Читать книгу Байда, князь Вишневецький - Пантелеймон Куліш - Страница 3

У мене в грудях серце б'ється рівно…

Султане, цісарю, королю, царю!

Ваш гнів мене довіку не злякає

І ваші милості мене не куплять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,

Про все байдуже Байді Запорожцю.

Обійме смерть він, жарко поцілує,

Коралями кістяк її закрасить

І заквітчає голомозу пишно.

А жизнь – мов оковитої горілки

Коряк жемчужно-бульбашної вип'є…

Чого ж хоробре, рівноваге серце

Злякалося хмурних очей дівочих,

Їх погляду сумного та гнівного?

Великого коліна ти панятко,

Княжа Острозьке, Із'яславська вітка…

Я – Руський князь з Олега й Святослава,

Що Цариградом пишним колотили.

Твої маєтності… Я маю ширші.

Мій Вишневець повеліває світом:

Велить султанові благати Байду,

Цареві – звати в гості гайдабуру.

Та мати сина з дому проганяє

І турчином, і москалем лякає…

Гей, заспіваймо, чуро, про козацтво,

Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

Гомін, гомін по дуброві…

Туман поле покриває…

Мати сина проганяє:

«А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе турчин візьме». —

«Мене, нене, турчин знає,

Сріблом-злотом наділяє».

Гомін, гомін по дуброві…

Туман поле покриває…

Мати сина проганяє…

«А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе москаль візьме». —

«Мене, нене, москаль знає,

Давно в гості закликає.

А в москаля добре жити:

Ласо їсти, гірко пити,

Бусурмена в полі бити…»

Мій князю й батьку! на твоїй досаді

Будує чура твій свою надію.

Заручено тебе ще малолітком,

І дух козацький не злюбив неволі.

Тобі здається, наче рідна мати

Тебе примусом з дому проганяє,