Читать книгу Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енґлунд - Страница 8

І це війна? Літнє сонце з’являється над сільською ідилією. Він бачить доглянуті селянські двори, складені з каменю, ошатні села. Бачить широкі поля, копиці сіна, невеликі гайки. Бачить блискучу гладь озер і м’які обриси пагорбів. Вони повільно їдуть верхи вздовж вузької, звивистої дороги, посипаної гравієм. Над колоною майорять червоні, жовті та блакитні флюгери.

Романтична картина: «Гусари на тлі пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Ніде не видно жодної живої душі. Але поки нічого й не відбувається, принаймні нічого серйозного. Ще не зовсім розвидніло, і в сутінках піхотинці, які йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали німецькими солдатами. Почулася стрілянина, і знову все стихло.

За кілька годин ескадрон гусарів, у якому служив Володимир Літтауер, опинився у Східній Пруссії. Кордоном тут була лише мілка канава, де можна було побачити стовп з німецьким гербом, що лежав у траві. Метою операції було невелике німецьке містечко Маргграбова. Вони з цікавістю розглядали будинки, повз які проїжджали. Вони порожні. У деяких з них був накритий сніданок, його облишили, не доївши. Їжа була ще гарячою.

Володимир Станіславович Літтауер – корнет російського гусарського полку, 1-го Сумського. Він народився на Уралі, виріс у Санкт-Петербурзі, батько його був заможним заводчиком. Триває другий рік його служби в армії. Він самовпевнений, зарозумілий, розумний, і досі його життя було безжурним. (Єдине, через що він переймався, так це те, що він виглядає значно молодше у свої двадцять два роки.) Багато в чому Літтауер справді ідеальний гусар, принаймні за гусарськими мірками: гарний наїзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримує етикету, пиячить, б’ється на дуелях, має коханок, танцює на балах, усерйоз його турбує вигляд його вощених вусів і відпрасованої форми.

Для нього, як і для його товаришів-офіцерів, військова служба була не стільки покликанням, скільки способом життя. (А полк – їхня родина[6].) Було заведено байдуже ставитися до різних військових інновацій. Їхні манери та поведінка свідчили про те, що він зі своїми товаришами жив на початку XIX століття. Що за вигадки всі ці виснажливі маневри і нудні уроки тактики або артилерії? Єдине, що має значення, – особиста хоробрість і вміння триматися в сідлі. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витончені за своєю складністю маневри з точністю циркачів. Більшість солдатів не вміли читати і писати. Багато хто походив з російської частини Польщі. Коні у них були чудовими. Перед парадом їх фарбували, щоб усе виглядало одноманітно.

Але ось щось відбувається. Лунають постріли. Колона зупиняється. Світає. Командир ескадрону наказує Літтауеру за допомогою своїх людей відтіснити німців, які перешкоджають просуванню колони. Літтауер наказує своїй чоті спішитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того місця, звідки почулися постріли. У повітрі лунає якийсь свист, час від часу чутно звуки дивних ударів, немовби від стовбурів дерев. Капрал, який біжить поруч із ним, запитує: «Що це, ваше благородіє?» Літтауер відповідає йому дещо невпевнено і розгублено: «Гадаю, що це кулі».

Вони дістаються того місця, звідки лунали постріли. Там нікого немає. Нікого з його солдатів не поранено. Вони сідають на коней, і ескадрон знову мчить вперед.

До сьомої години ранку вони вже досягли мети: ось він, великий селянський двір на пагорбі. Там вони і зупиняться. З височини бачать прекрасний краєвид біля містечка Маргграбове. Літтауер помічає скупчення міських дахів, церковні шпилі, просто біля блискучого озера. Він звертає увагу і на єдину в місті площу. На деяких, найбільших будинках висять прапори Червоного Хреста. Він бачить, як відбувається наступ. Ця картина вражає його:

Багато що з того, що я побачив з пагорба, за своїм драматизмом нагадувало живописні полотна дев’ятнадцятого століття. Гусари, спішившись, марширують просто мов на плацу; дві гармати нашої батареї висуваються вперед, щоб зайняти позиції у відкритому полі, саме на лінії вогню; гуркоче артилерія; розривається шрапнель; гармати випльовують снаряди; гусари просуваються вперед. Нам здавалося, що ми бачимо іграшкову війну. Вона швидше відчувалася як захопливе видовище і не жахала. Ми немов не розуміли і не відчували, що є свідками братовбивства.

Прискакав верхи вістовий з наказом від командира полку. Він харкає кров’ю. Хтось запитує його, що трапилося, той відповідає, що поранений, і це викликає подив, просто обурення. Вістовий додає, що багато офіцерів полку також поранені, що корнет і капітан убиті. Усі вражені, і разом з ними Літтауер: «Тільки коли ми дісталися кордону, я повністю усвідомив, що опинився на війні».

За кілька годин вони отримують наказ про відступ.

Офіцерів і солдатів охоплює збентеження, навіть розчарування. Адже їм відомо, що наступ був успішним, що містечко захоплене. Так у чому річ? Що трапилося?[7]

Чота Літтауера скаче на правому фланзі ескадрону. Мало залишилося від колишньої пасторальної ідилії. Усюди здіймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонної німецької території жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копиці сіна, комори». Виникають підозри, що обстріл, якого вони зазнали від німців, – справа рук цивільних. Вони мають наказ – у таких випадках палити будинки цих цивільних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалізм[8]. Це і є війна?

Потім чота Літтауера також потрапила під обстріл. Повз них просвистіли кулі, і, озирнувшись, вони помітили біля селянського двору кілька фігур, які перебігали від хати до хати. Літтауер і його люди спішилися. Пригинаючись до рівчака, вони вбігли на подвір’я. Але постріли відразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нікого і не виявили, але наказ є наказ, тому вони підпалили всі будівлі.

Тільки наступного дня Літтауер жахнувся, зрозумівши, що він підпалив двір на російському боці кордону.