Читать книгу Канцелярія хрестових походів - Остап Українець - Страница 3

Поки Тиберій прокинувся, Стеха встигла зняти ранішній надій і поставити цебро з молоком зсідатися на каміння пивниці, вигнати корову на пашу і зготувати сніданок. Спудей прокинувся якраз на перетертий овес із молоком. Свита з ночі прилипала до тіла – від води чи від поту, Тиберій не знав.

Але Стеха поводилася з ним привітно, як і звечора, по сніданку, поки ще не припекло, відправила його нарубати дров, щоби були з запасом, а відтак він був вільний робити свої справи. Направду, жодних справ у Тиберія не було, тож він, перед полуднем покінчивши з дровами, заклав сутану і рушив до міста. Хоч його й тягло до лісу, остерігався йти туди за дня, у всіх на виду, та ще й непідготовленим, тож розраховував, що прогулянка містом якось його розважить і дозволить привести до ладу минулий вечір.

Найперше впадала в очі майже цілковита відсутність людей. Якби Тиберій краще знав, куди його занесло, то розумів би, що жиди зараз сидять по своїх хатах і святкують шабес, а для церковних дзвонів час іще не настав, тож зустріли його на вулицях хіба кілька прошаків, котрі займали свої місця ще спозаранку. Більше ані душі. Смерділо паленим.

Як і за першими відвідинами, на кожному кроці все кричало: Тиберію, ти більше не на Слобожанщині, ти в іншій країні. Присохле болото під ногами нічим не відрізнялося від болота в рідному місті, від болота в Чернігові чи Москві, але будинки – ті були зовсім інші. Одноповерхові, лише зрідка на два чи три поверхи, обнесені дерев’яним парканом, вони стояли до вулиці не дверима, а торцем, так що вхід губився десь далі у дворі. Проте, як і деінде в невеликих містах, вони мало відрізнялися від сільських хат. Тиберій не уявляв, хто в них живе, але ладен був закластися, що не русини й не поляки. Від невеликої дерев’яної церкви вбік відходив іще один паркан, котрий наглухо відгороджував прицерковний двір від решти міста, а трохи далі з іншого боку вулицю підпирали два великі та багаті з виду двоповерхові будинки зі складеними з каменю цоколями, які майже впиралися в східний мур. Тож Тиберій повернувся назад і через вузенький провулок між двома хатами вийшов на ринок, до дерев’яної ратуші, де якийсь час роздивлявся фігурку бляшаного жида з паляницею хліба в руках, а далі, обійшовши ратушу зусібіч, рушив до невеликого й не дуже гарного дерев’яного палацу, котрий радше нагадував просте шляхетське обійстя, до корпусу колеґії і костелу, котрий також був на перебудові та замкнений.

Порішивши наразі вертатися, Тиберій звернув назад до ринку, пройшов повз суцільну забудову, яка розділяла дві площі, і вже в короткому переході біля брами випадково наздогнав двох чоловіків у простому одязі.

– Чув, хто зупинявся в тому заїзді?

– Чув. Усі вчора чули, і всім Яцек розказував, а Яцек твій гімно знає.

– Гімно не гімно… А коли то правда? Знаєш, скільки народу його ненавидить? Мало хто знає, який він із себе. То, може, почули – і спалили к чортовій бабці?

– Я все одно кажу, що то жиди були. Оце почнеться перебудова – і хто, крім них, тримає шинки й корчми? Звідси аж до Ямниці – ніхто більше.

– Тільки от старий Збєшек жив за Тисменицькою брамою, а не за Галицькою. А всі зараз їдуть з тамтого боку.

– І що? Та Збєшек був хіба єдиний нормальний поляк, котрий під містом тримав гендель. І дешевий. Знаєш, які ціни тепер почнуть дерти?

– Стасю, най із тим секвестрові розбираються, чи лавники, чи хто там має розбиратися. Але я тобі так скажу – якщо до міста направду приїхав старий Трепка, то я би хтів його бодай побачити. Liber Сhamorum7 – то…

– Читав я твій Liber Humorum. І знаєш, раз ми обоє без труду провалимо вивід шляхетства, якщо він кине оком на нас, радив би тобі до нього не пхатися.

– Ой, Стасю, не починай. Наші батьки не є настільки багаті чи впливові, аби цікавити Трепку. То раз. А два – я з ним задиратися не планую. Просто кажу, що хотів би побачити. Бо книжка страшно цікава.

На цьому хлопці, прочинивши хвіртку, зникли за високим парканом, а Тиберій здивовано виявив, що, заслухавшись, опинився знову біля церкви, яка стояла одразу за пішою брамою. Тож він у супроводі церковних дзвонів вийшов за місто і рушив стежкою до села, до якого було, може, десять хвилин неквапливого ходу. Рушив до Стехи із чітким наміром сьогодні не робити нічого особливо корисного – хіба трохи допомагати по господарству чи почитати. Для всього іншого була неділя.

***

Матвій увійшов крізь Галицьку браму в супроводі церковних дзвонів. Щойно опинившись у фортеці, відчувши себе відділеним від того світу, що залишився назовні, він дозволив собі єдину думку, яка шукала шляху до його голови від самого світанку. І він остерігався її думати, ніби боявся, що його підслухають. Направду, він і був певен, що його чують – Бог, його дід, його прадід і всі інші предки, скільки їх є на небі. І чуючи, засуджують за те, що він не наважився подумати в присутності старого Герша, але думав зараз. Його донька була дуже гарна.

Авіва для нього була значно більше, ніж просто гарна, але Матвій не знав розумних слів, якими звикле описують таких дівчат і які би до неї пасували. Тому просто думав про неї як про гарну і марно намагався пригадати, який саме вона мала вигляд. Коли якась риса – ніс, губи, брови – поверталась до пам’яті, він дурнувато всміхався та обдумував цю одну рису, аж поки подумки не затирав її до дір, а тоді знову повертався до уявляння цілої Авіви, що йому постійно не вдавалося, і її постать у його думках була відділена від нього легеньким серпанком білого туману, як учора – легеньким серпанком темряви і півтіней.

Матвій розумів, що закохався в неї, бо не бачив ні її зросту, ні фігури, ні форм. Не хотів її так, як хотів привабливих дівчат. Так раніше ставився до бондарівни Оленки, котра йому тихо подобалася і змушувала не спати ночами, але бажати котру почав щойно тоді, як вона сама його забажала і віддалась йому минулого літа на Купала. Так само йому було зараз. Про Авіву він думав не як про жінку, котру він хоче, а як про особу, за існування якої він вдячний Богові. Зрештою, якби Матвій був схильний до глибоких роздумів, ця думка викликала б у нього глибокий сором, їхнє з Оленкою недовге щастя добре годилося хіба для журливих пісень, тож він був навіть радий закрити чимось спогади про неї. Авіва була вродливіша за Оленку. Матвій не знав цього напевне, але його розум не допускав іншого.

Думаючи про Авіву, Матвій непомітно для себе пройшов місто з кінця в кінець й отямився, тільки побачивши перед собою земляну горжу, що вела до гармат на городницю. Роззирнувся. Місто було нове, незнайоме, будинки заступали один одного й підходили так близько, що годі було розглянути вежу чи дзвіницю, на яку можна було орієнтуватися. Ліворуч від нього був загороджений бастіон, праворуч просто з горжі випиналась земляна добудова, яка, мабуть, вела на нижчий рівень укріплень. Нічого, крім валів і огорож. Матвій боявся торкатися стін, остерігаючись відчути страшний жар, яким до нього буде пашіти холодне дерев’яне чи кам’яне нутро. Він був сам у незнайомому місті, де всі вулиці і провулки, здавалося, стерлися самі собою, ніби хвиля накотила на берег, забравши за собою протоптані стежки. За якоюсь огорожею загавкав пес.