Читать книгу Вітер з України - Павло Тичина - Страница 4

Надходить літо,

чуєш-бо? – надходить лі —

Томліє гай. Ріка струнка.

В садках додолі цвіт, додолі цвіт…

Рясніє небо. Дні вже не такі.

Повніє далина. І за повіткою

малина сивіє віями…

Повніє далина.

На призьбі дід старий —

як сон.

Кошлатить йому брови внук.

Гойдає вітер мак, і мак і явори.

Син

у землю заступа встромив

і йде до хати. Тепло як!

Це десь за тиждень вже й жита почнуть мов справжні зорювать.

Пережили і війни і біду,

визволили молоду і поділили.

Іще б останню

доділить – тоді вже й зовсім.

Тиша. Лиш на кутку і дзвязк і стун.

Проїде вулицею хтось. Тиша.

Це десь за тиждень вже й жита

почнуть мов справжні зорювать.

Електрику сусіднє провело.

Пора б і пам? Хитає головою дід.

Скрипить за хатою колодязь.

Дзвід

тремтить і труситься, от-от впаде.

Артезіанський буде в нас, не пропадем!

Хитає головою дід.

А над селом – пустун-літан

безжурно крильми креслить план.

Виходить з хати молодая

весела мати: де мій син?

Дитина ручками, дитина ніжками – який!

Напевно буде комсомолець – так?

І от воно вже на руках.

Забуло діда, всіх і все,

і мружить очі й груди ссе…

Надходить літо.