні всі молоді спудеї. Направду, приїхав до міста він іще звечора, але що в кишені не мав ні гроша, справедливо вирішив зупинитись у передмісті, напитавши собі якоїсь роботи, за яку мав би дах над головою і щось поїсти.

Стеха, котра в обмін на певні послуги впустила до себе Тиберія, уже деякий час жила солом’яною вдовою, чи, як вона сама всім казала, вдовою. Її чоловік, котрого також звали Тиберієм, воював із турками, був під Журавно, а звідти, замість їхати додому, поїхав спершу з козаками Гоголя, а потім, як подейкували, на Січ. На цьому вона сама для себе вирішила, що її короткий і не дуже вдалий шлюб закінчено, і залишилась на чоловіковій господарці, якої більш ніж вистачало для того, щоби прогодуватися і навіть принагідно прогодувати заблукалого спудея.

Треба сказати, що Тиберія вона пустила спершу з жалощів і щойно після вечері вигадала йому краще застосування. Той, надійшовши з протилежного боку села, спершу слізно просився на ніч у кілька хат далі по вулиці, раз у раз підкріплюючи своє прозове прохання дурнуватими пісеньками, за які заробив кілька прицільно кинутих яблук і ґулю на лобі. Стеха ж, мало того що була добросердою, ще й не хотіла зайве слухати школярських пісень, і сама відчинила двері, щойно хлопець підійшов під її хату. Відчинені двері його не зупинили, бо він, певно, побачивши хустку, якою був обв’язаний димар, загорлав:

Кожен рядок дурнуватої пісеньки супроводжувався гучним гейканням, яке різало по вухах гірше за церковні дзвони в неділю вдосвіта. В обмін на обіцянку ніколи і нічого не співати у неї в домі Стеха сказала хлопцеві, що готова прийняти його хоч на скільки, аби тільки він допомагав їй з ґаздівством. Так Тиберій оселився в її хаті; при цьому обоє вважали, що дешево відбулися.

По вечері, яка складалася головно з товченого гороху й солоного сиру, Тиберій, розслабившись, випростався на лаві, яку йому вказала господиня, і майже по-свійськи запитав:

– Пані Стехо, а от скажіть, чого то у вас на куті так прочан не люблять?

– Не уявляю, що ти таке розказуєш. Нормально в нас до прочан ставляться.

– Ну от мене ж однак ніхто, крім вас, до себе не пустив. І їсти не дав, хіба ото як яблуками кидали.

– Тю, ти про себе ото? Та який з тебе прочанин, обірванець один. Я би й сама тебе не пустила, якби не вчула, що ти по-нашому пієш. Тут, бачиш, не прочан бояться, а сервіторів.

– Кого бояться? Слуг?

– Та ходять тут. Їх після кожного походу на Валахію більше стає, ніби їх отарами випускають. То самі валахи їх сервіторами кличуть, сервами.

– А вони самі хто?

– Та слуги їхні, ти он сам сказав. Не знаю, що там у них із валашнею за проблеми, але сюди пруть цілими отарами. Та й знаєш, як то з біднотою завжди. Як по одному – то ще просять, а як отарою і на всіх не напасешся, то де вкрадуть, де на розбій підуть. То й бояться люди.

– А до роботи не стають?

– Та стають, чого би ні. Але бере мало хто, бо і за себе страшно, і за майно. Я того тебе й покликала, бо поміч треба, але ж не тих чорних наймати на обійстя.

– А що, так багато ходять?

– Ая. Ходять і просять муки на руки. На нашім куті їх нечасто побачиш, але на першому-ліпшому торгу повно буде. Як хочеш, то можеш піти чи на Княгинин, чи куди і там подивитися на них.

– То ще піду, як у вас ярмарок буде. Може, й сам яку копійку зароблю.

– Заробиш-заробиш,– байдуже запевнила хлопця Стеха й заходилася складати рештки вечері до глеків.

Наталувавши в один глек гороху й сиру, у другий докинувши кілька яблук із коша, що стояв у сінях акурат біля дверей, господиня прикрила всю мериндю рядном і, повернувшись до покою, лагідно, щоб у спудея не виникло жодних сумнівів у її намірах, покликала Тиберія до сну.

Щойно по двох снах, коли вгамувалися розтривожені шумом сусідські собаки, а хлопець нарешті рівномірно засопів, Стеха, викравшись у сіни, взяла замотані в рядно глеки і, обережно вийшовши на вулицю, попрямувала з ними геть від села. Спершу до фортечної стіни, тоді повернула ліворуч і йшла над ровом аж до краю міста, через битий шлях, яким їздили на Тисменицю і яким до міста приходили серви, а звідти далі – втоптаною стежкою, потім – лише одній їй відомим путівцем у глиб лісу, який із цього боку підходив майже до шляху. Пройшовши лісом, може, з пів версти, жінка нарешті дісталася звору, у самому нутрі якого крилася землянка. Звично, як і щоночі, вона прочинила двері та зникла всередині.

Тиберій, котрого миттю розбудив скрип дверей (щоправда, цього разу без звичного «забирайся з моєї стодоли, волоцюго!»), недовго думав, що йому робити. Тому що, по-перше, для роздумів, як він вважав, існують виклади та екзерсиси в академії, а по-друге, навіть там він до тривалих роздумів не був особливо схильний. До всього, страшно хотів побачити нечисть, яку його господиня підгодовує серед ночі. А що це саме нечисть, а не православна людина, він уже цілком переконався. Нормальним людям ночами їсти не носять.

Ще на півдорозі від хати до фортеці Тиберій подумав, що Стеха, може, підгодовує когось у казематі, але відразу ж забракував цю думку: по-перше, брами до міста на ніч зачиняли, по-друге, сама господиня звернула на путівець і йшла по ньому так обережно, як нізащо не йтиме добросерда Мадонна, що доглядає за ув’язненими.

Уже в лісі Тиберій мало не загубив слід,– стежки взагалі не було видно, дивно, що сама Стеха знаходила її,– але вчасно почув скрип дверей. Як міг, тихо пробрався до землянки і припав до дверей. Помешкання, мабуть, було величеньке, бо того, хто там жив, він не чув узагалі, хіба нерозбірливе мурмотіння, а свою господарку – лише уривками, коли вона за щось підвищувала голос на чоловіка. Принаймні Тиберію здалося, що то чоловік.

– Не можна, чи ти… … … тебе собак спускали? … То сам будеш винуватий!

Чоловік щось нерозбірливо відповідав.

– Добре… … а на цей раз спалять к холєрі матері!

На цій фразі Тиберій відсахнувся, але що кроків у землянці не було чутно, знову припав до дверей. Якийсь час панувала тиша, годі було розібрати, що там відбувається всередині, а тоді знову почувся голос Стехи:

– Та швидше їж, ніч не безрозмірна!

Зрозумівши, що господиня наміряється йти геть, Тиберій повернувся і заходився навпомацки вибиратися зі звору. Кілька разів сутана зачепилася за гілляччя, кілька разів гілка хруснула під ногами, але врешті хлопець опинився в більш-менш проглядній частині лісу й кинувся в бік міста, сподіваючись, що здійнятий ним галас припишуть заблукалій звірині. Не знайшовши стежки, він зробив невеликий гак і вийшов не там, де заходив, а саме навпроти роздоріжжя, перед міською брамою. Біля самої брами яріло світелко, ніби хтось розпалив дуже велику ватру, але вітер віяв із боку Вовчинецьких гір, тому всі запахи злітали кудись у річку і його не досягали. Лише на кілька секунд задивившись на вогник, Тиберій з копита рушив через поле, перечіпляючись об мурашники, і з кожним кроком починав трохи більше жалкувати про те, що на цю ніч зупинився не десь під оборогом, а в гостинній хаті.

По-перше, Стеха однозначно була відьмою. Так легко впустити до себе, в усіх розуміннях «до себе», нічого не розпитавши… Йому б іще тут запідозрити. Так вона ще й ночами зустрічається невість з ким, планує з ним невість що, та ще й таке, за що можуть спалити. Добре, добре, що роки в академії не минули марно, що він її зразу розкусив і тепер зможе вивести на чисту воду. Цікаво тільки, яка вона з себе, та Стеха. Певно, старезна баба, котра тільки прикидається молодою і гарною. Не про те думаєш, Тиберію! Цікаво, нащо їй спудей здався? Може, потрібне молоде і сильне тіло, аби той чортяка, чи хто він є, у нього переселився? Ну, ранок вечора мудріший – це вже Тиберій видихнув до себе, спинившись біля хати і вперши руки в коліна. Першим ділом – скинути сутану, свиту, обмитися від поту водою з цебра і знову лягти, щоби Стеха нічого не помітила.

І Тиберій справді встиг зробити задумане. Поки Стеха повернулася до хати, він уже мирно хропів – навіть нечиста сила не могла серйозно занепокоїти його молодий школярський ум.

***

Десь у той час, коли Тиберій тільки починав свої співи під селянськими хатами, Матвій Лісовський, переправившись через Бистрицю, заблукав у лісі. Із Єзуполя вийшов завидна, але пішов не трактом, як усі люди, а рушив навпростець, бо часу мав аж до завтрашнього полудня, а тому на ніч думав стати у свого брата у Федьковому. І йому навіть не доведеться ще кілька днів слухати батькові зітхання. Однак темрява, яка в листяному лісі западала куди швидше, ніж на гостинці, збила його зі стежки, і коли Тиберій саме приймав запрошення від Стехи, Матвій був змушений визнати, що остаточно і безповоротно втратив напрямок.

Надміру важкі бисаги чіплялися за гілляччя, ноги вгрузали в глевкий ґрунт міжріччя, і думка побачитися з братом із кожним кроком здавалася не тільки менш реальною, а й більш дурною. Спокусився Матвій тим, що Федькове лежало акурат на півдорозі між Єзуполем і Станіславовом, десь за милю1 від обох.

Можна було вичекати вихідного і вже тоді піти до брата, не надвечір у п’ятницю, а якоїсь неділі, коли і часу було би більше, і сам день більш урочний. Але сталося те, що сталося, і з лісу треба було якось виходити. Вовків Матвій не боявся – землі тут були обжиті, так що великих звірів аж до Чорного Лісу не водилося вже давно. А проте спати на голих гілках, коли під голову можна покласти хіба конопляну торбу, повну залізних інструментів, навіть звиклому до простого життя Матвію не хотілося. Тому він, зціпивши зуби, перекинув затяжку на інше плече й побрів далі. Міркував, що навіть коли змилить і не вийде на Федькове, то рано чи пізно трапить або на стежку, якою вийде до хоч якого села, або на Бистрицю, за якою вже напевне знайде гостинець і заночує десь у Ямниці на оборогу. Так чи інакше, ліс був малий і вже до півночі він мав би кудись та прийти.

Хоч світло в густий ліс майже не проникало, між деревами вільно гуляв вітер. Тут, у видолинку, він постійно змінювався, налітаючи то холодними поривами від Дністра, то трохи теплішими – з боку Вовчинецьких гір. Щойно Матвій порішив на тому, щоб рухатися далі, куди б він не зайшов, дністровський вітер змінився вовчинецьким і приніс із собою запах диму, а понад те – запах свіжоспеченого м’яса і свіжого гною. Довірившись нюху, а не всім іншим чуттям, від яких зараз однаково не було користі, Матвій рушив проти вітру на запах, розсудивши, що димом, либонь, тягне із якогось села. Незабаром поміж дерев заблимало світло – живий вогонь, а не якісь там відсвіти через запнуті міхурами вікна. Тож хлопець, остерігаючись неприємної зустрічі, стишив крок і, підтримуючи бисаги рукою, щоб не дзвеніли інструменти, почав підкрадатися до вогню.

Невелика галявина розкинулась саме на лісовій стежці, з якої він збився, переправляючись через ріку. На ній колом стояли чотири чи п’ять возів, а за ними щось тихо жували розпряжені воли. Натомлені за день, вони й вухом не повели, коли Матвій підійшов до них, усю увагу зосередили на своїй жуйці і скорому сні. Жарко горіло багаття – надто велике для такої малої галявини. На рожні, розкладеному біля вогнища, покоїлась ціла туша якоїсь тварини – що то було, козеня чи ягня, Матвій розібрати не міг. Далі, майже біля самих возів, стояла група людей. За стіл їм правила велика дерев’яна скриня, укрита скатертиною. Навіть не глянувши на них самих, а лише бігцем побачивши свічник, чашу і ще щось, накрите полотняною серветкою, Матвій знав, що тут йому навряд чи хтось загрожує.

Старший чоловік, котрий стояв до нього спиною, знуджено промовляв звичні слова, хоч і старався додати їм якогось відтінку натхнення:

– Благословен Ти, Господь, Бог наш, Владика Всесвіту, Творець виноградної лози.

Сказав він ці слова, звісно, жидівською мовою, а не руською, проте Матвій знав, що сказані над чашею вина слова означають саме це. Його братова була жидівкою. І, хоч вона й перейшла в Христову віру, на його прохання нерідко розповідала, як воно все відбувається в них.

Здійснивши кідуш, старший потягнувся до мильниці, у якій чекала підготовлена для омивання рук вода, а тоді, ніби побачивши Матвія потилицею, звернувся до всіх присутніх тоном куди урочистішим, ніж промовляв благословення:

– Vey, mir hobn a gast.2

Коли з омиванням рук було покінчено і старий жид розділив халу, всі посідали на барила й коробки, а три дебелих дерев’яних крісла зайняли старий і дві жінки, які стояли коло нього. У темряві Матвій не міг розгледіти їхні лиця, щоб сказати, старі вони чи молоді, але припустив, що то дружина і донька. Матвій, котрому не було заготовлено місця, залишився стояти.

– Nu, aoyb ir zent aundzer gast, ir'd vi tsu zitsn bay aundzer tish,3– розвів руками старий.

– Aber, Herr, ich spreche deine Sprach sehr schlecht.4

– То швабська, а не їдиш,– скривився старий.– Взиськай собі щось до сидіння і розділи з нами коляцію.

– Де взиськати?

Старий тільки знизав плечима і заговорив щось своєю мовою до застільників. Матвій роззирнувся в пошуках чогось до сидіння і вже збирався вмоститися на дишлі одного з возів, коли це побачив барило і, здається, зрозумів, на що саме йому натякав старий. Він спустив бочку на землю – повну, судячи з ваги,– і всівся на неї, поклавши бисаги собі під ноги. Біля скрині, яка правила за стіл, але все ж осторонь від решти.

– Ну, тераз, коли ми всі посідали, можна потрапезувати й поговорити,– старий узяв із глиняної тарелі сушеного лина й заходився оббирати м’ясо, паралельно балакаючи,– ми всі тут обцуєм одне другого, тільки ти нам незнайомий. Нечасто трафляє зустрічати шабес у лісі, а ще рідше – мати на ньому гостей, котрих ніхто не чекав. Вєнц прошу тебе заділовати за гостинність і трохи розказати о собі. Розваж нашу вечірню трапезу, бо завтра на ранок тебе вже тут не буде.

– Чому не буде?

– Чи ти сам не віш? Якби ти був із нас, то зараз би сидів на шабесі не тут, а в себе вдома. Ти завтра встанеш і підеш. А в нас вози. Як тебе звати, шейгеце?

– Матвій. Матвій Лісовський. І моя братова – жидівка, як ви,– кілька чоловіків перезирнулися, хтось щось прошепотів, але старий на ті слова ніяк не відреагував.

– То не робить тебе жидом, шейгеце. І якщо вона твоя братова – то вона точно не така жидівка, як ми. Звідки ти будеш?

– Я з Чешибісів. Із Єзуполя тобто. Йду до Станіславова.

– Та ясно, що туди. Важка в тебе торба, треба сказати,– старий кивнув на бисаги, які подзвонювали, варто було Матвію ворухнути ногою.– Хто за ремеслом будеш – коваль, муляр?

– Муляр, так. Ще не за ремеслом… Вчуся, але скоро стану майстром. Буду працювати на будові фортеці.

– Не сумніваюся. Не сумніваюся, що будеш працювати. А от чи вийде з тебе майстер – то ще питання, я тебе за роботою не бачив.

– Вийде.

– Як скажеш, шейгеце. Слухай, чи я маю з тебе кліщами слова тягнути? – відірвався від риби старий.– Попросив же – розваж нас бесідою на цей вечір. Щоб можна було потім сказати, що ми не просто так до міста приїхали, а вже когось та знаємо.

– Та нема що розказувати. Батько в мене столяр, мама теж простого роду. Як у нас у домініканів ремонтували костел, я попросився в поміч, то мене і взяли. А два дні тому той майстер, котрий костел робив, проїздив через Єзупіль на Станіславів та й запитав, чи я не хочу до нього в науку – мурувати мури фортеці. Батько тільки й радий був, бо камінь я складаю ліпше, ніж дерево. І йому легше буде, що дорослий син нарешті злізе з шиї. То я і йду до міста. Завтра прийду, влаштуюся десь, у неділю – до мші, а з понеділка і роботи почнуть. Тото наразі мій цілий живіт,– і за кілька секунд, ніби виправдовуючись за нецікаву розповідь, додав: – Та його й не так багато було.

– І малим ти гуси над річкою не пас, і старшим – корови? Ну, раз ти думаєш, що нам твій живіт буде нудний, давай і я з тобою познайомлюся. Мене звати Герш. Зі мною – мої сини, Хаїм і Мендель, найдалі від тебе сидить Лейб, син мого старого друга, а біля мене – Кейла, моя жінка, й Авіва, котру маю щастя називати донькою.

– А ви теж до Станіславова?

– А ти як думав? Місто будується, до міста йдуть люди, а де люди – там є що робити. Бачиш, ми хотіли до шабесу бути під стінами, але воля Божа була на те, щоб якийсь голопузий шляхтич під Бурштином зламав собі вісь – вагою свого тіла, не інакше. І ми з нашими возами, щоб не погрузнути десь посеред поля, чекали, поки йому того воза направлять. Так що ні ти, ні ми не чекали, що прийдеться нам зустрічати суботу десь посеред лісу, але от, сидимо собі за вечерею.

– А що ви маєте до роботи в місті?

– Ну, тут як подивитися. Якщо прямо, то ніби й нічого, а якби я мав відповідати на те, що ти запитав, а не що сказав, то я продав своє старе майно і купив собі землю з хатою відразу за Княгинином. Ближче до міських стін. Корчму я мав колись, корчма ме бути і тепер. Чув я, до речі, що камінь на будову акурат тим трактом провозять, так що, Бог дасть, побачимось у мене в корчмі, коли горло зайдеш промочити. Може, і сусідами будемо. Але цікаво мені в тебе ще дещо запитати. От казав ти, що братова в тебе ніби також жидівка. Як таке вийшло?

– Та як завжди вийшло. Ходив брат у похід, років зо шість тому як. Ішов сам, а прийшов із жінкою. Уже хрещеною, ясно. І вже за ним заміжньою. Тільки батько наш із ним донині не говорить, ви вже вибачте.

– Та чого вибачатися, не він перший. Ясно, шкода, що так із братом тобі вийшло. Але й фаті в тебе не з наймудріших, якщо не відмолив. Воно-то робиться по волі Божій, не інакше, але і на волю Божу існує молитва.

– Як так? Що Бог зробив, людина не відмінить.

– Ти думаєш? Коли людина праведна і знає, чого просить,– то і згон її не спудить, а не те що невістка-жидівка. Не знаю, що тобі твоя братова розказувала, але я сам добре знаю, як то буває.

– Як буває – щоб і згон не страшний?

– А так. Жив колись у нас один у громаді. Бідний був, що ті ваші церковні миші,– старий реготнув із власного жарту, кинув обібрану рибу на землю,– а мав до всього жінку і дві доньки, хотя ж і на себе одного ледве стягував. І вирішив піти до Меджибожа, до цадіка на пораду, як би то вибавити себе від бідності. Вийшов у четвер спозаранку, щоби мати ще день у місті, раптом що. Прийшов до цадіка в гості – а той давай його виганяти. Іди, каже, звідки прийшов, і йди зараз же. Той і просив, і на коліна падав, а цадік своєї. Пішов він, значить, назад, і в ніч проти п’ятниці зупинився в корчмі, що якраз на півдорозі. Зайшов – і сидить, бо грошей однаково ні на що не має. А тут ми надійшли. Бачили, як він поперед нас удосвіта виходив, та й здивувалися, що він так мало пройшов за день. Він і розказав нам, що то в цадіка було. Ну і ми ж не дурні – взяли вина і почали пити. І за кожним разом, як хтось випивав, то пив до нього, обов’язково кажучи «лехайм». А як закінчилось вино – ми взяли ще. Цілу ніч так пили, аж до світанку. До цадіка доперли аж під вечір, коли його жінка вже мала свічки палити. То за цим разом він як побачив нашого бідняка – нічого йому не сказав, а запросив нас усіх до трапези, як ото ми тебе. Така історія.

– А де смерть?

– О, смерть і пагуба завжди чигають в кождій людській історії,– Герш явно чекав питання, щоб відкрити молодому шейгецу силу історії.– Бачиш, цадік знав, що жити тому бідаку лишилося тільки до вечора шабесу, тому й послав його додому, аби той помер серед рідних. Ну а ми, цілу ніч п’ючи за його здоров’я, тим самим подовжили його життя. Вкорочуючи своє, не інакше. А тим часом, Матвію,– старий підняв свій келих, за ним усі зробили те саме,– лехайм.

Їли і пили до глибокої ночі, аж поки Матвій не відчув, що не може більше навіть сидіти на барилі, не те що підтримувати розмову. Тож, за дозволом Герша, він виліз на воза і, примостившись серед паків, відразу заснув.

Спав недовго. Уві сні бачив нескінченні кам’яні коридори, освітлені хіба смолоскипами, і впізнавав каміння, яке поклав власноруч. У кожному коридорі, за кожним поворотом йому бачилась загорнута в саван жінка, котра повертала за наступний ріг, щойно він виходив з-поза попереднього, нагадуючи про себе лише довгими фалдами білої тканини й довгими пасмами чорного волосся. Кожен коридор, яким він проходив, спускався дедалі нижче під землю, аж поки раптом не виводив на поверхню посеред великої площі, на якій також велась будова – творіння його рук. Кожен покладений камінь здавався рідним, але коли пробував охопити поглядом цілу будівлю – вона нависала над ним, загрозливо і мізерно водночас, ніби людина, що постає проти Бога. На дотик камінь був холодний, але кожна стіна пашіла до нього вогнем із нутра, аж піт виступав на чолі, а руки пеклись об холодний камінь, з-під якого виходив ворожий йому жар. І він метався від стіни до стіни, а стіни відшаровувалися від будинків і замикалися на ньому кам’яним мішком, і десь із цього мішка на нього сяяв святий хрест, але він ніяк не міг зрозуміти, звідки саме. Прокинувся тільки тоді, коли вчергове провів рукою по кам’яній стіні, шукаючи виходу, і загнав у великий палець скабку, котра стирчала з воза.

Жиди ще спали. Трохи помордувавшись із тріскою (так і не витягнувши її повністю), Матвій закинув бисаги на плечі та, не чекаючи, поки інші прокинуться, рушив стежкою до міста. Як справедливо зауважив старий Герш, він не тримав шабес.

***

Того-таки вечора, коли Матвій блукав лісом геть неподалік від Ямниці, у заїзді біля міських стін подавали вечерю. Свіжа капуста, тушкована на невизначеному жирі, будз і городина – більшого своїм гостям небагатий заїзд найзвичайнісінького вечора запропонувати не міг. Усі четверо гостей, які тої ночі мали в ньому ночувати, вирішили повечеряти разом і закінчили вечірню молитву десь у той же час, коли старий Герш провів кідуш.

Усі четверо були чоловіки, і вигляд мали настільки неоднаковий, ніби їх зумисне зібрали в одному місці для якогось жарту. Перший був невисокий і кремезний, так що дерев’яна ложка замалим не губилась у його здоровенній долоні. Лице мав заросле присивілою щетиною, з якої виділялись не дуже доглянуті вуса, а голову – майже лису. Над лівим вухом у нього темніла лунина, яку чоловік раз у раз потирав. Він щедро запивав свою вечерю пивом із великого дерев’яного кухля і не соромився відригувати в паузах між жуванням та застільною бесідою. Біля нього сиділи двоє чорноволосих чоловіків, які могли бути лише родичами. Ці їли мало і з однієї миски, а одне з одним перемовлялися лише на вухо, аби не чув ніхто інший. На своїх супутників вони поглядали насторожено, і лише те, що до трапезної вони прийшли першими, приховувало від інших чоловіків той факт, що вони користувалися тільки власним посудом. Четвертий чоловік вигляд мав цілком нейтральний. Уся його зовнішність, від одягу до кольору очей, була настільки пересічною, що чи не кожна людина забувала його тієї ж миті, як відводила від нього погляд.

– Мовлю вам, панство, що готуватись тре’ до гіршого,– стверджував перший, відірвавшись від кухля,– не так багато часу минуло з перейшлої війни і перейшлих набігів, а тераз, кгди маєме оброну найслабшу, то паче мала би татарва напасти, як укріплення будуть піврозібрані. Так шо ви, панство, бігме не ліпший час дібрали, би сюди приїхати.

– А чи знає пан, які сили затратив пан Потоцький на додатковий захист фортеці в часі перебудови? – поцікавився непримітний чоловічок, відкраюючи скибку будзу.

– Не знає пан,– буркнув крем’язень.– А пан знає?

– Та де, теж не знаю,– байдуже відмахнувся чоловік.– Але про то і не шпекулюю на тім. Цікаво би знати, з чого то пан такий певний безхисності фортеці.

– Бо я ї’ перебудовую, би-сте знали. Муляр я. Але то неважне, бо навіть мала дитина знає, що коли стіни розібрані, то їх і без штурму можна пройти.

– Добра дитина перше всього знає не лізти, де її не просять, прошу пана,– цілком серйозно відповів чоловік.– Хай ви не просто муляр, а цілий цехмайстер, то не дає вам права пашталакати з першим-ліпшим зустрічним про інженерні пляни на фортецю.

Чоловік знітився і з подвоєною увагою повернувся до капусти, а тоді через кілька хвилин раптом сказав:

– Ви знали, що я є цехмайстер. Як?

– Бо ви мені про то самі сказали, пане. Коли сказали за розібрані стіни. Роботи ще не почалися, так що знати про таке міг або хтось із проєктантів самої перебудови, або цехмайстер, котрий мав би керувати простими робітниками. Але мене то мало цікавить. Добре вже, що татар лишили в спокої.

– Знаєте, пане, я вам теж можу дещо сказати. Ви так зі мною панькаєтеся, що я хіба дивуюся, чому небідний шляхтич зупинився в малому заїзді в таких лахах, як ото на вас.

– По мові чути? – спокійно запитав шляхтич.

– Дуже. Страшно багато панькаєте, правду кажу. Ви зі схизматів?

– Ні, католик. Цікаво, як це ви не побачили – я до їдзеня зліва направо хрестився.

– А звідки будете?

– А то вже не ваша справа,– видно було, що перед кожним разом, де мало звучати слово «пан», шляхтич на півсекунди замовкав, уникаючи його казати.– Як на те, давайте ліпше обговоримо наших випадкових товаришів,– і він повернувся до батька з сином, котрі ніби відсахнулися від його погляду: – Що скажете?

– Молилися разом із нами, але ні слова не сказали, і навіть імен не назвали. Ви розумієте мене?

– Да, розумію,– відповів чоловік, з’ївши майже всі звуки в цій фразі.– Хлопець то нє.

– Ви румуни?

– Да, да, романі.

– Oni nie są rumuni,– змовницьки підсумував шляхтич, поглядаючи на сімейство.– Chyba z Wałachii, ale to są serwy. Prawdziwy Wałach mówi «romyni», a nie «romani».5

– Це я тоже розумію, пане,– байдуже відповів чоловік. Тоді зітхнув, визнаючи поразку, і повернувся до свого сусіда-шляхтича: – Но віходит, ош єще не умієме добре ховатися.

– Не умієте,– кивнув головою шляхтич.– Дивує мене тільки, що ви з сином лимарюєте. Ще не бачив ваших такого заводу.

– Но то зараз бачите. Але я би вас попросив, пане. Ви туй знаєте всьо про всіх, але ні словечка нам не сказали про себе.

– Прошу п… чоловіче, ти ж уже видів-ис, що то шляхтич,– повернувся до бесіди перший чоловік.– Для мудрої людини все досить виду.

– Да, шляхтич,– відповів серв.– І я би сказав, куди багатіший шляхтич, чим ото всім показує своїм побитом у дешевім заїзді. Але якого ремесла, то вище мої вєдзи. Я того за одягом не виджу.

– А то нема що видіти. Лимарюєш ти, бо пальці в тебе грубі та й чорні від дратви, то не є ніякий секрет. Я легко пізнаю людей по роботі, яко цехмайстер. Ти легко пізнаєш людей, бо інакше в цьому світі вже не жив би, серве. Але однако я тобою обманувся, а пан ні. То й не дивно, що ти не можеш зрозуміти, ким є пан,– ясно, що він, як і ти, серве, не хотів, аби його пізнали. Що скажеш, пане, вгадав я?

– Майже що,– виклично відповів пан.– Я є направду шляхтич, і направду багатший, ніж по мені видно. Може, йду на прощу і боюся грабунку. Може, програвся в карти і їду на Січ. Багато що може бути. І я готовий закласти свій річний дохід проти вашого надбілля, що ніхто із вас не вгадає, чим я промишляю, аж поки я сам не скажу.

Присутні за столом чоловіки встигли замислитися над його закладом, може, на п’ять секунд. За тим нагорі, де сиділи господар із сімейством, почувся гуркіт, ніби хтось різко змітав зі столу начиння, і майже негайно – крики. Голосні, надривні, позбавлені слів чи змісту – такі, які не раз і не двічі чуло призвичаєне вухо шляхтича. Він зірвався з-за столу і вже на ходу крикнув решті:

– Pożar, za mną!6

Двері, що виходили на другий поверх, були підперті кілочком зсередини. Шляхтич обрав ломитися просто в двері, намагаючись розхитати кілочок і висадити їх, решта ж побігла на вулицю, де стояв колодязь. При цьому сталося так, що кожен вважав іншого ідіотом: шляхтич вважав, що через верх залізти до покою і визволити господаря ніяк не вийде, бо солом’яна стріха спалахнула чи не першою; муляр вважав, що якби хтось нагорі ще ворушився, то сам би собі відчинив двері та й вийшов, а треба гасити стріху, доки вогонь не перекинувся далі; серву здавалося, що наймудрішим для нього в такій ситуації буде кудись відбігти і спостерігати за всім із безпечної відстані, доки їх із сином випадково не зробили крайніми. Його син просто захоплено спостерігав за пожежою і ще нічого не думав. Решта мешканців передмістя загалом поділилася на дві групи: одні кинулись на допомогу муляру й почали подавати воду, інші ж поставали на коліна просто на дорозі біля заїзду і заходилися молитися Господу, аби вогонь не перекинувся далі.

Коли по годині, зусиллями Божими і людськими, пожежу загасили і стали підбивати збитки, з’ясувалося: із цілого заїзду лишився лише шматок першого поверху від входу і до шинквасу. Решта згоріла цілком або майже цілком, долівка другого поверху в хазяйських покоях прогоріла наскрізь, в інших обгоріла настільки, що ніхто не відважився туди підніматись. Пожежа забрала чотирьох – власника заїзду з дружиною, його доньку і хлопця-сироту, котрий прислуговував на господарстві і був із донькою власника заручений. Усі четверо сиділи в покої нагорі, звідки, на загальну думку, почався вогонь. Чому ніхто з них не вибіг, щойно почало горіти, ніхто, звісно, не знав. Стільки ж людей знали, чому, власне, почався вогонь. Ніхто нічого не бачив і не чув, окрім хіба тих, котрі все бачили й чули, але нікому нічого не сказали.

Дошукуватися причин пожежі проти ночі ніхто не хотів, тому пошук тіл вирішено було відкласти на завтра, а пошуки винних – на потім. Найпевніше – на понеділок, коли хтось огляне тіла, а в місті комусь буде до того діло. У натовпі кілька разів прозвучало слово «підпал», тому поміж собою чоловіки говорили, що справу треба винести на розгляд міського магістрату з війтами обох народностей, і щойно коли на те буде воля суду, передати справу далі або винести міру покарання самим.

Усе це шляхтич у найдрібніших деталях занотував чорним оливом до зшитка дорогого очеретяного паперу, з яким ніколи не розлучався, і вирушив спати на найближчий оборіг, марно мріючи про затишну кімнатку з ліжком, від якої його відділяла замкнена на ніч брама.